Фільми про Другу світову війну допомагають побачити не лише хроніку подій, а й людські історії за статистикою. Ця війна стала найжорстокішим і наймасштабнішим збройним конфліктом в історії людства. За різними підрахунками, вона забрала життя від 50 до 80 мільйонів людей — військових і цивільних, знищила міста, зламала долі та назавжди змінила хід ХХ століття.
Ще під час самої війни кінематограф почав осмислювати цю трагедію — достатньо згадати «Великого диктатора» Чарлі Чапліна (1940) або «Бути чи не бути» Ернста Любіча (1942). Відтоді тема Другої світової стала невід’ємною частиною світового кіно.
Explainer зібрав 12 фільмів, які варто побачити кожному, хто хоче не просто знати про війну, а й спробувати відчути її — зсередини. Це не повний перелік, але кожна стрічка в нашому списку — це кінематографічне свідчення про жахи, втрати й силу людського духу в часи, коли здавалося, що надія вмирає першою.
Іди і дивись (1985, СРСР, реж. Елем Клімов)
Пекло, яке неможливо забути
Цей фільм – не просто про війну. Це прямий удар по психіці. «Іди і дивись» називають одним із найстрашніших антивоєнних фільмів усіх часів – не через сцени боїв, а через майже фізичну присутність страху, насильства і втрати.
Сценарій створений на основі реальних свідчень – книжки Олеся Адамовича, білоруського письменника і колишнього підпільника. У центрі сюжету – хлопчик Фльора, який приєднується до партизанів і опиняється свідком нацистської каральної акції. За два дні він бачить пекло на землі: спалені села, страчені родини, знищення як буденність. Його обличчя буквально старішає в кадрі – фінальний крупний план вже не дитячий.
Це не фільм, який хочеться передивлятись – але це фільм, який не можна не побачити.
Список Шиндлера (1993, США, реж. Стівен Спілберг)
Світло серед темряви
Один із найзворушливіших фільмів про Голокост і, без перебільшення, найособистіший проєкт у кар’єрі Стівена Спілберга. Він зізнавався, що 10 років не міг наважитися знімати – аж надто болісною була ця тема для нього як єврея. І зрештою зробив не блокбастер, а щемку чорно-білу притчу про порятунок і каяття.
У центрі історії – німецький бізнесмен Оскар Шиндлер, який спершу планує заробити на війні, експлуатуючи працю євреїв. Але побачивши на власні очі ліквідацію Краківського гетто, він змінюється. Підкупами, зв’язками і блефом він рятує понад 1100 людей, влаштовуючи їх до своєї фабрики – фактично перетворюючи її на прихисток від смерті.
Знятий у монохромі, як кінохроніка, фільм не ідеалізує героїв – але показує, що людяність можлива навіть усередині найстрашнішої машини зла. Чорно-білий колір, за словами Спілберга, символізує «життя без світла». Єдина барва у фільмі – червоне пальто дівчинки – стає символом втраченої невинності.
Летять журавлі (1957, СРСР, реж. Михайло Калатозов)
Про любов, що не встигла стати майбутнім
Один із найпоетичніших і найсумніших фільмів про Другу світову. Тут майже немає фронту – вся драма розгортається в тилу, на фоні особистої катастрофи. Головна героїня Вероніка чекає на свого коханого Бориса, який добровольцем іде на фронт. Але чекати стає дедалі важче – світ руйнується, а війна забирає не тільки життя, а й довіру, ніжність і майбутнє.
Це перший радянський фільм, що отримав «Золоту пальмову гілку» в Каннах – і не випадково. Режисерська робота Калатозова і операторська магія Сергія Урусевського (неймовірні довгі плани, рухи камери, світло!) перетворюють цю історію на симфонію втрати й гідності.
«Летять журавлі» вразив світ тим, що у 1957-му в СРСР раптом з’явилося кіно, яке не героїзує, а плаче. І це був ковток чесності після років офіціозу.
Тонка червона лінія (The Thin Red Line, 1998, США, реж. Терренс Малік)
Війна як поезія і кошмар
Це фільм, де війна звучить не у вибухах, а у внутрішніх монологах. Після 20-річної перерви Терренс Малік повернувся в кіно саме з цією історією – філософською, повільною, гіпнотичною. І замість героїзму показав те, що війна робить із душею.
Сюжет засновано на романі Джеймса Джонса і розгортається під час битви за Гуадалканал – стратегічно важливої, але пекельно виснажливої кампанії на Тихому океані. Але замість традиційного бойового екшену ми маємо десятки внутрішніх голосів: страх, сумнів, краса природи поруч із жорстокістю, життя, що бореться з машиною смерті.
У ролях – Шон Пенн, Джим Кавізел, Едріан Броуді, Джон Кʼюсак та інші. Але тут актори не змагаються за кадр – вони просто існують у війні, яка більша за них.
Це фільм не для всіх – але для тих, хто хоче побачити війну не як баталію, а як моральну прірву, «Тонка червона лінія» залишає післясмак, якого не позбутись роками.
