Призначення Юлії Свириденко на посаду прем’єр-міністерки 17 липня – це не просто зміна обличчя в уряді. Це сигнал про поступове переналаштування вертикалі виконавчої влади в Україні. Денис Шмигаль, який очолював Кабінет Міністрів із березня 2020 року, став міністром оборони – крок, що радше підкреслює його лояльність до президента, ніж демонструє провал на попередній посаді.
Explainer пояснює, чому саме зараз відбулася заміна глави уряду, як вона змінює розклади в українській владі і чому ця подія радше символічна, ніж системна.
Що каже Зеленський, і що за цим стоїть
У зверненні до Верховної Ради президент Володимир Зеленський окреслив завдання, які має виконати новий Кабінет Міністрів під керівництвом Юлії Свириденко. Серед пріоритетів – аудит усіх домовленостей у сфері оборони, масштабування програм економічної стійкості, дерегуляція та «справедливість» як принцип державної політики. Усе це викладено в стилістиці мобілізаційної риторики – щоденна ефективність, максимальне навантаження, зростання частки української зброї, залучення міжнародних партнерів.
Ця публічна рамка чітко виконує свою функцію: вона фіксує мету «зміцнення державності» як пояснення будь-якої кадрової ротації. Але водночас у ній закладено і політичний сигнал – пріоритет на продовження економічного курсу, який до цього курувала сама Свириденко як міністр економіки. Таким чином, її призначення виглядає логічним продовженням, а не поворотом.
Це також спосіб уникнути критики за «ручне» керування урядом з боку Офісу президента: формально змінюється прем’єр, по суті – зберігається той самий менеджмент, тільки з новим акцентом на економіку і зовнішні комунікації.
У цьому сенсі президентський меседж працює не лише як програма дій нового уряду, а як спроба зафіксувати контекст: війна триває, виклики множаться, час для експериментів минув. Потрібна стабільність, контроль і технократичне управління. Саме такими словами Офіс описує нову главу уряду – передбачувану, керовану, інтегровану в команду.
Новий уряд без новизни: як виглядає команда Свириденко
Утвердження Юлії Свириденко як прем’єрки відбулося в межах парламентської більшості: 253 голоси «за» стали формальним підтвердженням того, що Офіс президента досі утримує контроль над Верховною Радою. Але не менш важливим є склад самого уряду – і він свідчить не про перезавантаження, а про зміцнення чинної конфігурації.
Свириденко до призначення очолювала Міністерство економіки, а до цього працювала в Офісі президента. Її вважають близькою до голови ОП Андрія Єрмака – й це, на думку багатьох експертів, визначило її стрімке просування. Відтак новий Кабмін очолила чиновниця з високим ступенем політичної інтегрованості, а не фігура, здатна формувати власну автономну політику.
Першим віцепрем’єром став Михайло Федоров, який очолює Мінцифри з 2019 року. Його просування – це логічне продовження технологічного курсу, але також – компроміс: відомо, що його стосунки з Єрмаком далекі від ідеальних. Проте баланс сил у Кабміні не змінився: більшість міністрів або зберегли свої посади, або лише формально їх поміняли. Ротації, що відбулися, здебільшого виглядали як зведення рахунків чи спроба оптимізувати структуру (злиття міністерств), а не як реакція на провали.
Найпоказовіший приклад – сам Денис Шмигаль. Після відставки з посади прем’єра його одразу ж призначили міністром оборони. Такий хід може здатися нелогічним, але, навпаки, підтверджує два важливих меседжі: по-перше, серйозних претензій до його роботи не було; по-друге, влада прагне утримати його в системі, делегуючи йому критично важливий напрям. Шмигаль сприймається як «менеджер стабільності», а отже – корисний у будь-якій конфігурації уряду.
У низці випадків кадрові рішення радше відображали розв’язання внутрішніх тактичних проблем, ніж довгострокове бачення. Так, підозрюваний у корупції Олексій Чернишов втратив посаду, а створене під нього Міністерство національної єдності буде інтегроване в іншу структуру – фактичне визнання провалу ініціативи, яка з моменту появи викликала більше запитань, ніж відповідей.
