Іран після ударів США та Ізраїлю опинився у новій фазі протистояння, яке може вийти далеко за межі двостороннього конфлікту. 28 лютого Вашингтон і Тель-Авів розпочали масштабну військову операцію після провалу переговорів щодо ядерної програми Тегерана.
Іран відповів ракетними ударами по Ізраїлю та по американських військових об’єктах у країнах Перської затоки. З’явилися сигнали про спроби впливати на судноплавство в Ормузькій протоці — ключовому маршруті світового експорту нафти.
Публічного підтвердження неминучої іранської атаки на США не було. Водночас риторика Білого дому виходить за межі стримування ядерної програми і зачіпає питання зміни режиму.
Explainer пояснює, які сценарії ескалації можливі після ударів, чи реалістична зміна влади в Ірані та які наслідки нова війна може мати для України.
Що сталось?
28 лютого США разом із Ізраїлем розпочали масштабну військову операцію проти Ірану. Армія оборони Ізраїлю заявила, що близько 200 винищувачів взяли участь у найбільшій операції в історії ізраїльських Повітряних сил. Удари були спрямовані на ракетні комплекси та системи ППО в західному і центральному Ірані, а також, за даними ізраїльських джерел, на високопосадовців режиму – зокрема верховного лідера аятолу Алі Хаменеї та президента Масуда Пезешкіяна.
Президент США Дональд Трамп заявив, що Вашингтон розпочав військову кампанію для захисту американського народу і усунення «неминучих загроз» з боку іранського режиму. Він закликав іранців повалити владу аятол, а силовиків – капітулювати в обмін на повний імунітет. Трамп також пообіцяв знищення іранської армії, ліквідацію ядерної програми та зміну уряду .
Операція відбулася після безрезультатних переговорів між США та Іраном щодо ядерної програми Тегерана. Трамп публічно заявив, що не задоволений перебігом перемовин .
У відповідь Іран завдав ракетних ударів по території Ізраїлю та по військових базах США в Перській затоці. Корпус вартових Ісламської революції також заявив суднам, що прохід через Ормузьку протоку «не дозволений». Представник військово-морської місії ЄС Aspides підтвердив, що судна отримували відповідні радіоповідомлення, хоча офіційного оголошення про повне закриття протоки не було .
28 лютого Іран також атакував Бахрейн і Об’єднані Арабські Емірати. В ОАЕ повідомили про кілька хвиль дронових і ракетних ударів. Через падіння уламків загинула одна людина. В Дубаї тимчасово призупинили роботу аеропортів.
Чому зараз: стратегічна логіка Трампа
Атака відбулася після провалу переговорів щодо іранської ядерної програми. Третій раунд непрямих перемовин між представниками США та Ірану завершився безрезультатно. Дональд Трамп публічно заявив, що не задоволений їх перебігом.
Водночас у матеріалах американських медіа зазначається, що ознак неминучого нападу Ірану на США або їхніх союзників не було. Зокрема, навіть Розвідувальне управління Міністерства оборони США раніше оцінювало, що Ірану може знадобитися близько десятиліття, аби подолати технологічні та виробничі бар’єри для створення значного ядерного арсеналу. Публічних доказів того, що Тегеран готував безпосередню атаку, адміністрація не представила.
Почесний президент Ради з міжнародних відносин Річард Н. Хаасс назвав рішення Дональда Трампа «класичною превентивною атакою» і наголосив, що Іран не створював нової загрози, якої не існувало протягом попередніх десятиліть. За його словами, це була не необхідність, а радше можливість.
«Це класична превентивна атака, спрямована на те, щоб не допустити здобуття Іраном потенціалу в майбутньому. Питання в тому, чому саме зараз, адже були й інші варіанти – дипломатичні домовленості під військовим тиском, економічні ембарго, перехоплення іранських суден», – зазначив Хаасс.
Сам Трамп сформулював цілі значно ширше за стримування ядерної програми. У відеозверненні він перерахував десятиліття протистояння з Іраном – від кризи із заручниками 1979 року до атак на американські бази – і заявив, що Сполучені Штати більше не мають наміру «терпіти це». Президент також закликав іранців повалити уряд, а силовиків – капітулювати.
