6 грудня — День Збройних сил України. У цей день українці мали б призупинити щоденну метушню й подякувати тим, хто утримує наше звичне життя від провалля. Але цього року тон задає подія, яка не мала б трапитися у державі, що воює. Напередодні свята у Львові вбили військовослужбовця й ветерана Юрія Бондаренка — людину, яка віддала роки обороні країни і загинула не на лінії фронту, а від ножа цивільного.
Ця трагедія не просто збурила новинні стрічки. Вона розсунула завісу над тим, що давно зростало на периферії нашої уваги. Ми опинилися в моменті, коли частина суспільства перестає бачити армію як опору, а починає сприймати її як подразник. У соцмережах з’являлися коментарі матерів, які писали, що «теж би кинулися з ножем». Знайомі й цілком реальні люди намагалися пояснювати, що «не все так однозначно». І ця готовність раціоналізувати напад на військового — на того, хто служив державі — стала дуже тривожним сигналом.
У країні, що воює, напад на військового не має напівтонів. Це дії, співмірні з діями ворога. У війні логіка проста: той, хто піднімає руку на солдата, підриває оборону країни. Але замість одностайного засудження ми побачили розмиття межі, яка мала б залишатися непорушною. Це не «емоції» і не «стрес». Це зсув морального компаса. Так, цей злочин вчинила конкретна людина — не держава й не російські війська. Але він став можливим тому, що суспільство довго привчали сприймати людей у формі не як тих, хто захищає, а як тих, хто загрожує.
Ми любимо повторювати, що українці згуртовані. Але коментарі після вбивства показали іншу країну — ту, що живе під поверхнею офіційної риторики: країну налякану, дезорієнтовану, схильну виправдовувати насильство. Це не випадковість. Це наслідок тривалої ерозії довіри.
І тут варто назвати речі своїми іменами. Корінь проблеми — у системній дискредитації армії, яку влада роками не лише ігнорувала, а подекуди й підсилювала.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що таке героїзм – і чому нам важливо вшановувати героїв
Нас переконували боятися не війни, а тих, хто стоїть між нами і війною. Створили образ працівника ТЦК — зручну мішень для страху та роздратування. На нього перекладали відповідальність за провалену мобілізацію, відсутність реформ, брак чесної розмови з країною. Людину у формі перестали бачити як частину Збройних сил. Але працівник ТЦК — це та сама армія, тільки на іншій ділянці роботи.
Держава мала би бути сторожем довіри між армією та суспільством. Але роками влада вибудовувала комунікацію так, ніби війна — далекий фон, а не умова нашого існування. Реформи армії гальмували. Грошове забезпечення не відповідало ні ризику, ні обсягу жертви. Політичне керівництво нерідко обирало не позицію армії, а позицію майбутніх виборців. Коли на військових нападали — реакції не було. Коли з’являлися ухилянтські мережі — їх не ліквідовували. Коли натовп виходив проти ТЦК — влада робила вигляд, що це все, що завгодно, а не загроза обороноздатності.
Чотири роки повномасштабної війни — і жодна мобілізаційна реформа не стала реальністю. Немає прозорої системи ротацій. Немає військової поліції, яка б зняла з ТЦК невластиві функції. Натомість — ручне керування, вибірковість, фейкові інвалідності для тих, хто має ресурси, і мобілізація тих, хто не має можливості захиститися. У результаті армія отримує не тих, хто міг би її підсилити, а тих, до кого найпростіше «дотягнутися».
ТЦК не були й ніколи не стануть «винуватцями» мобілізаційного хаосу. ТЦК — це частина Збройних сил України. Те саме військо, яке відбиває атаки ворога. Те саме військо, тільки у тилу.
Медіа теж мають свою частку відповідальності. У гонитві за переглядами вони витягали й просували окремі історії про «бусифікації», не розповідаючи тисячі історій про успішну мобілізацію. Алгоритми розганяли ці сюжети, а Росія використовувала їх у своїй інформаційній війні проти нас. Українські медіа стали пішаками в чужій грі, бо забули про стандарти і, в погоні за сенсацією та переглядами, нехтували фактами й контекстом.
А тепер — про нас.
Про громадян.
Суспільство живе за правилами, які встановлює влада. Якщо правила несправедливі — їх намагаються обійти. Якщо влада демотивує — формується ідейне ухилянтство. Але навіть у такій реальності є межа, якої не можна торкатися. Вбивство військового — це не приватний конфлікт. Це тріщина у внутрішній лінії оборони.
Армія — не каральний апарат. Армія — це умова нашого виживання. І ТЦК — частина цієї армії.
У світі, де Росія хоче стерти нас як політичну націю, армія — останній редут. Коли суспільство дозволяє собі ненавидіти цей редут, воно підточує власні підвалини.
Ми підійшли до роздоріжжя.
І в нас лише два сценарії. Ті, які ми вже бачили в історії, під час Другої світової.
Британський — коли нація визнає війну і стає поруч зі своєю армією.
Французький — коли країна сперечається, розмивається зсередини і зрештою прокидається під окупацією.
Ми не можемо дозволити собі французький шлях.
Не можемо ставитися до воїнів як до чужих.
Не можемо приймати логіку «не все однозначно», коли йдеться про вбивство українського солдата.
Не можна хотіти кордонів 1991 року — і водночас уникати своєї частки відповідальності за їхній захист.
Не можна вимагати безпеки — і бити по щиту, який нас прикриває.
6 грудня цього року — дзеркало.
У ньому — наш страх, наша байдужість, наша втома.
Але дзеркала не для покарання — вони для прозріння.
І ще не пізно вирішити, ким саме ми будемо у цій війні.
Україна вистоїть лише тоді, коли суспільство й армія знову говоритимуть одним голосом.
Коли і цивільні, і влада — нарешті подорослішають.
