Від початку своєї історії Росія, маніпулюючи фактами, нав’язує суспільству пропагандистські міфи – починаючи від того, що «Москва – третій Рим», «українці та росіяни – братній народ», і закінчуючи «спеціальною воєнною операцією на Донбасі» з метою «демілітаризації та денацифікації України». Причому робить вона це активно як на внутрішній, так і на зовнішній арені, використовуючи цинізм і безпринципність, множинність варіантів правди, постійне вкидання дезінформації у медіапростір тощо.
У результаті люди, які лишилися в Росії, не вірять членам власних сімей, які воюють в Україні, й дивуються, наскільки реальність відрізняється від того, що їм показували по телебаченню.
Сьогодні перед пропагандистською машиною стоїть ще один виклик – посилити внутрішню пропаганду, щоб якось виправдати тисячі загиблих на війні солдатів, а також жорсткі економічні санкції з боку Заходу.
Як змінилися наративи російської пропаганди в сучасних реаліях і що зробила Україна
Втім, більшість технологій, які російська влада використовує з часів повномасштабного вторгнення в Україну, мало чим відрізняються від тих, які вона поширювала, починаючи з 2014-го року. Що предметно схоже було й в інших країнах, з якими РФ вела війну – Грузія, Сирія тощо. Все обертається довкола того, щоб люди сприймали інформацію виключно в такому ключі, як це вигідно державі-агресору.
Цієї ж думки дотримується і директор Могилянської школи журналістики, співзасновник StopFake.org Євген Федченко. Змінилися лише акценти й платформи, через які вони поширюють пропаганду.
«Вся риторика зводилася або до просування вигідних для росії наративів, – вважає дослідник, – або до напускання туману, щоб нічого не було зрозуміло й виникали сумніви». Навколо цих двох магістральних напрямів і працює російська інформаційна війна.
Водночас змінилися платформи для поширення пропаганди. У 2014-му році основним каналом донесення дезінформації було російське телебачення, сьогодні це соціальні мережі та сайти. Тут слід віддати належне українській владі, яка закрила доступ до цих платформ.
«Якби Україна цього не зробила, – вважає Євген Федченко, – то зараз ми б мали ту ж ситуацію, як у 2014-му. Це б означало, що в нас було б повне інформаційне домінування ворога на українській території. А оскільки доступ йому було прикрито ще до активних воєнних дій, то це зіграло свою позитивну роль».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Соціальні мережі як середовище фейків: що треба знати про Facebook
Його підтримує і програмний директор ГО «Детектор медіа» Вадим Міський. Закриття російських каналів він вважає одним із основних позитивних кроків української держави, яка в такий спосіб «перекрила найлегший спосіб зомбування українських громадян».
«Офіційна влада, – за словами експерта, – припинила «підігравати» російським наративам у гонитві за тимчасовими електоральними симпатіями. І це допомогло маргіналізувати ідеї «русского мира».
Такі дії змусили росію шукати альтернативні майданчики поширення дезінформації, а на їхнє створення, залучення авдиторії потрібні час та кошти. Тож нині основну увагу РФ сконцентрувала на соцмережах та месенджерах. Наприклад, на Telegram.
За словами Євгена Федченка, «це зручний майданчик, щоб просувати вигідні росії наративи, адже там не можна ні вилучити, ні поскаржитися на контент. У сучасній війні тактика росіян змінилася ще й в тому, що основний наголос з новинних медіа вони перенесли на інфлуенсерів, які висловлюють пропагандистські наративи як власну точку зору.
«І такі речі набагато важче припинити саме тому, – ділиться Євген Федченко, – що це не новини, а особиста думка. А ми знаємо, що відповідно до всіх законів будь-яка точка зору має право бути висловленою».
Проблема не в тому, що росіяни не можуть отримати доступу до інформації, а в тому, що вони не хочуть
Для поширення російської дезінформації важливе значення має внутрішня авдиторія. Починаючи з 2014-го року, там нічого не змінилося.
