Після оголошення Кіра Стармера про відставку з посади лідера Лейбористської партії у британській політиці розпочалася боротьба за його наступника. Одним із головних претендентів на лідерство вважається Енді Бернем – колишній міністр, багаторічний мер Великого Манчестера та один з найвідоміших лейбористів країни. У червні 2026 року він повернувся до парламенту після перемоги на довиборах в окрузі Мейкерфілд, що відкрило йому шлях до участі в боротьбі за керівництво партією.
Для багатьох прихильників лейбористів Бернем став альтернативою нинішньому керівництву. За понад два десятиліття в політиці він пройшов шлях від парламентського дослідника до члена уряду, двічі боровся за лідерство в партії та здобув репутацію політика, який послідовно відстоює інтереси британських регіонів.
Explainer розповідає, що відомо про Енді Бернема, як формувалися його політичні погляди, чому він став одним із найвпливовіших лейбористів країни та що може допомогти йому очолити уряд Великої Британії.
Дитинство, родина та освіта
Енді Бернем народився 7 січня 1970 року в Ліверпулі. Його батько працював телефонним інженером, а мати – реєстраторкою в лікарській практиці. Виріс він у селі Калчет у графстві Чешир неподалік від округу Мейкерфілд, який згодом багато років представлятиме в парламенті.
Походження та середовище, у якому зростав Бернем, значною мірою сформували його політичні погляди. Він неодноразово наголошував на своїх коренях у північній Англії та критикував надмірну концентрацію політичної й економічної влади в Лондоні. До теми регіональної нерівності політик повертався протягом усієї своєї кар’єри.
Бернем має ірландське походження та навчався в державних католицьких школах. Вплив католицького середовища він неодноразово називав важливою частиною свого виховання та світогляду.
Важливим етапом у його біографії став вступ до Кембриджського університету, де він вивчав англійську літературу. Після завершення навчання Бернем розпочав кар’єру в лейбористському середовищі: працював парламентським дослідником депутатки Тесси Джовелл, а згодом радником міністра культури Кріса Сміта.
Під час навчання в Кембриджі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марі-Франс ван Хел. Подружжя виховало трьох дітей.
Шлях Бернема до великої політики почався не у Вестмінстері, а в середовищі північної Англії та університетських аудиторіях Кембриджа, де він здобув освіту й перші професійні контакти, що визначили його подальшу кар’єру.
Початок політичної кар’єри та робота в уряді
У 2001 році Енді Бернем уперше став депутатом Палати громад, перемігши на виборах в окрузі Лі на північному заході Англії. Відтоді його кар’єра була тісно пов’язана з Лейбористською партією та урядами, які визначали британську політику початку XXI століття.
Після обрання до парламенту Бернем швидко увійшов до команди прем’єр-міністра Тоні Блера. Згодом він працював і в уряді Ґордона Брауна, обіймаючи низку високих посад, зокрема головного секретаря Казначейства, міністра культури, медіа та спорту та міністра охорони здоров’я.
Саме в цей період Бернем став одним із найпомітніших політиків покоління New Labour. Водночас важливу роль у формуванні його репутації відіграла трагедія на стадіоні «Гіллсборо». У 2009 році під час меморіальної церемонії, присвяченої двадцятій річниці катастрофи, його освистали родичі загиблих та вболівальники «Ліверпуля».
Цей епізод став для політика переломним. Надалі Бернем підтримував вимоги родин жертв щодо нового розслідування та домагався перегляду справи. Згодом його участь у цій кампанії стала однією з причин зростання його авторитету серед багатьох мешканців півночі Англії.
Після поразки лейбористів на виборах 2010 року Бернем двічі намагався очолити партію. Першого разу він посів четверте місце, а у 2015 році програв Джеремі Корбіну, попри статус одного з фаворитів перегонів.
Дві невдалі спроби стати лідером Лейбористської партії завершили парламентський етап його кар’єри. Після майже шістнадцяти років у Вестмінстері Бернем вирішив залишити парламент і зосередитися на роботі в місцевій політиці.
Мер Великого Манчестера та вихід за межі Вестмінстера
У 2017 році Енді Бернем залишив Палату громад після шістнадцяти років роботи в парламенті та переміг на виборах мера Великого Манчестера. Саме цей етап кар’єри перетворив його з колишнього міністра на політика національного масштабу та дозволив сформувати власний політичний бренд, незалежний від внутрішніх суперечок Лейбористської партії.
На посаді мера Бернем зосередився на питаннях, які безпосередньо впливали на життя мешканців регіону. Одним із його найпомітніших проєктів стала реформа громадського транспорту. Він домагався посилення контролю міської влади над автобусною системою та вступив у конфлікт із транспортними компаніями. Саме тоді за ним закріпилася репутація політика, готового відкрито протистояти впливовим групам заради реалізації власної політики.
Під час роботи на посаді мера Великий Манчестер продовжував залучати інвестиції та розвивати місцеву економіку. Водночас Бернем послідовно виступав за скорочення розриву між Лондоном та іншими регіонами країни.
