Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року в Парижі. Через сто років після цього вбивства українці досі часто говорять про нього мовою радянської пропаганди. У цій системі координат «петлюрівець» означав не прихильника певного політичного руху, а ворога: націоналіста, погромника, людину, яку треба знищити фізично або щонайменше викреслити з офіційної історії.
За цими кліше стоїть значно складніша біографія. Петлюра був журналістом, соціалістом, організатором українського війська, головним отаманом Армії УНР і головою Директорії. Він діяв у час, коли українська держава боролась за власне існування проти більшовицької Росії, білогвардійців та інших сил, які не визнавали української незалежності.
Його політичний проєкт зазнав поразки. Але разом із поразкою не зникли речі, за які боролася УНР: самостійність, соборність, власна армія, міжнародне визнання і право України не бути частиною Росії.
Explainer розповідає, ким був Симон Петлюра, якою він бачив українську державу, чому проєкт УНР програв і як радянська пропаганда формувала уявлення про одного з лідерів Української революції.
Як радянська влада перетворила Петлюру на символ «ворога»
Радянська влада не залишила Петлюру в минулому після його смерті. Вона воювала вже не лише з політиком, а з самим його ім’ям. Воно нагадувало про УНР – державу, яку Москва намагалася подати як випадковий епізод, авантюру емігрантів і «буржуазних націоналістів». Хоча УНР мала уряд, армію, дипломатію, власні закони, гроші, внутрішні конфлікти й поразки. І мала людину, яка стала її головним символом.
У радянських підручниках, словниках і наукових виданнях «петлюрівщину» визначали як «контрреволюційний буржуазно-націоналістичний рух». Логіка була проста: боротьбу за незалежну Україну треба було прирівняти до злочину проти радянської влади. Ця риторика жила десятиліттями. У 1930 році її використовували у справі Спілки визволення України. У 1948-му за «петлюрівське» минуле на 25 років засудили колишнього генерала Армії УНР Олександра Грекова.
Пропаганда працювала не лише через офіційні документи. Петлюра і «петлюрівці» роками з’являлися в карикатурах, зокрема у «Червоному перці». У прозі, п’єсах і газетах їх показували шкідниками, зрадниками, ворогами радянського порядку. Їм приписували той самий набір рис: підступність, жадібність, антисемітизм, продажність. Читач мав не розбиратися в подіях Української революції, а одразу впізнати «ворога».
Кіно робило те саме, тільки масштабніше. У 1926 році на Одеській кіностудії зняли фільм «П. К. П.» – «Пілсудський купив Петлюру». Останній етап боротьби Директорії з більшовиками там подали як історичну хроніку, хоча насправді це був політичний вирок. Петлюра у фільмі – самозакоханий самодур, антисеміт і хабарник. До зйомок залучили реальних учасників подій, зокрема Григорія Котовського і Юрія Тютюнника, командувача військ УНР, якого більшовики раніше виманили обманом. Так пропаганда створювала ефект достовірності: ніби глядач бачить не художню інтерпретацію, а саму історію.
Після вбивства Петлюри в Парижі цей образ лише закріпився. У 1927 році французький суд розглядав справу Самуїла Шварцбарда. Захист говорив про єврейські погроми в Україні, а частина французької преси ще до вироку писала про Петлюру як про людину, відповідальну за масове насильство. На процесі були документи про спроби Петлюри та уряду УНР зупинити погроми, але присяжні виправдали Шварцбарда. Радянська пропаганда швидко використала це рішення: убивцю подали як «народного месника», Петлюру – як погромника.
Погроми справді були. Частина насильства відбувалася за участі людей, пов’язаних з українськими військами. Це неможливо прибрати з історії УНР. Але є й інший факт: Петлюра намагався боротися з погромною агітацією і насильством. У наказі Головної команди військ УНР від 26 серпня він писав про підбурювання до єврейських погромів як про зброю, яку проти республіканських військ використовували і червона, і біла Росія. Йшлося про провокаторів – «чорносотенців і червоносотенців», які розпалювали погроми й втягували в це нестійкі частини війська.
Петлюра очолював державу, яка не змогла повністю контролювати свої війська, отаманів і території. Це частина його політичної відповідальності. Але радянська пропаганда пішла далі: вона перетворила весь український державний проєкт на синонім погрому.
Петлюру дискредитували не лише як людину. Разом із ним спробували дискредитувати саму ідею української незалежності.