Піаніст (The Pianist, 2002, Польща/Франція, реж. Роман Поланскі)
Музика, яка звучить посеред тиші Голокосту
Роман Поланскі зняв «Піаніста» як особисту історію. Він сам пережив дитинство в гетто, втратив матір в Освенцімі, і тому фільм став для нього не просто екранізацією книги Владислава Шпільмана, а поверненням у власний біль.
Шпільман – талановитий польський піаніст єврейського походження. Після окупації Варшави він поступово втрачає все: дім, родину, свободу. І весь фільм – це його повільне зникнення з міста, вулиць, життя. Залишається лише інстинкт виживання. І музика – єдина мова, яку ще не заборонили.
Адрієн Броуді отримав «Оскар» за головну роль, втративши для неї 14 кг і вивчивши гру на фортепіано. Але справа не в трансформації, а в тому, як точно він зіграв порожнечу.
«Піаніст» – не про героїзм, а про людську крихкість і про те, як вижити, коли тебе офіційно вже не існує.
Міст через річку Квай (The Bridge on the River Kwai, 1957, Велика Британія, реж. Девід Лін)
Гідність, яка переходить у безумство
Це не звичайний воєнний фільм – це елегантна й тривожна драма про те, як честь, дисципліна і порядок можуть стати знаряддям самознищення. Війна тут – не лише між арміями, а й між переконаннями, его і логікою.
Дія відбувається в японському таборі для військовополонених у Бірмі. Полонені британські офіцери на чолі з полковником Ніколсоном мають збудувати міст через річку Квай. Для японців – це стратегічна інфраструктура. Для Ніколсона – шанс довести, що британці кращі навіть у полоні. Але поступово його впертість і бажання зберегти військову гідність починають працювати проти союзників.
Це фільм про те, як благі наміри можуть стати отруйними. Міст стає символом і гордості, і колаборації, і абсурду. Історія не лише про війну, а про те, як легко зрадити себе, коли переконуєш себе, що дієш правильно.
Фільм отримав 7 «Оскарів», зокрема за найкращий фільм і музику – марш з нього досі впізнають з перших нот.
Бути чи не бути (To Be or Not to Be, 1942, США, реж. Ернст Любіч)
Комедія, яка обігрує жахи з винятковою легкістю
Так, це комедія про нацизм – і так, вона вийшла у 1942-му, коли війна була в самому розпалі. Але саме завдяки цьому «Бути чи не бути» Ернста Любіча стала шедевром сатиричного кіно: зухвалим, дотепним і несподівано пронизливим.
Головні герої – актори варшавського театру, які змушені розіграти шпигунську виставу вже поза сценою, щоб обдурити нацистів, урятувати євреїв і не дати викрити польське підпілля. Театр стає реальністю, сцена – зоною ризику, а комічні перевтілення – питанням життя і смерті.
Фільм майстерно балансує між фарсом і трагедією. У ньому є все: любовний трикутник, пародійний Ґестапо, фальшиві вуса і сцени, які сьогодні виглядали б як дуже смілива сатира. Але за всім цим – дуже людська історія про сміх як зброю проти терору.
І ще деталь: одну з головних ролей грає Керол Ломбард – це був її останній фільм перед загибеллю в авіакатастрофі.
Катинь (Katyń, 2007, Польща, реж. Анджей Вайда)
Фільм, який Польща чекала понад 60 років
«Катинь» – не просто воєнна драма, а акт національної памʼяті. Для Анджея Вайди цей фільм був особистим: його батька, офіцера Війська Польського, стратили у Катинському лісі в 1940 році. І саме про це – про цю масову страту понад 22 тисяч польських військових та інтелектуалів, здійснену НКВС – мовчали десятиліттями.
Фільм не показує сам злочин одразу – він рухається навколо нього. Ми бачимо дружин, матерів, дітей, які чекають на звістку, не втрачають надії, вірять, що їхніх рідних вивезли «на Схід». Їх годують брехнею – спочатку нацистською, потім радянською. І лише в самому фіналі Вайда розкриває правду – з приголомшливою точністю й без слів.
«Катинь» – це фільм не про фронт, а про жахливу тишу, яка приходить після вироку. Про тишу, що триває десятиліттями. Його головна сила – у стриманості: тут немає жодного надриву, лише правда, від якої стискається горло.
Дюнкерк (Dunkirk, 2017, Велика Британія, реж. Крістофер Нолан)
Фільм, який не пояснює війну – а змушує її прожити
«Дюнкерк» – це досвід. Це звук, що наростає. Це серце, яке б’ється під метроном. Це війна без пояснень, без героїв, без головного персонажа – лише ти, час і порятунок, який запізнюється.
Фільм розповідає про евакуацію понад 300 тисяч британських та французьких солдатів з пляжів Дюнкерка у 1940 році. Але Нолан свідомо відмовляється від класичної драматургії – натомість будує фільм як монтажний пазл із трьох масштабів: земля (1 тиждень), море (1 день), повітря (1 година). Вони поступово сходяться, створюючи постійну напругу.
