Під час війни в Україні, яку розв′язала Росія, на деокупованих територіях фіксуємо чимало випадків, коли російські солдати крадуть майно: техніку, одяг, зерно, побутові речі. Однак росіяни уже тривалий час крадуть у нас ще й інтелектуальну власність: композиторів, науковців, художників, розробників та їхні напрацювання. Вони привласнюють українські страви і українські пісні.
Explainer на прикладі окремих творів пояснює, чому росіяни крадуть українські пісні.
«Пливе кача»: як маніпулюють російські пропагандисти під час війни
Російський державний телеканал RT зняв кліп на пісню «Пливе кача» на руїнах заводу «Азовсталь» у Маріуполі.
Пісню виконують російський співак і журналіст Акім Апачев, який родом з Маріуполя, разом з виконавицею Дарією Фрей. У відео використали кадри практично знищеного російськими загарбниками Маріуполя і атак окупантів на Азовсталь, яку впродовж трьох місяців героїчно утримували українські воїни. Їх у пісні цинічно називають «демонами».
Цинічний підхід, зйомка, слова.. Усе! І вибір пісні теж цинічний. «Пливе кача по Тиси́ні…» – це українська лемківська (за іншими даними, закарпатська) тужлива народна пісня. У кожного українця холоне кров тільки від перших вібрацій цього твору. Давня пісня у виконанні гурту «Піккардійська терція» стала тугою, смутком, реквіємом сьогодення. Під цей пісенний щем, його багатоголосся тисячі українців прощалися з Героями Небесної Сотні.
Переспівуючи цей твір-реквієм, росіяни залишають лише «пливе кача» і додають абсолютно пропагандистський текст українською мовою. Пояснюють це тим, що нібито «забрали її собі як трофей». У самій пісні йдеться про це так: «Це мій Крим, це мій дім, це моя земля. Я також забираю мову». Тут не лише наратив про так звану українську «російську» мову або про спорідненість мов, тут ще кремлівська пропаганда про Новоросію та російський Крим.
Ми вкотре звертаємо увагу на переспів, адже він рясніє помилками. Перекладають вони чи не перекладають наші твори, помилок вдосталь у будь-якому випадку. Навіть вкрасти не вміють грамотно. Так, у пісні замість слова «немовля» кажуть «немовлято», замість «залишки» – «посліди», а замість слова «змусив» – «винудив». А у деяких словах співаки навіть наголос неправильно використовують, наприклад, замість «полонЕних» – «полОнених».
«Ґвалтують нашу пам′ять і культуру»: як реагують українці на сплюндрування пісні-реквієму
З точки зору дезінформації кейс із піснею можна назвати справді «ефективним» – його обговорюють, дивляться і поширюють.
«Незалежно від того критикують чи захоплюються – російські дезінформатори цього разу змогли нас зачепити. Бо поєднали українську мову, біль за окупованими містами та полоненими захисниками», - зауважила кандидатка соціологічних наук, аналітикиня видання Texty.org.ua Юлія Дукач.
Таке використання чужого надбання загалом в стилі Росії. Створюти свої смисли не дуже виходить, тож спотворює вже готові чужі. Юлія наголошує, що навіть створюючи по-справжньорму вірусні відео, Росія не здатна досягти своїх цілей.
«Із квітами до них ніхто як не вийшов, так і не вийде. А над бажанням загарбати нашу мову ми лише посміємось та й продовжимо чинити справжній опір окупантам – як в інформаційному полі, так і на фронті», - прокоментувала аналітикиня.
Журналістка, письменниця, громадська діячка та членкиня правозахисної організації STUDENA Анастасія Мельниченко звертає увагу на загальновідомий факт, що Росія як колонізатор не мислить нас окремою державою, нацією, культурою. А, отже, не дає нам право на суб’єктність. Анастасія зауважує, що революції 2004, 2013-2014 років, зрештою початок війни у 2014-ому не надали нам достатньої суб’єктності в очах міжнародної спільноти. Так само як і не породили самоідентифікацію та подолання комплексу меншовартості на рівні всієї нації.
«З початком повномаштабного вторгнення відбулася магія. Українці гучно сказали – ми не росія, ми не хочемо мати з нею нічого спільного. Ми почали відмовлятися від російського культурного продукту і вголос заявляти про свій. Через значний інтерес світу до України почався ренесанс української літератури та музики», - пише Мельниченко.
