Цьогоріч минає 80 років із моменту закінчення найкривавішої війни ХХ століття – і цей ювілей Україна зустрічає на четвертому році повномасштабної війни з новим проявом фашизму – Росією. У цьому контексті День памʼяті та перемоги над нацизмом набуває ще глибшого змісту: це не лише вшанування минулого, а й оцінка теперішнього. Та сама держава, що колись боролася з Гітлером, сьогодні сама веде загарбницьку війну проти сусідньої країни, зневажає міжнародне право, права людини й нав’язує світові культ сили та мілітаризму.
В умовах вторгнення, ці дні пам’яті набувають нових значень. Рефлексія над минулим поєднується з боротьбою в теперішньому. Українське суспільство замислюється не тільки про дати, а й про сенси: що означає пам’ять у країні, яка знову переживає війну?
Explainer розповідає, що ми насправді вшановуємо 8 та 9 травня – і як ця пам’ять змінюється разом із країною.
Як 8 травня стало символом перемоги над нацизмом?
У більшості країн Заходу 8 травня – це день скорботи й вшанування. Саме цього дня 1945 року нацистська Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію, що ознаменувало завершення бойових дій у Європі. У Європейському Союзі, Великій Британії та США ця дата відома як Victory in Europe Day – День перемоги в Європі. Йдеться не про тріумф, а радше про колективне полегшення після найстрашнішої війни в історії континенту.
Натомість у Радянському Союзі символом перемоги стало 9 травня. Причина – у часовій розбіжності: коли в Європі ще був вечір 8 травня, у Москві вже настало 00:43 9-го. Саме цю нічну годину радянська влада зробила символічною. День, який в Європі став епілогом війни, в СРСР оформили як урочистий початок великої переможної міфології. Із технічної часової деталі народилося головне політичне свято імперії.
З роками ця дата обросла ритуалами, парадами, пафосною символікою. 9 травня перестало бути днем пам’яті – і стало днем перемоги у суто радянському розумінні: з прапорами, гаслами та мілітарною гордістю.
У 2004 році Генеральна Асамблея ООН спробувала запропонувати ширший підхід до пам’яті, закликавши держави-члени щороку відзначати 8 і 9 травня як дні вшанування жертв Другої світової війни. Йшлося не про святкування, а про нагадування – про трагедію, яка не повинна повторитися.
Попри це, впродовж десятиліть Україна зберігала радянську традицію: разом із іншими пострадянськими країнами 9 травня відзначали як День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ця концепція відділяла радянський досвід від загальносвітового контексту, замовчуючи початок війни у 1939 році, пакт Молотова–Ріббентропа та двосторонню окупацію Польщі.
Тільки після Революції гідності й початку російської агресії Україна почала переосмислювати й переглядати цю політику пам’яті.
Зі зміною історичної політики Верховна Рада у 2015 році ухвалила закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Відтоді в Україні було офіційно встановлено два дні пам’яті: 8 травня – День пам’яті і примирення, а 9 травня – День перемоги над нацизмом.
Наступним кроком стала повна зміна календаря пам’яті. Від 2024 року Україна щороку відзначає День памʼяті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років саме 8 травня – як державне свято. Воно було офіційно запроваджене 29 травня 2023 року, замінивши 9 травня, яке раніше співпадало з радянським Днем перемоги. Таким чином, Україна остаточно відмовилася від радянської парадигми відзначення і перейшла до спільного з європейськими країнами підходу – через пам’ять, скорботу й історичну відповідальність.
Чому ми не можемо говорити про перемогу у Великій Вітчизняній війні?
Термін «Велика Вітчизняна війна» належить до радянської, а нині – російської історичної традиції. Він охоплює лише період 1941–1945 років і виключає початкові етапи Другої світової, зокрема спільний напад Німеччини та СРСР на Польщу у вересні 1939 року. Для України цей вузький, ідеологічно навантажений термін не відображає ані історичної правди, ані досвіду мільйонів українців.
На початок війни українські землі були розділені між кількома державами – СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Тож коли почалися бойові дії, українці опинились по різні боки фронту – змушені воювати за чужі прапори, іноді навіть вбиваючи одне одного.
Ще до того, як 22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз, українці вже брали участь у бойових діях. У березні 1939 року бійці Карпатської Січі захищали незалежність Карпатської України від вторгнення угорської армії. А з 1 вересня того ж року українці, що мешкали в Польщі, були втягнуті у війну, коли Гітлер і Сталін, згідно з таємним протоколом пакту Молотова–Ріббентропа, разом розпочали окупацію польських територій.
Тому говорити про “перемогу у Великій Вітчизняній війні” – це приймати радянську оптику, яка замовчує і викривлює реальну історію. Для українців Друга світова війна не була чорно-білим епосом героїзму – це була насамперед трагедія чужих імперій, у яку вони були втягнуті без власного вибору.
На початку Другої світової війни близько 120 тисяч українців служили у польській армії. За перший місяць війни, у вересні 1939 року, загинуло понад 8 тисяч із них. Німецька авіація бомбардувала Львів та інші західноукраїнські міста, що тоді входили до складу Польщі. Львів опинився в особливо драматичній ситуації – місто пережило подвійну облогу: з заходу його атакували нацисти, а зі сходу – Червона армія.
