21 квітня 2025 року стало відомо про смерть папи Франциска. Йому було 88 років. Папа Римський Франциск став першим понтифіком із Латинської Америки і прагнув зробити Католицьку церкву відкритішою та сучаснішою. 7 травня у Сикстинській капелі відбудеться конклав, на якому кардинали обиратимуть нового папу.

На тлі цих подій Explainer вирішив згадати пап римських, які справді змінювали хід історії – не тільки церковної, а й світової.

Лев I Великий (440–461)

Папа, який урятував Рим і заклав основи папської влади

Лев народився у римській аристократичній родині й з дитинства був пов’язаний із церковним середовищем. Його обрали папою в час, коли Західна Римська імперія занепадала, а варварські народи наближались до її серця.

У 452 році Лев зустрівся з ватажком гунів Аттілою і переконав його відмовитися від нападу на Італію. Цей випадок закріпив за папою роль не лише духовного, а й політичного лідера.

За часів Лева термін “папа” почав означати виключно єпископа Риму. Через ослаблення імперської влади він узяв на себе частину світських функцій і почав формувати ту модель папства, яку ми знаємо сьогодні.

Лев активно захищав ідею папського верховенства, посилаючись на спадкоємність від апостола Петра. Його Томос до Флавіана став основою рішень Халкідонського собору про природу Христа.

У 1754 році Лева I визнали Вчителем Церкви – рідкісне визнання, яким серед пап удостоїлися лише він і Григорій I.

Григорій I Великий (590–604)

Монах-адміністратор, який реформував церкву і відправив місію до Англії

Григорій Великий став папою в часи, коли Рим переживав кризу: післявоєнна розруха, епідемії, політична нестабільність. Він був колишнім префектом Риму, а потім монахом, що поєднувало адміністративний досвід і духовне покликання.

Григорій провів реформи в управлінні церквою, боровся з корупцією серед духовенства й організував системну допомогу бідним. Він ініціював місію до Англії під проводом Августина Кентерберійського, що стала поворотною подією для християнізації Британських островів.

Його літургійні реформи вплинули на розвиток церковної музики. Хоча григоріанський хорал виник трохи пізніше, саме Григорій заклав основу для його формування і визнав цей стиль офіційним.

Серед його ключових творів – “Пастирське правило”, де він окреслив обов’язки єпископа як духовного лідера й наставника. Після смерті Григорія канонізували, а його вплив на структуру церкви зберігається й досі.

Микола I Великий (858–867)

Понтифік, який утвердив першість папи над королями і патріархами

Микола I Великий був одним із найрішучіших пап IX століття. Його понтифікат став переломним моментом у зміцненні влади Святого Престолу. Він твердо відстоював ідею, що папа має вищу духовну і моральну владу над королями та імператорами.

Одним із найвідоміших епізодів стало його втручання в шлюбну справу короля Лотаря II, якого Микола I змусив повернути свою законну дружину Теутбергу. Також він активно протистояв патріарху Фотію в Константинополі, захищаючи права і традиції Римської церкви.

Микола I наголошував, що папа має право втручатися у справи помісних церков, якщо йдеться про порушення віри чи моралі. Його жорстка, але послідовна позиція заклала основи ідеї папської верховної влади, яка згодом стала нормою для Католицької церкви.

Після смерті Миколи I його визнали святим, і він досі залишається символом сили й незалежності папства.

Урбан II (1088–1099)

Папа, який розпочав Хрестові походи

Урбан II очолив церкву в період напруги між Сходом і Заходом та боротьби папства зі світською владою. У 1095 році він скликав Клермонський собор, де закликав християн Європи до походу на Схід – щоб допомогти Візантії та звільнити Єрусалим.

Його промова стала початком Першого хрестового походу. Урбан пообіцяв повне відпущення гріхів тим, хто долучиться, і ця ідея швидко набула широкої підтримки. Перший хрестовий похід започаткував серію подібних походів, які суттєво вплинули на розвиток європейської цивілізації.

Урбан II помер у 1099 році – за кілька тижнів до того, як дізнався про захоплення Єрусалима.

Інокентій III (1198–1216)

Папа, який намагався підпорядкувати собі всю Європу

Інокентій III був не лише одним із найвпливовіших пап свого часу, а й одним із найамбітніших у всій історії папства. Він прагнув посилити авторитет Святого Престолу над монархами Європи і вважав папу духовним і політичним арбітром континенту.