Інша історія – Рустем Умєров. Він покинув посаду міністра оборони, і в команді президента, за інформацією народного депутата Ярослава Железняка, планували відправити його послом до США. Але Вашингтон, як повідомляється, не погодив його кандидатуру. Замість нього до США, ймовірно, поїде Ольга Стефанішина – ексвіцепрем’єрка з євроінтеграції, яка теж не зберегла місце в уряді. Що ж до самого Умєрова, то за тими ж даними, він може увійти до складу РНБО – інституції, яка дедалі більше працює як внутрішній політичний штаб президента.
Таким чином, новий Кабінет Міністрів є радше організаційним переналаштуванням, ніж політичною трансформацією. А відсутність нових облич підтверджує: в умовах війни ставка зроблена не на ідеї, а на контроль.
Новий уряд як бюрократичний редизайн без ідейної рамки
Зміна українського уряду в липні 2025 року пройшла майже без конфлікту – і, що показово, без ідей. Вона не супроводжувалася ні відкритою дискусією, ні суспільним тиском, ні новою програмою. Для політичного аналітика Вадима Денисенка це типовий приклад внутрішньої адаптації системи до нових управлінських умов без наміру щось переосмислювати.
«Всі ті, хто говорить, що новий Кабмін – це переставлення ліжок, неправі. З точки зору бюрократії відбулося кілька вагомих змін», – каже Денисенко. Йдеться, передусім, про перегрупування повноважень усередині виконавчої влади – без перегляду її політичної логіки.
Найяскравіше це проявилося в утворенні «міністерств-монстрів»: оновлене Міністерство економіки з приєднаним аграрним блоком та оборонно-промисловий центр під контролем новопризначеного міністра Дениса Шмигаля. «Президент дав Шмигалю карт-бланш на всі потрібні кадрові рішення», – зазначає політолог. За цієї конфігурації оборонно-промисловий блок може перетворитися на новий центр тяжіння в уряді.
Однак структурні зміни не стали приводом для політичного переосмислення. Денисенко говорить про глуху економічну дилему: держава могла б обрати курс на стимулювання зайнятості й утримання населення, але натомість з 2024 року остаточно закріпила модель наповнення бюджету в ущерб малому бізнесу. «Це модель із коротким горизонтом», – каже він. «Тупиковий шлях у довгостроковій перспективі. Але рішення прийняті – й змінювати їх ніхто не буде».
Ні влада, ні опозиція не ініціювали обговорення такого вибору. «Це найбільш прогнозована премʼєріада, де не могло бути нічого нового. Бо ніхто – ні у владі, ні в опозиції, ні в експертному середовищі – не потребував бодай натяку на дискусію», – констатує Денисенко.
Політолог Володимир Фесенко доповнює цю картину. На його думку, заміна Шмигаля на Свириденко стала «більше символом, ніж реальним зрушенням». Вона визрівала давно, і, найімовірніше, була зумовлена зовнішньополітичними міркуваннями. «Єдиний чинник, який міг суттєво спрацювати на користь Юлії Анатоліївни, – це її успішна переговорна робота з адміністрацією Трампа», – пояснює Фесенко.
Призначення Шмигаля на посаду міністра оборони, за його оцінкою, навпаки – підтвердження довіри. «Він сприймається Офісом президента як лояльний і надійний командний гравець», – каже політолог. Його роль у новому уряді – технічна стабільність, а не стратегічне лідерство.
Фесенко також звертає увагу на відсутність кадрової новизни. Після провалу експерименту з «новими обличчями» у 2019–2020 роках, влада не має ні інтересу, ні ресурсів для подібних кроків. А статус «політично значущої особи», який передбачає постійний контроль навіть після звільнення, лише посилює обережність потенційних кандидатів.
Як підсумовує Фесенко, нинішній Кабмін – це баланс між зовнішнім очікуванням ефективності та внутрішньою потребою передбачуваності. «Системі не потрібні нові ідеї – їй потрібні ті, хто не зламає її ритм».