До революції: як формувався Петлюра
Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві, у родині міщан козацького походження. Удома трималися православної традиції й пам’ятали про козацьке минуле. Він багато читав, співав, цікавився історією, літературою, театром. Для українського юнака в імперській школі це швидко ставало не лише освітою, а способом зрозуміти себе і своє місце.
Перший серйозний конфлікт із начальством стався в Полтавській духовній семінарії. У 1901 році до міста приїхав Микола Лисенко. Петлюра запросив його послухати семінарський хор, який виконав кантату «Б’ють пороги» на слова Шевченка. Дозволу на виступ не було. Ректор побачив у цьому «мазепинський дух», а невдовзі Петлюру виключили з останнього курсу.
На той момент він уже був у політиці. Петлюра входив до таємного українського самоосвітнього гуртка, а з 1900 року належав до Революційної української партії. Це була перша активна українська політична сила на Наддніпрянщині, яка поєднувала соціалістичні ідеї з вимогою українського політичного представництва.
Навесні 1902 року в семінарії почалися студентські протести. Семінаристи вимагали припинити стеження, прибрати наглядачів і додати до програми українознавчі предмети. Петлюра був одним з організаторів цих виступів.
Після цього ним зацікавилася поліція. Жандарми фіксували його поїздки в села під час селянських заворушень і відкрили кримінальну справу. Восени 1902 року Петлюра виїхав на Кубань. Спершу вчителював у станиці Смоленській, а потім переїхав до Катеринодара, де діяла Чорноморська вільна громада – місцевий осередок РУП.
Кубань не була випадковим прихистком. Там ще жили українські козацькі традиції. Петлюра працював з істориком Федором Щербиною, допомагав збирати матеріали з історії Кубанського козацького війська, писав про мову народних шкіл Кубанської області. Паралельно співпрацював з українськими виданнями у Львові та Чернівцях.
У грудні 1903 року Петлюру заарештували. У його помешканні знайшли невелику друкарню, де друкували антицарські листівки. За кілька місяців його випустили під заставу, але для поліції він уже залишався «неблагонадійним». Потім були Київ, Львів, партійна робота, псевдонім Святослав Тагон і українська преса.
До революції Петлюра був насамперед людиною українського руху – журналістом, партійним організатором, публіцистом і соціалістом. У велику політику він прийшов із підпільних гуртків, редакцій, студентських протестів, забороненої літератури й постійного нагляду поліції.
1917 рік: Петлюра одним з перших зрозумів, навіщо Україні власна армія
Коли після Лютневої революції Петлюра приїхав до Києва, український рух уперше отримав шанс вийти з підпілля. Центральна Рада говорила про автономію, права українців, школу, мову, представництво. Але дуже швидко стало зрозуміло: самих політичних декларацій недостатньо. Війна тривала, фронт розсипався, солдати масово поверталися додому зі зброєю, а влада в колишній імперії слабшала буквально щотижня.
Петлюра побачив у цьому не лише хаос, а й можливість. У травні 1917 року Перший Всеукраїнський військовий з’їзд обрав його головою Українського військового генерального комітету. Комітет мав займатися українізацією частин російської армії – створенням підрозділів з українським командуванням, українським складом і лояльністю до українського руху.
Це була складна й конфліктна робота. Українські солдати хотіли власної організації, але фронтова армія вже стрімко втрачала дисципліну. Російський Тимчасовий уряд не хотів посилення українського війська. Частина діячів Центральної Ради теж ставилася до цього з підозрою, побоюючись, що мілітаризація зруйнує революційну демократію і штовхне країну до хаосу.
28 червня 1917 року Центральна Рада створила Генеральний Секретаріат – свій виконавчий орган. Петлюра став генеральним секретарем військових справ. Тепер він займався українізацією армії вже як урядовець. І водночас мусив працювати проти спротиву російської влади, проросійських сил і пацифістської частини самої Центральної Ради.
Дуже швидко суперечки вийшли за межі кабінетів. Український добровольчий полк імені гетьмана Павла Полуботка виступив проти поступок Петрограду й вимагав, щоб уся влада в Україні належала Центральній Раді. Петлюра входив до делегації, яка вела переговори з полуботківцями, але їхній виступ не підтримав. Він закликав солдатів не йти в анархію, бо це могло зірвати саму українізацію армії.
