Демократична партія США переживає період глибокої невизначеності. Поразка на виборах 2024 року, що повернула Дональда Трампа до влади, поставила перед нею питання не лише про стратегію, а й про власну ідентичність. Партія втратила частину електорату, розділилася між центристами й прогресистами та досі шукає шлях до відновлення довіри виборців.
Проміжні вибори 2026 року стануть для демократів випробуванням: чи зможуть вони утримати вплив у Конгресі та повернути собі політичну ініціативу. Для багатьох ця криза нагадує минулі етапи її історії — періоди падінь і відроджень, коли партія змінювала не лише себе, а й політичний ландшафт країни.
Explainer простежує цю історію — від зародження партії наприкінці XVIII століття до сьогодення. Як сила, що колись представляла фермерів і рабовласників, стала символом громадянських прав і сучасного лібералізму? І чи зможе вона знову оновитися, як робила це не раз упродовж двох століть?
Розділ 1. Витоки: становлення Демократичної партії
Політичні партії з’явилися у Сполучених Штатах невдовзі після ухвалення Конституції, хоча засновники держави ставилися до них з насторогою. У прощальному зверненні 1796 року Джордж Вашингтон попереджав, що партійна боротьба може стати «джерелом постійних конфліктів і розколу нації». Але політичні розбіжності щодо того, як саме має функціонувати нова республіка, швидко оформилися в організовані течії.
Першими політичними силами стали Федералістська партія та Республіканська партія (її також називали Демократично-республіканською).
Федералісти, серед яких були Александер Гамільтон і Джон Адамс, виступали за сильний центральний уряд, національний банк, розвиток промисловості та тісні економічні зв’язки з Великою Британією.
Їм протистояли прихильники Томаса Джефферсона і Джеймса Медісона, які вбачали майбутнє країни в незалежних фермерських господарствах і відстоювали ширші права штатів. Вони побоювалися, що надмірна концентрація влади у федеральному центрі суперечить духу революції 1776 року.
Саме навколо цих ідей — обмеження урядової влади та захисту «простих громадян» — сформувалася ідеологічна основа майбутньої Демократичної партії.
На початку XIX століття демократ-республіканці поступово відтіснили федералістів. Ті втратили довіру суспільства після війни 1812 року з Британією, яку публічно не підтримали. На з’їзді в Гартфорді 1814 року лідери Федералістської партії навіть обговорювали можливість відокремлення північних штатів, що було сприйнято як зрада. Після цього партія втратила політичний вплив і фактично зникла.
Настав період, який історики називають «ерою добрих почуттів» (1815–1825). У країні залишилася лише одна впливова політична сила — Демократично-республіканська партія. Проте її єдність була оманливою. Усередині поступово формувалися регіональні групи з різними інтересами: промислова Північ підтримувала протекціоністські тарифи й розбудову інфраструктури, аграрний Південь виступав за вільну торгівлю й обмежену роль держави.
Ці суперечності вийшли назовні під час виборів 1824 року, коли четверо кандидатів — Ендрю Джексон, Джон Квінсі Адамс, Вільям Кроуфорд і Генрі Клей — представляли різні крила тієї самої партії. Джексон отримав найбільше голосів виборців, але не набрав більшості в Колегії виборців. Рішення перейшло до Палати представників, яка обрала Адамса. У суспільстві це сприйняли як «корумповану угоду» між Адамсом і Клеєм, що посилило недовіру до політичної еліти.
На хвилі цього обурення сенатор від Нью-Йорка Мартін ван Бюрен почав формувати нову політичну структуру для підтримки Джексона. Вона мала чітку організацію, місцеві осередки та єдину комунікаційну стратегію — це стало зразком для сучасної партійної системи.
У 1828 році Джексон здобув переконливу перемогу на виборах і став першим президентом від Демократичної партії в її новій формі.
Ідеологічно партія об’єднала тих, хто виступав проти надмірного впливу фінансових установ, за обмеження федеральної влади й ширшу участь громадян у політиці. Джексон та його соратники апелювали до фермерів, ремісників і дрібних підприємців, позиціонуючи себе як силу «простих американців».
Саме тоді з’явився й символ партії — віслюк. Опоненти Джексона насміхалися, називаючи його «jackass» (осел), але він прийняв це прізвисько як символ упертості та рішучості. Згодом цей образ закріпився у політичній культурі США.