У 1202 році він ініціював Четвертий хрестовий похід – з ідеєю звільнення Святої Землі. Проте похід обернувся розграбуванням Константинополя в 1204 році, що поглибило розкол між Східною і Західною церквами. Папа засудив ці дії і відлучив частину командування хрестоносців від церкви.

Інокентій III також організував хрестовий похід проти катарів у Південній Франції, відомий як Альбігойський. Він активно втручався у внутрішню політику країн Європи: наприклад, відлучив від церкви англійського короля Іоанна Безземельного.

Він намагався впливати і на Східну Європу – зокрема, ймовірно пропонував корону князю Роману Мстиславовичу, намагаючись поширити католицький вплив на Галицько-Волинське князівство.

Після смерті Інокентія III у 1216 році церква ще довго залишалася не лише духовною, а й політичною наддержавною силою в Європі.

Боніфацій VIII (1294–1303)

Папа, який кинув виклик королям – і програв

Боніфацій VIII був амбітним і жорстким понтифіком, який вважав, що папська влада має бути вищою за світську. У буллі Unam sanctam він прямо заявив: для спасіння кожна людина підпорядковується Папі Римському.

Його конфлікт із французьким королем Філіпом IV став кульмінацією боротьби за верховенство. Коли Боніфацій спробував зобов’язати духовенство Франції платити податки лише з дозволу папи, король відповів жорстко. У 1303 році війська Філіпа схопили понтифіка в його резиденції в Ананьї. Хоча Боніфація незабаром звільнили, він помер за кілька тижнів по тому – морально зламаний і принижений.

Його сучасники та пізніші мислителі бачили в ньому символ папської гордині: Данте Аліг’єрі, наприклад, помістив Боніфація до пекла у своїй «Божественній комедії» – ще за життя понтифіка. Там він опинився в колі, призначеному для тих, хто вчиняв симонію – тобто продавав церковні посади або привілеї, що вважалося важким гріхом.

Після його смерті папство втратило політичну вагу, а незабаром резиденцію перенесли з Риму до Авіньйона. Поразка Боніфація VIII ознаменувала кінець середньовічного уявлення про папу як головного арбітра в європейських справах.

Юлій II (1503–1513)

Папа з мечем, який більше воював, ніж проповідував

Юлій II, відомий як «воюючий папа», зробив усе, щоб повернути політичну силу папства – навіть ціною справжньої війни. Він активно втручався у світську політику Італії, особисто очолював військові кампанії та створив антипапську Лігу, щоб вигнати французів з півночі Апеннінського півострова.

Юлій прагнув не тільки зміцнити політичний вплив Ватикану, а й залишити культурну спадщину. Саме за його ініціативи було закладено новий собор Святого Петра – символ оновленої величі церкви. Саме він замовив Мікеланджело розпис стелі Сикстинської капели, а Рафаелю – цикл фресок для Ватиканських палат. За його понтифікату Ватикан перетворився на осередок Відродження.

Він також скликав П’ятий Латеранський Собор у 1512 році – спробу реформувати церкву зсередини, яка, однак, не зупинила хвилю критики, що невдовзі призвела до Реформації.

Юлій II помер у 1513 році, залишивши по собі репутацію войовничого, амбітного і парадоксального понтифіка, який намагався втримати авторитет папства в епоху його кризи.

Лев X (1513–1521)

Папа, за якого почалась Реформація

Лев X, син Лоренцо Медічі, очолив церкву в час розкоші, мистецтва й амбіційних проєктів. Він щедро фінансував майстрів Відродження, зокрема завершення будівництва собору Святого Петра. Щоб покрити витрати, папство продовжувало практику продажу індульгенцій і церковних посад – поширену, але дедалі більш суперечливу практику.

Саме ці зловживання стали одним із головних приводів для протесту Мартіна Лютера, який у 1517 році опублікував свої «95 тез». Лев X відреагував радикально: у 1520 році він засудив тези як єресь, а в 1521 – відлучив Лютера від церкви.

Його понтифікат увійшов в історію як точка неповернення – період, коли церковна розкіш, продаж прощень і брак реформ призвели до найбільшої кризи західного християнства.

Пій IX (1846–1878)

Папа, який проголосив непомильність і втратив державу

Пій IX був найдовше правлячим понтифіком в історії – його понтифікат тривав 32 роки. Він починав як реформатор, але поступово став символом консерватизму Католицької церкви в ХІХ столітті.

У 1854 році Пій IX проголосив догмат про непорочне зачаття Марії, а в 1870 році – на Першому Ватиканському соборі – був ухвалений інший догмат: про непомильність Папи в питаннях віри й моралі. Це стало кульмінацією посилення духовної влади понтифіка.