У 1917 році Петлюра намагався зробити з революційної стихії керовану силу. Для нього армія мала бути не отаманським натовпом і не приватною гвардією, а опорою української держави.
Восени ставки стали значно вищими. 2–13 листопада 1917 року в Києві відбувся Третій Всеукраїнський військовий з’їзд. Делегати вимагали негайного проголошення Української Народної Республіки, повної українізації армії і флоту та укладення миру. Петлюра був одним з найактивніших учасників цього з’їзду.
Після більшовицького перевороту в Петрограді він діяв уже не як партійний організатор, а як людина, відповідальна за безпеку влади. 13 листопада Петлюра наказав українським військам зайняти ключові урядові об’єкти Києва. А після проголошення УНР 20 листопада організовував сердюцькі дивізії та керував роззброєнням пробільшовицьких підрозділів і червоної гвардії у столиці.
Наприкінці 1917 року більшовицька Росія почала війну проти УНР. Для Центральної Ради це стало жорсткою перевіркою. Вона мала політичну легітимність, але не мала достатньо дисциплінованої сили, щоб себе захистити. Петлюра дедалі гостріше конфліктував з Винниченком, якого вважав занадто поступливим до більшовиків. В останній день 1917 року він вийшов з уряду на знак протесту проти пробільшовицького курсу голови Генерального Секретаріату.
На початку січня 1918 року Петлюра очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Це вже була не дискусія про майбутню армію, а спроба врятувати Центральну Раду від наступу військ Антонова-Овсієнка і Муравйова. Саме тоді стало очевидно, наскільки дорого УНР коштували місяці суперечок про те, чи потрібне українській революції власне військо.
Директорія: держава, яка воювала за виживання
Після падіння Гетьманату Павла Скоропадського Петлюра повернувся в центр української політики вже не як міністр військових справ, а як один із керівників повстання. За гетьманської влади його арештували. Український національний союз домігся звільнення Петлюри за кілька днів до початку антигетьманського виступу, а потім включив його до складу Директорії – нового органу влади, який мав очолити повстання проти Скоропадського.
Директорію обирали таємно. Пізніше газета «Україна» писала, що це відбувалося «в атмосфері таємничності й конспіративності». Ця деталь добре передає стан країни наприкінці 1918 року: стара влада вже хиталася, німецькі війська готувалися до відступу, більшовики чекали нового шансу, а українські партії поспіхом намагалися створити новий центр влади.
У ніч на 13 грудня війська Петлюри почали штурм Києва. Повстанці мали помітну перевагу над силами гетьмана. Уже 14 грудня січові стрільці захопили вокзал і вийшли на Хрещатик. Того ж дня Скоропадський підписав зречення від влади.
Але вхід Директорії до Києва не став бездоганною сценою перемоги. У місті майже одразу почалися безлад і грабунки з боку частини повстанських підрозділів, зокрема Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Призначений Петлюрою комендант Києва Євген Коновалець вивів дивізію за межі міста і не допустив її до параду на Софійському майдані. Уже в січні 1919 року ця дивізія, яка перейшла на бік більшовиків, підняла повстання проти Директорії.
УНР відновили, але це була держава без міцного тилу, стабільної армії й повного контролю над територією.
19 грудня 1918 року війська Директорії урочисто увійшли в Київ. Це означало повернення Української Народної Республіки. Але часу на нормальне державне будівництво майже не залишалося. Наприкінці 1918-го – на початку 1919 року радянська Росія вдруге почала війну проти УНР.
У січні 1919 року Директорія ще намагалася оформити владу через Трудовий конгрес, який мав стати тимчасовим парламентом до скликання Всеукраїнських установчих зборів. Але через наступ більшовиків Конгрес швидко припинив роботу й повернув владу Директорії.
5 лютого 1919 року Червона армія вдруге захопила Київ. Уряд евакуювався. Володимир Винниченко, який очолював Директорію, невдовзі залишив державне керівництво і виїхав за кордон. Після цього головна відповідальність за військовий і політичний спротив фактично перейшла до Петлюри.
Формально головою Директорії він став лише у травні 1919 року. Але фактичний центр влади почав зміщуватися до нього ще в лютому. У протоколах засідань між 11 лютого і 9 травня Петлюра вже регулярно головував або підписував документи як голова.
Він опинився в ситуації, коли треба було одночасно керувати армією, втримувати уряд і шукати союзників для держави, яка втрачала столицю.