«Якщо український споживач рухався в бік диверсифікації джерел, – вважає Євген Федченко, – то російський навпаки – до згортання різних ЗМІ, альтернативних до уряду. Хоч у росії багато медіа, але всі вони повідомляють одне й те ж. Це централізований потік, незалежно від того, чи медіа державні, квазідержавні або «незалежні». Для російської авдиторії ця бульбашка ставала все щільнішою».
Проблема росіян не в тому, що вони не можуть отримати доступу до альтернативних джерел інформації, а в тому, що вже не хочуть.
«Це те, до чого прагла пропаганда, – додає Євген Федченко. – І навіть ті, в кого є сумніви, все одно апелюють до того, що «це ваша версія», «українці також поширюють фейки» тощо».
Технологія викликати сумніви добре працює для закордонної авдиторії. Хоча Євген Федченко наголошує, що від початку нового етапу війни там відбулися кардинальні метаморфози.
«Усе, що пов'язано з російськими медіа, – каже експерт, – скидається на те, від чого намагаються триматися подалі. Але це не означає, що російські наративи зникли. За кордоном є природна жага знайти хороших росіян, іншу точку зору. Люди хочуть вірити, що при всьому засиллі зла є і промінчик добра. Росіяни цим активно користуються, кажучи, що це не війна росіян, а війна Путіна».
Одним із найяскравіших наразі прикладів є ексредакторка Першого каналу Марина Овсяннікова, яка 14 березня вийшла під час ефіру з плакатом «No War. Остановите войну. Не верьте пропаганде. Вам здесь врут».
Незважаючи на те, що вона сама довго працювала рупором пропагандистської машини, західні країни вхопилися за неї як за образ того, що хоч у росії і є тиск на ЗМІ, але є й журналістка, яка цьому протистоїть. Цей приклад саме в той день дозволив відвернути увагу світу від важливішої події – трагедії в Маріуполі.
Як Україна протистоїть російській пропаганді
З початку повномасштабного вторгнення найбільші мовники («1+1», «UA: Перший», «Рада», «ICTV», «СТБ» та «Україна 24») об’єдналися у спільний телемарафон «Єдині новини», щоб озвучувати офіційну позицію держави.
Програмний директор ГО «Детектор медіа», член наглядової ради, голова комітету з аудиту Суспільного мовлення Вадим Міський зауважує, що також з’явився і російськомовний марафон для зовнішньої авдиторії.
«Хоча, – на думку експерта, – зараз тривають дискусії про те, чи можуть перебувати у цих марафонах люди, які раніше працювали на проросійських телеканалах в Україні. Про їхнє відсторонення з’явилася навіть петиція».
ГО «Детектор медіа» з першого дня великої війни почала наповнювати базу даних з усією російською дезінформацією. За словами Вадима Міського, запланували вони це через тодішню ескалацію на кордонах, але так збіглося, що реліз проєкту, який став подкастом «Русскій фейк, іді на***!», відбувся в перший день повномасштабного вторгнення.
«Хоча випуски поширюються в інтернеті як подкаст, – каже Вадим Міський, – і мають там солідну аудиторію, все ж основний спосіб поширення – це ефір Українського радіо, яке досі працює в окупованих Херсоні, Маріуполі, Мелітополі, Бердянську, а також на усьому Донбасі та в Криму. Це єдине наземне ефірне медіа, яке можна взагалі приймати. Всі інші телеканали та FM-радіостанції на окупованих територіях недоступні, часто немає електрики та зв’язку, тож це єдине «вікно в Україну» для тих, хто опинився в окупації».
Так, саме в ефірі УР звучить найважливіша інформація про гуманітарні коридори, зведення з фронту, звернення президента, і саме тут люди чують випуски зі спростуванням ворожої дезінформації.