Звісно Росія робить хитро – накладає свою мову на ті пісні, які для українців є знаковими і впізнаваними в світі. Мусимо визнати її інформаційні та пропагандистські потужності, тому розуміємо темпи поширення і ймовірні наслідки.
«Через 2 роки іноземець, який не розрізняє наші мови і не має часу вдаватися в деталі, вважатиме ці пісні російськими. А наші оригінальні пісні – наслідуваннями. За 5 років росіяни будуть впевнені, що це їхні пісні, а ми і наша культура – лиш породження великої російської культури. А через 10 років ми й самі не згадаємо…», - міркує громадська діячка.
Тобто тримати інформаційний фронт необхідно не тільки сьогодні – в часи війни чи кризи. Адже це той ворог, який не спить ніколи і який планує на кілька десятків років наперед.
Між нашою і їхньою культурами – прірва, як і між виконавцями, музикантами, творчими людьми. В той час, коли російські співаки-пропагандисти називають наших українських захисників «демонами», наш гурт Kalush Orchestra, виступаючи на конкурсі «Євробачення 2022», ризикуючи можливістю дискваліфікації, звертається зі сцени із закликом врятуватих цих же захисників Маріуполя із «Азовсталі». Цим багато сказано. Україна – це про те, як можна мати позицію та стояти за правду, Росія – це про те, як можна замовчувати про російсько-українську війну і казати, що культура поза політикою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Soft power: як російська культура допомагає вбивати українців
Українські користувачі соцмереж закликають усіх скаржитися на відео росіян у YouTube. Щоб це зробити, потрібно знайти пісню «Пливе кача, Аким Апачев, Дарья Фрей» і кліп на різних платформах, які вам доступні: Spotify, YouTube, YouTube Music та поскаржитися на цей трек.
Які українські твори крали раніше
Росіяни крали українську музику ще задовго до існування не просто TikTok, а й Інтернету.
Ви точно мали чути буцімто російську народну пісню «Вот кто-то с горочки спустился». Насправді це український романс ХІХ століття і називається він «В саду осіннім айстри білі» Мелодія – ідентична. Текст – і там, і там про любов, але на цьому подібність закінчується.
Серед творів є і українська пісня «Ой, мороз, мороз».
В Росії, до речі, ще й сперечаються щодо походження цього твору. Одні зараховують пісню до народної творчості, інші вважають її авторською.
Український музикант, вокаліст, автор пісень Тарас Житинський стверджує, що «Ой мороз, мороз» була популярною на Вінниччині ще на початку 1900-х. Відомо, що у 1935 році пісню додали до збірника «Українські народні пісні» упорядкованого Андрієм Хвилею і надрукованого в друкарні Держлітвидаву в Харкові у 1936-му році.
На YouTube-каналі згаданого музиканта Євгена Маляревського є й твір «Прощався стрілець зі своєю ріднею».
Про походження цього твору пише Ганна Карась, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
«Розпрощався стрілець» належить до поширених і популярних пісень УССів. У радянські часи вона піддалася фальсифікації. Мелодію цього стрілецького реквієму більшовики буквально запозичили. Вони, переробивши текст і пристосувавши його до тогочасних ідеологічних потреб, використали для створення начебто революційної пісні «Там, вдали за рекой», хоч такої пісні в роки громадянської війни (1918–1920 рр.) у російській більшовицькій армії не існувало.
Про привласнення Росією культурних, історичних та економічних здобутків інших держав ґрунтовно розповідає Володимир Селезньов у книжці «Кремлівський плагіат: від «шапки Мономаха» до кепки Ілліча».
Причину спроб імперії присвоїти спадок України та інших націй публіцист пояснює бажанням Росії повернути гегемонію над колишніми колоніями та задовольнити імперські забаганки. Іншою дуже промовистою деталлю в теорії колоніалізму є визиск метрополією колонії за принципом «що ваше, те й наше». Саме так багато років поспіль Росія намагається повернути свою минулу могутність.
Чому росіяни крадуть нашу культуру і що з цим робити
Історик Микола Глібіщук у коментарі Explainer зауважує, що Росія тут нічого нового не придумала – це стара імперська практика.
«Так, ми живемо на сьогодні у світі, де імперії немає. Ключова організація – це ООН, вона ж не називається Організацією Об′єднаних Імперій. Росія використовує свій імперський досвід, який у неї був. Вона якісь здобутки запозичує у різних народів: тут не лише йдеться про українців, а й інші національності, які в той чи інший період належали до складу Російської імперії. Тобто вона абсорбує, переробляє на свій манір і потім видає, як оригінальний, виключно свій продукт».
