Цьогорічну Нобелівську премію з літератури отримав угорський письменник Ласло Краснагоркаї. Нобелівський комітет відзначив його «за захопливу та далекоглядну творчість, яка посеред апокаліптичного жаху підтверджує силу мистецтва».
Краснагоркаї — один із провідних угорських авторів другої половини ХХ та початку ХХІ століття. Його проза вирізняється складною синтаксичною побудовою, довгими реченнями та філософським підтекстом. Критики часто називають його стиль «повільним письмом» — таким, що відображає споглядальність і відчуття безперервного руху часу.
Його творчість формувалася під впливом досвіду життя у соціалістичній Угорщині, а також інтелектуальної традиції Центральної Європи. Краснагоркаї поєднує європейську філософську рефлексію з мотивами релігійної символіки та екзистенційної ізоляції.
У своїх романах він часто зображує суспільство на межі занепаду, людей, які намагаються знайти сенс у світі, що втратив порядок. Його твори не зосереджені на сюжеті — у центрі завжди внутрішній рух свідомості, ритм думки, що триває довше за події.
Explainer розповідає, ким є Ласло Краснагоркаї, у чому особливості його стилю та чому його Нобелівська перемога — важлива не лише для літератури.
Хто такий Ласло Краснагоркаї: життя між ізоляцією, мовою й пошуком
Ласло Краснагоркаї народився 5 січня 1954 року в місті Гюла, на південному сході Угорщини. Провінційне дитинство, релігійне виховання і відчуття життя на периферії великої історії сформували в ньому погляд на світ як на замкнену систему, де все важливе відбувається в тиші.
Після школи він вступив на юридичний факультет у Сегеді, потім продовжив навчання в Будапешті, але зрештою залишив університет і присвятив себе літературі. Його перші тексти з’явилися наприкінці 1970-х, коли він працював у бібліотеці та писав ночами. Тоді ж почала формуватися його знаменита мова — довга, ритмічна, без зупинок, з відчуттям молитви, що ніколи не завершується.
Перший роман, «Сатанинське танго» (1985), став проривом. Це історія занепаду маленького села — алегорія розпаду віри, часу й довіри. Роман відразу зробив Краснагоркаї центральною постаттю сучасної угорської прози. Через кілька років режисер Бела Тарр екранізував твір у семигодинному чорно-білому фільмі, який перетворився на легенду повільного кіно.
Його другий роман, «Меланхолія опору» (1989), розгортає тему занепаду вже в масштабі суспільства. Місто, куди приїздить пересувний цирк із мертвим китом, стає моделлю світу, що розкладається зсередини. Це книга про страх, владу й натовп, який шукає нових пророків.
У «Війні і війні» (1999) він переносить дію до Нью-Йорка, де провінційний архіваріус намагається опублікувати стародавній рукопис в інтернеті — акт, який перетворюється на спробу залишити слід у зникаючому світі. Це, мабуть, його найособистіша книга — про відчай, але й про потребу передати історію далі.
Після цього він звертається до іншої теми — мистецтва як духовної дисципліни. Роман «Сейобо, там, внизу» (2008) складається з історій, об’єднаних ідеєю пошуку краси: у японських майстрів, у відновленні античних статуй, у музиці та ритуалі. Ця книга принесла Краснагоркаї міжнародне визнання й американську премію за найкращий перекладений твір.
Його пізні тексти — «Повернення додому барона Венкгайма» (2016) та «Гершт 07769» (2021) — повертають автора до теми розпаду, але вже з іронією. У першому старий професор повертається до рідного міста й стає об’єктом абсурдного політичного культу; у другому маленьке німецьке містечко повільно занурюється в саморуйнування. Обидва тексти — це притчі про суспільства, які губляться у власному страху.
Краснагоркаї живе між Берліном і Трієстом, часом повертається до Угорщини, але ніколи не називає жодного місця «домом». Його життя складається з переходів — між мовами, містами, культурами.
Його біографія нагадує мапу без центру: дитинство в ізоляції, життя у вигнанні, постійні мандрівки. Але в цій непевності — його головна точка опори. Він пише, щоб утримати зв’язок між людиною й світом, який розпадається. І тому його книги — це не просто проза, а форма пам’яті про людське.
Дисципліноване безумство: як пише Ласло Краснагоркаї
Стиль Ласло Краснагоркаї легко впізнати, але важко описати. Його речення довгі, іноді займають сторінки, але не розпадаються. Вони тягнуться з невидимою внутрішньою логікою — як рух свідомості, який не знає пауз. Його проза не схожа на класичний європейський роман: вона ближча до музики, до ритму, що формується диханням, а не синтаксисом.
