8 травня 2025 року Папа Лев XIV став 267-м Понтифіком Католицької церкви. Цей вибір кардиналів відкрив світові ім’я Роберта Френсіса Превоста – американця з чикагського передмістя, місіонера з Перу та колишнього префекта Дикастерії у справах єпископів.
Ім’я “Лев” не звучало у Ватикані понад сто років. Уперше після XIX століття його виголосили в контексті нового понтифікату – стриманого за формою, але потенційно глибокого за змістом. У своєму першому посланні Urbi et Orbi новий Папа говорив про мир, любов і вдячність – звертався до “всіх країн, до всіх народів”, повторюючи ключове слово, яке може стати темою його понтифікату: єдність.
“Нехай буде між вами мир… Христос приносить мир для всіх… Ми чуємо відважний голос Папи Франциска”, – сказав він.
Католицька церква, втомлена від конфліктів і поляризації, отримала Папу, якого складно зарахувати до будь-якої з “веж” церковної політики. Його обрання – це сигнал про спробу балансу, про тишу замість гасел, про складні відповіді в добу спрощень.
Explainer розповідає історію життя Папи Льва XIV – і те, що його поява на чолі церкви може означати для світу.
Ким є Папа Лев XIV і чому його обрання має значення
Роберт Френсіс Превост не входив до кола кардиналів, яких медіа називали фаворитами перед конклавом. І тим паче – не виглядав як фігура великої “церковної політики”. 69-річний чернець-августинець із США, що понад два десятиліття служив місіонером у Перу, не мав дипломатичного досвіду у Ватикані й ніколи не був публічною персоною з медійною аурою.
Але саме ця непублічність стала його перевагою. За останні два роки Превост очолював одну з найважливіших структур Римської курії – Дикастерію у справах єпископів. Через нього проходили майже всі ключові призначення в Католицькій церкві, і саме він мав безпосередній вплив на формування єпископського корпусу в усьому світі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папи, які змінювали світ: топ-12 найвпливовіших понтифіків
На відміну від деяких своїх співвітчизників-ієрархів, Превост не асоціюється з політизованим крилом американського католицизму, наближеним до руху MAGA. Навпаки – його вважають обережним, але послідовним прихильником курсу Папи Франциска: за відкритість, соціальну справедливість і інклюзію.
Його походження – теж окрема політична заява. Превост став першим Папою зі США, і при цьому – лише другим в історії англомовним Понтифіком після англійця Адріана IV у XII столітті. Він також лише другий представник ордену августинців, який очолив Католицьку церкву, після Папи Євгена IV у XV столітті. Усе це – знаки неформатного обрання. І разом із тим – спроба обрати Папу не “свого”, а потрібного: водночас близького до глобального Півдня і добре знайомого з Північчю, незалежного від фракцій, але не без досвіду впливу.
Для церкви, яка перебуває у складному періоді внутрішнього переосмислення, такий вибір може виявитися саме тим, чим хочеться вірити: не компромісом, а надією.
Передмістя, математика, покликання: юність Роберта Превоста
Роберт Френсіс Превост народився 14 вересня 1955 року в Чикаго, у багатонаціональній католицькій родині. Батько, Луїс Маріус Превост, служив у ВМС США під час Другої світової, а згодом працював у системі освіти — дослужився до посади шкільного суперінтенданта. Мати, Мілдред Мартінес, мала іспанське та креольське походження, отримала бакалаврський ступінь з бібліотечної справи.
Родина жила в передмісті Чикаго — в містечку Долтон, типово американському, із міцною парафіяльною традицією. Католицизм тут не був винятком і не вимагав демонстративності — радше був частиною соціального ландшафту. Превост разом із братами прислуговував на месах, співав у церковному хорі й на той час ще не планував священства.
У 1970-х він вступив до Університету Вілланова, що належить до мережі католицьких навчальних закладів августинського ордену. Вивчав математику — дисципліну, яка добре пасує до його мислення: структурованого, далекого від імпульсивності, але з глибиною. Саме там він ближче познайомився з августинцями — і врешті приєднався до ордену 1977 року.
Усе в цій історії — про непоказність, за якою стоїть послідовність. Не гучне навернення, не харизма в телевізійному стилі, а внутрішній вибір, зроблений тихо, але назавжди.