Загальнонаціональну популярність він здобув під час пандемії COVID-19. У 2020 році Бернем відкрито виступив проти окремих рішень уряду щодо карантинних обмежень, стверджуючи, що вони несправедливо б’ють по регіонах на кшталт Великого Манчестера. Його конфлікт із центральною владою став однією з найобговорюваніших політичних історій того періоду.
Саме тоді за Бернемом закріпилося неофіційне прізвисько «король Півночі». Воно відображало його репутацію політика, який готовий публічно захищати інтереси північних регіонів Англії навіть у суперечках із урядом.
У 2017 році Великий Манчестер також пережив теракт на концерті в Manchester Arena, де загинули 22 людини. Після цього Бернем активно підтримував ініціативи, спрямовані на підвищення стійкості міста до криз та надзвичайних ситуацій.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Бернем став одним із засновників мережі UNBROKEN Cities Network разом із мерами Львова та Ліверпуля. Ініціатива покликана допомагати містам обмінюватися досвідом у сфері відновлення, безпеки та кризового управління.
До середини 2020-х років Бернем уже не сприймався лише як колишній міністр чи регіональний політик. Саме робота на посаді мера зробила його одним із найвідоміших представників Лейбористської партії та повернула до числа претендентів на найвищі державні посади.
Політичні погляди та боротьба за лідерство
Протягом своєї кар’єри Енді Бернем працював із трьома дуже різними лідерами Лейбористської партії – Тоні Блером, Ґордоном Брауном і Джеремі Корбіном. Через це опоненти нерідко звинувачували його в надмірній політичній гнучкості та відсутності чіткої ідеологічної позиції.
Сам Бернем відкидає такі оцінки. Його прихильники вважають, що здатність працювати з різними крилами партії допомогла йому зберегти зв’язок із широким колом виборців та залишатися впливовою фігурою незалежно від зміни партійного керівництва.
Однією з головних тем його політичної діяльності є боротьба з регіональною нерівністю. Бернем багато років стверджує, що політична та економічна система Великої Британії надто орієнтована на Лондон, тоді як інші регіони отримують недостатньо ресурсів і повноважень. Цю позицію він послідовно відстоював як у парламенті, так і на посаді мера Великого Манчестера.
В економічних питаннях Бернем поєднує підтримку бізнесу з критикою надмірної централізації влади та ресурсів. Водночас він не належить до радикального крила Лейбористської партії й зазвичай займає помірковані позиції.
Окремою темою залишається його ставлення до війни в Іраку. У 2003 році Бернем підтримав військову операцію, однак через два десятиліття визнав це рішення помилковим. Пізніше він заявив, що за нинішніх обставин не голосував би за початок війни.
Після поразки лейбористів на місцевих виборах 2026 року та кризи навколо керівництва Кіра Стармера Бернем знову опинився в центрі внутрішньопартійної боротьби. У червні 2026 року він переміг на довиборах в окрузі Мейкерфілд і повернувся до Палати громад після майже дев’яти років роботи мером Великого Манчестера.
Повернення до парламенту мало для Бернема принципове значення. Згідно з правилами Лейбористської партії, кандидати на посаду лідера повинні бути членами Палати громад. Перемога в Мейкерфілді відкрила йому шлях до участі в боротьбі за керівництво партією після відставки Стармера.
Опитування громадської думки та підтримка частини партійного активу зробили Бернема одним із найпомітніших претендентів на лідерство. Саме тому його ім’я дедалі частіше згадують серед політиків, які можуть визначати майбутнє Лейбористської партії та британської політики загалом.
Що Бернем говорить про Україну та Росію
Зовнішня політика ніколи не була головною темою публічної діяльності Енді Бернема. Більшу частину своєї кар’єри він присвятив питанням регіонального розвитку, транспорту, місцевого самоврядування та економічної нерівності між Лондоном і рештою Великої Британії.
Водночас у питаннях безпеки Бернем належить до атлантистського крила Лейбористської партії. Він підтримує членство Великої Британії в НАТО та виступає за збереження активної ролі країни в системі європейської безпеки.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Бернем неодноразово висловлював підтримку українцям. У лютому 2024 року він заявив, що Великий Манчестер продовжуватиме підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно», наголосивши, що регіон не відмовляється від узятих на себе зобов’язань перед українськими біженцями та громадами.
Того ж року Бернем підтримав рішення про визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу на рівні Великого Манчестера. За його словами, це рішення є не лише визнанням історичної несправедливості, а й нагадуванням про те, що українська ідентичність зазнавала атак з боку Росії та Радянського Союзу задовго до нинішньої війни.
Бернем також став одним із засновників мережі UNBROKEN Cities Network разом із мерами Львова та Ліверпуля. Ініціатива покликана допомагати містам обмінюватися досвідом у сферах відновлення, медичної реабілітації, безпеки та кризового управління.
Попри це, публічні заяви Бернема щодо України та Росії поки що залишаються менш помітними, ніж його позиції з питань внутрішньої політики, на яких він побудував свою політичну кар’єру.