В інтерв’ю 2012 року в журналі Guernica він називає своє письмо «дисциплінованим безумством». Цей оксюморон точно визначає його метод: текст народжується з хаосу, але тримається на суворій внутрішній логіці. Його проза одночасно впорядкована і безмежна, ніби спроба організувати світ, який уже розпадається.
Краснагоркаї часто говорить, що його довгі речення не мають нічого спільного з літературною манерністю. Вони — продовження усної мови, спроба записати потік думки в її природному, ще не осмисленому русі.
«Мої так звані довгі речення не походять від ідеї чи літературної теорії, — каже він. — Вони походять від усного мовлення. Ми говоримо без перерв, без пунктуації. Лише Бог потребує крапки — і врешті, я впевнений, Він її поставить».
Його письмо не вибудовує реальність — воно розкриває її як рух. У цьому русі час стає густішим, майже фізичним. Речення йдуть хвилею, повторюють мотиви, закручуються у спіралі, створюючи відчуття, що текст не рухається вперед, а занурюється всередину.
Краснагоркаї називає цю техніку актом слухання. Для нього письмо — це не спроба контролювати слово, а радше дозволити йому говорити. Він описує це як «археологію мови» — спробу знайти те, що було до артикульованої думки, до смислу. Письменник починає не з сюжету, а з ритму, який диктує, де з’явиться образ, а де — пауза.
Ця поетика — не формальний прийом, а філософія. Вона пов’язана з його уявленням про свідомість як безперервний рух між страхом і ясністю. Краснагоркаї каже, що його персонажі живуть на межі «можливості терору і самого терору» — вони ще не зруйновані, але вже бачать, як це станеться.
Його стиль — не опис і не рефлексія, а спроба пережити кінець світу в мовленні. Це не апокаліпсис у релігійному сенсі, а внутрішня форма бачення: реальність не вибухає, вона розчиняється. Саме тому його речення ніколи не ставлять остаточної крапки — вони тривають доти, доки вистачає дихання.
Він згадує свій досвід роботи над романом «Війна і війна», коли жив у Нью-Йорку. Саме тоді він зрозумів, як мова може створити простір: місто, шум, хаос — усе зникає, коли з’являється точність. Він називає це «нейтральним Нью-Йорком» — містом без кольору, яке існує лише в ритмі оповіді.
Краснагоркаї не вірить у спонтанність мистецтва. Його проза виглядає як потік, але за нею стоїть дисципліна. «Без контролю немає безумства», — каже він. Ця дисципліна не про порядок, а про внутрішню готовність витримати хаос до кінця.
Тому його тексти читаються не як оповідь, а як досвід. Коли ти читаєш Краснагоркаї, ти не просто рухаєшся сторінками — ти рухаєшся часом. І саме в цьому, здається, полягає його головна мета: повернути літературі глибину, у якій слово знову означає все.
Ласло Краснагоркаї та Белла Тарр: спільна мова апокаліпсису
Якщо проза Ласло Краснагоркаї звучить як повільна музика, то кіно Белли Тарра — її зоровий еквівалент. Їхня співпраця тривала понад три десятиліття й створила один із найцілісніших художніх тандемів у європейському мистецтві.
На пізньому етапі режисерської кар’єри Тарра (1988–2011) він екранізував кілька романів Краснагоркаї, зокрема «Сатанинське танго» (Sátántangó, 1994) і «Меланхолію опору» (Werckmeister harmóniák, 2000). Сценарій до його останнього фільму – «Туринський кінь» (A torinói ló, 2011) – написав сам Краснагоркаї.
Їхні спільні твори мають впізнаваний ритм: у них час розтягується, дія сповільнюється до межі, а апокаліпсис відчувається не як подія, а як стан. У фільмах Тарра відчутні риси письма Краснагоркаї — повтори, мовчання, ритуальність, тривалі кадри, де рух важливіший за сюжет. Саме ця форма — довга, монотонна, невмолима — і створює ефект кінематографічного відлуння прози Краснагоркаї.
Серед найхарактерніших рис їхньої спільної естетики — апокаліптичний тон, уповільнений плин часу й анімалістичні мотиви. У вступі «Сатанинського танго» камера спостерігає за стадом корів, що рухається крізь багно; у «Гармоніях Веркмайстера» центральним образом стає гігантський таксидермований кит; у «Туринському коні» кінь перетворюється на персонажа — мовчазного свідка вичерпання людського світу.