Чи можливе падіння режиму аятоли
Рішення адміністрації Трампа розпочати масштабну військову операцію проти Ірану разом з Ізраїлем одразу після провалу переговорів створює враження, що кінцевою метою є зміна режиму. Публічні заяви Білого дому лише підсилюють це сприйняття.
У зверненні 28 лютого Дональд Трамп представив кампанію як оборонний крок для нейтралізації «неминучих загроз». Він оголосив про намір знищити ракетні й морські спроможності Ірану, підірвати його регіональну мережу союзників та перекрити шлях до створення ядерної зброї. Окремо президент звернувся до Корпусу вартових Ісламської революції, регулярної армії та інших силових структур із закликом скласти зброю в обмін на імунітет. Паралельно він закликав громадян перечекати удари, а потім скористатися моментом для повалення влади.
Проте історія рідко дає приклади зміни режиму у великій державі виключно за допомогою повітряної кампанії. Держава з розгалуженим апаратом безпеки та багаторівневою системою патронату не руйнується лише авіаударами.
Іран — це не лише уряд і верховний лідер, а складна система паралельних центрів сили, які роками балансували між співпрацею і суперництвом. У цьому контексті більш імовірною виглядає інша логіка дій Вашингтона — не пряме повалення режиму, а створення примусової переваги. Йдеться про обмежене застосування сили, яке має посилити вже наявні тріщини в еліті й змінити внутрішній баланс на користь груп, схильних до компромісу.
Головний виклик полягає в точності цього тиску. Занадто слабкий удар не змінить поведінки еліт. Занадто сильний може спричинити системний шок і неконтрольований розпад інституцій, що загрожує громадянським конфліктом.
Обмежений зовнішній тиск взаємодіє з уже наявними внутрішніми процесами.
Ісламська Республіка спирається на кілька паралельних силових структур — Корпус вартових Ісламської революції, регулярні збройні сили (Артеш) та міліцію «Басідж», підпорядковану КВІР. Будь-яка зовнішня стратегія має враховувати ці розбіжності, а не сприймати режим як моноліт.
Після дванадцятиденної війни з Ізраїлем у червні 2025 року вплив регулярної армії зріс у питаннях стратегічного планування. Водночас КВІР зберігає контроль над військово-промисловим комплексом і внутрішньою безпекою.
Додатковий фактор — питання спадкоємності верховної влади. Після ударів з’явилися повідомлення про можливу загибель аятоли Алі Хаменеї. Агентство Reuters із посиланням на високопосадовця Ізраїлю повідомило, що верховний лідер Ірану нібито загинув унаслідок ударів і його тіло було знайдено. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу заявив, що з’являються ознаки того, що Хаменеї «більше з нами немає».
Офіційного підтвердження цієї інформації з боку Ірану на момент публікації не було.
Якщо смерть верховного лідера підтвердиться, це означатиме не лише зміну персоналії, а глибоку інституційну кризу. Хаменеї очолював Ісламську Республіку з 1989 року, і його авторитет був ключовим елементом балансу між духовним керівництвом, КВІР та регулярною армією. Передача влади в умовах війни може стати каталізатором боротьби між фракціями.
Зовнішній тиск накладається на вже наявні проблеми — послаблення регіонального впливу Ірану, бойові дії на його території та зростання внутрішнього невдоволення. Поточна кампанія тимчасово змушує силові структури співпрацювати, але подальші втрати можуть загострити суперництво.
Ослаблення контролю КВІР над внутрішньою безпекою здатне змусити регулярну армію діяти в інтересах збереження держави, а не конкретного політичного керівництва. Це створює ризик внутрішнього конфлікту між силовими структурами. Додаткову нестабільність можуть використати курдські та белуджські угруповання, що підвищує ризик фрагментації.
Таким чином, навіть якщо зміна верхівки влади відбудеться, це не означає автоматичного демонтажу системи. Повітряна кампанія сама по собі не гарантує трансформації політичного режиму. Її наслідки визначатимуться не лише масштабом ударів, а й тим, як перерозподілиться влада всередині іранської еліти.
