Незалежність України стала результатом боротьби, що тривала задовго до 1991 року. Її наближали люди, які зберігали українську мову й культуру, говорили про радянські репресії, протистояли системі, виходили на протести й вимагали права України на власну державу.

У 1991 році Україна стала нарешті незалежною державою. Але майже одразу постали інші питання: якою буде ця держава, хто матиме в ній владу і чи зможуть громадяни її контролювати. Тому в історії української незалежності поруч опинилися дисиденти й журналісти, учасники революцій, волонтери та військові.

Після 2014 року питання стало ще жорсткішим: чи зможе Україна відстояти право на існування, а українці — право жити у власній країні за власними правилами.

До 35-річчя незалежності Explainer згадує і дякує супергероям України — тим, чия сила була в конкретних вчинках. Вони допомагали здобувати незалежність, змінювали країну після 1991 року, відстоювали демократію, а згодом стали на захист держави від російської агресії.

Василь Стус

Дякуємо за те, що показав: навіть у державі, яка карає за незгоду, людина може відмовитися мовчати

У вересні 1965 року Василь Стус був серед учасників протесту під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». Просто в залі вони виступили проти арештів української інтелігенції. Після цього Стуса відрахували з аспірантури, а радянські видавництва відмовлялися друкувати його поетичні збірки.

У 1972 році його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» та засудили до таборів і заслання. Повернувшись, Стус приєднався до Української Гельсінської групи, яка фіксувала порушення прав людини в СРСР. У 1980 році його заарештували вдруге й засудили до десяти років таборів особливого режиму та п’яти років заслання.

Стус не дожив до незалежності: у вересні 1985 року він помер у радянському таборі в Пермській області. Його внесок — у відмові прийняти мовчання як норму: він захищав право на українську культуру, свободу слова й людську гідність тоді, коли за це позбавляли свободи і життя.

Алла Горська

Дякуємо за те, що перетворила мистецтво і пам’ять про радянські злочини на форму спротиву

На початку 1960-х Алла Горська стала однією з активних учасниць київського Клубу творчої молоді «Сучасник», навколо якого гуртувалися українські шістдесятники. Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком вона допомогла виявити місця масових поховань жертв НКВС у Биківні та інших місцях Києва й звернулася з цією інформацією до міської влади.

У 1964 році Горська разом з іншими художниками створила для Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Радянське керівництво визнало роботу ідейно ворожою, вітраж знищили, а Горську виключили зі Спілки художників. Пізніше вона протестувала проти арештів української інтелігенції, підтримувала родини політв’язнів і підписала лист 139 діячів культури й науки проти політичних переслідувань.

У листопаді 1970 року Горську вбили. Радянське слідство звинуватило її свекра Івана Зарецького, якого самого знайшли мертвим на залізничній колії. Розсекречені згодом документи радянських спецслужб дали підстави дослідникам пов’язувати вбивство Горської з КДБ та її дисидентською діяльністю.

Для Горської культура стала способом говорити про те, що радянська держава намагалася приховати, і захищати тих, кого вона переслідувала.

Іван Дзюба

Дякуємо за те, що одним із перших системно пояснив, як радянська політика русифікувала Україну

У 1965 році Іван Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій пояснив, як під гаслами рівності народів радянська система витісняла українську мову, культуру й національне життя. Свої аргументи він будував на радянських законах, партійних документах і працях Маркса та Леніна — фактично змушував систему відповідати за її ж правилами.

Дзюба надіслав рукопис керівництву УРСР і СРСР. Текст почав поширюватися в самвидаві, а згодом вийшов за кордоном кількома мовами. Радянська влада визнала працю «ідейно шкідливою», Дзюбу виключили зі Спілки письменників, а в 1972 році заарештували.

Завдяки цій праці русифікація переставала виглядати як набір окремих утисків. Дзюба описав її як державну політику, що звужувала простір для української мови, культури й ідентичності.

Микола Руденко

Дякуємо за те, що допоміг зробити радянські репресії в Україні видимими для світу

У листопаді 1976 року Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської групи й став її першим керівником. Він наполягав, щоб група була самостійною, а не частиною Московської, і відкрито діяла саме від імені України. УГГ спиралася на Гельсінський заключний акт, який СРСР підписав роком раніше, і почала фіксувати порушення радянською державою власних міжнародних зобов’язань.

