На президентських виборах у Польщі переміг Кароль Навроцький – історик, очільник Інституту національної пам’яті та політик із жорсткою риторикою щодо України. За офіційними даними виборчої комісії, Навроцький набрав 50,89% голосів, випередивши мера Варшави Рафала Тшасковського, кандидата від проєвропейської «Громадянської платформи», всього на 1,78%. Явка склала рекордні 71,63%.
Опитування напередодні виборів прогнозували мінімальний розрив, а перші екзитполи навіть давали перевагу Тшасковському. Втім, уже вночі стало зрозуміло: попри підтримку чинного прем’єра Дональда Туска, центризм поступився правоконсервативній хвилі. Тшасковський визнав поразку та привітав суперника.
Чому перемога Навроцького – виклик для Києва? Чи зможе він вплинути на євроінтеграційний шлях України та як нова конфігурація у польській владі змінить наші стосунки з Варшавою – пояснюємо.
Що може президент Польщі і чому це має значення
Польща залишається парламентсько-президентською республікою, у якій основна відповідальність за управління державою покладена на прем’єр-міністра та уряд. Водночас, повноваження президента не варто недооцінювати – особливо в періоди, коли політична влада в країні поділена між опонуючими таборами.
Глава держави виконує представницькі функції, підписує закони, призначає дипломатів і впливає на сферу оборони. Однак ключовим важелем залишається право вето: президент може заблокувати будь-який закон, ухвалений парламентом, і для його подолання необхідна кваліфікована більшість – три п’ятих голосів у Сеймі. За нинішнього розкладу ця більшість у коаліції Дональда Туска відсутня, що надає президенту реальні інструменти впливу на хід урядової політики.
У таких умовах глава держави перестає бути лише символічною фігурою і стає самостійним гравцем у системі влади – особливо тоді, коли президент і уряд походять із різних політичних таборів. Саме такою є ситуація після перемоги Кароля Навроцького – союзника опозиційної партії «Право і справедливість». Його конфронтація з ліберальною коаліцією Туска виглядає майже неминучою і може виявитися гострішою, ніж попереднє протистояння з Анджеєм Дудою.
Вплив президента посилює і формат його обрання – всенародне голосування. Це надає йому окрему політичну легітимність, незалежну від парламенту, і посилює його роль у ситуації, коли в країні немає єдиного політичного центру тяжіння. У таких умовах президент може не лише блокувати законодавчі ініціативи уряду, а й гальмувати реформи, впливати на зовнішню політику та навіть ставити під сумнів стабільність самої системи.
Президентські вибори 2025 року стали фактичним продовженням парламентського протистояння 2023-го, після якого «Право і справедливість» втратила виконавчу владу. Тепер, із перемогою Навроцького, ця політична сила повертається у велику гру – через президентський офіс. Це відкриває нову фазу нестабільності в польській політиці, яка неминуче позначиться не лише на внутрішній динаміці, а й на ключових зовнішньополітичних напрямах – включно з українським.
Що насправді зміниться для України після перемоги Навроцького
Обрання Кароля Навроцького президентом Польщі стало важливою політичною подією, але її наслідки для України не обов’язково будуть негайними чи драматичними. Позиція Варшави щодо Києва вже давно визначається не особистими симпатіями, а стратегічним розрахунком – і перемога правоконсервативного кандидата навряд чи радикально змінить цю формулу.
Підтримка України з боку Польщі останні два роки мала подвійний характер. З одного боку – військова допомога, прийом біженців, політична адвокація на рівні ЄС. З іншого – зростання напруги в питаннях історичної пам’яті, аграрної торгівлі, міграційної політики. Причому частина жорстких рішень і заяв походила не від опозиції, а саме від чинного уряду Дональда Туска, якому в Україні довго приписували «проукраїнську» позицію.
У цьому сенсі Кароль Навроцький не змінює курс, а лише робить його жорсткішим. Його перемога фіксує вже наявну тенденцію – прагматизацію польсько-українських відносин, у межах якої підтримка надається не за принципом солідарності, а за умовою взаємної вигоди.
