Парад у Пекіні 3 вересня 2025 року був офіційно присвячений 80-й річниці перемоги Китаю над Японією. Утім, за формальною нагодою стояла ширша мета – продемонструвати військову спроможність Китаю, нову конфігурацію міжнародних партнерств і амбіцію Пекіна відігравати центральну роль у глобальній політиці.
На трибуні поряд із головою КНР Сі Цзіньпіном перебували Владімір Путін, Кім Чен Ин, а також лідери Ірану, Сербії, Словаччини та інших держав, які дедалі чіткіше дистанціюються від західного порядку денного. Західні дипломати, зокрема посол України, від участі відмовилися – як відповідь на публічне зближення Пекіна з країнами, що порушують міжнародне право.
Попри спроби адміністрації Дональда Трампа знизити значущість події, парад засвідчив новий етап формування політичного союзу, у якому Китай, Росія та інші держави демонструють готовність переглядати усталений світовий порядок.
Explainer пояснює, чому парад у Пекіні став сигналом зміни глобального балансу сил, які виклики це створює для Сполучених Штатів і чому це має значення для України
Що сталося в Пекіні
Парад, який відбувся 2 вересня на площі Тяньаньмень у центрі Пекіна, став найбільш масштабною військовою демонстрацією Китаю за останні кілька років. Участь у ньому взяли понад 10 тисяч військовослужбовців, була представлена сучасна бронетехніка, авіація, ракетні комплекси й безпілотники.
Церемонія тривала понад годину. Після виступу голова КНР Сі Цзіньпін оглянув війська з відкритого автомобіля, а фінальним жестом став запуск 80 тисяч білих голубів миру. Офіційний привід – 80-річчя перемоги у війні проти Японії – мав радше символічне значення.
Основне повідомлення параду було спрямоване не в минуле, а в сучасність. У промові Сі йшлося про нову архітектуру безпеки, «правильний бік історії» та необхідність гармонійного співіснування держав. На тлі зростання напруги між США і Китаєм, заяви мали виразний зовнішньополітичний характер.
Склад гостей параду підтвердив цей сигнал. Крім президента Росії Владіміра Путіна, на захід прибули лідери Північної Кореї, Ірану, Сербії, а також представники урядів Словаччини, Пакистану, Болгарії. Частина запрошених приїхала в офіційному статусі, інші – як політичні союзники чи потенційні партнери Китаю.
Парад у Пекіні став не просто проявом військової сили, а й нагодою для Китаю публічно окреслити своє коло союзників та посилити вплив серед держав, які критично ставляться до західної моделі глобального устрою.
Політичний сигнал: що насправді показав парад
Участь лідерів Росії, Північної Кореї, Ірану та низки інших держав у параді в Пекіні не залишила сумнівів у тому, що захід мав політичний підтекст. Ця подія стала демонстрацією того, що Китай поступово формує власну міжнародну коаліцію – неофіційну, гнучку, але таку, що дедалі чіткіше позначає межі між політичними таборами.
Аналітики вказують: мова не йде про повноцінний військово-політичний альянс. Ідеться про координацію країн, які прагнуть перегляду поточного світового порядку, зменшення ролі США і зміцнення власних позицій на регіональному рівні.
«Ці країни навряд чи могли б бути більш відкритими у своїх закликах до нового міжнародного порядку», – зазначає Річард Фонтейн, директор Центру нової американської безпеки.
«І вони досить чітко дають зрозуміти, що США – головна перешкода на цьому шляху».
Формат події лише посилив це враження. У промові Сі Цзіньпін згадав про «рівноправне співіснування» та «недопущення трагедій минулого», але уникнув згадок про роль США у Другій світовій. Навпаки – наголос зроблено на ролі Китаю та Росії як «справжніх переможців», що має як історичне, так і сучасне навантаження.
У візуальному плані парад теж був чітко зрежисований: присутність авторитарних лідерів, відсутність західних представників, демонстрація новітнього озброєння китайського виробництва, символічна риторика про «мир» – усе це було частиною одного наративу.
Для Китаю це – спосіб підтвердити своє лідерство серед держав, які розглядають Захід як джерело нестабільності. Для Росії – можливість показати, що вона не ізольована. Для інших країн – шанс зафіксувати свою причетність до альтернативного табору без формального вступу до альянсу.
