28 вересня 1941 року на вулицях окупованого Києва з’явився наказ: усі євреї міста мали наступного ранку зібратися біля кладовищ на Лук’янівці. Звідти людей повели в урочище Бабин Яр, де за два дні нацисти вбили 33 771 єврея.
Розстріли тривали до кінця окупації: серед загиблих були роми, військовополонені, пацієнти психіатричної лікарні, підпільники. Радянська влада згодом замовчувала, що першими жертвами Бабиного Яру стали євреї. Минуло 85 років, а питання, як розповідати цю історію й вшановувати загиблих, досі викликає суперечки.
Explainer розповідає, що відбувалося в урочищі, як пам’ять про жертв пережила радянське замовчування, хто рятував євреїв і як загиблим повертають імена.
Як нацисти організували розстріл у Бабиному Яру
До німецького вторгнення в Києві жили близько 160 тисяч євреїв. Частина виїхала, частина служила в Червоній армії; коли 19 вересня 1941 року німецькі війська зайняли місто, у ньому залишалося приблизно 60 тисяч євреїв — переважно жінки, діти, літні та хворі люди.
За кілька днів у центрі Києва вибухнули міни, залишені радянською стороною під час відступу. Пожежі охопили частину Хрещатика. Нацисти використали вибухи як привід для вбивства київських євреїв; масові розстріли на окупованих територіях вони проводили вже від початку війни проти Радянського Союзу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що таке Голокост: як розгорталася страшна трагедія людства
В оголошеннях, що з’явилися на вулицях 28 вересня, євреям наказували взяти документи, гроші, коштовності, білизну й теплі речі. За непокору погрожували смертю. Перелік речей міг навіювати думку про переселення. Наступного ранку люди рушили від місця збору повз Єврейське кладовище до Братського. Біля його входу в них забирали документи й цінності, наказували залишити речі та верхній одяг. Далі шлях пролягав вузьким проходом між огорожею кладовища й краєм яру.
Безпосередні розстріли здійснювала зондеркоманда 4а під командуванням Пауля Блобеля разом із німецькими поліцейськими батальйонами 45 і 303. Людей змушували роздягатися й заводили до яру невеликими групами. Діна Пронічева, якій вдалося вижити, згодом свідчила, як одна група йшла до місця розстрілу за іншою і як діти кликали матерів.
Виконавчий співпрезидент Асоціації єврейських громадських організацій та общин України Йосиф Зісельс в інтерв’ю LB.ua наголошує, що серед безпосередніх виконавців розстрілу 29–30 вересня українців не було. Водночас історики зазначають, що місцева допоміжна поліція залучалася до оточення, конвоювання та пошуку євреїв в окупованому місті. Зісельс вважає, що таких поліцаїв некоректно називати «українськими колаборантами», адже вони були радянськими громадянами, а української держави тоді не існувало.
Що відбувалося в Бабиному Яру після вересня 1941 року
Розстріли в Бабиному Яру почалися ще до 29 вересня: у перші дні окупації там убивали радянських військовополонених. Після масового вбивства київських євреїв страти не припинилися. До урочища приводили євреїв, які залишилися в місті, військовополонених та людей, заарештованих окупаційною владою.
Серед убитих були роми, пацієнти психіатричної лікарні імені Павлова, радянські підпільники та члени українського націоналістичного підпілля. Євреїв і ромів нацисти переслідували за походженням, пацієнтів лікарні знищували як «непотрібних», підпільників — за спротив окупації. Поруч із Бабиним Яром із 1942 року діяв Сирецький табір. Частину його в’язнів розстріляли в урочищі, інших — на території самого табору.
У серпні 1943 року, коли до Києва наближалася Червона армія, нацисти взялися приховувати сліди вбивств. В’язнів Сирецького табору змусили розкопувати поховання й спалювати останки на вогнищах, споруджених із використанням надгробків сусіднього єврейського кладовища. Роботи тривали близько шести тижнів. За операцією наглядав Пауль Блобель, який двома роками раніше командував зондеркомандою 4а, а тепер керував знищенням масових поховань на окупованих територіях.
У ніч на 29 вересня 1943 року, коли роботи добігали кінця і в’язні розуміли, що їх уб’ють, частина з них утекла. Щонайменше 15 із них вижили й згодом засвідчили, як нацисти знищували останки жертв. Самі вбивства в Бабиному Яру тривали майже до завершення окупації Києва. Загальну кількість убитих оцінюють приблизно у 100 тисяч людей; після знищення поховань встановити точне число неможливо.