Втім, роль нового президента не варто недооцінювати. Його висловлювання та політична поведінка можуть впливати на публічний клімат, посилювати антиукраїнські наративи, формувати тло, на якому ухвалюватимуться майбутні рішення. І хоча ключові повноваження залишаються за урядом, напруження між президентським палацом і Радою міністрів неминуче позначиться на загальній динаміці політики.
Усе це робить наступні місяці перехідним періодом – моментом, коли ще не визначено, чи обрання Навроцького стане одиничною подією, чи першим етапом глибшого політичного зсуву в Польщі. Якщо влада залишиться в руках коаліції Туска, курс на підтримку України, ймовірно, збережеться – хоч і в менш емоційній формі. Якщо ж перемога правих отримає продовження у вигляді парламентської кризи або дострокових виборів, баланс сил може змінитися значно серйозніше.
Як перемога Навроцького може вплинути на євроінтеграцію України
Одним із найчутливіших наслідків обрання Кароля Навроцького є потенційне ускладнення шляху України до ЄС і НАТО. Ще під час передвиборчої кампанії він прямо заявляв, що Україна не може стати членом жодного з цих союзів, доки не «врегулює історичні суперечки з Польщею» – маючи на увазі насамперед тему Волині. Така риторика фактично ставить під сумнів європейське майбутнє України, принаймні з боку стратегічного сусіда.
Формально президент Польщі не визначає зовнішню політику – це відповідальність уряду. Але в реальній політичній практиці президенти відігравали ключову роль у формуванні міжнародної позиції країни. Зокрема, саме президент Лех Качинський був одним із головних ініціаторів проєвропейського і прозахідного курсу у Східній Європі. У випадку Навроцького ми маємо справу з політиком, який поки що не демонструє жодної зацікавленості у стратегічному партнерстві з Києвом.
Його позиція щодо НАТО ще жорсткіша. Навроцький вважає, що вступ України до Альянсу є небезпечним і може втягнути НАТО у пряме протистояння з Росією. Це напряму суперечить позиції польських урядів останніх років, які підтримували євроатлантичні прагнення Києва навіть попри ризики.
Особливо тривожною виглядає ситуація в контексті найближчого рішення ЄС – про відкриття першого кластеру переговорів щодо членства України. Його планують ухвалити вже в червні. І хоча основна відповідальність за це лежить на уряді Дональда Туска, позиція президента – зокрема у публічній площині – може вплинути на хід обговорення. Якщо Навроцький відкрито виступить проти або вимагатиме додаткових умов (наприклад, символічного «покаяння» України за історичні події), це ризикує загальмувати або ускладнити процес.
Крім того, на європейському рівні Польща традиційно відігравала роль «адвоката України». З приходом Навроцького ця функція опиняється під загрозою. Якщо новий президент не буде зацікавлений у цій ролі – або навіть почне блокувати її реалізацію з боку уряду – Київ може втратити одного з ключових союзників у Брюсселі.
Таким чином, перемога Навроцького – це не лише питання двосторонніх відносин. Це виклик європейському курсу України загалом. І хоча остаточні рішення ухвалює Євросоюз колективно, позиція Польщі як сусіда, донора й партнера має значення. Із новим президентом це значення може працювати не на користь Києва.
Як антиукраїнська риторика стала частиною польського мейнстриму
Перемога Кароля Навроцького стала не лише політичною поразкою для ліберальної коаліції Дональда Туска, а й символом глибших змін у польському суспільстві: те, що ще кілька років тому вважалося маргінальною риторикою, сьогодні звучить із президентської трибуни.
Антиукраїнські заяви стали повноправною частиною виборчої кампанії – і не лише Навроцького. У першому турі риторика Славоміра Менцена, Гжегожа Брауна та інших представників Конфедерації включала відкриті звинувачення на адресу українських біженців, заклики до обмеження допомоги Києву та твердження, що українці «зловживають гостинністю».