У цьому фільмі майже немає діалогів – і це радше плюс. Бо тут війна не в словах, а в шереху, у диханні пілота, у скреготі корпусу корабля, що тоне. Замість пафосу – виживання, замість екшену – тривога, що триває 106 хвилин.
«Дюнкерк» – це кіно не про перемогу, а про відступ як акт мужності. І, можливо, єдиний фільм про війну, який так відчайдушно мовчить.
Товстий зошит (A nagy füzet / The Notebook, 2013, Угорщина, реж. Януш Сас)
Діти, які вчаться не відчувати
Це кіно не про битви, а про виживання ціною втрати душі. «Товстий зошит» – екранізація роману Аготи Крістоф, похмура й мінімалістична історія про двох братів-близнюків, яких під час Другої світової війни відсилають до бабусі в село на кордоні.
Вони починають вести щоденник – у тому самому “товстому зошиті” – де фіксують усе, що бачать: насильство, смерть, приниження. Але замість того, щоб відгородитися, вони вчаться бути нечутливими. Щоб вижити, вони тренують себе не реагувати – на біль, на мораль, на сльози. Це кіно не шокує ефектами, але вражає холодом і точністю. Стиль максимально стриманий: майже без музики, з мовчазними кадрами, що затримуються довше, ніж хочеться.
Фільм змушує поставити жорстке запитання: що гірше – померти чи втратити здатність бути людиною? І не дає чіткої відповіді.
Джоджо Кролик (Jojo Rabbit, 2019, Нова Зеландія/США, реж. Тайка Вайтіті)
Нацизм очима дитини… і уявного Гітлера
Якщо про це коротко: в голові 10-річного хлопчика живе Адольф Гітлер – веселий, енергійний, трохи придуркуватий. І він не проти подискутувати про дружбу з єврейкою, яку Джоджо знаходить на горищі. Це звучить як фарс – і він ним є. Але «Джоджо Кролик» Тайки Вайтіті вміє набагато більше, ніж смішити.
Фільм балансує між сатирою, трагедією й дитячою казкою. Джоджо – маленький фанат нацизму, який мріє бути частиною Гітлерʼюгенду, але поступово відкриває, що світ складніший. А люди, яких він мав би ненавидіти, можуть бути добрішими за тих, кого вчився любити. І в цьому відкритті – вся сила фільму.
Вайтіті, єврей за походженням, сам грає того самого уявного Гітлера – і це акт кінематографічного зухвальства. Але не заради скандалу, а щоб через гумор пробитися до найтвердіших стін – стереотипів, ідеологій, байдужості. І врешті розбити їх дитячим поглядом.
«Джоджо Кролик» – це фільм про те, що ненависть – це навчений страх. А любов – це вибір, який можуть зробити навіть діти.
Життя прекрасне (La vita è bella, 1997, Італія, реж. Роберто Беніньї)
Сміятись – навіть у таборі смерті
Цей фільм починається як романтична комедія: кумедний італійський єврей Ґвідо закохується в учительку, розповідає дурнуваті жарти, жартує з долі. А закінчується – в концтаборі, де той самий чоловік намагається переконати свого маленького сина, що все навколо – це велика гра. І приз у ній – справжній танк.
«Життя прекрасне» – це драма, замаскована під комедію. Або комедія, замаскована під катастрофу. Роберто Беніньї не показує жахи Голокосту прямо, не фокусується на смерті – натомість він показує батьківську любов, яка сильніша за страх, і фантазію, яка рятує дитину від жорстокої правди.
Цей фільм може видатись небезпечно легким – але саме в цьому його ризик і геніальність. Він не применшує трагедію, а робить її ще трагічнішою, показуючи, скільки насправді довелось приховати, щоби зберегти усмішку дитини.
Бонус: Дві великі телевізійні саги про війну
Брати по зброї (Band of Brothers, 2001, HBO, продюсери: Том Генкс і Стівен Спілберг)
Хроніка однієї роти, що пройшла шлях від Нормандії до резиденції Гітлера
Це мінісеріал, який став еталоном воєнної телевізійної драми. 10 серій, заснованих на реальних свідченнях ветеранів, – про американську роту Easy, що висаджується в Нормандії і йде до самого серця Третього рейху.
Феномен «Братів по зброї» – в поєднанні великої історії й граничної особистості. Тут кожен герой має своє обличчя, кожен бій – свою ціну. Мінімум пафосу, максимум втоми, бруду, втрат і товариства, яке тримає купи навіть тоді, коли все розвалюється.
Тихий океан (The Pacific, 2010, HBO, продюсери: Ті самі Генкс і Спілберг)
Якщо «Брати» – про шлях, то «Тихий океан» – про пекло
Цей серіал часто порівнюють із «Братами по зброї», але він інший: фрагментований, емоційно важчий, без того ж відчуття єдності. Але так і було: Тихоокеанський фронт – це хаос, спека, джунглі, психічне виснаження і жорстокість з обох боків.
«Тихий океан» знятий не як героїчна сага, а як травма. Через трьох головних персонажів ми бачимо не перемоги, а поступову втрату себе. Серіал ставить болісні запитання: чи можеш повернутись до життя після того, як побачив пекло?