Протягом 1919 року УНР воювала одразу на кілька фронтів. З одного боку наступали більшовики. З іншого – Добровольча армія Антона Денікіна, яка виступала за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Директорія намагалася домовлятися з Антантою, Польщею і Румунією, але міжнародна підтримка залишалася хиткою. Антанта дивилася на Україну передусім через власну боротьбу з більшовиками й часто не сприймала УНР як окремого політичного гравця.
Усередині самої влади теж не було стабільності. Петлюру критикували за військові невдачі, зокрема праві соціалісти-самостійники. Вони вимагали створення посади наказного отамана з правами головнокомандувача. Петлюра не заперечував. У лютому 1919 року уряд створив цю посаду, а наказним отаманом призначив генерала Олександра Грекова.
Тим часом більшовики вже використовували слово «Петлюра» як заміну словам «Україна» або «український уряд». Для них було зручно звести всю УНР до однієї постаті. Це дратувало частину українських політиків, але водночас показувало інше: саме Петлюра поступово ставав головним символом українського спротиву.
Акт Злуки: об’єднання під час війни
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголосили Акт Злуки УНР і ЗУНР. Дату обрали символічно: рівно за рік до того Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал і проголосила незалежність УНР. Тепер Директорія хотіла показати, що українська держава – це не лише Наддніпрянщина. До неї мала приєднатися Західноукраїнська Народна Республіка, яка претендувала на українські землі колишньої Австро-Угорщини – передусім Східну Галичину, а також Буковину і Закарпаття.
Церемонія була урочистою. До Києва приїхала делегація з 36 представників Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. На Софійській площі стояли військові й десятки тисяч людей. Льонгін Цегельський зачитав постанову Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня і передав її голові Директорії. Федір Швець проголосив Універсал Директорії про об’єднання «століттями відірваних одна від одної частин єдиної України».
Але за цією святковою сценою вже стояла війна. ЗУНР воювала з Польщею за Східну Галичину. УНР вдруге опинилася під ударом більшовицької Росії. Польське військо вже захопило Холмщину, а наприкінці січня 1919 року – Володимир-Волинський. У лютому впав Ковель. Для обох українських республік злука була не лише символом, а й спробою об’єднати сили в момент, коли вороги наступали з різних боків.
Соборність у 1919 році була не святковою декларацією, а військово-політичним рішенням.
Перед цим сторони уклали у Фастові «передвступний» договір. Після повернення Петлюри з фронту переговори між Директорією і представниками ЗУНР стали конструктивнішими. У документі ЗУНР заявляла про намір увійти до УНР як частина єдиної держави, а УНР – прийняти територію і населення Західноукраїнської Республіки до своєї державної цілісності.
Це мало і практичний вимір. Українська галицька армія отримала від Директорії 20 тисяч гвинтівок, 80 мільйонів набоїв, 300 кулеметів, 80 гармат і 20 літаків для авіазагонів у Красному та Стрию. Допомога була критично важливою: після мобілізацій бойовий склад УГА зріс до 70 тисяч вояків, а загальна чисельність – до 100 тисяч військових.
Петлюра під час урочистостей говорив не лише про єдність. Він закликав підтримати військо одягом і харчами, бо республіка була оточена ворогами. Його фраза «не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка» добре передавала атмосферу того дня: свято відбувалося не після перемоги, а посеред війни.
Уже за кілька тижнів це стало очевидним. На початку лютого 1919 року під тиском радянських військ урядові установи УНР і армія залишили Київ. Акт Злуки не встиг перетворитися на стабільну державну систему. Наддніпрянські й галицькі політики мали різний політичний досвід, різних ворогів і різне бачення зовнішніх союзів.
Якою Петлюра бачив українську державу
Петлюра не залишив після себе цілісної державної програми в сучасному розумінні – з окремими розділами про економіку, суди чи адміністративну реформу. Його політичний проєкт доводиться читати через інше: рішення, які він ухвалював під час війни, союзи, які намагався будувати, і тексти, написані вже після поразки УНР.
У центрі цього проєкту була самостійна Україна. Не автономія у реформованій Росії, не федерація з Москвою і не українська культура без української держави. Для покоління Центральної Ради це не одразу було очевидним. Частина політиків ще довго мислила категоріями федералізму. Петлюра теж не прийшов до самостійництва відразу, але війна дуже швидко прибрала простір для компромісів.