Таким чином, українці фактично опинилися між двома тоталітарними режимами – Гітлером і Сталіним, які на той момент були союзниками й разом розпочали війну, поділивши між собою Польщу.
У цих умовах єдиною армією, яка претендувала на захист саме українських інтересів, стала Українська повстанська армія (УПА). Вона вела боротьбу одразу на два фронти – проти нацистської окупації та радянського контролю. За участь в УПА та підтримку повстанців було репресовано близько пів мільйона людей – як військових, так і цивільних. Радянська влада не пробачала прагнення до самостійності.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Друга світова війна – пояснюємо у 32 мапах
Сьогодні Росія намагається «приватизувати» перемогу над нацизмом, перетворивши її на частину державної ідеології та інструмент зовнішньої агресії – зокрема проти України. Теза про «визволителів» стала виправданням для нової окупаційної політики.
Однак жодна країна не має монополії на перемогу у Другій світовій війні. Вона стала можливою завдяки спільним зусиллям десятків держав та народів. У Європейському Союзі, США та Великій Британії пам’ятають не лише про перемогу, а й про трагедію – про Голокост, воєнні злочини, мільйони жертв. Там головним посланням цих пам’ятних днів залишається гасло «ніколи знову» – на противагу російському «можемо повторити».
Україна, яка обрала європейський шлях розвитку, обрала й чесний, складний, але відповідальний погляд на історію Другої світової війни – як на трагедію, що змінила світ, і досі кидає тінь на сучасність.
День памʼяті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про масштабну людську катастрофу. Це застереження: складні міжнародні конфлікти не можна вирішувати збройним шляхом, мовою ультиматумів, агресією чи анексією.
Найважливішим підсумком тієї війни має стати не культ перемоги, а вміння цінувати мир – і рішуче, безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами.
Як українці змінюють ставлення до 9 травня: соціологія КМІС
За останні півтора десятиліття ставлення українців до 9 травня – Дня Перемоги – змінилося докорінно. Ще у 2010 році це було одне з найважливіших свят у країні: 58% опитаних вважали його таким. У 2013 році – вже 40%. До 2021 року частка прихильників свята зменшилася майже вдвічі порівняно з 2010-м – до 30%.
А після початку повномасштабної війни з Росією падіння стало ще стрімкішим. У 2023 році лише 13% українців вважали 9 травня важливим святом – це був один із найнижчих показників серед усіх пам’ятних дат, менше підтримки мав лише День праці. У 2024 та 2025 роках ця цифра опустилась до 11%.
За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) станом на лютий 2025 року, 9 травня дещо більше підтримують люди віком 60+: 15% із них вважають його важливим. У всіх інших вікових групах таких – у середньому 11%. Подібна різниця помітна між містом і селом: серед сільських мешканців День Перемоги важливий для 16%, серед міських – для 10%.
Певні коливання є і в регіональному розрізі (за місцем проживання до 24 лютого 2022 року): на Заході України 9 травня важливим вважають 9% опитаних, у Центрі – 11%, на Півдні – 14%, на Сході – 13%. Проте ці розбіжності не мають визначального впливу – тренд до втрати символічного значення свята простежується по всій країні.
Причини такого зсуву – глибоко політичні й емоційні. Повномасштабна війна з Росією кардинально змінила контекст, у якому сприймаються радянські пам’ятні дати. Для дедалі більшої кількості українців 9 травня вже не асоціюється з миром чи вшануванням перемоги над нацизмом. Натомість воно сприймається як частина російського мілітаристського наративу – свято, яке перетворилося на інструмент пропаганди, виправдання агресії й культу війни.
Українське суспільство поступово відходить від ритуалів минулого – і обирає пам’ять, у якій головною цінністю є не перемога, а мир.
Як Росія перетворила 9 травня на культ війни
У Росії 9 травня залишається одним із головних державних свят. На відміну від України, де ставлення до цієї дати поступово змінюється, в РФ День перемоги давно перетворився з пам’яті про загиблих на культ війни. Для президента Володимира Путіна 9 травня має сакральне значення: це не просто дата, а наріжний камінь державної ідеології, інструмент легітимації агресії та реваншизму.
Свято було офіційно запроваджене ще 8 травня 1945 року, але в перші роки після війни не мало визначального значення. Парад Перемоги в Москві відбувся лише 24 червня 1945-го, а вже з 1947 року 9 травня стало робочим днем. У наступні десятиліття це була радше ритуальна дата з обмеженим офіційним відзначенням. Лише в 1965 році, до 20-річчя Перемоги, день знову став вихідним, і святкування почали набувати масового розмаху. Згодом міф про Перемогу поступово витіснив навіть культ Жовтневої революції.
У сучасній Росії 9 травня перетворилося на квазірелігійний ритуал, основу так званого «побєдобєсія» – агресивного і гротескного культу перемоги. Кремлівська пропаганда активно експортує цей міф як усередину країни, так і за її межі – передусім у пострадянські держави. Перемога у Другій світовій використовується як моральне виправдання сучасних злочинів – проти України, її військових і цивільного населення.
Тоді як для Заходу 9 травня – це нагадування про ціну миру і трагедію війни, у путінській Росії ця дата стала символом «право на силу». Різниця в сенсах між Україною та РФ сьогодні – глибша, ніж будь-коли.
