28 червня Україна відзначає День Конституції. Зазвичай ця дата стає приводом згадати ніч із 27 на 28 червня 1996 року, коли Верховна Рада після багатогодинного засідання ухвалила Основний Закон. Майже через три десятиліття, після анексії Криму та понад чотирьох років повномасштабної війни, дедалі частіше звучить інше питання: чи потрібна Україні нова Конституція після завершення війни, чи достатньо буде змін до чинного Основного Закону.
Explainer пояснює, чому після повномасштабної війни в Україні виникла дискусія про конституційну реформу, навколо яких положень Основного Закону вона може точитися, які підходи пропонують українські правники та чому питання нової Конституції поки що не має однозначної відповіді.
Чому питання конституційної реформи виникло саме зараз
До повномасштабного вторгнення дискусії про зміни до Конституції здебільшого точилися в професійному середовищі. Вони стосувалися судової реформи, децентралізації, повноважень Конституційного Суду та статусу Автономної Республіки Крим. Війна не започаткувала ці дискусії, але значно розширила їхній зміст.
За понад чотири роки повномасштабної війни держава працює в умовах, яких Конституція 1996 року не могла передбачити. Воєнний стан, тривала мобілізація, мільйони внутрішньо переміщених осіб, масштабна міжнародна допомога, майбутня відбудова та переговори про вступ до Європейського Союзу поставили перед Україною нові виклики.
Частину цих викликів уже врегульовано законами. Водночас залишається відкритим питання, чи достатньо чинних конституційних механізмів для післявоєнного розвитку держави, чи окремі положення Основного Закону потребуватимуть змін.
Одне з головних питань стосується балансу між безпекою та правами людини. Під час воєнного стану Конституція дозволяє тимчасово обмежувати окремі права і свободи. Після завершення війни постане питання, чи потребують конституційного уточнення механізми повернення до повного обсягу конституційних гарантій.
Не менш важливим є баланс повноважень між органами влади. Повномасштабна війна істотно змінила практику взаємодії між Президентом, урядом, парламентом, військовим командуванням і органами місцевого самоврявання. Після війни саме ця практика може стати предметом конституційної дискусії.
Окремий напрям пов’язаний із післявоєнним відновленням. Реінтеграція деокупованих територій, відбудова країни, розвиток місцевого самоврявання, статус ветеранів та подальший рух до членства в Європейському Союзі можуть поставити питання, які виходять за межі звичайних законодавчих змін.
Навколо яких положень Конституції після війни може точитися найбільше дискусій
Єдиного бачення того, якою має бути післявоєнна конституційна реформа, поки що немає. Водночас у професійній дискусії регулярно порушують кілька ключових питань, які можуть стати предметом змін до Конституції. Серед них — баланс повноважень між Президентом, парламентом і урядом, завершення децентралізації, організація конституційного контролю, судова влада, статус Автономної Республіки Крим та окремі питання, пов’язані з європейською інтеграцією.
Баланс влади: чи потрібно переглянути повноваження Президента, уряду і парламенту
Питання розподілу повноважень між Президентом, парламентом і урядом залишається одним із ключових у дискусіях про конституційну реформу. Від часу ухвалення Конституції баланс повноважень між Президентом, парламентом і урядом неодноразово змінювався. Саме це питання було одним із центральних під час політичної реформи 2004 року, рішення Конституційного Суду 2010 року та повернення до редакції Конституції 2004 року після Революції гідності.
Повномасштабна війна змінила механізми ухвалення державних рішень. В умовах воєнного стану багато з них потребують оперативного реагування, а Президент як Верховний Головнокомандувач отримав значно більшу роль у питаннях безпеки й оборони. Водночас сама по собі така практика не означає, що після війни Конституцію необхідно змінювати.
Частина конституціоналістів вважає, що після війни варто чіткіше розмежувати повноваження Президента, уряду і парламенту. Насамперед ідеться про сфери оборони, виконавчої влади, кадрових призначень і політичної відповідальності за реалізацію державної політики.
Інші правники переконані, що головна проблема полягає не в тексті Конституції, а в практиці застосування її норм. На їхню думку, зміна Основного Закону сама по собі не усуне конфліктів між державними інституціями без дієвих механізмів стримувань і противаг та дотримання принципу верховенства права.
Децентралізація: чи потребує реформа конституційного завершення
Децентралізацію часто називають однією з найуспішніших реформ останнього десятиліття, однак її конституційне оформлення так і не було завершене. Протягом останніх років громади отримали значно більше повноважень і фінансових ресурсів. Водночас більшість цих змін закріпили у звичайних законах, тоді як запропоновані зміни до Конституції парламент так і не ухвалив. У результаті фактична модель місцевого самоврядування значною мірою випередила конституційне регулювання.
Повномасштабна війна ще більше посилила роль громад. Органи місцевого самоврядування забезпечували евакуацію населення, організовували гуманітарну допомогу, підтримували критичну інфраструктуру, взаємодіяли з військовими адміністраціями та міжнародними партнерами. Після завершення війни саме вони відіграватимуть ключову роль у відбудові багатьох територій.
Через це питання децентралізації знову повернулося до професійної дискусії. Серед тем, які найчастіше називають експерти, – чіткіший розподіл повноважень між державою та місцевим самоврядуванням, механізми державного нагляду за законністю рішень органів місцевої влади та можливе запровадження інституту префектів, який передбачали попередні законопроєкти про внесення змін до Конституції.