У меморандумах члени УГГ писали про політичні переслідування, русифікацію, Голодомор і становище політв’язнів. Документи передавали за кордон, щоб інформація про репресії в Україні ставала відомою поза межами СРСР. За цю діяльність Руденка у 1977 році засудили до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання.

Руденко допоміг змінити мову спротиву: українське питання дедалі виразніше звучало і як питання прав людини, яких Радянський Союз сам зобов’язався дотримуватися.

Левко Лук’яненко

Дякуємо за те, що проніс ідею незалежної України через десятиліття ув’язнень і допоміг втілити її в Акті проголошення незалежності.

Наприкінці 1950-х Левко Лук’яненко став одним із засновників Української робітничо-селянської спілки, яка виступала за вихід України зі складу СРСР мирним, конституційним шляхом. У 1961 році за цю діяльність його засудили до смертної кари. 72 дні він провів у камері смертників, після чого вирок замінили на 15 років ув’язнення в таборах суворого режиму.

Після звільнення Лук’яненко не відмовився від своєї мети. Він став одним із засновників Української Гельсінської групи, знову був заарештований і відправлений у заслання. У 1988 році вийшов на свободу, а в 1990-му став народним депутатом.

24 серпня 1991 року Лук’яненко став одним зі співавторів Акта проголошення незалежності України. Через тридцять років після смертного вироку за боротьбу за незалежність він сам долучився до створення документа, який проголосив Україну незалежною державою.

В’ячеслав Чорновіл

Дякуємо за те, що допоміг перетворити боротьбу за незалежність із дисидентського спротиву на масову політику

У 1960-х В’ячеслав Чорновіл став одним із найпомітніших українських дисидентів. Він писав про політичні репресії, уклав збірку «Лихо з розуму» про заарештованих шістдесятників, а згодом заснував і редагував підпільний «Український вісник», де публікували матеріали самвидаву й хроніку національного спротиву. За цю діяльність Чорновіл неодноразово був ув’язнений і загалом провів у таборах понад 15 років.

Наприкінці 1980-х Чорновіл переніс цю боротьбу у відкриту політику. Він долучився до Народного Руху України, у 1990 році став народним депутатом, а на перших президентських виборах незалежної України посів друге місце, отримавши 23,27% голосів.

З Чорноволом ідея незалежної України переставала бути справою невеликого кола дисидентів і ставала політичною програмою, яку підтримували мільйони людей.

Мустафа Джемілєв

Дякуємо за те, що десятиліттями відстоюєте право кримських татар жити на своїй батьківщині та мати голос у політичному житті України

Мустафу Джемілєва депортували з Криму разом із родиною у 1944 році, коли йому було кілька місяців. Уже в молодості він долучився до кримськотатарського національного руху й вимагав від радянської влади дозволити депортованому народу повернутися на батьківщину. За правозахисну діяльність Джемілєва неодноразово судили й ув’язнювали.

Наприкінці 1980-х кримські татари почали масово повертатися до Криму. Сам Джемілєв повернувся на півострів у 1989 році, а в 1991-му його обрали головою Меджлісу кримськотатарського народу.

Джемілєв допоміг зробити кримськотатарський рух частиною політичного життя незалежної України й домагався того, щоб кримські татари мали власне представництво та голос у державі.

Леонід Кравчук

Дякуємо за те, що в критичний момент підтримав незалежність і допоміг провести це рішення через Верховну Раду

До 1991 року Леонід Кравчук був частиною радянської політичної системи й очолював Верховну Раду УРСР. Після провалу путчу в Москві 24 серпня він головував на позачерговому засіданні парламенту, де вирішувалося питання про незалежність України.

За постанову про проголошення незалежності проголосував 321 депутат. Після цього Кравчук запропонував тим, хто не встиг проголосувати, письмово підтвердити свою позицію. Сам Акт проголошення незалежності підтримали вже 346 депутатів.

Кравчук став одним із тих представників радянської політичної еліти, які в момент розпаду СРСР підтримали українську незалежність і допомогли перетворити її з політичної вимоги на рішення парламенту.

Георгій Ґонґадзе

Дякуємо за те, що відстоював право журналістів говорити правду про владу — вже в незалежній Україні

У квітні 2000 року Георгій Ґонґадзе разом з Оленою Притулою заснував «Українську правду». Видання писало про президента Леоніда Кучму, впливових політиків і великий бізнес у час, коли журналісти дедалі частіше говорили про тиск і обмеження свободи слова. Ще до запуску видання Ґонґадзе публічно виступав проти цензури й говорив про проблеми українських медіа.

