Повномасштабна війна вже радикально змінила демографічну карту країни. Демографічна криза в Україні, за словами директорки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елли Лібанової, проявляється одночасним падінням народжуваності, масштабною еміграцією та швидким старінням населення. Усе це разом формує явище, яке Лібанова описує як «демографічну прірву» – сукупний ефект смертності, ненароджених через війну дітей, переміщення та окупації.

На думку Лібанової, наслідки цих процесів уже впливають на економіку і вікову структуру населення: зменшується частка людей працездатного віку, поглиблюється дефіцит кадрів, а регіональні дисбаланси лише посилюються. Водночас невизначеною залишається частка українців, які повернуться додому після війни.

В інтерв’ю для РБК-Україна Лібанова пояснює, чому не варто очікувати повоєнного бебі-буму, як змінюється міграція, що буде з українським селом і чому ключовим фактором повернення стане не економіка, а безпека.

Explainer переказує інтерв’ю з Лібановою – про те, як війна трансформує демографію, чому це важливо для майбутнього країни і які виклики постануть після закінчення війни.

Україну чекає демографічна прірва

За оцінками Лібанової, сумарні демографічні втрати можуть сягати близько 10 мільйонів людей. Йдеться не лише про смертність, а й про масштабну еміграцію, падіння народжуваності та ненароджених через війну дітей.

Основу втрат формують кілька факторів:

  • додаткова смертність;
  • різке скорочення народжуваності;
  • міграція;
  • зміна вікової структури через відсутність нових поколінь.

За даними Євростату, за кордоном перебуває близько 5 мільйонів українців воєнного періоду, серед них третина – діти та підлітки, лише 6% – люди віком 65+. Такий склад мігрантів, за словами Лібанової, прискорює старіння населення.

Наслідки для країни вже очевидні: менше людей працездатного віку, менше робочої сили, менше податкових надходжень, при цьому зростає частка тих, хто потребує утримання державою або родиною. Остаточні масштаби змін можна буде визначити після перепису населення після завершення війни.

Чому повоєнного бебі-буму не буде

Лібанова наголошує, що після війни не варто очікувати бебі-буму. На відміну від періоду після Другої світової, сьогоднішні умови не створюють передумов для різкого зростання народжуваності.

Ключові причини:

  • Діти більше не є економічною необхідністю. Родини не покладаються на велику кількість дітей як на ресурс.
  • Вартість виховання значно зросла, вимоги до якості життя – теж.
  • Сучасні сім’ї контролюють народжуваність, а контрацепція робить рішення про дітей свідомим вибором.

До війни, у 2021 році, в Україні було 2,1 дитини на одну жінку, нині цей показник, за розрахунками Лібанової, падає до близько 0,7. Після війни він може поступово зрости до 1,6, але це – межа потенціалу. Для простого заміщення поколінь потрібно 2,15. Таких показників сьогодні немає навіть у більшості європейських країн.

Лібанова також пояснює, що підвищення виплат при народженні дитини не впливає на рішення народжувати. Це інструмент підтримки родин, а не стимулювання народжуваності. Навпаки, оголошення про майбутнє збільшення допомоги часто знижує народжуваність у поточному році: сім’ї відкладають рішення до моменту підвищення виплат.

Українські села продовжують знелюднюватись

Лібанова зазначає, що знелюднення українських сіл почалося задовго до повномасштабної війни і триває незалежно від міграційних хвиль останніх років. Воєнний фактор лише посилив уже наявні тенденції.

Ключові причини:

  • Відсутність транспорту й інфраструктури. Молодь не хоче залишатися там, де немає можливостей дістатися роботи, навчання чи медичної допомоги.
  • Нерозвинена мережевість. На відміну від Європи, де до міста можна легко доїхати з будь-якого села, в Україні ця модель працює далеко не всюди.
  • Тривала структурна криза: зміни в економіці, перехід до онлайн-роботи, нерівномірна щільність населення.

За словами Лібанової, війна спричинила нову хвилю відтоку: у перші дні вторгнення із західних областей виїжджали десятки тисяч людей щодня, і серед них було чимало селян. Натомість у Херсонській і Чернігівській областях – тих, що найбільше страждають від обстрілів і до війни мали низьку щільність населення – людей там буде ще менше.