Його чернечі обітниці, як і майбутня кар’єра, виросли не з прагнення до влади, а з відчуття внутрішньої потреби. І саме це робить його понтифікат потенційно важливим – не як “зірковий поворот”, а як спробу повернутись до основ: служіння, освіти, людяності.
Цей внутрішній акцент на пошук істини, тишу як простір для розуміння, скромність як силу – не випадковий. Він глибоко пов’язаний із духовною традицією, в якій формувався новий Папа. І щоб зрозуміти, чого чекати від Льва XIV, варто спершу зрозуміти, ким є августинці.
Августинець як спосіб мислення
У сучасному католицизмі Орден святого Августина не належить до найпомітніших. Він не має академічної ваги єзуїтів чи структурного впливу францисканців. Але саме ця непублічність – одна з його ключових рис. І, можливо, саме вона сьогодні так потрібна.
Орден у його сучасному вигляді постає у 1244 році, коли Папа Іннокентій IV об’єднав кілька груп тосканських відлюдників у спільноту з єдиним устроєм. Їх поєднав Regula Sancti Augustini – Устав святого Августина, один із найдавніших і найлюдяніших текстів християнської чернечої традиції. Це не сувора правова система, а швидше – спосіб жити спільнотою. Відома фраза з нього: “Жити однодушно, маючи все спільним” – звучить як антитеза церковному ієрархізму.
Августинці не прагнули бути силою – ні політичною, ні інтелектуальною. Їхнє служіння завжди було там, де не гучно: парафії, лікарні, школи, семінарії. Це орден тиші, освіти і довіри, в якому внутрішнє важить більше за зовнішнє.
У 2001 році Роберт Превост був обраний генеральним пріором Ордену. Протягом двох термінів – до 2013 року – він очолював глобальну спільноту, для якої влада ніколи не була метою. Його лідерство визріло в середовищі, де авторитет не призначається, а виростає з довіри. І цей досвід – бути не головним, а відповідальним – став одним із найглибших фундаментів його понтифікату.
Сьогодні августинці присутні в понад 40 країнах і налічують близько двох тисяч братів. Це не централізована інституція, а скоріше духовна екосистема: мережа людей, які намагаються жити разом, шукати разом, слухати одне одного. Не розв’язувати одразу, а бути поруч.
Це не просто одна з деталей біографії нового Папи. Це його спосіб думати, діяти і – можливо – реформувати. Виваженість замість реакцій. Розмова замість заяв. Простота, що не потребує показу. У добу, коли церква відновлює втрачену довіру, саме такий тип присутності може стати новою силою.
Перу: досвід, що формує не лише служіння, а й спосіб бути
У 1985 році Роберт Превост уперше прибув до Перу як місіонер Ордену святого Августина. Тридцятирічний чернець із Чикаго не шукав там екзотики чи місіонерської романтики. Він приїхав, щоби бути серед людей – і залишився майже на два десятиліття.
Його перше служіння розпочалося в містечку Чулюканас, на півночі країни, де він працював у прелатурі та служив парафіяльним вікарієм. Після короткого повернення до США, де він очолював місійну службу своєї провінції, Превост повернувся до Перу у 1988 році. Там, у Трухільйо, він очолив августинську спільноту, викладав у семінарії, працював суддею церковного трибуналу й настоятелем парафії. Його місійна діяльність охоплювала й найвіддаленіші поселення: долаючи гірські ущелини верхи, він добирався туди, де не діставалася жодна інституція.
Ці роки співпали з трагічними подіями в історії країни – періодом насильства з боку маоїстського угруповання «Сяючий шлях» і репресивної відповіді з боку держави. Превост не був ані мовчазним спостерігачем, ані політичним гравцем. Він говорив про реальних людей. Про жертв, які постраждали від рук як терористів, так і урядових структур. У 2017 році він відкрито засудив помилування екс-президента Альберто Фухіморі, закликавши його «особисто вибачитися за великі несправедливості».
У 2014 році Превост повернувся до Перу вже як єпископ: спершу апостольський адміністратор Чіклайо, а згодом – повноцінний очільник дієцезії. Під час протестів 2022–2023 років він залишився з людьми. «Не час було їхати», – сказав він, коли країну охопили заворушення.
