21 травня 2025 року в передмісті Мадрида застрелили Андрія Портнова — юриста, який десятиліттями мав значний вплив на українську судову систему. Це вбивство — не просто гучна кримінальна подія за кордоном. Це символічна розв’язка історії людини, яку називали «архітектором судової системи Януковича» та «сірим кардиналом Банкової». Тож хто такий Андрій Портнов?
Його роками пов’язували з побудовою репресивної юридичної моделі, що дозволяла переслідувати опонентів, контролювати суддів і уникати відповідальності. Його роль у формуванні системи влади часів Януковича була ключовою — хоча сам він залишався в тіні.
Explainer зібрав найголовніше, що варто знати про цю суперечливу фігуру.
Від юриста до впливового політичного гравця
Андрій Портнов народився 27 жовтня 1973 року в Луганську. Юридичну освіту здобув у Харківському юридичному інституті (нині — Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого), який закінчив у 1997 році. Після випуску працював у сфері фінансового й корпоративного права — зокрема у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.
У 2005 році Андрій Портнов уперше привернув широку увагу завдяки участі в гучному політичному скандалі за участі двох ключових діячів помаранчевої команди — Олександра Зінченка та Петра Порошенка. Зінченко, який щойно подав у відставку з посади державного секретаря України, публічно звинуватив Порошенка, тодішнього секретаря Ради національної безпеки і оборони, у корупційному впливі на владу.
Портнов представляв інтереси Зінченка як адвокат. Справу активно висвітлювали медіа, вона стосувалася звинувачень у корупції в найближчому оточенні президента Віктора Ющенка.
Для Портнова це стало першим гучним кейсом у національній політиці й дало йому вихід на вищі політичні кола.
У 2006 році Портнов став народним депутатом від Блоку Юлії Тимошенко. У парламенті працював у комітеті з питань правосуддя, а згодом — у юридичній команді самої Тимошенко. Саме він відповідав за багато з її правових ініціатив у період, коли вона обіймала посаду прем’єр-міністерки.
До президентських виборів 2010 року Портнов уже був помітною фігурою в юридичному крилі БЮТ.
Портнов у команді Януковича: кулуарний архітектор судової системи
У 2010 році, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, Андрій Портнов несподівано для багатьох приєднався до нової влади. Він перейшов до Адміністрації президента, де обійняв посаду заступника її голови. Йому доручили ключову сферу – судову систему, реформу правосуддя та правову політику.
Це був період, коли суди почали відігравати дедалі важливішу роль у політичному процесі — і саме Портнов був одним з тих, хто формував нову конфігурацію цієї системи. Публічно він майже не з’являвся, однак мав репутацію людини, яка ухвалює стратегічні рішення в юридичній сфері. ЗМІ та експерти називали його “сірим кардиналом Банкової” — за кулуарний вплив і відсутність політичної публічності.
У 2010–2011 роках за його участі була проведена судова реформа, яка формально декларувала незалежність судової влади. Проте на практиці вона лише посилила вертикальну залежність суддів від Адміністрації президента. Вища рада юстиції, Вища кваліфікаційна комісія суддів та інші ключові органи залишалися під політичним контролем, і саме Портнов відігравав у цьому процесі одну з центральних ролей.
Критики звинувачували Портнова в тому, що він створив модель правосуддя, орієнтовану на потреби виконавчої влади. У цій системі суди часто виносили вигідні владі рішення, переслідували опозицію та блокували діяльність незалежних інституцій. Особливої критики зазнав його вплив на справу Юлії Тимошенко — міжнародні організації називали її політично мотивованою, а Портнов публічно підтримував вирок і виступав за зміни до законодавства, які його уможливили.
Тоді ж йому також приписували участь у розробці так званих «диктаторських законів» 16 січня 2014 року — пакету нормативних актів, які різко обмежували свободу зібрань, слова та діяльність громадянського суспільства. Сам Портнов заперечував свою причетність до цих законів, але його ім’я часто згадувалося у контексті їх підготовки.
Після Майдану: втеча, мовчання і спроба повернення у велику гру
Після повалення режиму Януковича в лютому 2014 року Андрій Портнов швидко залишив Україну. Спершу він перебував у Росії, згодом оселився у Відні. Його ім’я майже повністю зникло з публічного простору — на відміну від інших наближених до Януковича діячів, Портнов не давав інтерв’ю, не коментував політику, не вів публічної діяльності. На кілька років він зник з радарів, що створювало враження остаточного відходу від політики.