16 вересня 2000 року Ґонґадзе викрали, а згодом убили. Його загибель спричинила велику політичну кризу й привернула міжнародну увагу до стану свободи слова в Україні.

Ґонґадзе показав, що після здобуття незалежності журналістика мала контролювати вже українську владу й вимагати від неї відповідальності.

Кардинал Любомир Гузар

Дякуємо за те, що говорив про свободу не лише як про право, а й як про відповідальність людини за свою країну

Любомир Гузар очолював Українську греко-католицьку церкву у 2001–2011 роках, але його вплив виходив далеко за межі церковної спільноти. Він послідовно говорив про людську гідність, відповідальність громадян і про те, що майбутнє держави залежить від щоденних рішень самих людей.

У 2011 році Гузар став одним із засновників Ініціативної групи «Першого грудня». У «Хартії вільної людини» її учасники наголошували, що людина не є підданою влади: вона має права, обов’язки та відповідальність перед іншими.

Під час Революції Гідності Гузар підтримав Майдан і 1 грудня 2013 року виступив перед учасниками одного з найбільших віч. Його внесок був у тому, що він показав: церква в незалежній Україні може бути частиною громадянського суспільства — простором, де говорять про свободу, гідність і відповідальність.

Віктор Ющенко

Дякуємо за те, що зробили національну пам’ять одним із напрямів державної політики України

За президентства Віктора Ющенка держава почала системніше працювати з пам’яттю про Голодомор, радянські репресії та злочини комуністичного режиму. У 2005 році Ющенко ініціював створення Українського інституту національної пам’яті, який уряд утворив наступного року.

У 2006 році Верховна Рада ухвалила закон, який визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. За Ющенка також створили Національну книгу пам’яті жертв Голодомору, а у 2008 році в Києві відкрили Меморіал пам’яті жертв голодоморів.

У 2000-х така політика викликала гострі суперечки. Після початку російської агресії її значення стало очевиднішим: Росія використовувала радянські історичні міфи й тезу про «один народ», щоб заперечувати окремішність України. Боротьба за власне минуле стала частиною боротьби за українську ідентичність.

Сергій Нігоян

Дякуємо за те, що став на захист свободи й людської гідності — цінностей, які об’єднували Майдан незалежно від походження його учасників

Сергій Нігоян народився на Дніпропетровщині у вірменській родині. У грудні 2013 року він приїхав до Києва на Майдан, чергував на барикадах, допомагав протестувальникам і згодом приєднався до Самооборони Майдану. Саме там режисер Сергій Проскурня записав відео, на якому Нігоян читає уривок із Шевченкового «Кавказу».

22 січня 2014 року 20-річний Нігоян отримав смертельні вогнепальні поранення під час протистояння на вулиці Грушевського. Він став одним із перших загиблих учасників Революції Гідності.

Його історія стала одним із найвиразніших прикладів того, що українська ідентичність не визначається етнічним походженням. Для Нігояна належність до України була свідомим вибором — захищати її свободу, культуру і право самим визначати своє майбутнє.

Митрополит Епіфаній

Дякуємо за те, що допомагаєте утверджувати незалежну від Москви Православну церкву України

15 грудня 2018 року на Об’єднавчому соборі в Софії Київській представники УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та двоє ієрархів УПЦ Московського патріархату утворили Православну церкву України. Її предстоятелем обрали митрополита Епіфанія.

5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію ПЦУ, а наступного дня вручив його Епіфанію. Томос засвідчив автокефальний статус церкви — тобто її самостійність в управлінні.

Створення ПЦУ стало важливим кроком у відокремленні українського православ’я від церковних структур, пов’язаних із Москвою. Епіфаній очолив церкву, яка стала частиною ширшого утвердження української релігійної та суспільної самостійності.

Валерій Залужний

Дякуємо за те, що в найкритичніший момент очолили армію, яка витримала перший удар повномасштабного вторгнення

24 лютого 2022 року Валерій Залужний був головнокомандувачем Збройних сил України. У перші тижні повномасштабного вторгнення українська армія зберегла керованість, зірвала російський наступ на Київ і втримала оборону на інших напрямках.