Другим ключовим елементом була армія. Ще у 1917 році Петлюра взявся за українізацію війська, а за часів Директорії фактично будував його під час бойових дій. УНР мала уряд, дипломатію, універсали й міжнародні місії, але без дисциплінованого війська все це залежало від того, хто наступного дня зайде до Києва – більшовики, білогвардійці, гетьманці чи черговий отаман зі своїм військом.
Для Петлюри армія була не додатком до держави, а умовою її існування.
Третім елементом була орієнтація на Європу, а не на Москву. У листі 1922 року Петлюра писав, що українські партії так і не усвідомили головного питання: на кого має спиратися незалежна Україна – на Європу чи на «Москву-Азію». Його відповідь була прямою: орієнтиром має бути Європа, навіть якщо вона тоді не знала України й не розуміла її.
Це не була романтична віра в Захід. Петлюра бачив, що Антанта часто дивиться на Україну через російську або польську оптику. Він розумів, що самих симпатій недостатньо. Але для нього Москва – і біла, і червона – залишалася імперським центром, який не визнає української самостійності. Орієнтація на Європу була для Петлюри не тактикою, а принципом.
Окреме місце в цьому проєкті займала культурна дипломатія. У січні 1919 року, коли УНР воювала і шукала міжнародного визнання, Петлюра ініціював закордонне турне Української республіканської капели. Він доручив Олександрові Кошицю і Кирилові Стеценку створити колектив і вирушити за кордон.
У цей час у Франції починалася Паризька мирна конференція, де після Першої світової війни перекроювали мапу Європи. Українська пісня мала працювати там, де українська дипломатія ще не мала достатньої ваги.
Капела виступала в Європі та Америці. У 1919–1924 роках вона дала концерти більш ніж у 200 містах 17 країн. У програмі були українські народні пісні в обробках Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка й Олександра Кошиця. Найвідомішим став «Щедрик», який у 1922 році прозвучав у нью-йоркському Carnegie Hall, а згодом став основою англомовної колядки Carol of the Bells.
Це не змінювало воєнної слабкості УНР. Західні держави Україну тоді так і не визнали. Але сам задум добре показує масштаб Петлюриного мислення. Держава, на його думку, мала боротися не лише на фронті й у кабінетах дипломатів. Вона мала пояснити світові, що Україна існує.
Погроми: найскладніше питання в історії Петлюри
Єврейські погроми – найважче питання в біографії Петлюри та історії УНР. Його неможливо обійти, пом’якшити або списати лише на радянську пропаганду. Погроми забирали життя євреїв, руйнували громади й стали частиною великого насильства, яке охопило Україну під час революції та війни.
Їх чинили різні сили: війська Антона Денікіна, червоноармійці, анархістські загони, кримінальні банди, отаманські формування. Частина насильства відбувалася і за участі людей, пов’язаних з українськими військами. Це частина історії УНР, яку неможливо викреслити.
Питання в іншому: як на це реагувала влада.
12 квітня 1919 року Директорія видала прокламацію, у якій заявила, що боротиметься з порушеннями громадського порядку і суворо каратиме погромників. Окремо наголошувалося: уряд «не потерпить ніяких погромів» проти єврейського населення України. Уже наступного дня Петлюра як верховний головнокомандувач наказав арештовувати і передавати під трибунал вояків, які підбурювали до погромів.
У травні 1919 року Директорія створила Надзвичайну комісію для розслідування єврейських погромів. Винних передавали військовим трибуналам. У документах згадуються страти учасників погромів під Києвом, у Райгороді й Смотричі, а також страта отамана Івана Семесенка, якого пов’язували з Проскурівським погромом у лютому 1919 року.
Паралельно Петлюра намагався навести лад в армії. У травні 1919 року він створив Головну державну інспекцію з широкими повноваженнями. Її завданням було дисциплінувати військо, де поруч із регулярними частинами ще діяли напівсамостійні повстанські загони та отамани. Саме в цьому середовищі часто виникали погромницькі настрої.
Петлюра бачив у погромах не лише злочин, а й політичну зброю проти УНР. У наказі Головної команди військ УНР від 26 серпня він писав про погромну агітацію, яку проти республіканських військ використовували і червона, і біла Росія. У тексті згадувалися провокатори – «чорносотенці й червоносотенці», які розпалювали насильство і втягували в нього нестійкі частини війська.