Розділ 2. Джексонівська демократія і формування двопартійної системи
Обрання Джексона означало появу нового типу політичної організації. Демократична партія першою запровадила сталу мережу місцевих осередків, роботу з виборцями між кампаніями, партійну пресу та загальнонаціональну ідентичність. У політичній культурі США це стало початком другої партійної системи (1828–1850-ті), у якій дві великі сили — демократи і їхні опоненти віги — почергово змагалися за контроль над владою.
Основою джексонівської демократії було уявлення про народ як головне джерело політичної легітимності. Розширення виборчого права для всіх білих чоловіків без майнового цензу суттєво збільшило кількість виборців: якщо у 1824 році голосувало близько чверті дорослого чоловічого населення, то в 1840 році — вже понад 80%. Це радикально змінило характер політичної участі: голосування стало частиною повсякденного життя, а вибори — масовим явищем, супроводжуваним газетами, плакатами, гаслами й публічними дебатами.
Джексон втілив ідею «президентства народу», але його підхід до управління був суперечливим. Він рішуче виступав проти концентрації економічної влади у Вашингтоні й бачив небезпеку в Національному банку США, який вважав інструментом інтересів фінансової еліти.
Опоненти об’єдналися навколо Партії вігів, яку очолив сенатор Генрі Клей. Віги виступали за розбудову інфраструктури, активну роль уряду в економіці, підтримку промисловості й стабільну банківську систему. Так сформувалася двопартійна конкуренція, що проіснувала майже три десятиліття і визначила політичну логіку Сполучених Штатів до середини XIX століття.
Іншим помітним аспектом правління Джексона стала політика призначень — так званий «поділ здобичі» (spoils system). Президент вважав, що будь-який «чесний громадянин» здатен обіймати державну посаду, тому масово змінював чиновників, призначаючи на їхнє місце політичних союзників. Це сприяло розбудові партійної лояльності, але також започаткувало практику, яку згодом критикуватимуть як основу корупційних мереж у державній службі.
Найбільш суперечливою сторінкою джексонівської епохи залишилася політика щодо корінних народів. 1830 року Конгрес ухвалив Акт про переселення індіанців, який дозволив уряду примусово переміщати племена з територій на сході Міссісіпі до західних земель. Ця політика призвела до масових смертей під час «Дороги сліз» — примусових маршів черокі та інших народів.
В історичній перспективі це стало одним із найсерйозніших порушень прав людини у XIX столітті й тінню на спадщині Джексона.
Попри суперечності, джексонівська демократія змінила структуру політичного життя країни. Вона закріпила принцип виборності як механізму легітимації влади, започаткувала нову форму партійної організації та зробила участь громадян у політиці нормою, а не привілеєм. Саме ці зміни заклали підвалини двопартійної системи, яка існує у США й сьогодні.
Однак у 1830–1840-х роках під поверхнею політичного змагання вже визрівала глибша суперечність — питання рабства. Демократична партія, орієнтована на фермерський Південь, дедалі більше асоціювалася з його інтересами. Саме цей зв’язок незабаром стане головним викликом для її існування як національної сили.
Розділ 3. Від суперечок до розколу: Демократи і питання рабства
До середини XIX століття головним питанням американської політики стало рабство — не лише як соціальна чи моральна проблема, а як фундамент економічного устрою країни. Саме ставлення до нього визначило майбутнє Демократичної партії й зрештою призвело до її розколу.
На початку 1850-х Демократи залишалися найвпливовішою партією Сполучених Штатів. Вони контролювали більшість штатів, мали стабільну підтримку на Півдні та значну присутність у Конгресі. Їхня програма ґрунтувалася на трьох основних засадах: права штатів, обмеження федеральної влади та захист індивідуальної свободи. Але саме перше з цих гасел — «права штатів» — стало прикриттям для захисту рабовласницької системи, на якій трималася економіка Півдня.
Північ і Південь дедалі більше віддалялися одна від одної. На Півночі швидко розвивалася промисловість, там формувався ринок найманої праці, зростали міста та з’являлися профспілки. На Півдні економіка залишалася аграрною, заснованою на праці поневолених афроамериканців. Для південних політиків будь-яке обмеження рабства означало загрозу їхньому способу життя й економічним інтересам.