Історик згадує один із прикладів спростування нібито російського культурного продукту. Після початку повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну обговорювали факт про те, що улюблена пісня радянського диктатора Сталіна «Вставай, страна огромная» була вкрадена у військових Української Народної Республіки.
Російська легенда говорить про те, що цей патріотичний «хіт» створили у перші дні після нападу Гітлера на СРСР у 1941 році. Текст на той час написав російський автор пісень Лебедєв-Кумач, але мелодія створена у 1919 році в лавах криворізьких повстанців під назвою «Повстань, народе мій».
У прямому ефірі телемарафону відомий письменник Юрій Андрухович з колективом Івано-Франківського драматичного театру розповіли справжню історію та виконали цю пісню.
Усі ми зараз стаємо учасниками інформаційного фронту і маємо досліджувати витоки українського культурного продукту (якщо цього не робили до війни) або поширювати такі спростування, які роблять культурні діячі. Згадаємо у цьому контексті ще й львівську хорову капелу «Дударик», яка розпочала проект «Прийняття». Щочетверга хор викладає одну з пісень, які росіяни вкрали в українців. У мережі вже можна почути твори «Розпрощався стрілець зі своєю родиною», «Любо, братці, любо» та «Знамено».
Микола Глібіщук зауважує, що кожна імперія, коли здійснює експансію, має пропонувати не тільки військову потугу, яка захопить ті чи інші території, адже ці території потрібно буде якось тримати під контролем.
«Населенню необхідно буде запропонувати цікавий продукт і обґрунтувати, чому їм необхідно буде перебувати у складі цієї чи якоїсь іншої імперії. Тобто під час цієї експансії «замість кнута, треба показати ще й пряник». Щодо Росії, то вона зараз демонструє відновлення колишньої імперії, прагне ці речі реанімувати».
Крім цього, історик звертає увагу на дуже важливу річ. Нашу роль – у не те щоби прийнятті, але неповноцінній відмові від російсько культурного продукту.
«Ми в цьому теж маємо вину і доволі таки значну. Адже починаючи як мінімум з 2014 року, ми на ці речі можливо мали звертали увагу, я не скажу, що люди про це не говорили, вважали, що не варто дискутувати, бо нічого не доведемо. Але на сьогодні після 24 лютого, коли стало зрозуміло, що про гібридність війни не йдеться, що говоримо про повноцінну масштабну російсько-українську війну, якої не бачила Європа після 1945 року, то зрозуміло, що на ці речі уже просто закривати очі неможливо і потрібно давати відсіч не тільки на лінії фронту, але й на інших фронтах, і на рівні публічного простору, на рівні медіа».
Тобто українці на сьогодні реагують на твори, які переписують, крадуть росіяни не лише від початку повномасштабного вторгнення, а написані роки тому. Наші зміни у підсвідомості відбуваються тут і зараз. Війна робить свою справу… Важливість цієї війни не тільки на лінії фронту, але й в головах людей. Воює не тільки фронт, армія, але і воює тил. Роль тилу тут є не менш важливою. Війна за мізки людей, за їхній світогляд. Нам тут потрібно боротися на кожному клаптику – інакше цю війну не виграти.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українська мова – зброя народу: чому мовне питання під час війни надважливе
На наше запитання про людей, які все таки підтримують російське слово, російську культуру, Микола Глібіщук просить звернути увагу на те, який відсоток цих людей. Адже наше завдання, аби цей відсоток був якомога меншим. Він наводить приклади країн Балтії – Литви, Латвії, Естонії – там навіть в сучасних умовах, у 2022 році, знаходився певний відсоток людей, які російську толерували, її не забували, литовською чи латвійською мовами не спілкувалися принципово.
У чому була одна з переваг російської мови? Знання російської мови відкривало широкий світ в культурному плані. На сьогодні, якщо заґуґлити текст російською та українською мовами – очевидно, що російською буде більше тексту, статей, посилань. Що нам необхідно, аби побороти це?
«Пам′ятаєте у 2016 році в Україні був рік англійської мови? Нам треба проводити рік англійської мови як мінімум років 10-15-20. Якщо ми оберемо для себе цю мову, як інструмент для відкривання світу: перегляду фільмів, читання книг, загалом інформації, то з російською мовою буде покінчено».