Радянська версія згодом звела все до простої формули: Петлюра – організатор погромів. Але документи показують складнішу картину. Уряд УНР ухвалював рішення проти погромів, хоча часто не мав сили повністю їх виконати.
Це не знімає з Петлюри політичної відповідальності. Він очолював державу і військо, на території та в частинах яких відбувалися злочини. Але проблема УНР полягала ще й у слабкості самої держави. Панас Феденко пізніше описував цю реальність жорстко: Петлюра постійно жив у вагоні, переїжджав з фронту на фронт, а закони УНР діяли лише на кілька кілометрів довкола цього вагона.
У цьому й була трагедія УНР: накази існували, але влада не завжди контролювала тих, хто воював під її прапорами. Саме на цьому розриві між рішеннями і реальною силою згодом виросла радянська легенда про «Петлюру-погромника».
Чому програла УНР
Поразку УНР неможливо пояснити однією помилкою Петлюри чи слабкістю українських політиків. Держава постала в момент розпаду імперії, коли нова Росія – і більшовицька, і білогвардійська – не збиралася відпускати Україну. УНР довелося одночасно будувати владу, створювати армію і вести війну.
Першою проблемою була нестача організованої сили. Українські полки, створені після 1917 року, так і не стали стабільною опорою держави. Частина війська розсипалася разом із колишньою царською армією, яку остаточно розкладала більшовицька пропаганда. УНР спиралася переважно на селянство, а селянські збройні загони часто жили за власною логікою: сьогодні підтримували українську владу, завтра переходили до отаманів, домовлялися з більшовиками або просто захищали своє село.
Другою проблемою стала війна на кілька фронтів. У 1919 році УНР воювала і проти більшовиків, і проти Добровольчої армії Антона Денікіна. Для Денікіна Україна не була окремою державою. Його командування прямо ставило питання: або Петлюра приймає концепцію «єдиної і неподільної Росії», або воює. 22 вересня 1919 року Армія УНР перехопила наказ Денікіна про загальний наступ проти українських військ.
Білі й червоні воювали між собою, але в одному питанні були одностайні: незалежної України вони не визнавали.
Третьою проблемою була слабка міжнародна підтримка. Петлюра шукав союзників у Антанти, Польщі, Румунії, намагався втримати УНР як окремого учасника міжнародних переговорів. Але після Першої світової війни європейські держави здебільшого робили ставку на відновлення Росії в дореволюційних кордонах – за винятком Польщі, Фінляндії та країн Балтії. Розрахунок на те, що Антанта допоможе УНР у війні проти більшовиків, не виправдався.
Четвертою проблемою була внутрішня слабкість самої української революції. Соціалістичні погляди значної частини керівників УНР не завжди збігалися з потребами держави у воєнний час. Частина селян-власників відходила від української влади, а бідніші й пролетаризовані групи населення легше підпадали під вплив більшовицьких обіцянок. Винниченко у 1920 році писав із гіркотою: без підтримки місцевого населення радянські війська не змогли б так швидко зайняти Україну.
Наприкінці 1919 року Армія УНР опинилася в «трикутнику смерті» в районі Любар – Чортория – Миропіль. На півночі та сході стояли червоні, на півдні – білі, на заході – польське військо. Армія була виснажена боями й епідемією тифу. Командування мало два варіанти: перейти польський кордон і скласти зброю або почати партизанську війну. 5 грудня ухвалили рішення розпочати Перший зимовий похід, а Петлюра вирушив до Варшави завершувати переговори з Польщею.
У листопаді 1920 року, після нових боїв і відступу, Петлюра наказав евакуювати урядові установи та державне майно на територію Польщі. За 11 днів Армія УНР втратила 13 тисяч вояків, майже всю артилерію і чотири бронепоїзди. 21 листопада Збруч перейшли 12 тисяч бійців разом зі штабом Головного отамана. В інструкції для урядовців Петлюра називав головною причиною поразки нестачу набоїв і амуніції.
УНР програла не через брак ідеї держави. Вона програла, бо цю державу довелося захищати без достатньої армії, ресурсів, союзників і часу.
Союз із Польщею: остання ставка Петлюри
На початку 1920 року простору для маневру в Петлюри майже не залишилося. Армія УНР пройшла через «трикутник смерті», епідемію тифу, відступи й Зимовий похід. Київ контролювали більшовики. Антанта так і не дала реальної підтримки. Білі програли, але їхня поразка не означала свободи для України – на місце денікінців приходила радянська Росія.