Кожне нове розширення території Сполучених Штатів — приєднання Техасу, війна з Мексикою, створення нових територій на Заході — відкривало старе питання: чи буде рабство дозволене на цих землях? Демократи намагалися зберігати баланс, але компроміси ставали дедалі менш можливими.
Компроміс 1850 року тимчасово знизив напругу, дозволивши Каліфорнії стати вільним штатом, але водночас запровадив суворіший Закон про втікачів рабів, який зобов’язував навіть північні штати допомагати в поверненні утікачів власникам. Для Півночі це виглядало як нав’язування рабства всій країні, для Півдня — як підтвердження його легітимності.
Коли в 1854 році Конгрес ухвалив Акт Канзас – Небраска, який дозволяв кожній території самостійно вирішувати, чи дозволяти рабство, ситуація вибухнула. У Канзасі почалися сутички між прибічниками й противниками рабства — період, який увійшов в історію як «Кривавий Канзас».
Демократична партія, яка намагалася залишатися національною, фактично розділилася на два табори: південних демократів, що підтримували рабовласницький лад, і північних демократів, які закликали до «народного суверенітету» — права кожної території вирішувати самостійно.
На цьому тлі почала зростати нова політична сила — Республіканська партія, створена у 1854 році. Вона об’єднала колишніх вігів, аболіціоністів і частину північних демократів, які виступали проти поширення рабства. Її поява остаточно змінила політичну карту США.
Кульмінацією внутрішніх суперечностей стали вибори 1860 року. Демократи не змогли висунути єдиного кандидата: північне крило підтримало сенатора Стівена Дугласа, а південне — віцепрезидента Джона К. Брекінріджа. Розкол дав змогу республіканцю Аврааму Лінкольну перемогти, хоча він отримав лише близько 40% голосів виборців. Для Півдня це стало сигналом, що їхні інтереси більше не представлені на федеральному рівні.
Після виборів низка південних штатів оголосила про вихід з Союзу, утворивши Конфедеративні Штати Америки. Почалася Громадянська війна — найкривавіший конфлікт в історії США. Партія, яка колись прагнула представляти «всіх американців», фактично стала політичним виразником Півдня і його рабовласницької системи.
Розділ 4. Від поразки до оновлення: демократи у добу Реконструкції та після неї
Після поразки Конфедерації у 1865 році Демократична партія опинилася в глибокій кризі. Її політична база — рабовласницький Південь — була спустошена війною, економіка зруйнована, а політична влада фактично перейшла до республіканців, які контролювали Конгрес і Білий дім. Для демократів почалася тривала доба маргіналізації, що тривала майже два десятиліття.
У роки Реконструкції (1865–1877) федеральний уряд проводив політику відновлення Півдня та інтеграції колишніх рабів у політичне життя. Було ухвалено Тринадцяту, Чотирнадцяту та П’ятнадцяту поправки до Конституції, які скасували рабство, надали громадянство всім, хто народився у США, і гарантували виборчі права незалежно від раси. Для демократичних еліт Півдня це означало втрату не лише економічної, а й соціальної влади.
На тлі цих змін демократи зробили ставку на опір федеральному втручанню. Вони звинувачували республіканців у «диктатурі Вашингтона», у використанні армії для контролю над Півднем і в корупції серед чиновників. У публічному дискурсі почала формуватися риторика «відновлення самоврядування штатів», під якою часто ховалося прагнення відновити колишній порядок.
На місцях цей опір набував жорстких форм. У південних штатах демократи підтримували політичні рухи, які прагнули усунути афроамериканців від влади.
Саме в цей період виникли організації на кшталт Ку-клукс-клану, що використовували насильство для залякування темношкірих виборців і республіканських активістів. Хоча партійне керівництво формально не підтримувало такі методи, демократичні політики Півдня часто мовчазно їх схвалювали.
Поступово демократам вдалося відновити контроль над більшістю південних законодавчих органів. До кінця 1870-х років федеральна влада втомилася від тривалого протистояння. Компроміс 1877 року, який завершив суперечливі президентські вибори між республіканцем Резерфордом Гейзом і демократом Самуелем Тілденом, фактично поклав край Реконструкції. В обмін на визнання перемоги Гейза республіканці погодилися вивести федеральні війська з Півдня.