Саме в цьому полягає головна невизначеність нинішньої стратегії.
Регіональні наслідки: Перська затока і Ормузька протока
Перші години після ударів показали, що конфлікт не залишиться локальним. Іран відповів ракетними атаками по Ізраїлю та по американських військових об’єктах у Бахрейні, Катарі, Кувейті та Об’єднаних Арабських Еміратах. В ОАЕ повідомили про кілька хвиль атак дронів і ракет. Через падіння уламків загинула одна людина, у Дубаї тимчасово призупинили роботу аеропортів.
Це означає, що війна одразу вийшла за межі прямого протистояння США та Ірану.
Ключовим елементом ескалації стала Ормузька протока — вузький морський коридор між Перською затокою та Оманською затокою, через який проходить приблизно п’ята частина світового морського експорту нафти та значна частина зрідженого природного газу. Для країн Перської затоки це головна артерія експорту.
Після початку ударів Корпус вартових Ісламської революції передав суднам радіоповідомлення про заборону проходу через протоку. Представник військово-морської місії ЄС підтвердив, що такі сигнали надходили. Формального оголошення про повне закриття не було, але навіть сама поява таких повідомлень має стратегічне значення.
Іран неодноразово використовував загрозу блокування Ормузької протоки як інструмент політичного тиску. Навіть часткове обмеження руху або підвищення ризиків для судноплавства автоматично впливає на світові енергетичні ринки. Для глобальної економіки це означає зростання цін на нафту, подорожчання транспортування та нову хвилю інфляційного тиску.
Водночас повна блокада протоки створила б ризики і для самого Ірану. Значна частина його нафтового експорту також проходить через ці води. Крім того, такий крок майже гарантовано призвів би до прямого втручання міжнародних військово-морських сил для відновлення судноплавства.
Окремий вимір — мережа союзних угруповань Ірану в регіоні. Поки що не зафіксовано повномасштабного підключення цих сил до конфлікту, однак їх потенційна активізація означала б розширення бойових дій на кілька напрямків одночасно — від Лівану до Ємену.
Більшість американських баз у регіоні розташовані саме в країнах Перської затоки. Кожен новий ракетний або дроновий удар автоматично втягуватиме у кризу держави, які формально не є стороною конфлікту, але фактично стають його полем.
Таким чином, Ормузька протока перетворюється на один із головних індикаторів того, чи залишиться війна обмеженою, чи переросте в ширший регіональний конфлікт. Поки що сторони демонструють готовність до ескалації, але не до повного розриву глобальних торговельних маршрутів.
Що це означає для України
Затяжна війна між США та Іраном створить для України більше ризиків, ніж можливостей. Про це говорить голова правління Інституту світової політики Віктор Шлінчак. За його словами, ключове питання полягає не лише в самому конфлікті, а в тому, як він вплине на пріоритети західних партнерів і розподіл ресурсів.
Початок військової кампанії на Близькому Сході неминуче змінює фокус Вашингтона. Масштабна операція потребує політичних, військових і фінансових ресурсів. Це означає конкуренцію за увагу і можливості.
Передусім ідеться про боєприпаси, системи протиповітряної оборони та ракети великої дальності. Саме ці категорії озброєння є критично важливими як для України, так і для операцій США та їхніх союзників у регіоні Перської затоки. Якщо кампанія проти Ірану затягнеться, це може вплинути на темпи постачання або на ухвалення нових рішень щодо військової допомоги.
Другий вимір — політичний. Дональд Трамп демонструє готовність до жорстких рішень у сфері безпеки та меншу орієнтацію на довготривалу коаліційну дипломатію. Для Києва це означає більшу залежність від стратегічних пріоритетів Білого дому та персональних рішень президента США.
Третій — інформаційний. Зміщення уваги міжнародних медіа та політичних центрів рішень на Близький Схід зменшує фокус на війні в Україні. Подібний ефект Київ уже переживав раніше, коли глобальні кризи тимчасово витісняли українське питання з першого плану.
