Коли після завершення конклаву з димаря Сикстинської капели підіймається білий дим, світ дізнається: у Церкви з’явився новий Папа. Втім, не всі замислюються, що цього ж моменту у Ватикані народжується ще дещо: нове ім’я Папи Римського, з яким людина, обрана кардиналами, буде жити до кінця свого життя.
Хорхе Маріо Бергольйо став Франциском. Йозеф Ратцінгер став Бенедиктом XVI. Кароль Войтила став Іваном Павлом II. І кожен з них цим жестом щось сказав. Але що саме?
Для зовнішнього світу вибір імені може здаватися простим ритуалом – чимось на кшталт державного інавгураційного обряду. Та для самої Католицької Церкви це не просто формальність.
У кількох складах нового імені приховані десятиліття (а іноді й століття) богословських дебатів, доктринальних пріоритетів, пам’яті, ностальгії, страху й надії. Це ім’я — не лише декларація віри, а й перша велика політична та пастирська заява нового понтифіка.
Explainer пояснює: що стоїть за вибором папського імені, як ця традиція формувалася — і чому вона досі має значення.
Що криється в імені
Християнська традиція не нова у зміні імен після важливих життєвих поворотів. Симон став Петром. Саул – Павлом. У Біблії зміна імені часто означає нове покликання, нову роль, нову ідентичність. Те саме – з іменем Папи.
Першим, хто свідомо відмовився від свого хрещеного імені після обрання, був Іван II у 533 році. Його звали Меркурій — на честь язичницького римського бога. І він вирішив, що для єпископа Риму це неприпустимо. Відтоді зміна імені стала нормою, а з XVI століття — практично обов’язковою, хоч і не закріпленою у церковному праві.
Але вибір імені — це не просто спосіб відмежуватись від старого життя. Це спосіб заявити про себе світові. Історія останніх понтифіків демонструє це особливо яскраво.
Коли у 2013 році кардинал Хорхе Маріо Бергольйо назвав себе Франциском, це був безпрецедентний крок. Жоден Папа раніше не обирав це ім’я. Воно було пов’язане з Франциском Асизьким — святим, відомим своєю відмовою від розкоші, любов’ю до природи, служінням бідним.
Для католицького лідера з Латинської Америки, який хотів «Церкву для вбогих», це було чітким, майже програмним сигналом.
У 1978 році Іван Павло I став першим Папою з подвійним іменем. Він об’єднав імена Івана XXIII та Павла VI — двох своїх попередників, які уособлювали реформу й модернізацію. Його понтифікат тривав лише 33 дні, але наступник Іван Павло II продовжив цю лінію, закріпивши ім’я як символ спадкоємності.
А Папа Бенедикт XVI у 2005 році зробив вибір, який звучав консервативніше. Ім’я «Бенедикт» вшанувало одразу двох фігур: святого Бенедикта Нурсійського — засновника західного монашества й покровителя Європи, а також Папу Бенедикта XV — фігуру непримітну для широкого загалу, але цінну для церковної пам’яті як лідера в період Першої світової війни.
У кожному з цих випадків ім’я було не випадковим. Воно окреслювало територію. Задавало напрям. Визначало тон.
Ім’я як традиція
У папських іменах є те, що нагадує династії — Іван XXIII, Григорій XVI, Бенедикт XVI. Кожен наступний Папа, обираючи ім’я з уже знайомої лінії, ніби каже: я не починаю з нуля. Я приєднуюсь до традиції.
Найпопулярнішим ім’ям в історії Католицької Церкви є Іван — його обирали 23 рази. За ним ідуть Григорій (16) і Бенедикт (16). Причини часто символічні, але й стратегічні.
Ім’я «Іван» пов’язують з апостолом і євангелістом, хоча історики дискутують, чи одна й та сама особа написала Євангеліє, Одкровення та послання.
Ім’я «Григорій» — знак звернення до одного з найбільш впливових середньовічних понтифіків, а «Бенедикт» — до монастирської спадщини й духовного фундаменту Європи.
Є й інші «закодовані» імена. «Пій» одразу викликає в уяві строгість і централізм. Від Пія IX, який засуджував модернізм і лібералізм у XIX столітті, до Пія XII, чию мовчанку під час Другої світової досі активно обговорюють, — це ім’я асоціюється з охороною доктрини.