У цій ситуації Петлюра пішов на союз із Юзефом Пілсудським. Для Польщі це був спосіб відсунути Росію від своїх кордонів і створити між Варшавою та Москвою пояс залежних або союзних держав. Для Петлюри – шанс повернутися в Україну з регулярним союзником і знову говорити про УНР не як про уряд у вигнанні, а як про державу, що продовжує війну.
Цей союз від початку був нерівним. Польща мала сильнішу армію, державний апарат, дипломатичний вплив і кращі позиції на переговорах. УНР після поразок залежала від польської території, зброї, тилу й політичної волі Варшави. Петлюра домовлявся не з позиції сили, а з позиції людини, яка намагалася врятувати державу.
За умовами домовленостей Польща визнавала УНР і погоджувалася воювати разом з українськими частинами проти більшовиків. Натомість українська сторона визнавала польський контроль над Східною Галичиною. Для багатьох галичан це стало ударом. Петлюрі не могли пробачити, що заради союзу з Пілсудським він погодився на втрату територій, які ЗУНР вважала своїми.
Тут немає простої оцінки. Для Петлюри договір із Польщею був не дипломатичною перемогою, а вимушеним рішенням. Без нього УНР майже не мала шансів повернутися до великої війни проти більшовиків. З ним вона отримувала військового союзника, але платила за це високою політичною ціною, яка ще більше розколювала український табір.
У квітні 1920 року почалася спільна польсько-українська операція проти більшовиків. Її найближчою метою було повернення Києва і створення вигідніших умов для переговорів з Росією. У самій Польщі тоді змагалися дві стратегії: одна передбачала максимальне розширення польського кордону на схід, інша – створення федерації або поясу національних держав між Польщею і Росією. Союз із Петлюрою спирався саме на другу логіку, але навіть вона передбачала лише обмежену незалежність УНР.
Київ вдалося взяти. Але втримати його не змогли. Червона армія перейшла в контрнаступ, польсько-українські війська почали відступати, а доля УНР знову залежала від переговорів сильніших держав.
Союз із Польщею став для Петлюри останньою спробою врятувати УНР військовим шляхом. Але цей шанс не привів до відновлення держави. Натомість залишив одну з найгостріших суперечок у його біографії: чи мав український політик право поступитися частиною територій, щоб спробувати зберегти державність хоча б на решті країни.
Париж, еміграція і вбивство Петлюри
Після поразки визвольних змагань Петлюра не відійшов від політики. Він уже не контролював територію України, але залишався головою Державного центру УНР в еміграції. Це була спроба зберегти тяглість української державності після військової поразки: уряд, представництва, контакти з військовими, публіцистику і роботу з українськими громадами за кордоном.
Після Другого зимового походу 1921 року українська еміграція стала значно масовішою. Петлюра займався її організацією: підтримував створення еміграційних інституцій у Польщі, писав для часописів «Українська трибуна», «Трибуна України», «Табор», а у 1923 році під псевдонімом О. Ряст видав брошуру «Сучасна українська еміграція та її завдання». Для нього еміграція не означала втечу з політики. Вона мала стати продовженням боротьби іншими засобами.
Москва вимагала від Варшави видати Петлюру. Він жив під чужими іменами й постійно змінював місце перебування. Із Тарнова перебрався до Варшави під прізвищем Полтавченко. Після спроб більшовицького проникнення в українські еміграційні середовища виїхав з паспортом на ім’я Степана Могили. Далі були Будапешт, Відень, Женева. Восени 1924 року Петлюра оселився у Франції.
Навіть у Парижі він не став приватною людиною. Державний центр УНР намагався добиватися міжнародного визнання, шукав матеріальної й політичної підтримки, підтримував інформаційні та політичні акції проти радянського режиму. Для Москви це означало, що Петлюра залишається небезпечним – уже не як командир армії, а як символ української державності в еміграції.
25 травня 1926 року Петлюра йшов обідати до ресторану «Бульйон-Шартьє» на вулиці Расін. Після обіду він зупинився біля книжкової розкладки на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель. До нього підійшов Самуїл Шварцбард і кілька разів вистрілив з револьвера. Пораненого Петлюру відвезли до клініки «Шаріте», де він невдовзі помер. 30 травня його поховали на цвинтарі Монпарнас.