Досвід Перу дав Превосту те, чого часто бракує церковним лідерам глобального Заходу: глибоке розуміння реальності на глобальному Півдні. Там, де католицизм — не культурний код, а інструмент виживання. Там, де церква — не тільки храм, а й лікарня, школа, притулок і остання форма довіри, коли зникає держава.
Саме в цих обставинах у ньому сформувався погляд на церкву як на спільноту, а не структуру. Як на простір, де чують, а не навчають. І коли у 2023 році Папа Франциск призначив Превоста префектом Дикастерії у справах єпископів, це був не кар’єрний злет, а логічне продовження: з цього моменту він уже не просто служив у церкві – він почав формувати її майбутнє.
З Перу до Ватикану: в центрі церковної влади
30 січня 2023 року Папа Франциск призначив Роберта Превоста префектом Дикастерії у справах єпископів – одного з найвпливовіших підрозділів Римської курії. Ця структура, по суті, відповідає за те, як виглядає глобальне обличчя католицької церкви: саме через неї проходять рішення щодо призначення єпископів у більшості країн світу.
Свої обов’язки Превост офіційно розпочав 12 квітня 2023 року. Формально – це адміністративна роль. Фактично – ключова позиція, яка дозволяє впливати на церковну політику без гучних заяв. Саме тут важливим виявився його стиль: уважний, неспішний, з акцентом не на кар’єрну лояльність кандидатів, а на їхню здатність працювати з людьми.
Його бачення церкви – як простору слухання, служіння і людської присутності – стало частиною кадрової політики Ватикану. І хоча Превост не був публічним обличчям реформ Папи Франциска, він втілював їх у практиці: тихо, але системно.
У вересні 2023 року він став кардиналом-дияконом з титулом Санта Моніка дельї Аґостінаї, а в лютому 2025-го – кардиналом-єпископом, з титулярною субурбікарною дієцезією Альбано. На той момент його вже добре знали у Ватикані – не як медійну постать, а як людину, яка вміє будувати процеси.
Обрання Папою стало не проривом, а продовженням – логічним наступним кроком для людини, яка вже кілька років формувала церкву зсередини.
Ім’я, що говорить без гасел
Коли стало відомо, що новообраний Папа взяв ім’я Лев XIV, багато хто згадав його найвідомішого тезку – Льва XIII. Це ім’я звучить як жест спадкоємності, але й як багатозначна алюзія – з тих, які потребують уважного прочитання.
З одного боку, Лев XIII – автор знаменитої енцикліки Rerum Novarum (1891), у якій вперше в церковній історії сформульовано принципи соціальної справедливості: права працівників, гідна оплата, моральна відповідальність капіталу. Цей документ заклав підвалини сучасного католицького соціального вчення – і був на свій час сміливою відповіддю на індустріальні трансформації Європи.
Але з іншого – Лев XIII був не лише реформатором. Він виступав проти модернізму, секуляризації та послаблення авторитету Риму. Саме за його понтифікату зміцнився нео-схоластичний курс із поверненням до філософії Томи Аквінського. Він заснував Папську академію святого Томи й фактично заклав фундамент інтелектуальної лінії, що згодом стане офіційною опозицією “новій теології”.
Тож це ім’я – не декларація ідеології. Це сигнал: складна спадкоємність. Соціальна відповідальність без зречення доктрини. Відкритість – не замість традиції, а в її межах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ім’я Папи Римського: як його обирають і чому воно має значення
Та в цьому імені може бути й інше джерело – більш особисте. Frate Leone, брат Лев – один із найближчих супутників святого Франциска Ассізького. Він був поруч у найважчі миті: у молитвах, під час прийняття стигматів, у тиші. Саме брат Лев зберіг те, що ми знаємо про внутрішній світ Франциска: прості слова, без прикрас, з абсолютною вірністю.
Якщо це саме той Лев – то йдеться не про силу чи владу, а про служіння. Не про гучну теологію, а про довіру. Не про хрестовий похід проти модерності, а про тиху присутність поруч із людьми. І це дуже на часі.
Поміркований реформатор: якою бачить церкву Папа Лев XIV
У новому понтифікаті вже впізнають продовження курсу Папи Франциска – але у більш поміркованій, дипломатичній формі. Роберт Превост не був публічним активістом, але його позиції стабільно на боці тих, кого не чують – вразливих, виключених, забутих.