У результаті парад виконав подвійну функцію: з одного боку, він продемонстрував військову міць КНР, з іншого – показав готовність частини світу до нових форм міжнародної солідарності, що не передбачають участі Заходу.
США та Трамп: реакція без стратегії
Парад у Пекіні став показовим не лише для союзників Китаю, а й для тих, хто опинився за межами заходу. Сполучені Штати намагалися не акцентувати на події надмірної уваги. Президент Дональд Трамп публічно назвав парад «вражаючим» і заявив, що підтримує добрі особисті стосунки з його головними учасниками.
«Я розумів, чому вони це зробили. І вони сподівалися, що я дивлюсь. І я дивився», – прокоментував він.
Насправді ж парад вклався у низку сигналів, які останніми місяцями свідчать про послаблення впливу США на глобальні процеси. Раніше Трамп провів зустріч із Владіміром Путіним, пообіцявши припинення вогню в Україні або запровадження нових санкцій. Але жодної конкретної дії не відбулося.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найбільша ганьба США: переговори на Алясці закінчились нічим
Натомість Росія продовжила атаки по цивільних об’єктах, а переговори з Путіним завершилися безрезультатно. За даними джерел, близьких до адміністрації, Трамп був незадоволений відмовою Путіна брати на себе будь-які зобов’язання, однак публічно назвав саміт «успішним».
На тлі об’єднання антизахідних лідерів у Пекіні, це виглядало як слабка відповідь. Іронічні дописи Трампа у соцмережах не змогли компенсувати відсутність реальної дипломатичної реакції.
«Передайте мої найщиріші вітання Владіміру Путіну та Кіму Чен Ину, які змовляються проти США», – написав він.
На думку експосла США в Китаї Ніколаса Бернса, парад був продуманою демонстрацією сили та сигналом про формування нового політичного центру, що не орієнтується на Захід. Зовнішня пасивність Вашингтона, за його словами, лише підсилила це враження.
Тайвань, ШОС+ і стратегія м’якої сили
Парад у Пекіні збігся з ширшим процесом – посиленням дипломатичної активності Китаю в регіоні. Увагу аналітиків привернула не лише демонстрація озброєнь, а й склад міжнародних делегацій, зокрема присутність політичних сил із Тайваню, які підтримують інтеграцію з материковим Китаєм.
Як зазначає Ігар Тишкевич, експерт Українського інституту майбутнього, на параді були присутні представники партії Гоміньдан, яка нині контролює більшість у Законодавчому юані Тайваню. На його думку, Пекін демонструє готовність вирішувати тайванське питання не через військову операцію, а шляхом політичної інтеграції – поступово, через парламентські вибори й роботу з лояльними силами на острові.
«Я в таких випадках раджу подивитись на розклад сил у парламенті Тайваню. Юніоністи контролюють 62 зі 113 місць. І виникає питання: а чи буде КНР воювати з Тайванем, чи просто почекає наступних виборів», – зазначає Тишкевич.
На тлі цього активізувалася й діяльність ШОС+ – розширеного формату Шанхайської організації співпраці. Китай вибудовує систему регіональних зв’язків, яка охоплює Малайзію, Індонезію, Пакистан, Сербію та інші країни. Візити, саміти, культурні обміни й економічні проєкти стали основою м’якої сили, яку Пекін використовує для формування лояльного до себе міжнародного середовища.
Тишкевич також звертає увагу на участь у самітах представників країн Південно-Східної Азії, зокрема Малайзії та Індонезії. За його словами, це виклик для Вашингтона, який раніше намагався формувати логістичну й військово-морську взаємодію в регіоні саме з цими державами.
«З гарантованих партнерів у регіоні у Трампа залишаються Філіппіни. Тому не здивуюсь, якщо невдовзі він назве їхнього президента “дуже хорошим хлопцем” і “прекрасним партнером для США”», – іронізує експерт.
Для України така трансформація міжнародного середовища створює додаткові ризики. Чим більше країн поступово долучаються до китайського політичного простору – навіть неформально, – тим складніше західній коаліції утримувати єдність у питаннях, пов’язаних із підтримкою України.