Вадим Міський розповідає, що практично з найперших днів війни і вже протягом трьох місяців вони виходять в ефір щоденно, хоча передачі доводиться записувати і в різних містах, і в бомбосховищах, і в якихось польових умовах. Фідбеку на подкаст «Русскій фейк, іді на***!» дуже багато з усієї країни.
«Люди пишуть з проханням перевірити інформацію, яка здається їм фейковою, – додає експерт, – радять теми, перепитують. Є люди старшого віку, які через своїх дітей передають, що прокидаються щоранку під мою передачу і вже заряджені критичним мисленням на весь день. Навіть був випадок, коли я порадив книжку зі спростуванням історичних міфів, поширюваних росіянами, а потім у нас було кілька переписок зі слухачами, які щось цікаве в ній для себе прочитали».
Ці та інші кроки недаремні. Як наголошує Євген Федченко, характерною особливістю в українському інформаційному протистоянні сьогодні є відсутність вакууму інформації, який ще спостерігався у 2014-му.
«В Україні, – каже експерт, – є велика кількість медіаорганізацій та ЗМІ, які створюють контент, пояснюють різним авдиторіям, що насправді відбувається».
Крім того, в нас діє велика мережа організацій, які борються з дезінформацією, на кшталт «Детектор медіа», StopFake, VoxCheck. Вадим Міський наголошує, що всі вони «аналізують роботу ворога в інформаційному полі та виробляють текстовий, аудіо- та відеоконтент різними мовами. Держава створила Центр протидії дезінформації при РНБО та Центр стратегічних комунікацій та інформації безпеки при Мінкультури та інформполітики, які докладають зусиль до боротьби в інформаційному просторі».
На думку Євгена Федченка, це піднімає рівень спротиву українського суспільства.
«StopFake та багато інших організацій, – додає експерт, – до початку вторгнення проводили чимало досліджень, які показують, що рівень спротиву в країні дуже виріс. Від 70% і більше українців знають про існування пропаганди і розуміють, як її виявити».
Два тижні тому StopFake відкрив турецькомовну службу і намагається наповнювати контентом, щоб спростовувати фейки, яких дуже багато у цьому регіоні.
«Туреччина видається нам дружньою, – говорить Євген Федченко, – але насправді вона наповнена великою кількістю ризиків, адже там ведуться далеко не проукраїнські дискусії. Те саме стосується Індії, країн Африки, Латинської Америки тощо. Всі вони активно використовуються росією для створення ілюзії антиколоніального руху, запевняючи, що це війна Росії та США».
Крім турецької служби, організація суттєво посилила діяльність французькою, іспанською, італійською та німецькою мовами. Все це для того, щоб не лише розвінчувати міфи, а й створювати актуальний український контент.
Чи переможе Україна в інформаційні війні?
У сучасному світі, на відміну від попередніх епох, війна більше не ведеться лише у фізичній площині. Справжніми переможцями є ті, хто контролює наративи в ЗМІ та соціальних мережах. Якими є критерії цього виграшу?
Євген Федченко зауважує дві особливості. Перша стосується того, що слід активно насичувати простір українською інформацією.
«Якщо ми не будемо її поширювати, – вважає експерт, – тоді утвориться вакуум і туди прийде російська пропаганда. По-друге, маємо тримати Україну на радарі медіа. Це конфлікт, який сам собою цікавий іноземним ЗМІ, й тому вони тут. Для їхньої роботи з боку держави немає жодних обмежень. На жаль, ця увага не триватиме довго. Так було з війною в Югославії, Сирії, коли через якийсь час кореспонденти їдуть на іншу велику подію. Це означатиме, що Україна програла, бо вона зникла і про неї не говорять».
Крім того, Україна не приховує інформації, а навпаки – максимально оприлюднює те, що відбувалося, наприклад, у Бучі та Ірпені. Все це виявлено за допомогою технологій на кшталт OSINT і задокументовано міжнародними медіа та правоохоронними організаціями.