Як свідчення про Бабин Яр прозвучали на суді
У січні 1946 року в Києві судили 15 німецьких військових і поліцейських за злочини, скоєні під час окупації, зокрема в Бабиному Яру. Перед судом виступила Діна Пронічева і розповіла, що відбувалося з людьми, яких приводили до яру. Дванадцятьох підсудних засудили до смерті й публічно стратили в центрі Києва, трьох — до каторжних робіт.
Пауля Блобеля судили окремо — на процесі айнзацгруп у Нюрнберзі 1947–1948 років. Там як докази використали німецькі донесення, які містили підрахунок убитих, зокрема число 33 771. Блобель заперечував провину й посилався на виконання наказів, але трибунал засудив його до смерті. Вирок виконали 1951 року.
Як про Бабин Яр говорили за радянської влади
Коли радянські війська повернулися до Києва, слідчі записали свідчення вцілілих і задокументували вбивство євреїв. Але в опублікованому 1944 року повідомленні слідчої комісії загиблих назвали «мирними радянськими громадянами». Читач міг дізнатися про злочин у Бабиному Яру, так і не довідавшись, чому нацисти наказали прийти на розстріл саме євреям.
Змінювалося й саме урочище. Влада вирішила засипати яр і облаштувати на його місці парк, тож туди зливали пульпу цегельних заводів. 13 березня 1961 року дамба прорвалася, і потік затопив частину Куренівки. Офіційно загиблими визнали 145 людей, за оцінками дослідників, їх було значно більше. Куренівська трагедія мала власних жертв і власну історію, але її причиною стало господарське використання території яру.
Перші вірші про Бабин Яр з’явилися ще під час окупації. Їх написали Ольга Анстей і Людмила Титова, які тоді перебували в Києві; до широкого кола читачів їхні твори дісталися значно пізніше. Натомість вірш Євгена Євтушенка, надрукований 1961 року в «Литературной газете», набув розголосу: поет говорив і про відсутність пам’ятника над яром, і про антисемітизм. Наступного року Дмитро Шостакович використав цей вірш у своїй Тринадцятій симфонії.
У 1966 році журнал «Юность» надрукував «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова — документальний роман, у якому спогади автора про окупований Київ поєдналися з розповідями інших очевидців. Текст пройшов через цензуру. Повне видання вийшло за кордоном 1970 року, після того як Кузнєцов виїхав із СРСР. У вересні 2026 року до роковин трагедії в Україні вийшло нове видання роману Кузнєцова в перекладі Олега Проценка, з ілюстраціями Матвія Вайсберга.
У 1966 році, у 25-ту річницю розстрілу, в урочищі зібралося близько 500 людей, здебільшого євреї, серед них багато молоді. Представники влади не прийшли. Люди попросили виступити письменників, які були серед присутніх, — Віктора Некрасова, Бориса Антоненка-Давидовича та Івана Дзюбу.
Дзюба говорив без підготовки: закликав українців протистояти антисемітизму, а євреїв — поважати українську культуру. «Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів […]», — сказав він.
Пам’ятник у Бабиному Яру встановили лише 1976 року, і євреї в його написі так і не з’явилися. Менору на їхню честь відкрили 29 вересня 1991 року, у п’ятдесяту річницю розстрілу, вже після проголошення незалежності України.
Чому в Бабиному Яру з’явилося багато пам’ятників
Після десятиліть радянського замовчування різні громади прагнули, щоб пам’ять про їхніх загиблих нарешті отримала місце в урочищі. Після відкриття менори тут почали з’являтися знаки на честь інших убитих людей: членів українського націоналістичного підпілля, в’язнів Сирецького табору, пацієнтів психіатричної лікарні, дітей. У 2016 році встановили «Ромську кибитку». Ідея цього пам’ятника виникла в ромській громаді ще у 1990-х, але на її втілення знадобилося понад двадцять років.
Спільного плану для території не було, тож пам’ятники стоять у різних частинах великого урочища. Людина може пройти від одного до іншого й не зрозуміти, де пролягав шлях до місця розстрілів, де були кладовища і як із цим простором пов’язаний Сирецький табір.
У 2007 році держава створила в Бабиному Яру історико-меморіальний заповідник. Згодом робоча група при Інституті історії України НАН України запропонувала об’єднати розрізнені пам’ятні місця в меморіальний парк із двома музеями. Один мав розповідати про Голокост в Україні, другий — про історію урочища та пам’ять про його жертв. Концепцію винесли на громадське обговорення у 2021 році, але музеїв за нею не збудували. Водночас приватний Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», серед засновників і донорів якого були російські бізнесмени Михайло Фрідман і Герман Хан, розвивав власний меморіал і того ж року відкрив в урочищі символічну синагогу «Місце для роздумів».