Майбутнє сіл, за її оцінкою, залежатиме від створення транспортно-мережевих зв’язків. Лише за такої умови село може функціонувати: люди зможуть працювати в місті, а жити – у сільській місцевості. Якщо цього не зробити, процес скорочення населення триватиме й після війни.

Україні бракує робочих рук і вона конкуруватиме за своїх мігрантів

Лібанова підкреслює: дефіцит кадрів в Україні вже критичний, і низькі зарплати змушують людей виїжджати. Водночас жодна країна, куди переїхали українці, не зацікавлена в їхньому поверненні. Європа стрімко старішає й компенсує це саме міграцією.

Ключові факти:

  • За кордоном перебувають переважно жінки з вищою освітою – приблизно 70%.
  • 70% українських жінок працездатного віку працюють, а якщо не враховувати матерів маленьких дітей – зайнятість перевищує 80%. Це дуже високий показник для мігранток першого покоління.
  • Через це уряди країн прийому не захочуть відпускати українських фахівчинь, які успішно закривають їхній кадровий дефіцит.

За словами Лібанової, міжнародні організації, зокрема фахівці Світового банку, усвідомлюють ризик: якщо Україна не поверне хоча б частину людей, проект повоєнного відновлення може опинитися під загрозою. Втрата територій потенційно зворотна, наголошує вона, а втрата людей – ні.

Також міграція матиме нерівномірний територіальний ефект. Регіони з і так низькою щільністю населення, як Херсонщина й Чернігівщина, продовжать втрачати людей через інтенсивні обстріли. Водночас переселенці часто намагаються селитися поруч зі своїм попереднім місцем проживання, що закріплює регіональні дисбаланси.

Україна залучатиме трудових мігрантів після війни

Лібанова наголошує: Україна неминуче залучатиме мігрантів, бо власних трудових ресурсів не вистачатиме. Інших варіантів, за її словами, у країни немає.

Ключові акценти:

  • Бідність стане парадоксальною перевагою. Через низький рівень соціальних виплат сюди приїжджатимуть не за пільгами, а саме ті, хто хоче працювати.
  • Рівень зарплат довго залишатиметься нижчим, тож Україна не конкуруватиме з багатими країнами за мігрантів через фінансові стимули.

Куди може рухатись міграційна політика:

  • Лібанова прогнозує, що за умови масштабної повоєнної відбудови та реалізації умовного «плану Маршалла» в Україну можуть приїжджати європейці та американці: частина – з гуманітарними мотивами, частина – заради можливостей швидкого професійного зростання.
  • Вона звертає увагу на канадську модель міграційної політики як одну з найбільш ефективних і таку, з якої Україна могла б взяти приклад.

Окремо Лібанова підкреслює потребу в підтримці зв’язку з українською діаспорою. Її думка: якщо люди, що виїхали, почуватимуться «відрізаними» від України, повернути їх буде ще важче. Ідеї платити українцям за повернення вона називає нелогічними, оскільки це створює нерівність щодо тих, хто переживає війну в Україні.

Хто повернеться в Україну і що на це впливатиме?

Лібанова зазначає, що психологічна дистанція між українцями в Україні та за кордоном зростає, і це впливає на рішення про повернення. Частина наших співгромадян перебуває у російськомовному інформаційному середовищі, що формує викривлене уявлення про ситуацію в Україні.

Ключові фактори повернення:

  • Безпека – головний і визначальний чинник. Важлива не лише поточна ситуація, а й довіра до майбутнього та відсутність ризику повторної агресії.
  • Житло і робота. Якщо житло вціліло й є перспективи працевлаштування, шанси повернення значно вищі. Зруйноване житло або стабільні умови за кордоном зменшують ймовірність повернення.
  • Перспективи для дітей. Часто саме діти стають ініціаторами повернення, якщо погано адаптуються за кордоном.
  • Наявність родини в Україні. Якщо тут лишилися родичі, мотивація повернення сильніша; якщо виїхала вся родина – значно слабша.