Це рішення означало повернення місцевої влади до рук білих демократів. Протягом наступних десятиліть у південних штатах було встановлено режим расової сегрегації — систему законів Джима Кроу, які обмежували виборчі права афроамериканців, запроваджували роздільні школи, транспорт і громадські заклади. Політично це створило так званий «Cуцільний Південь» — регіон, де демократи домінували на виборах майже століття, спираючись на підтримку білої більшості.
У цей же час Демократична партія на Півночі намагалася знайти нову ідентичність. Її підтримували міські робітники, ірландські та німецькі іммігранти, частково — католицька громада.
У великих містах сформувалися впливові партійні організації — найвідоміша з них, «Таммані-холл» у Нью-Йорку, — які поєднували політику з соціальною підтримкою новоприбулих мігрантів. Однак ці структури часто асоціювалися з корупцією та клановістю, що підривало довіру до партії.
Наприкінці XIX століття в політичному лексиконі США закріпився термін «партія білих», яким позначали демократів на Півдні. Їхні противники — республіканці — асоціювалися з промисловими елітами, бізнесом і фінансами.
Таким чином, країна поступово поділилася не лише політично, а й соціально: демократи представляли аграрний, консервативний Південь і робітничі громади Півночі, тоді як республіканці спиралися на індустріальний капітал.
Попри втрату національного лідерства, Демократична партія зберегла одну важливу перевагу — широку регіональну присутність і здатність адаптуватися. Вона навчилася існувати в опозиції, утримуючи вплив через місцеві структури, і поступово готувалася до оновлення. На межі століть у її середовищі почали звучати нові голоси — реформатори, які говорили про потребу в економічній рівності, державному регулюванні й соціальних гарантіях. Саме вони стануть рушієм змін у наступну епоху.
Розділ 5. Від аграрного популізму до прогресивної доби: перетворення Демократичної партії
Кінець XIX століття став для Демократичної партії періодом внутрішнього пошуку. Поразка у Громадянській війні та десятиліття політичної ізоляції залишили її без чіткої програми розвитку. Партія потребувала нового бачення, здатного об’єднати сільську Америку, міські робітничі громади та розчарованих виборців, які не відчували себе частиною промислової еліти.
Економічні кризи 1870–1890-х років, зростання соціальної нерівності й політичний вплив великих корпорацій породили хвилю народного невдоволення. На цьому тлі виникли популістські рухи — фермерські об’єднання, що вимагали державного контролю над залізницями, регулювання банків і підтримки аграріїв. Демократична партія, особливо на Середньому Заході й Півдні, поступово перейняла частину цих гасел, намагаючись повернути собі електорат дрібних виробників і фермерів.
Ключовою фігурою цього періоду став Вільям Дженнінгс Браян — харизматичний політик і тричі кандидат у президенти від Демократичної партії (1896, 1900, 1908).
Його виступ на з’їзді демократів у Чикаго 1896 року, відомий як «промова про золотий хрест», став маніфестом нового демократичного популізму. Браян закликав покласти край домінуванню фінансових інтересів Східного узбережжя, виступав за вільну емісію срібла замість «золотого стандарту» та вимагав ширшої участі держави в економіці.
Художнє зображення моменту на Національному з’їзді Демократичної партії США, коли Браян здобув підтримку делегатів своєю промовою проти золотого стандарту. Художник — Вільям Робінсон Лі, McClure’s Magazine, 1900 рік
Попри поразку на виборах, його кампанія ознаменувала ідеологічний перелом: демократи вперше чітко позиціонували себе як сила, що виступає на захист «малих проти великих» — фермерів, робітників і дрібних підприємців проти фінансових корпорацій. І хоча перемогу здобули республіканці на чолі з Вільямом Мак-Кінлі, ідеї Браяна заклали основу майбутньої соціальної політики Демократичної партії.
Початок XX століття увійшов в історію США як Прогресивна епоха — час реформ, спрямованих на обмеження влади корпорацій, запровадження антимонопольного законодавства, виборчі права для жінок і соціальний захист робітників. Демократи долучилися до цього процесу, але перебували в тіні республіканських реформаторів — Теодора Рузвельта та Вільяма Тафта.
Ситуація змінилася з приходом до влади Вудро Вілсона — професора політології, губернатора Нью-Джерсі, а згодом президента США (1913–1921). Його обрання відновило вплив Демократичної партії на національному рівні вперше після Громадянської війни.