У другому турі 88% виборців Менцена проголосували за Навроцького – і це не випадковість, а ознака ідеологічної близькості.
Це не лише передвиборчі гасла. У польському мейнстримі дедалі більше поширюється наратив про українців як «вимогливих», «небезпечних» або «нелояльних» гостей. Ця риторика – тепер уже в політично прийнятній формі – отримала мандат більш ніж половини виборців. І навіть частина поміркованих політиків, включно з тими, хто підтримував Тшасковського, час від часу озвучують тези, які ще вчора сприймалися як популістські чи крайні.
Найбільша тривога в тому, що ці настрої вже не обмежуються політичними баталіями. У повсякденному житті українці в Польщі частіше стикаються з мовною агресією, соціальним тиском, дискримінацією в доступі до послуг. Громадські дослідження, а також численні свідчення в медіа та соцмережах свідчать: атмосфера змінилася, й українська присутність у Польщі все частіше сприймається не як виклик для солідарності, а як подразник для «втомленого» середнього класу.
Цей тренд іде глибше, ніж партійна політика. Відчуття конкуренції з боку українців – економічної, культурної, соціальної – стало постійним елементом польського публічного дискурсу. Йдеться вже не тільки про допомогу біженцям, а про місце українців у польському суспільстві загалом. І саме тому перемога Навроцького – не випадковість і не фальстарт. Це наслідок зсуву в політичних і ціннісних координатах Польщі.
Для України це означає, що попереду – не лише складні перемовини на міжурядовому рівні, а й боротьба за підтримку в польському суспільстві. Без цього навіть найкраща дипломатія не дасть результатів.
Що ще може зробити Україна: шанс на дипломатію з урядом Туска
Попри перемогу Кароля Навроцького, Україна не втратила всіх важелів впливу в польському напрямку. Ключовий союзник Києва – це чинний уряд Дональда Туска, який досі контролює парламентську більшість, визначає зовнішню політику та формує міжнародну позицію Польщі у відносинах з ЄС і НАТО.
Саме Туск і його команда виступають за продовження підтримки України, відкриття переговорів про вступ до ЄС і стратегічне партнерство з Києвом. Міністр закордонних справ Радослав Сікорський і прем’єр Туск неодноразово наголошували, що європейська безпека неможлива без стабільної, сильної і незалежної України. Це дає простір для роботи – особливо у найближчі місяці, коли в ЄС ухвалюватимуть важливі рішення щодо української євроінтеграції.
Однак нова політична конфігурація вимагає особливої дипломатичної чутливості. Українська влада має зважено діяти на кількох рівнях одночасно:
- Урядовий рівень. Активно працювати з коаліцією Туска – через дипломатичні канали, парламентарів, урядовців і міністерства. Не варто ігнорувати регіональну дипломатію: польські воєводства, муніципалітети, місцеві лідери залишаються відкритими до співпраці.
- Суспільний рівень. Комунікувати з польським громадянським суспільством, академічними інституціями, ЗМІ – щоб підтримати залишки солідарності, що зберігаються в частині польського суспільства попри зростання антиукраїнських настроїв.
- Інституційний рівень ЄС. Зміцнювати контакти з іншими європейськими столицями, щоб за потреби компенсувати можливе охолодження з боку Варшави. Якщо Польща почне втрачати імідж адвоката України – хтось має бути готовий цей мандат підхопити.
При цьому Україна має зберігати холодну голову і уникати публічної ескалації з президентом Навроцьким. У президентській кампанії переважала популістська риторика, але після інавгурації навіть символічні заяви матимуть політичну вагу – і жорстка реакція Києва лише гратиме на руку польським радикалам.
Часу обмаль. Новий політичний цикл у Польщі лише починається – і вже незабаром стане зрозуміло, чи зможе Варшава зберегти роль адвоката України в Євросоюзі, чи поступово долучиться до антиевропейського поясу скептиків – поруч з Будапештом і Братиславою, де підтримка української євроінтеграції дедалі частіше стає об’єктом політичних торгів, а не стратегічного консенсусу