Шварцбард одразу заявив, що мстився за єврейські погроми в Україні. Під час арешту в нього знайшли список українських політичних діячів, тому існувала версія, що Петлюра міг бути не єдиною ціллю. Сам Шварцбард раніше жив в Одесі, був пов’язаний з комуністичним рухом, а пізніше вступив до французької компартії.
Суд над Шварцбардом відбувся у 1927 році в Парижі. Його обвинувачували в умисному вбивстві, за яке могла загрожувати смертна кара. Захищав Шварцбарда адвокат Анрі Торрес, близький до комуністичних кіл. Напередодні процесу у Франції вийшла книжка, підготовлена за сприяння радянських структур, яка просувала образ Петлюри як головного організатора погромів. Французька преса часто повторювала цю тезу ще до рішення суду.
На процесі представили документи про спроби Петлюри й уряду УНР боротися з погромами. Але присяжні виправдали Шварцбарда. Для радянської пропаганди це стало ідеальним фіналом: убивство політичного лідера подавали не як усунення противника СРСР, а як «акт помсти».
Історики досі наводять різні свідчення про можливий зв’язок Шварцбарда з радянськими спецслужбами. Є непрямі дані про чекістський слід, але прямих документів, які б остаточно це доводили, досі немає. Тому версію про організацію вбивства радянськими спецслужбами варто розглядати як імовірну, але не як остаточно доведений факт.
Що залишилося після поразки УНР
УНР програла війну за територію. Але вона не зникла без сліду. До 1917 року українська державність для більшості політиків колишньої імперії була радше вимогою національного руху, ніж реальністю. Після революції та кількох років війни Україна вже мала власний уряд, армію, дипломатію, міжнародні переговори, закони, гроші й державні інституції.
Петлюра був частиною цього досвіду. Не єдиною і не безпомилковою. Але саме за його лідерства УНР остаточно відійшла від ідеї автономії в Росії до боротьби за незалежну державу. Це був головний політичний перелом: український рух перестав просити місце в чужій державі й почав боротися за власну.
Другим важливим висновком стала армія як умова державності. Петлюра раніше за багатьох діячів Центральної Ради зрозумів, що без війська універсали, урядові рішення й дипломатія не втримають країну. УНР заплатила за це розуміння дуже дорого: місяцями суперечок, слабкою дисципліною, отаманщиною, нестачею зброї та амуніції. Але після подій 1917–1921 років питання власної армії вже не могло здаватися другорядним.
Третім здобутком стала соборність. Акт Злуки 22 січня 1919 року не створив стабільної об’єднаної держави. УНР і ЗУНР мали різні фронти, різних союзників і різний політичний досвід. Але сама ідея єдиної України стала політичним принципом – не лише культурною мрією чи етнографічною картою, а державною вимогою.
Четвертим результатом стала міжнародна суб’єктність. УНР не здобула тривалого визнання великих держав, але українське питання вперше вийшло на європейський рівень. Дипломати УНР працювали за кордоном, уряд шукав союзників, Петлюра вів переговори з Польщею і намагався переконати Європу, що Україна – не «внутрішня проблема» Росії.
Це стосувалося не лише політики. Українська республіканська капела Олександра Кошиця, відправлена за кордон за ініціативою Петлюри, виступала в Європі та Америці. У програмі звучав «Щедрик» Миколи Леонтовича. У момент, коли українська дипломатія мала слабкі позиції, культура працювала як доказ існування окремої країни.
Після військової поразки цю тяглість підтримував Державний центр УНР в еміграції. Він не мав території чи армії, але зберігав символічну лінію української державності. Для Москви це мало значення. Саме тому Петлюра залишався небезпечним навіть після відступу з України: він нагадував, що більшовицька влада не була єдиним можливим фіналом революції.
Його спадок не зводиться до героїзації. У біографії Петлюри залишилися важкі питання: погроми, слабкий контроль над військом, союз із Польщею, поразки й політичні конфлікти. Але без нього неможливо зрозуміти, як український рух початку ХХ століття перейшов від культурного й партійного життя до війни за державу.
Петлюра програв свою війну. Але після УНР українська незалежність перестала бути абстрактною ідеєю. Вона вже мала уряд, армію, дипломатію, фронти, досвід поразки і пам’ять, яку радянська влада десятиліттями намагалася стерти.