Вілсон провів масштабну реформу федеральної системи: створив Федеральну резервну систему (1913), запровадив прибутковий податок, посилив антимонопольне законодавство й ухвалив Акт про справедливу торгівлю. Ці кроки утвердили державу як активного гравця в економічному регулюванні — концепцію, що стане центральною для Демократичної партії у XX столітті.
Зовнішня політика Вілсона відображала спробу поєднати ідеалізм із практичністю. Під час Першої світової війни він спочатку прагнув нейтралітету, але в 1917 році втягнув США у війну, проголосивши метою «зробити світ безпечним для демократії». Після війни Вілсон запропонував створення Ліги Націй, однак Конгрес відмовився ратифікувати Версальський договір, і Сполучені Штати залишилися поза новою міжнародною системою.
Після відставки Вілсона демократи знову опинилися в опозиції. 1920-ті роки стали десятиліттям республіканського домінування та економічного зростання. Демократична партія виглядала роз’єднаною: Південь залишався консервативним і традиціоналістським, а міста Півночі дедалі більше тяжіли до ліберальних ідей, що базувалися на правах робітників, іммігрантів і жінок.
Внутрішні суперечності виявилися на виборах 1928 року, коли кандидатом від демократів став Ел Сміт, перший католик, який отримав номінацію великої партії. Його поразка республіканцю Герберту Гуверу показала, що партія ще не готова до єдності на національному рівні. Але саме в цей час формувалася нова соціальна база демократів — міські середні верстви, профспілки, меншини, іммігранти. Вони стануть головною опорою партії у наступному десятилітті.
Розділ 6. Новий курс Рузвельта і тріумф соціального лібералізму
На початку 1930-х років Сполучені Штати переживали найглибшу економічну кризу в історії. Велика депресія, що розпочалася після обвалу фондового ринку 1929 року, призвела до безробіття понад чверті працездатного населення, банкрутства тисяч підприємств і руйнування банківської системи. Економічна розпач і втрата довіри до республіканської адміністрації Герберта Гувера відкрили шлях для повернення демократів до влади.
У 1932 році президентом було обрано Франкліна Делано Рузвельта, губернатор Нью-Йорка, який обіцяв «новий курс» (New Deal) — масштабну програму економічного та соціального відновлення.
Його перемога означала початок нової епохи для Демократичної партії: відтепер вона перестала бути лише коаліцією регіональних груп і перетворилася на силу, що пропонувала національну програму дій.
Формування Нового курсу
Протягом перших «ста днів» свого президентства Рузвельт ініціював десятки законодавчих актів, спрямованих на стабілізацію фінансової системи, підтримку виробництва й допомогу безробітним. Було створено Адміністрацію громадських робіт (PWA), Цивільний корпус охорони довкілля (CCC), Адміністрацію з відновлення промисловості (NRA). Вони забезпечили роботою мільйони американців і заклали основу нової економічної політики державного втручання.
У 1935 році Рузвельт підписав Акт про соціальне забезпечення, який запровадив державну пенсійну систему, допомогу безробітним і підтримку малозабезпечених. Вперше в історії США федеральна влада взяла на себе відповідальність за базові соціальні гарантії.
Новий курс означав фундаментальну зміну ролі держави. Якщо до того економічна політика базувалася на принципі «вільного ринку», то тепер уряд став активним учасником відновлення. Для Демократичної партії це стало ідеологічним переломом — від обмеженого уряду до держави, яка втручається, коли цього вимагає суспільний інтерес.
Нова політична коаліція
Реформи Рузвельта створили нову соціальну базу партії. До демократичної коаліції увійшли робітники промислових регіонів, фермери, іммігранти, профспілки, інтелігенція, а також афроамериканці, які раніше підтримували республіканців як «партію Лінкольна». Ця широка коаліція забезпечила демократам перемоги на чотирьох послідовних президентських виборах (1932, 1936, 1940, 1944).
Підтримка Нового курсу була не одностайною. Великий бізнес звинувачував Рузвельта у надмірному втручанні в економіку, а консерватори — у підриві традиційного ладу. Проте саме ці програми відновили довіру громадян до держави та врятували демократичну систему від радикалізації, яка в той самий час охопила Європу.