Лібанова підкреслює, що її оцінки змінились: у 2022 році вона прогнозувала можливе повернення понад половини українців, тоді як зараз очікує приблизно третину. Її орієнтир – досвід Балканських воєн, де поверталася схожа частка людей.

Хто може повернутися:

  • кваліфіковані фахівці – лікарі, юристи та інші професіонали, які за кордоном не можуть працювати за спеціальністю;
  • той, хто втратив більше через переїзд і має вищу мотивацію повернутися до професійної реалізації в Україні.
    Натомість працівниці сфери послуг, які за кордоном заробляють більше, можуть не повернутись.

Після війни можлива друга хвиля відтоку населення

Лібанова застерігає: після завершення бойових дій Україна може пережити нову хвилю міграції. Насамперед ідеться про чоловіків, які поїдуть возз’єднуватись із родинами за кордоном. Потенціал такого відтоку вона оцінює приблизно в мільйон працездатних чоловіків.

Ключові ризики:

  • ризик масового виїзду чоловіків після відкриття кордонів;
  • втрата кваліфікованих фахівців, які становлять значну частку цієї групи;
  • розрив сімейних зв’язків на користь життя за кордоном.

Лібанова також описує можливі нові лінії напруги в українському суспільстві, яких владі доведеться уникати після перемоги:

  • між військовими та цивільними – нинішня підтримка може трансформуватися у втому й нерозуміння;
  • між тими, хто не виїжджав, і тими, хто був за кордоном;
  • між різними групами внутрішньо переміщених осіб – через складну адаптацію та різний досвід війни;
  • між мешканцями підконтрольних і деокупованих територій, зокрема молоддю, яка шкільні роки провела під російською окупацією;
  • між громадами, які змагаються за бізнес, що переїхав чи евакуювався.

Окремо вона звертає увагу на ставлення до переселенців: у різних регіонах його сприймають по-різному, а частина суспільства несправедливо приписує їм “легке життя”, що поглиблює напругу. Лібанова роз’яснює, що економіка не може існувати без роботи бізнесу, тому нормальне соціальне життя — не ознака зневаги, а спосіб виживання країни.

Відкриття кордонів після війни неминуче змінить міграцію

Лібанова підкреслює: після війни кордони доведеться відкривати, незалежно від потенційних ризиків для міграції. Обмеження воєнного часу не можна зберігати назавжди.

Ключові моменти:

  • Відкриття кордонів спричинить певний відтік, але його масштаби поки неможливо передбачити.
  • Приклад з дозволом на виїзд юнакам 18–23 років показав, що масової міграції ця норма не запустила. Держава лише вирівняла права тих, хто виїхав у 17 років і подорослішав за кордоном.
  • Реальні наслідки таких рішень можна буде оцінити не раніше ніж за рік.

Щодо молоді, Лібанова наголошує: жодні окремі ініціативи не зупинять міграції, доки в Україні зберігається велика різниця в зарплатах порівняно з Європою. Економічні стимули тут — ключовий чинник.

Як війна змінила українців і чому нація тримається?

Лібанова підкреслює: повномасштабна війна суттєво змінила українське суспільство. За її словами, від 2022 року українці стали більш згуртованими, а формування української політичної нації значно прискорилось. Етнічне походження перестало відігравати ключову роль — домінує відчуття спільної належності.

Ключові зміни:

  • Зросла довіра до влади, попри падіння рівня життя. Лібанова пояснює це тим, що поведінка держави відповідає очікуванням суспільства: президент залишився в країні, родина не виїхала, інституції працюють.
  • Значний вплив, за її словами, мала децентралізація: без місцевого самоврядування й тероборони наслідки перших місяців війни були б набагато важчими.

Разом із тим, Лібанова визнає наявність втоми та розчарування. Постійні обстріли, відсутність світла й хронічне виснаження неминучі для суспільства у стані тривалої війни. Але, як вона підкреслює, це не означає готовності до капітуляції.

Головним чинником нашої стійкості, підкреслює Лібанова, залишається просте усвідомлення: іншого шансу немає. Якщо Україна програє, не буде ані держави, ані нації, і саме це розуміння, за її словами, утримує суспільство від розколу й допомагає триматися навіть у найтяжчі моменти.