На думку програмного директора ГО «Детектор медіа» Вадима Міського, Україна вже перемогла в інформаційній війні, якщо говорити про старі методи російської дезінформації, якими вона працювала досі.
«Адже у нас ніхто не чекає на т.зв. російських визволителів, – міркує експерт, – не зустрічає їх «хлібом–сіллю», не вірить у казки про «українських нацистів» і т. д. В ефірі зараз немає проросійських телеканалів чи радіостанцій, тобто неможливо у легкий спосіб отруювати мізки людей».
Водночас ця перемога не є остаточною, адже ворог постійно змінює тактику, пристосовується і поширює багато маніпуляцій.
«Не вся дезінформація є настільки топорною, – вважає Вадим Міський, – як історії про «птахів і комарів, які заражатимуть чумою росіян». Зараз, наприклад, гуляє інформація, що в Україні начебто «збираються мобілізувати» мільйон осіб — але насправді, коли почитати першоджерела, то виходить, що міністр Резніков, на якого посилаються, говорить зовсім про інше: що вже зараз наші сили оборони налічують близько мільйона осіб (це і військові ЗСУ, і тероборона, і Нацгвардія, і поліція, і СБУ, і спецназ ГУР МО), а згадувалася ця цифра у контексті потреб їхнього забезпечення засобами захисту, а не у контексті мобілізаційних планів».
Також останнім часом з’являється багато непідтверджених повідомлень про якусь «масштабну корупцію з гуманітарною допомогою». В Одесі, наприклад, поширювали чутки, що українська влада хоче підірвати Хаджибейську дамбу. «Подібними повідомленнями ворог намагається зламати наш дух і посіяти паніку серед населення», – додає Вадим Міський.
Директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко вважає, що українцям слід переходити в контрнаступ в інформаційному полі.
«По-перше, робити свій контент, – запевняє експерт, – по-друге, боротися з новою концепцією, яка починає опановувати західні уми про іншу росію і хороших росіян, бо ця тема для нас шкідлива». Крім того, у росіян є чималі фінансові та адміністративні ресурси, вони активно відкривають нові медіа за кордоном (наприклад, «Медуза»). Чи може таким похвалитися Україна?
Інша проблема, на думку експерта, полягає в тому, що наша держава мало представлена у Twitter. А саме там і відбуваються всі важливі розмови про війну.
«Російська система створила цілу екосистему довкола, наприклад, іспаномовних інфлуенсерів, які активно все розганяють, – додає Євген Федченко. – Тож Україні потрібно бути там присутньою, щоб протистояти цьому».
Директор Центру аналізу соціальних медіа аналітичного центру Demos в Лондоні Карл Міллер також звертає увагу на цю проблему. Зокрема, він прослідкував за хештегами #IStandWithPutin та #IStandWithRussia і виявив, як російська пропаганда використовує різні можливості Twitter для поширення вигідної їм інформації.
Поки немає однозначної відповіді щодо того, чи вдасться Україні перемогти в інформаційному протистоянні з росією. Завдяки забороні російських ЗМІ та соцмереж, створенню великої кількості українського контенту для закордонних авдиторій, забезпеченню умов для роботи іноземних журналістів, документації воєнних злочинів, підвищенню рівня медіаграмотності населення уже вдалося зробити чимало.
Наразі Україна виграє передусім у тому, що їй вдалося привернути увагу Заходу і підтримувати ці симпатії. Водночас РФ і далі продовжує використовувати соціальні мережі та месенджери для просування вигідних їй наративів, вкладати значні фінанси в свою пропагандистську машину, конструюючи альтернативну реальність. Але, за словами Євгена Федченка, ніхто краще за українців не знає агресора.
«Для Заходу нема екзистенційного відчуття, що їх хочуть знищити, – підсумовує він. – А в нас є. Тому маємо стимул пізнавати ворога, просувати цей досвід і домінувати в інформаційні сфері». Й робити це доти, доки справжня історія не стане головною, яку знатиме світ.