Друга світова війна і післявоєнна спадщина
Вступ США до Другої світової війни у 1941 році перевів економіку в режим мобілізації. Промислове виробництво зросло, безробіття зникло, а роль уряду як координатора національних ресурсів ще більше зміцнилася. Після війни Демократична партія успадкувала не лише економічне зростання, а й нову ідеологічну позицію — соціальний лібералізм, який визнавав ринок основою добробуту, але надавав державі право регулювати його в інтересах суспільства.
Розділ 7. Діксікрати, громадянські права і зміна політичної карти Америки
Після Другої світової війни Демократична партія залишалася провідною політичною силою США, але її внутрішня єдність почала руйнуватися. Головним чинником став поворот до політики громадянських прав, який суперечив консервативним поглядам південного крила партії.
Початок розколу
Упродовж десятиліть демократи домінували на Півдні завдяки «Суцільному Півдню» — системі, де переважно білі виборці підтримували партію як гарант стабільності й збереження расової ієрархії.
Однак у 1948 році президент Гаррі Трумен ініціював заходи щодо десегрегації армії та захисту виборчих прав афроамериканців. Цей крок викликав відкрите невдоволення частини південних демократів.
Того ж року делегації з кількох південних штатів залишили партійний з’їзд і створили Партію прав штатів (Dixiecrats). Її кандидатом у президенти став губернатор Південної Кароліни Стром Турмонд, який виступав за збереження расової сегрегації.
Попри те що рух був короткочасним і не здобув загальнонаціональної підтримки, він став першим сигналом глибокої ідеологічної тріщини в Демократичній партії.
Кеннеді, Джонсон і боротьба за громадянські права
У 1960-х роках ця суперечність вийшла на передній план. Президент Джон Ф. Кеннеді спочатку обережно ставився до питань расової рівності, намагаючись не відштовхнути південних виборців. Але після масових протестів і акцій громадянської непокори він підтримав законодавчі ініціативи щодо забезпечення рівних прав.
Фото зроблено під час з’їзду в Лос-Анджелесі, де Кеннеді отримав номінацію в президенти, а Джонсон — у віцепрезиденти. Фото: AP
Після вбивства Кеннеді в 1963 році його наступник Ліндон Б. Джонсон зробив вирішальний крок. Використовуючи свій політичний досвід і вплив у Конгресі, він домігся ухвалення двох ключових законів:
- Акту про громадянські права 1964 року, який забороняв расову дискримінацію в громадських місцях, на роботі та в освіті;
- Акту про виборчі права 1965 року, який захищав право афроамериканців голосувати, особливо у південних штатах.
Ці закони стали переломом у сучасній історії США, але для Демократичної партії вони мали суперечливі наслідки. Джонсон усвідомлював ризик і пізніше сказав: «Ми втратили Південь на покоління». Справді, більшість білих виборців регіону почала переходити до Республіканської партії, яка в 1960–1970-х роках використовувала так звану «південну стратегію», апелюючи до невдоволення сегрегаційних виборців.
Формування нової коаліції
Попри втрату традиційного Півдня, демократи змогли створити нову політичну коаліцію. Її основу становили афроамериканці, робітники, міські ліберали, молодь і жінки. Партія дедалі більше асоціювалася з правами людини, соціальними реформами та культурним оновленням.
Джонсонова програма «Велике суспільство» (Great Society) розширила соціальні гарантії, започаткувала програми медичного страхування Medicare і Medicaid, боротьбу з бідністю та інвестиції в освіту.
У короткостроковій перспективі це зміцнило позиції демократів, але водночас створило опір з боку консервативних виборців, які вбачали в таких ініціативах надмірне втручання держави.
Під кінець 1960-х років партія втратила стабільність. Протести проти війни у В’єтнамі, расові заворушення в містах і вбивства Мартіна Лютера Кінга та Роберта Кеннеді посилили відчуття хаосу.
На виборах 1968 року демократи втратили Білий дім: переміг республіканець Річард Ніксон, який обіцяв «закон і порядок».
Довгострокові наслідки
Зміни 1960-х остаточно переформатували політичну карту США. Південь, який майже століття був опорою демократів, поступово став республіканським. Натомість партія зміцнила свої позиції серед етнічних меншин, жінок, освіченого середнього класу й мешканців великих міст.