З іншого боку, ім’я «Лев» звучить як спроба поєднати силу з адаптивністю. Лев XIII (1878–1903) залишив по собі образ Папи, здатного мислити в термінах індустріального світу. У своїй соціальній енцикліці Rerum Novarum він засудив як капіталізм, так і комунізм, виступив за права працівників та заклав підвалини сучасного католицького соціального вчення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папи, які змінювали світ: топ-12 найвпливовіших понтифіків
І, нарешті, є одне ім’я, якого ніхто не наважується торкнутися — Петро. Жоден з Пап не взяв його після апостола, першого єпископа Риму. Не тому, що це заборонено, а тому, що це — табу. Ватикан мовчазно дотримується позиції: Петро був один, і його ім’я — не для повторення.
Це табу підсилене ще й апокаліптичною символікою. У пророцтві святого Малахія, що приписується ірландському архієпископу XII століття, останнім Папою перед кінцем світу нібито стане Петро Римлянин (Petrus Romanus), який «пастиме отару посеред великих страждань».
Хоча церква ніколи не визнавала автентичність цього тексту, він регулярно виринає у публічних дискусіях — від католицьких блогів до книжок-бестселерів про кінець часів. У цьому сенсі ім’я Петро II стало своєрідним «закритим гештальтом» — і символом тривоги, яку краще не викликати.
Ім’я як стратегія
Вибір імені — це не лише відсилання до минулого. Це — заява про майбутнє. У XXI столітті, коли понтифік стає глобальним актором — не лише релігійним, а й політичним, моральним, медійним — ім’я, яке він обирає, одразу зчитується як меседж. Часто — ще до його першої проповіді.
Ім’я Франциск II, наприклад, означатиме продовження курсу Папи Франциска: пріоритети соціальної справедливості, опіка над бідними, увага до змін клімату, міжрелігійний діалог. Це також — ім’я, яке символізує спробу реформувати папство зсередини, зробити його ближчим до периферій — географічних, моральних, політичних.
Іван XXIV — сигнал повороту до духу Другого Ватиканського собору, запущеного Іваном XXIII у 1962 році. Собор відкрив Церкву до сучасного світу: літургія народною мовою, більша участь мирян, нове бачення ролі Церкви в плюралістичному суспільстві. Це ім’я могли б обрати ті, хто прагне ще одного оновлення — менш гучного, але глибокого.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наступний Папа Римський: ключові претенденти, прогнози букмекерів та коментарі експертів
Ім’я Пій XIII — навпаки, скаже про бажання зберігати лінію ортодоксії. У попередньому столітті всі Пії були виразно консервативними: вони виступали проти секуляризму, захищали централізовану владу Папи і, зокрема у випадку Пія XII, залишили неоднозначний слід у питанні стосунків Церкви й тоталітаризму.
А от Павло VII міг би натякнути на пошук компромісу. Павло VI, якого Папа Франциск канонізував, керував Церквою у складні роки після Собору. Він визнавав потребу відповідей на нові етичні питання — контрацепція, зміна ролі жінок, глобалізація — але обмежував радикальні нововведення. Така фігура приваблива для тих, хто шукає рівновагу між традицією й актуальністю.
У сучасному медіасередовищі ім’я легко стає ярликом. Воно моментально з’являється у заголовках, гаслах, мемаx. Але в Католицькій Церкві воно має й іншу функцію — воно конденсує позицію понтифіка до одного слова. І якщо це слово — знайоме, воно працює як спогад. Якщо нове — як зашифроване пророцтво.
Ім’я як передчуття
У латинській традиції існує приказка: nomen est omen — ім’я є провісником. Для Католицької Церкви це не просто риторична формула. Вона стала частиною логіки понтифікату.
Коли Симон став Петром, це було не лише про зміну імені, а про перехід до нової місії: «ти є скеля, і на цій скелі Я збудую Церкву Мою».
Коли Савл став Павлом, це ознаменувало перетворення з гонителя християн у апостола язичників. І кожен наступний Папа, приймаючи нове ім’я, ніби вписується в цю ж лінію — з глибоким розумінням відповідальності, яка приходить з титулом.
Іноді ім’я викликає подив — як, скажімо, Франциск у 2013 році. Іноді — історичне дежавю. У рідкісних випадках воно спонукає перегортати церковні довідники. Ім’я на кшталт Зеферин, Іларій чи Гормізд— усе ще можливі, бодай теоретично. І якщо коли-небудь Папа обере подібне забуте ім’я, це стане знаком — не лише особистого уподобання, а й певного жесту: повернення до витоків, відсилання до глибокої пам’яті Церкви.
Втім, навіть звичне ім’я кожен Папа наповнює новим змістом. Бо імена в церкві, як і в житті, не лише про минуле. Вони про майбутнє. І те, як це майбутнє звучить, починається з одного слова.