Паралельно він втратив світську владу: у 1870 році Папська держава припинила існування, і Рим увійшов до складу об’єднаної Італії. Пій IX відмовився визнавати нову державу й проголосив себе «в’язнем Ватикану».

Його понтифікат був суперечливим: він водночас заклав основи сучасного папства й опинився в опозиції до модерного світу. Поряд із філіокве та догматом про непорочне зачаття Марії, проголошення непомильності папи стало одним із головних каменів спотикання в католицько-православному діалозі.

Іван XXIII (1958–1963)

Папа, який відкрив Церкву світу

Іван XXIII став несподіваним вибором – літній, досвідчений дипломат, якого вважали перехідною фігурою. Але саме він ініціював одну з найрадикальніших змін у Католицькій церкві ХХ століття – Другий Ватиканський собор.

Собор, скликаний у 1962 році, мав на меті оновлення церковного життя і відкритість до сучасного світу. Іван XXIII виступав за діалог із іншими християнськими конфесіями, підтримував використання національних мов у літургії замість латини, а також закликав до більшої участі мирян у церковному житті.

Він просував ідею «Церкви, яка слухає і служить», а не осуджує. Його понтифікат тривав лише п’ять років, але за цей час Іван XXIII заклав напрямок, що сформував обличчя модерної Католицької церкви.

За його скромність і людяність народ назвав його il Papa buono – «добрий Папа».

Іван Павло II (1978–2005)

Папа, який став символом епохи

Іван Павло II, перший понтифік слов’янського походження, очолив церкву на зламі тисячоліть і став одним із найвпливовіших релігійних лідерів ХХ століття.Його 26-річний понтифікат став третім за тривалістю в історії Католицької церкви – після апостола Петра і Пія IX.

Він рішуче виступав проти комунізму, і багато хто вважає його роль визначальною в падінні радянського блоку. Його поїздка до Польщі у 1979 році надихнула рух «Солідарність» і змінила настрій у всьому регіоні.

У червні 2001 року Іван Павло II відвідав з офіційним візитом Україну, де відправив меси у Києві та Львові, а також очолив Божественну Літургію східного обряду.

Іван Павло II відкрив церкву до глобального діалогу: подорожував у понад 120 країн, ініціював міжрелігійні зустрічі, закликав до миру, боротьби з бідністю та захисту життя. Він вибачився за історичні провини церкви, зокрема переслідування євреїв і інквізицію.

Водночас його позиція залишалася консервативною щодо питань сексуальності, ролі жінок і священства. У 1983 році він реформував канонічне право, а в 1992 – оприлюднив новий Катехизм Католицької церкви (зібрання католицького вчення).

Його смерть у 2005 році стала глобальною подією, що об’єднала в скорботі мільйони людей по всьому світу. У 2014 році Івана Павла II канонізували як святого.

Франциск (2013–2025)

Папа, який зробив Церкву ближчою до людей

Франциск став першим понтифіком із Латинської Америки та першим єзуїтом на Святому Престолі. Його обрання у 2013 році стало символом повороту Церкви до питань соціальної справедливості, екології та відкритості.

Він говорив про «Церкву для бідних», закликав до кліматичної відповідальності, відкритого діалогу з сучасним світом та реформи курії. Його понтифікат запам’ятався спробами наблизити церкву до звичайних людей – у словах, жестах і пріоритетах.

Водночас Франциск був фігурою не без суперечностей. Його позиція щодо повномасштабної війни Росії проти України викликала критику: Папа не називав агресора прямо, а його заклики до «діалогу» часто сприймались як надто обережні. Це породило дискусії про межі нейтралітету й моральне лідерство у війні.

Після його смерті у 2025 році Франциска запам’ятають як Папу, що говорив простою мовою, ставив складні питання і прагнув, щоб Церква залишалась живою, людяною і сучасною.

***

Ці дванадцять пап різних епох – від часів занепаду Риму до ХХІ століття – показують, що понтифікат може бути набагато більше, ніж просто духовне лідерство.

Вони втручались у політику, надихали художників, розпалювали війни й примиряли народи, реформували літургію й визначали долю цілих регіонів.

Їхні рішення відлунюють і досі – у релігії, культурі та історичній пам’яті. І коли 7 травня кардинали зберуться на конклав, вони обиратимуть не лише наступника Франциска – а й наступну сторінку в історії світу.