Цей перехід завершив тривалу ідеологічну трансформацію: від партії регіонального консерватизму до партії соціального лібералізму та прав людини. Однак внутрішні суперечності між ліберальним і центристським крилами залишилися — і визначатимуть політичну динаміку демократів у наступні десятиліття.
Розділ 8. Пошук центру: демократи у добу після 1968 року
Поразка на виборах 1968 року стала для Демократичної партії сигналом глибокої переоцінки. Її традиційна коаліція — робітничий клас, профспілки, південні виборці та міські ліберали — розпалася.
У країні змінилася політична культура: епоха післявоєнного консенсусу закінчилася, а нові соціальні рухи — фемінізм, екологізм, антивоєнний активізм — почали формувати іншу систему цінностей.
Демократи опинилися між двома полюсами — зліва, де зростали вимоги до соціальних реформ, і справа, де консервативна більшість вимагала стабільності й стриманості держави.
1970-ті: криза і пошук нового голосу
У 1970-х роках партія намагалася повернути собі роль сили реформ, але без радикальних гасел. Президент Джиммі Картер (1977–1981) уособлював моральну альтернативу епосі Ніксона. Він виступав за етичну політику, скорочення державних витрат і захист прав людини у світі. Проте енергетична криза, інфляція та зовнішньополітичні труднощі (захоплення заручників в Ірані) підірвали його популярність.
Поразка Картера від Рональда Рейгана у 1980 році засвідчила зсув суспільних настроїв праворуч. Рейганізм із його гаслами про «малу державу» та «вільний ринок» зробив республіканців партією економічного оптимізму. Демократи, натомість, виглядали розгубленими й розділеними між ліберальним і центристським крилами.
1980–1990-ті: “третій шлях”
У відповідь на цю ситуацію в партії сформувалася течія поміркованих реформаторів. Вона отримала назву «нові демократи» (New Democrats). Її метою було відновити довіру серед середнього класу, поєднавши соціальну відповідальність із підтримкою бізнесу та ринкових механізмів.
Цей підхід втілив Білл Клінтон, який переміг на виборах 1992 року. Його програма — «третій шлях» — передбачала скорочення бюджетного дефіциту, інвестиції в освіту, підтримку малого бізнесу та обмежене реформування системи соціальної допомоги.
За його президентства США пережили тривалий період економічного зростання, технологічного розвитку та низького безробіття.
Втім, Клінтонівський курс мав суперечливу спадщину. Політика «жорсткої безпеки» та реформа кримінального законодавства 1994 року спричинили масове зростання кількості ув’язнених, насамперед серед афроамериканців.
Реформа соціального забезпечення 1996 року обмежила підтримку малозабезпечених. Критики вважали, що партія втратила соціальну чутливість, яка колись була її відмінною рисою.
Попри це, у політичному сенсі Клінтон зумів повернути демократам статус «партії центру». Його два президентські терміни продемонстрували, що Демократична партія може бути успішною, якщо пропонує економічну компетентність без ідеологічного радикалізму.
2000-ті: нові виклики глобалізації
Після суперечливих виборів 2000 року, коли Джордж Буш-молодший переміг Ела Гора, демократи знову опинилися в опозиції.
Події 11 вересня 2001 року і війни в Афганістані та Іраку змістили політичний фокус країни до питань безпеки. Демократи критикували втручання в Ірак, але довго не могли запропонувати переконливої альтернативи.
У цей період партія почала поступово оновлюватися — через молодших політиків, які робили ставку на громадянську участь, соціальні права й технологічну модернізацію. Кульмінацією цього оновлення стане 2008 рік, коли демократи висунуть кандидата, який уособлював зміни покоління — Барака Обаму.
Розділ 9. Обама, Трамп і нове політичне розмежування
Обрання Барака Обами у 2008 році стало поворотним моментом у сучасній історії Демократичної партії. Він став першим афроамериканцем на посаді президента США, символом покоління, яке прагнуло оновлення політики.
Його кампанія базувалася на ідеях участі, єдності та надії, а використання цифрових технологій і соціальних мереж відкрило нову еру політичної мобілізації.