За його командування ЗСУ згодом перейшли від оборони до контрнаступів на Харківщині та правобережжі Херсонщини. Залужний очолював українську армію в момент найбільшої загрози для держави, коли вона зберегла здатність воювати, зірвала російський план швидкого захоплення України й згодом перейшла до звільнення окупованих територій.

Олександра Матвійчук

Дякуємо за те, що домагаєтеся відповідальності за російські злочини й допомагаєте їхнім жертвам бути почутими

Олександра Матвійчук очолює Центр громадянських свобод, який із 2014 року документує порушення прав людини та злочини, пов’язані з російською агресією. Після початку повномасштабного вторгнення правозахисники розширили документування вбивств, катувань, викрадень та інших злочинів, збираючи матеріали для майбутніх розслідувань і судових процесів.

У 2022 році Центр громадянських свобод став першою українською організацією — лауреатом Нобелівської премії миру. У Нобелівській лекції Матвійчук наголосила, що мир не може будуватися на поступках агресору, а справедливість потребує відповідальності за злочини.

Завдяки цій роботі злочини Росії проти українців не залишаються лише частиною воєнної хроніки. Правозахисники документують їх, встановлюють обставини й збирають докази, які можуть бути використані для притягнення винних до відповідальності.

Тарас Чмут

Дякуємо за те, що роками допомагаєте українській армії ставати сильнішою не точково, а системно

Тарас Чмут служив у морській піхоті, займався військовою аналітикою й працював із потребами українського війська ще до того, як очолив «Повернись живим». У 2020 році він став керівником фонду, який із 2014 року допомагає Силам оборони.

За його керівництва фонд дедалі більше переходив від окремих закупівель до комплексної підтримки підрозділів: забезпечував їх технікою й озброєнням, організовував навчання та фінансував проєкти, які посилювали їхні можливості. У 2022 році «Повернись живим» став першим українським благодійним фондом, який отримав право закуповувати за кордоном товари військового призначення, зокрема зброю.

Чмут допоміг зробити волонтерську підтримку армії системною — такою, що не лише закриває термінові потреби, а й посилює цілі підрозділи та їхні можливості.

Збройні сили України

Дякуємо за те, що попри все захищаєте нас і залишаєтеся головною силою, яка не дозволяє Росії знищити нашу країну й наше право бути собою

Після початку російської агресії у 2014 році українська армія швидко перебудовувалася під умови реальної війни. За наступні роки вона отримала бойовий досвід, нових командирів, змінила підготовку й поповнилася тисячами добровольців. Поруч із військом розвивалися добровольча медицина, аеророзвідка, волонтерська підтримка та інші ініціативи, які стали важливою частиною його спроможностей.

24 лютого 2022 року Росія розраховувала швидко зламати українську державу. Сили оборони втримали Київ, зупинили наступ на багатьох напрямках, обороняли Маріуполь, а згодом звільнили значні території на Харківщині та правобережжі Херсонщини. Військові, які прийшли на фронт ще у 2014-му, воювали поруч із тими, хто взяв зброю після початку повномасштабного вторгнення.

Для України армія стала тим, що щодня робить незалежність реальною. Поки українські військові тримають фронт, країна зберігає право сама визначати своє майбутнє — мати власну владу, закони, мову, культуру й не жити за правилами, нав’язаними Москвою.

Українці

Дякуємо собі за те, що попри обстріли, втрати й виснаження не даємо себе зламати, вміємо об’єднуватися, допомагати армії та одне одному й тримати країну разом

За роки незалежності українці не раз виходили захищати своє право самим вирішувати майбутнє — від Революції на граніті й референдуму 1991 року до Помаранчевої революції та Революції Гідності. Після початку війни у 2014 році тисячі людей пішли добровольцями на фронт, інші створювали волонтерські ініціативи, допомагали військовим, пораненим і переселенцям.

Після 24 лютого 2022 року ця здатність об’єднуватися стала однією з умов виживання України. Люди донатять на армію, приймають тих, хто втратив дім, відновлюють будинки після обстрілів, працюють під час блекаутів і продовжують жити після втрат, які неможливо зробити «нормальними».

Ми сперечаємося, втомлюємося, злимося одне на одного і на владу, але у вирішальні моменти знову стаємо поруч. Попри все, що Росія робить, щоб нас залякати, виснажити й розсварити, ми тримаємо країну разом. І вже 35 років доводимо: Україну можна ранити, але змусити її відмовитися від себе — ні.