Те, що об’єднує Краснагоркаї та Тарра, — це інтерес до нелюдського. Вони обидва шукають способу подивитися на світ очима, які не належать людині. У повісті Краснагоркаї «Animalinside» (2011) розповідачем стає тварина, що говорить голосом чистої люті та відчаю — голосом, який не розуміє людських категорій добра чи зла. У «Туринському коні» Тарр намагається показати внутрішнє життя тварини через ритм кадру: сповільнення, повтор, виснаження.
Дослідниця Марійєта Брадіч називає їхню естетику «подвійною діалектикою» — поєднанням емпатії до нелюдського суб’єкта й водночас відчуження, що підриває саму ідею людської винятковості. І в літературі, і в кіно ця діалектика працює однаково: Краснагоркаї та Тарр кидають виклик антропоцентричному світогляду, показуючи, що тиша, втома й спостереження можуть бути такою ж формою досвіду, як і дія.
Для обох митців апокаліпсис — це не кінець світу, а момент, коли людина перестає бути єдиним його центром. Саме в цій тиші між людиною і твариною, між словом і зображенням, народжується їхня спільна мова — повільна, темна й дивно співчутлива.
Ласло Краснагоркаї про війну в Україні
Ласло Краснагоркаї не залишає поза увагою російсько-українську війну: ця тема звучить і в його текстах, і в розмовах. Серед останніх його творів — оповідання «Ангел пролетів над нами» (An Angel Passed Above Us), опубліковане в The Yale Review. Це коротка, але надзвичайно щільна історія про двох українських солдатів, які під час обстрілу опинилися в бліндажі між життям і смертю. Один — важко поранений, інший — говорить із ним, ніби словом намагається втримати його на межі свідомості.
У цьому діалозі Краснагоркаї говорить про людяність як форму опору. Герой переконує товариша, що культура — це не прикраса, а стратегія виживання, така сама природна, як кігті чи хвіст. Він згадує, як колись люди будували собори, знаючи, що не доживуть до їхнього завершення, — і протиставляє цій здатності до далекої мети сучасне бажання миттєвих результатів.
Між рядків звучить проста, але вперта думка: навіть коли тіло знищене, людина може залишитися живою у культурі.
Краснагоркаї не ідеалізує прогрес — навпаки, застерігає, що високі технології не гарантують гуманності. Головне, каже оповідач, — залишатися на боці звичайної людини, бо саме вона «священна».
У розмові з британським письменником Гарі Кунзру для The Yale Review Краснагоркаї прямо говорить про російсько-українську війну.
«Я не можу звикнути до цієї брудної, гнилої війни, яка триває на вашій землі, навіть якщо світ до неї вже почав звикати», — сказав він.
Письменник також різко висловився про позицію угорського уряду щодо війни:
«Це майже безпрецедентно в історії Угорщини. Я не міг уявити, що наше політичне керівництво говоритиме про “нейтралітет” у питанні російської агресії. Як можна назвати це “внутрішньою справою слов’ян”, коли вбивають людей? І це каже лідер країни, яка сама пережила стільки вторгнень — у тому числі з боку росіян. І ці росіяни — ті самі».
Для Краснагоркаї війна — не політична подія, а моральний стан, у якому байдужість стає нормою. Він бачить у ній не нову історію, а чергове коло тієї самої європейської сліпоти, про яку писав ще в 1980-х.
Які книги Ласло Краснагоркаї є в українському перекладі?
Ласло Краснагоркаї — один із найвпливовіших сучасних угорських письменників, чия творчість давно вийшла за межі національної літератури. Його романи не прагнуть до популярності, але саме завдяки своїй складності й напрузі мови вони здобули міжнародне визнання.
В Україні його лише починають відкривати. Роман “Меланхолія опору” побачить світ у листопаді-грудні у київському видавництві “Комора” — це буде перше видання творів Краснагоркаї українською мовою.
Переклад здійснив Олександр Вешелені, обкладинку створила художниця Ілона Сільваші. Вихід книжки збігся з новиною про присудження письменникові Нобелівської премії з літератури 2025 року. Видавництво повідомило, що передпродаж розпочнеться 10 жовтня.
Для українського читача це знайомство — не просто з новим іменем, а з іншим способом бачити світ.