Епоха Обами
Обама переміг на тлі фінансової кризи 2008 року. Його адміністрація провела масштабні антикризові заходи — Закон про відновлення та реінвестування (2009), який стимулював економіку, і реформу фінансового сектора (Dodd–Frank Act), спрямовану на контроль банків. Головним досягненням став Закон про доступне медичне страхування (Affordable Care Act, 2010), відомий як «Obamacare», який уперше надав мільйонам американців можливість мати медичну страховку.
Політика Обами зміцнила імідж Демократичної партії як модерної, інклюзивної та соціально орієнтованої сили. Водночас вона спричинила жорстку реакцію консервативного електорату.
У 2010 році республіканці здобули контроль над Палатою представників, спираючись на “Рух Чаювання“, що виступав проти державного втручання й податків. Цей розкол віддзеркалював ширшу тенденцію — поляризацію американського суспільства, яку згодом уособить Дональд Трамп.
Поворот 2016 року
Після двох термінів Обами демократи сподівалися продовжити його курс із Гілларі Клінтон — досвідченою політикинею, що уособлювала стабільність і поміркованість.
Проте вибори 2016 року показали глибоку кризу довіри між партією й частиною суспільства. Соціально-економічне розшарування, занепад промислових регіонів і відчуття, що політична еліта відірвалася від «звичайних людей», стали ґрунтом для тріумфу Дональда Трампа.
Поразка Клінтон продемонструвала обмеження традиційної демократичної коаліції. Партія залишалася сильною серед освічених виборців, міських жителів і меншин, але втрачала позиції серед робітничого класу — насамперед у колишніх промислових штатах Середнього Заходу.
Президентство Трампа і реакція демократів
Трампова риторика — із закликами до протекціонізму, антиімміграційними заявами та критикою «політичного істеблішменту» — спричинила подальшу поляризацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дональд Трамп: мільярдер, шоумен, президент — життя в трьох актах
Для демократів цей період став часом переосмислення. Усередині партії активізувалося прогресивне крило, представлене Берні Сандерсом, Елізабет Воррен та Олександрією Окасіо-Кортес. Вони вимагали повернення до соціальної економіки — державного регулювання, безкоштовної освіти, доступного медичного страхування та рішучої кліматичної політики.
Водночас центристи на чолі з Джо Байденом наголошували на потребі стабільності, діалогу й поступових реформ. Протистояння цих двох підходів визначило політичну динаміку партії у 2020-х роках.
Повернення до влади
На виборах 2020 року демократи висунули Джо Байдена, який об’єднав різні фракції партії навколо ідеї відновлення довіри й стабільності. Його перемога над Дональдом Трампом стала результатом широкої коаліції — від ліберальних міст до передмість і частини незалежних виборців.
Байдена підтримали ті, хто прагнув повернення до традиційного політичного процесу після років конфліктів і скандалів. Його адміністрація зосередилася на боротьбі з пандемією COVID-19, економічному відновленні, кліматичній політиці та відновленні міжнародних союзів.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Байден став одним із ключових світових лідерів, які підтримали Київ. Адміністрація США надала масштабну військову, економічну й дипломатичну допомогу, а також зібрала навколо України широку міжнародну коаліцію.
Для багатьох виборців це стало підтвердженням того, що демократична влада повернула США роль глобального лідера, який захищає свободу і демократію у світі.
Поразка 2024 року і нова невизначеність
Проте до виборів 2024 року підтримка демократів помітно знизилася. Зростання інфляції, політична втома виборців і внутрішні суперечності між прогресивним і поміркованим крилами послабили партію. Попри значні зовнішньополітичні успіхи, включно з підтримкою України, частина американців вважала, що війна у Європі відвертає ресурси від внутрішніх проблем.
Дональд Трамп, скориставшись цим розчаруванням, зумів повернутися до Білого дому, здобувши перемогу вдруге. Його риторика щодо війни в Україні різко контрастувала з позицією Байдена: він намагався загравати з Володимиром Путіним, заявляв про потребу «домовлятися», фактично виводячи Росію з міжнародної ізоляції, у яку її загнала агресія. Це викликало тривогу серед союзників США і поставило під питання стабільність світової системи безпеки.
Цей результат поставив перед Демократичною партією ті самі питання, що й у минулі епохи: хто її виборець, які цінності вона захищає і як поєднати економічні реалії з соціальними ідеалами. Чи здатна вона, як колись після поразок у XIX і XX століттях, знову оновитися — стане головною темою американської політики напередодні проміжних виборів 2026 року.