Дискусія охопила і зміст майбутніх експозицій, і забудову території поховань: хто розповідатиме історію Бабиного Яру, як покаже Голокост та долі інших жертв, хто фінансуватиме роботи. У вересні 2026 року Йосиф Зісельс в інтерв’ю LB.ua підтримав концепцію українських істориків. Він висловив побоювання, що колишні донори приватного центру, зокрема ті, проти кого Україна запровадила санкції після 2022 року, й далі впливатимуть на його діяльність.
Як загиблим у Бабиному Яру повертають імена
У німецькому донесенні про розстріл 29–30 вересня 1941 року є число 33 771, але немає поіменного списку вбитих. Імена збирали вже після війни — зі свідчень близьких, книжок пам’яті та архівних записів. Ці джерела не завжди збігаються: людину могли записати під різними прізвищами, а про декого зберігся лише вік чи згадка, що вона була чиєюсь матір’ю або братом.
Дослідники проєкту «Імена» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» звіряють такі записи з документами, створеними до й після окупації. Свідоцтво про народження може допомогти встановити ім’я дитини, яка загинула разом із батьками. У післявоєнній заяві про спадщину чи допомогу можуть бути названі родичі, про смерть яких раніше не було відомо. Дослідники також розмовляють із вцілілими та нащадками загиблих: родинні фотографії й спогади додають до імені подробиці життя, яких немає в офіційних паперах. Власний поіменний перелік жертв веде й державний Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр».
Пошук триває і після внесення імені до бази. Новий документ може уточнити вік, адресу, склад родини чи обставини загибелі. Від початку повномасштабного вторгнення команда центру встановила понад тисячу нових імен, а також виправила й доповнила понад дві тисячі наявних записів. Тепер база містить 29 732 імені жертв. Серед них є й люди, яких нацисти вбили в Бабиному Яру після вересня 1941 року.
Для цієї роботи центр оцифровує архіви: копії дозволяють зіставляти матеріали, що зберігаються в різних установах, і менше звертатися до крихких оригіналів. Онлайн-архів центру містить близько 8,5 мільйона цифрових копій документів із 19 архівних установ, понад сім мільйонів із них оцифрували вже під час повномасштабної війни. У 2023 році документальну спадщину Бабиного Яру внесли до реєстру ЮНЕСКО «Пам’ять світу».
Хто рятував євреїв в окупованому Києві
Уранці 29 вересня 1941 року Ізабелла Єгоричева провела рідних кілька кварталів до місця збору. Вони попросили її з’ясувати, чи мусить вона прийти туди з десятирічною донькою Ірою, адже чоловік Ізабелли не був євреєм. Доньку вона відвела до бабусі, а сама ходила по установах, намагаючись отримати відповідь. Коли надвечір повернулася до скверу, де домовилася зустріти рідних, їх уже не було. Ізабелла сховалася в родичів чоловіка — у комірчині за дровами.
Родичі звернулися по допомогу до священника Олексія Глаголєва. Його дружина Тетяна віддала Ізабеллі свій паспорт і свідоцтво про хрещення. У пошкодженому пожежею паспорті вдалося замінити фотографію, і Ізабелла виїхала з Києва в село під ім’ям Тетяни Глаголєвої. Сама ж Тетяна залишилася в окупованому місті без документів: під час одного з обшуків її ледь не затримали.
Коли перебувати в селі стало небезпечно, Ізабелла повернулася до Києва. Глаголєви прийняли її та Іру як родичок і переховували в оселі сім’ї та на церковній дзвіниці. Священник допомагав й іншим переслідуваним євреям із документами та притулком у будівлях церковної громади. Поруч із ним діяв Олександр Горбовський, який опікувався церковними будівлями: він переховував людей і діставав для них продуктові картки. Про їхню допомогу відомо, зокрема, зі свідчення самої Ізабелли.
Єврейських дітей рятували й у київському дитбудинку № 2. Няня Анастасія Фоміна вивела з колони, що йшла до Бабиного Яру, трирічного Цезаря Каца, а згодом привела його до дитбудинку під ім’ям Вася Фомін. Директорка закладу Ніна Гудкова разом із працівниками переховувала там 12 єврейських дітей.
На околиці Києва Ольга й Костянтин Омельченки допомагали Етель Опенгейм, яка врятувалася від розстрілу разом із двома малими дітьми та літньою матір’ю. Подружжя переховувало родину в сусідньому недобудованому будинку й опікувалося нею до кінця окупації.
Наприкінці 1980-х фонд «Пам’ять Бабиного Яру» почав збирати свідчення про таких рятівників, а у квітні 1989 року запровадив громадське звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його посмертно отримав Олексій Глаголєв; відзначили й членів його родини. Згодом ізраїльський меморіал Яд Вашем визнав Олексія, Тетяну та їхню доньку Магдалину Праведниками народів світу, а 2001 року — і сина Миколу.