Частина правників вважає, що післявоєнне продовження реформи потребуватиме й конституційних змін. Зокрема, у наукових працях зазначається, що завершення децентралізації має супроводжуватися конституційною модернізацією системи місцевого самоврядування, яка чіткіше визначить розподіл повноважень між державою і громадами та механізми державного нагляду.
Водночас єдиної позиції щодо цього немає. Критики окремих моделей реформи наголошують, що після повномасштабної війни держава має особливо обережно шукати баланс між розширенням повноважень громад і збереженням ефективних механізмів державного контролю, особливо з огляду на майбутню реінтеграцію деокупованих територій.
Статус Криму: як може змінитися модель автономії після деокупації
Після деокупації Криму одним із найскладніших питань конституційної дискусії може стати майбутній статус автономії. Чинна Конституція визначає Крим як Автономну Республіку у складі України, однак не пов’язує її статус із правом кримськотатарського народу на самовизначення як корінного народу.
Саме тому частина українських правників і представників кримськотатарського народу пропонує переглянути розділ X Конституції. Найчастіше йдеться про створення кримськотатарської національно-територіальної автономії у складі України.
Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв вважає, що ухвалений у 2021 році Закон «Про корінні народи України» створив правову основу для внесення відповідних змін до Конституції.
На його думку, перетворення нинішньої автономії на кримськотатарську національно-територіальну не обмежуватиме прав інших жителів півострова, а натомість створить умови для збереження й розвитку мови, культури та самобутності корінного народу.
Джемілєв також відкидає твердження, що така модель може стати кроком до сепаратизму. Навпаки, він переконаний, що належне забезпечення прав кримських татар зміцнюватиме українську державність і ускладнить будь-які майбутні спроби дестабілізації півострова.
Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров також виступає за трансформацію чинної моделі автономії. На його думку, джерелом особливого статусу Криму має стати право кримськотатарського народу на самовизначення як корінного народу України. Водночас він наголошує, що така модель має гарантувати рівні права всім жителям півострова та зміцнювати українську державність.
Офіційна позиція України щодо територіального статусу Криму залишається незмінною. У травні 2025 року Президент Володимир Зеленський наголосив, що як гарант Конституції не може ставити під сумнів статус Криму, оскільки Основний Закон визначає півострів невід’ємною частиною України.
Водночас у квітні 2026 року глава держави підписав указ про закріплення за Меджлісом правового статусу представницького органу кримськотатарського народу, реалізувавши одне з положень Закону «Про корінні народи України».
Якою буде конституційна модель Криму після його деокупації, поки що невідомо. Якщо після війни питання внесення змін до Конституції повернеться до порядку денного, саме статус автономії, імовірно, стане одним із найскладніших напрямів цієї дискусії, адже вона стосуватиметься одночасно територіального устрою держави, прав корінного народу та майбутньої моделі управління півостровом.
Якою бачать післявоєнну конституційну реформу українські правники
Попри дискусії про післявоєнну конституційну реформу, багато українських правників не вважають, що країні потрібен новий Основний Закон. На їхню думку, більшість проблем, із якими зіткнулася держава, пов’язані не з текстом Конституції, а з тим, як працюють її інститути та як застосовуються конституційні норми.
Одним із головних аргументів є необхідність зберегти конституційну стабільність. Конституція визначає базові правила функціонування держави, тому її повне оновлення зазвичай пов’язують із докорінною зміною державного устрою або формуванням нового суспільного договору.
Такої позиції дотримується і конституціоналіст, директор Науково-дослідного інституту порівняльного публічного права та міжнародного права Михайло Савчин. На його думку, після завершення війни Україні, найімовірніше, доведеться переглянути окремі положення Конституції. Він пов’язує це насамперед із перехідним правосуддям і європейською інтеграцією. Також Савчин наголошує, що йдеться не про ухвалення нового Основного Закону, а про точкові зміни до чинної Конституції.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Демографічна криза в Україні: чому вона поглиблюється і що чекає нас після війни – пояснює Елла Лібанова
Водночас членкиня правління Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко вважає, що відкладати саму дискусію про конституційну реформу не варто. За її словами, багато положень Конституції потребують осмислення з урахуванням досвіду повномасштабної війни, однак така реформа може бути легітимною лише за умови широкого суспільного обговорення.
Кириченко також наголошує, що зміни до Основного Закону під час воєнного стану неможливі, тому нині йдеться саме про підготовку майбутньої реформи, а не її реалізацію. Серед тем, які, на її думку, потребують обговорення, – баланс гілок влади, адміністративно-територіальний устрій, управління державою в умовах надзвичайних загроз та адаптація Конституції до членства України в Європейському Союзі.
Головна розбіжність між правниками стосується не стільки необхідності конституційної реформи, скільки її масштабу. Частина правників говорить про точкові зміни до чинної Конституції, інші – про потребу широкої післявоєнної реформи. Водночас обидва підходи виходять із того, що такі зміни мають відбуватися лише відповідно до конституційної процедури та після широкої суспільної дискусії.
Висновок
Чи потребуватиме Україна після завершення війни нової Конституції, поки що залишається відкритим питанням. Серед правників немає єдиної відповіді: одні вважають, що достатньо точково оновити чинний Основний Закон, інші закликають розпочати широку суспільну дискусію про післявоєнну конституційну реформу.
Водночас Конституція України прямо забороняє вносити зміни під час воєнного стану. Тому нинішня дискусія має підготовчий характер і стосується насамперед того, чи відповідає чинна конституційна модель викликам, з якими країна зіткнеться після завершення війни.
Остаточна відповідь залежатиме не лише від юридичних аргументів, а й від того, якою українське суспільство бачитиме свою державу після війни.