Китай і Росія: союз без зобов’язань
На тлі параду в Пекіні багато західних і українських медіа почали говорити про новий воєнно-політичний союз між Китаєм, Росією, Іраном та іншими країнами, які протистоять Заходу. Проте експерти попереджають: реальність значно складніша за заголовки.
За словами аналітика Вадима Денисенка, ШОС+ та подібні формати поки не є повноцінними блоками з чіткою ієрархією або зобов’язаннями. Учасники демонструють близькість позицій у риториці, але не готовність діяти спільно у кризових ситуаціях.
«Жодна зі сторін не хоче – і не може – воювати за іншу. Китай не буде воювати за Росію, а Росія вже показала, як вона “воює” за союзників у Сирії», – коментує Денисенко.
Пекін прагне стабільної, передбачуваної Росії, з якою можна мати вигідні економічні відносини. Китай не постачає Москві озброєння і не зацікавлений у перемозі Росії у війні проти України. Його інтерес – у слабкій, залежній РФ, яка не створює загроз у прикордонних регіонах, але залишається корисним економічним партнером.
Приклад – меморандум про газопровід «Сила Сибіру-2», який Москва активно просуває як символ стратегічного партнерства. Пекін натомість поводиться обережно: не робить конкретних інвестицій, не дає жодних гарантій, натомість добивається знижок і гнучких умов. У самому Китаї цей проєкт не позиціонується як ключовий.
«Пекін і надалі не буде продавати зброю РФ. Китаю не потрібна перемога Росії (України також). Китаю потрібна слабка Росія зі зрозумілим центром», – зазначає Денисенко.
Навіть у військовій символіці параду Китай чітко показав – лідер тут один. Росія, хоч і представлена на високому рівні, залишалася в тіні. У промові Сі не було згадок про війну в Україні чи про спільні ініціативи з Москвою.
Формальна присутність Путіна поруч із Сі виглядала як акт дипломатичної ввічливості, а не стратегічного єднання.
Таким чином, союз Пекіна й Москви сьогодні радше тактичний: кожна зі сторін користується присутністю іншої, щоб посилити свої позиції на глобальній арені. Але це партнерство без зобов’язань – і без гарантій.
Що це означає для України
Парад у Пекіні і вся навколо нього дипломатична інфраструктура не мали прямого стосунку до України. Але контекст, у якому він відбувся, прямо впливає на наше майбутнє.
По-перше, стає очевидним: війна Росії проти України – це вже не просто конфлікт між двома державами. Вона дедалі глибше вбудовується у глобальне протистояння між Заходом і тими, хто хоче переосмислити правила міжнародної гри. Публічне зближення Китаю з Росією, нехай і без реальних зобов’язань, створює нові виклики для української дипломатії.
По-друге, Сполучені Штати, на тлі внутрішньої політичної нестабільності й невиразної зовнішньої стратегії, не демонструють готовності жорстко реагувати на нові центри впливу. Це може послаблювати підтримку України у середньостроковій перспективі, особливо якщо збережеться розмитість позицій у питанні санкцій проти Росії чи стримування Китаю.
По-третє, Китай не зацікавлений у перемозі Росії, але й не виступає союзником України. Для Пекіна важливі стабільність, торгівля і збереження контролю над регіональними процесами. Поки що позиція Китаю залишається виважено нейтральною, але її потенційний вплив на сценарії завершення війни – зростає.
Експосол України в США Валерій Чалий вважає, що світ повертається до формату протистояння Сходу і Заходу, і Україна тепер чітко перебуває в одному з таборів. На його думку, найближчими роками загострення регіональних конфліктів і конкуренція між державами лише посилюватимуться, і Україна має робити все, аби не втратити підтримку союзників.
«Поки всім не стане загрожувати якийсь вірус із Марсу чи штучний інтелект, людство ще встигне придумати багато руйнівного. Але в нас є час. І шанс виштовхнути війну з Європи, бо вона була втягнута сюди штучно», – зазначає Чалий.
Для цього Україна має залишатися частиною прозахідної коаліції, зберігати довіру партнерів і розуміти, що глобальні зміни не відбуваються за один день. Але вже сьогодні вони формують політичні умови, в яких вирішуватиметься й українське питання.