Етнографиня, кандидатка філологічних наук Іванна Стеф′юк звертає увагу на переклади саме народних пісень. Вона каже, що такі явища як перекладання чи переспівування знакових народних пісень однієї культури мовою іншої культури можна було би вважати кавер-версією, якби не одне «АЛЕ» – пропаганда.
«Починаючи з радянських часів деякі улюблені народом коляди забороняли і переслідували тих, хто їх виконує, а деякі коляди створювали хитріше і підступніше – мелодію зберігали, а зміст підмінювали. Наприклад, «Нова радість стала» замінювали співанкою про «звізду над Кремлем». Таких коляд про Леніна, Сталіна є дуже багато. Це окрема тема у фольклорі, але орієнтовно з цих часів розпочинається їхня традиція вибирати знакові українські пісні і видавати їх за свої», - коментує етнографиня.
На щастя, сьогодні музикознавці відкривають для користувачів різних інтернет-платформ справжні корені української традиції. Однак Іванна каже, що має ще пройти не одне десятиліття, аби встановити всі корені, оприлюднити авторство. Ця традиція була в Радянському Союзі, тривала в січові часи, вона продовжується і досі. Наразі ми маємо і майданівську лірику. Не буде дивиною, якщо вони перекладуть ще й пісню «Батько наш Бандера». Тобто обирають саме такі пісні, які виражають колективні настрої суспільства. Адже народна пісня не просто так улюблена і поширюється з уст в уста, вона ще й має свій вплив на суспільство.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Битва за громадську думку: як Україна воює з Росією на інформаційному фронті
Визначальне, що маємо зробити у цьому напрямку, – це досліджувати історію пісень. Чому деякі композиції у нашому українському середовищі маловідомі? Тобто те, що ми той чи інший твір знали першочергово російською і лише потім дізналися, що то питомо українське, – питання до нас…
Чим більше ми будемо знати про те, звідки взялися певні мотиви у нашій пісенній культурі про її творців, тим менше сусід буде у нас «позичати». Чим яскравішою, харизматичнішою буде позиція українських авторів оригіналу, тим більше вони мають шанси бути почутими. «Необхідно активніше, змістовніше висвітлювати своє, адже у мене мало ілюзій, що сусід перестане красти наше, він же століттями це робить. Кращі наші надбання видає за свої, деякі з творів навіть потім потрапляють до їхнього класичного фонду музичної спадщини як романси, гімни, опери», – коментує Стеф′юк.
Кожен із нас – амбасадор культури. Не лише в межах своєї країни. Показову річ розповіла музикознавиця, піаністка, лекторка Марта Кузій.
«Я тут (Ред. - у Швейцарії) запитую людей: «А що ви знаєте про українську культуру?» і вони відповідають – «Нічого»... Коли ти починаєш розповідати, що у нас була культура, що її притісняли, вони слухають з дуже великою цікавістю. Я думаю, що нам потрібно самим дізнаватися про нашу культуру і транслювати ці всі речі назовні. Люди цікаві нас. Ми є на часі. І це потрібно обов′язково використовувати у всіх можливих проявах», - закликала Марта.
Історик Микола Глібіщук каже, що нам треба думати, аби українська мова, українська культура була привабливіша скажімо для тих людей, які з дитинства вивчали російську. Про цю привабливість необхідно думати не лише на рівні держави, але й на масштабнішому рівні – аби це був той продукт, який і закордоном стає популярним.
Один із прикладів – пісня «Ой, у лузі червона калина». Де і коли ця пісня була відома, допоки Хливнюк її не переспівав? Це стрілецька пісня, її знали люди, які мешкають в західних регіонах України, зважаючи на присутність духу стрілецтва, ЗУНР.
В умовах війни вона стала відомою закордоном, її співають на вулицях. Її переспівав Андрій Хливнюк разом із британською рок-групою Pink Floyd. І тепер цей продукт знають в усьому світі.
«Якщо ми зробимо з української культури бренд, який буде відомим, то я думаю, що і всередині України ситуація зміниться в позитивну сторону і навіть швидше, ніж би нам цього хотілося. Але тут потрібно працювати».
І ми працюємо. Тобто наш фокус має бути першочергово на тому, ЩО ми створюємо і ЯК ми розповідаємо про це світові. Якщо світ знатиме, що це українське, красти тоді звісно можна. Але чи матиме воно силу?