Та вже у 2019 році, після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах, Портнов несподівано повернувся до Києва. Це повернення було не лише особистим, а й медійно-політичним. Портнов почав активно коментувати події, створив власний Telegram-канал, де регулярно публікував документи, заяви й звинувачення на адресу представників післямайданної влади.
Особливу увагу він зосередив на Петру Порошенку — п’ятому президенті України, проти якого подав понад десяток заяв до Державного бюро розслідувань.
Хоч більшість справ не мала подальшого ходу або згодом була закрита, саме публічна кампанія Портнова створювала враження, що він повернувся як юридичний інструмент для політичного тиску. Його стиль залишався демонстративно зневажливим до своїх опонентів, а риторика — конфліктною й персоналізованою. Це викликало занепокоєння серед правозахисників та частини суспільства, які розглядали повернення Портнова як потенційну спробу реваншу людей з оточення Януковича.
Паралельно з активністю в медіа та соцмережах, у ЗМІ почали з’являтися публікації про можливі неформальні контакти Портнова з посадовцями з юридичного блоку Офісу президента Зеленського.
Зокрема, Центр протидії корупції неодноразово вказував на зв’язки між Портновим і Олегом Татаровим — заступником голови ОП. Утім, ці заяви не отримали офіційного підтвердження, а сам Портнов і Татаров від будь-яких коментарів утримувались.
Повернення Портнова було гучним, але нетривалим — уже наприкінці 2019 року він знову виїхав з України. За інформацією журналістів, він остаточно перебрався до Іспанії, де мешкав із родиною в передмісті Мадрида.
Санкції, справи й судові перемоги
Після втечі Януковича у 2014 році українські правоохоронні органи відкрили проти Андрія Портнова кілька кримінальних проваджень. Його підозрювали, зокрема, у перевищенні службових повноважень, а також у причетності до переслідування активістів Майдану. Проте жодне з цих проваджень не завершилося обвинувальним вироком. Деякі справи було закрито через нестачу доказів, інші — так і не дійшли до суду.
На міжнародному рівні ситуація розвивалася подібним чином. У 2014 році Портнова внесли до санкційного списку Європейського Союзу. Це рішення було ухвалено в межах ширших обмежень проти колишніх українських високопосадовців, яких підозрювали в розкраданні державних коштів або зловживанні владою. Але вже в 2015 році Європейський суд скасував санкції, визнавши їх недостатньо обґрунтованими. Крім того, суд зобов’язав ЄС компенсувати Портнову витрати на юридичний захист.
Надалі він продовжив активну судову боротьбу проти публічних звинувачень і згадок у пресі. Протягом кількох років Портнов позивався до низки українських та міжнародних медіа, які називали його “проросійським політиком”, “колаборантом” або пов’язували з російським впливом. Частину справ він виграв.
Окремо — санкції з боку США. У грудні 2021 року Міністерство фінансів США запровадило персональні обмеження проти Портнова, звинувативши його у використанні посадового впливу для підкупу суддів та втручанні в роботу судової системи. У заяві Мінфіну йшлося про “систематичне підривання судової реформи” і “розгалужену мережу впливу у правничому середовищі України”. Ці санкції залишаються чинними станом на травень 2025 року.
Поза судовими процесами, Портнов зберігав репутацію людини, яка впливала на правосуддя — навіть не займаючи жодної офіційної посади.
Про його роль у формуванні моделі влади Януковича розповів військово-політичний експерт Михайло Самусь, директор New Geopolitics Research Network. В ефірі Radio NV він сказав:
“Це був один із архітекторів не лише судової системи, але, можна сказати, взагалі системи Януковича. Він формував ті правові норми, які дозволяли мафіозному угрупованню керувати країною. Звісно, за прикладом Росії. І Портнов, і група Януковича багато в чому копіювали ФСБшну модель ‘смотрящих’ та кураторів. Саме Портнов юридично формалізував систему, де кожна ділянка була під зовнішнім контролем”.
Самусь також додав:
“Здавалося, що Портнов не вчиняв прямого насильства, але ті правові конструкції, які він створював, стали підґрунтям для переслідувань, тиску, знищення політичної конкуренції. І зараз ми живемо з наслідками цієї системи”.
***
Смерть Андрія Портнова стала драматичним завершенням історії, яка тягнулася понад два десятиліття — від тіньового юриста в політичних командах до одного з найвпливовіших формувачів державної політики в галузі правосуддя. Його життєвий шлях — приклад того, як глибоко може вкоренитися неформальний вплив у системі влади й наскільки важко його викорінити.
Попри роки за межами України, його ім’я залишалося в центрі уваги — як символ системи, в якій суд не був незалежним, а закон — не завжди інструментом справедливості.