Є й економічний фактор. Якщо напруга навколо Ормузької протоки спричинить зростання цін на нафту, це посилить доходи Росії від експорту енергоносіїв. За оцінкою Шлінчака, саме цей аспект може стати одним із найчутливіших для України, оскільки додаткові бюджетні ресурси дозволяють Москві довше фінансувати війну.
Водночас певний стратегічний ефект для Києва можливий. Іран залишається важливим постачальником озброєння для Росії, зокрема безпілотників. Якщо Тегеран буде змушений зосередити ресурси на власній безпеці, його можливості підтримувати Москву можуть скоротитися. Але цей фактор, за словами Шлінчака, не перекриває загальних ризиків тривалої регіональної ескалації.
Таким чином, для України нинішня ситуація означає зростання невизначеності. Головне питання — чи зможуть США та їхні партнери утримати баланс між двома конфліктами, не зменшуючи підтримку Києва.
Що далі
На цьому етапі конфлікт перебуває у фазі контрольованої ескалації. США та Ізраїль завдають ударів по військовій інфраструктурі, Іран відповідає ракетними атаками та сигналами про готовність впливати на судноплавство в Ормузькій протоці. Обидві сторони залишають простір для маневру, але інерція конфлікту вже працює на розширення протистояння.
Найближчий сценарій — продовження повітряної кампанії без наземного вторгнення. Саме на це вказують сигнали з Вашингтона. Такий формат дозволяє адміністрації Трампа зберігати військовий тиск, не втягуючись у довготривалу війну.
Другий сценарій — поступове розширення конфлікту через підключення союзних Ірану угруповань або через нові удари по американських базах у регіоні. У цьому випадку ескалація стане менш керованою, а ризики для Перської затоки і світової економіки зростуть.
Найрадикальніший варіант — рішення про наземну операцію. Наразі ознак підготовки до такого кроку немає, але сама можливість зберігається як фактор невизначеності. Наземна кампанія проти країни з понад 80 мільйонами населення означала б зовсім інший масштаб війни — з високою ймовірністю тривалого протистояння, значних фінансових витрат і непередбачуваного політичного результату.
Окреме питання — внутрішня динаміка в самому Ірані. Чи консолідується режим під зовнішнім тиском, чи навпаки посиляться суперечності між силовими структурами та елітами — саме це може визначити довгострокові наслідки кампанії більше, ніж інтенсивність авіаударів.
Політолог Вадим Денисенко пропонує дивитися на війну в Ірані прагматично — не як на ідеологічне протистояння, а через призму українських інтересів. За його оцінкою, Росія зацікавлена у затягуванні конфлікту. Довга війна вирішує для Кремля одразу кілька завдань.
Перше — зростання цін на нафту, що автоматично посилює російські доходи.
Друге — можливість позиціонувати себе як посередника, навіть попри попередню військову співпрацю з Тегераном.
Третє — спроба розмити тему війни проти України та вивести американо-російські контакти в окрему переговорну площину, подібно до сирійського сценарію 2015 року.
Водночас Денисенко зазначає, що для Дональда Трампа іранська кампанія може стати інструментом у ширшій геополітичній грі — зокрема у переговорах з Китаєм. Контроль над енергетичною логістикою та вплив на ціноутворення на нафтовому ринку є важливим елементом цієї стратегії. Якщо США зможуть посилити вплив на іранський енергетичний сектор, це змінить розклад сил у глобальних переговорах.
Для України ключове питання залишається простим: щоб конфлікт був коротким і не дозволив Росії закріпитися в ролі посередника. Затяжна війна означатиме поєднання кількох негативних факторів — зростання цін на енергоносії, конкуренцію за військові ресурси та зміщення міжнародної уваги.
Таким чином, розвиток подій у Ірані має для Києва стратегічне значення. Найменш ризикований сценарій — обмежена й коротка кампанія без регіонального розширення. Найбільш небезпечний — тривала ескалація з економічними бонусами для Москви та переформатуванням глобальної переговорної архітектури.
Світ знову входить у фазу нестабільності. Для України це означає необхідність діяти в умовах, коли великі конфлікти накладаються один на одного, а ресурси та увага партнерів стають ще більш обмеженими.