Ще до обрання він відкрито підтримував ініціативи щодо соціальної справедливості, кліматичної відповідальності та захисту мігрантів. Особливо різко відреагував на імміграційну політику адміністрації Дональда Трампа. У своєму акаунті в X (Twitter) Превост поділився публікацією архієпископа Чикаго, кардинала Блейза Купіча, з таким формулюванням:
“Немає нічого навіть віддалено християнського, американського чи морально виправданого в політиці, яка забирає дітей у батьків і утримує їх у клітках. Це здійснюється від нашого імені – і ганьба на всіх нас.”
Він також дистанціювався від нової хвилі правоконсервативного християнського націоналізму в США, зокрема – від публічних коментарів сенатора Джей Ді Венса. У відповідь на тезу про “порядок любові” (ordo amoris), згідно з яким християни мають “правильно розставляти пріоритети” в любові до ближніх, Превост написав у X (Twitter):
“Дж. Д. Венс помиляється: Ісус не просить нас ранжувати нашу любов до інших.”
У межах церковної політики він залишався обережним, але послідовно інклюзивним. На посаді голови Дикастерії у справах єпископів Превост підтримав бачення Папи Франциска щодо “синодального шляху” – відкриття церковних структур до більшої участі мирян. Відомою стала його фраза:
“Єпископ не має бути маленьким принцом, що сидить у своєму королівстві.”
Його риторика – м’яка, але цілеспрямована. Під час першого звернення на площі Святого Петра Лев XIV говорив про мир, любов і відкритість до всіх народів – уникнувши будь-яких тригерних тем, але водночас чітко окресливши акценти.
Щодо жінок у церкві – він визнає потребу змін і називає процес розширення їхньої ролі “повільним, але незворотним”. Це збігається з обережною стратегією Франциска, який поступово вводив жінок до ватиканських структур, але не змінював доктрини.
У питаннях ставлення до ЛГБТК+ Превост підтримував ідею благословення для одностатевих пар, але водночас використовував формулювання, які викликають суперечливу реакцію – зокрема, щодо “гендерної ідеології”. Це вказує на його балансування між відкритістю до людей і обережністю в термінах.
Окрема увага прикута до того, наскільки рішуче він діятиме щодо відповідальності за сексуальне насильство в церкві. Наразі немає підстав очікувати радикального розвороту – швидше, продовження політики Франциска: прозорість, співпраця зі світськими структурами, але без гучних внутрішніх “чисток”.
Обравши Папу, який не підтримує політичне крило MAGA, але добре орієнтується у його логіці, церква надіслала світу сигнал: вона лишається глобальною, не ізолюється і не йде в наступ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Політика образи, культ лідера, гнів як програма: що таке трампізм
Для частини традиціоналістів це означає кінець надій на “відкат” після Франциска. Для поміркованих і прогресивних католиків – шанс, що діалог не завершиться, а продовжиться. Не з революційною риторикою, а з тією ж мовою, якою говорить більшість сучасного світу – мовою поваги, довіри й поступу.
Що далі?
Папа Лев XIV очолює церкву в момент, коли запит на стабільність не менш сильний, ніж запит на зміни. Католицька церква у 2025 році — це понад мільярд людей, які живуть у різних культурних, соціальних і політичних реальностях. І вона потребує не лише реформатора чи дипломата, а когось, хто розуміє складність цього ландшафту зсередини.
Новий Папа має цей досвід. Два десятиліття в Перу, тиха управлінська роль у Ватикані, знайомство з напругою американської церковної сцени — усе це сформувало його як людину, яка діє повільно, але точно. Яка слухає, перш ніж говорити. І яка знає, що справжні зміни не завжди починаються з прокламацій.
Попереду буде виклик — тримати баланс. Між традицією і трансформацією. Між збереженням авторитету і відкритістю до нових голосів. Між внутрішнім очищенням і зовнішнім довір’ям.
Але в час, коли багато хто втомився від поляризації, новий Папа — це не просто компроміс. Це фігура, яка може дати церкві простір знову стати тим, чим вона має бути: спільнотою віри, гідності й присутності.
