Танення арктичних льодів зробило Північний морський шлях однією з головних геополітичних тем десятиліття. Для Росії це не просто логістичний маршрут, а стратегічний важіль впливу: Москва вже оголосила його своєю «національною транспортною артерією», ввела дозвільний режим судноплавства і посилює військову присутність в Арктиці.
Путін прагне використати цей коридор у переговорах із Дональдом Трампом, а також поглиблює співпрацю з Китаєм, який бачить у ньому шлях до ресурсної безпеки та нового домінування. На цьому тлі Захід намагається збудувати оборону від арктичної експансії Кремля.
Explainer пояснює, чому Північний морський шлях став предметом геополітичного торгу, яку роль у ньому відіграють Росія, США і Китай, чому критично важливими є ресурси Арктики та які наслідки це має для України і світу.
Що таке Північний морський шлях і чому він важливий
Північний морський шлях (ПМШ), або російською «Сєвморпуть», — це судноплавний маршрут протяжністю близько 5600 кілометрів уздовж арктичного узбережжя Росії від Карського моря до Берінгової протоки. Його ще називають Північно-Східним проходом: шлях, який поєднує Атлантику і Тихий океан, минаючи Суецький канал.
У 1878–1879 роках швед Адольф Норденшельд уперше пройшов цей маршрут на шхуні «Вега». Радянський Союз у ХХ столітті зробив ПМШ головною арктичною артерією: у 1932 році криголам «Сибіряков» уперше подолав його за одну навігацію, а до кінця десятиліття ПМШ став військово-економічним проєктом державного масштабу.
Сьогодні кліматичні зміни радикально змінили значення цього шляху. Танення арктичного льоду відкриває судноплавні можливості, які раніше існували лише кілька місяців на рік. Тепер у літньо-осінній період маршрут може бути доступний навіть без допомоги криголамів. Це означає, що відстань від Мурманська до Японії через ПМШ скорочується до 6 тисяч морських миль, тоді як через Суецький канал — понад 12 тисяч. У часі це означає 18 днів проти 37. Для глобальної логістики це революція.
Та є й інший бік: інфраструктура ПМШ цілковито підпорядкована Кремлю. У 2018 році уряд РФ призначив «Росатом» оператором маршруту. Відтоді корпорація отримала контроль над усім — від видачі дозволів до будівництва портів і управління атомним криголамним флотом. Росія наполягає, що це «національна транспортна артерія», і жодне судно не має права увійти в акваторію без дозволу.
Це пряме порушення Конвенції ООН з морського права, яка гарантує свободу навігації.
Ресурси й інфраструктура: що Росія ховає в Арктиці
Для Росії Північний морський шлях – не лише короткий маршрут між Європою та Азією. Це ключ до найбагатших у світі покладів корисних копалин. За даними російського Мінприроди, тільки рідкісноземельних металів у країні понад 28 мільйонів тонн, майже половина з яких зосереджена в Мурманській області. Там же розташоване Колмозерське родовище – одне з найбільших у світі за запасами літію. Додаймо до цього уран у Якутії, газ і нафту на Ямалі, золото та алмази в Чукотці – й стає зрозуміло, чому Арктика для Москви цінніша за будь-який інший регіон.
Саме Північний морський шлях робить ці ресурси доступними для світових ринків. Через його порти проходить експорт скрапленого газу, вугілля, металів і нафти. Наприклад, порт Сабетта на Ямалі вже перетворився на головний хаб для вивезення LNG, а Дудинка – на вузол для “Норнікелю” та проєкту “Восток Ойл”.
Ключову роль у всій інфраструктурі отримав «Росатом». Починаючи з 2018 року, він послідовно перебрав на себе функції оператора Північного морського шляху: управління криголамним флотом, видача дозволів, розвиток портів. Фактично корпорація контролює більшість арктичних хабів – від Певека до Владивостока – і має монополію на супровід суден.
Але справа не лише у маршруті. У 2025 році Кремль почав просувати концепцію Трансарктичного транспортного коридору, з метою з’єднати Санкт-Петербург і Калінінград на заході з Владивостоком на сході. Це не лише судноплавство, а й інтеграція залізниць, річкових шляхів і портів у єдину логістичну систему. Таким чином Росія отримує контроль над усім транспортним «хребтом» своєї північної території, а разом з ним – доступ до головних експортних ресурсів.
Для Москви це подвійний виграш. З одного боку, Північний морський шлях скорочує доставку вантажів між Європою та Азією майже вдвічі, що робить його альтернативою Суецькому каналу. З іншого – дозволяє швидко й безперебійно вивозити ресурси, від яких критично залежить китайська промисловість. Саме тому інтерес Пекіна до цього маршруту не менш сильний, ніж інтерес самої Росії.
Путін і Трамп: Арктичний маршрут як елемент торгу
Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія втратила шанс стати «третім полюсом світу» поруч із США та Китаєм. Економічна ізоляція і воєнні втрати змушують Кремль шукати нові аргументи у переговорах із зовнішнім світом. Одним із таких аргументів став Північний морський шлях – стратегічний коридор, який Путін перетворив на геополітичну валюту.
«За повідомленнями джерел у російських і західних медіа, Москва обговорювала з оточенням Дональда Трампа два можливі сценарії:
- допуск американських компаній до розробки родовищ рідкоземельних металів в обмін на пом’якшення санкцій;
- та створення спільних підприємств із мажоритарними пакетами для США, що дозволили б продавати російські енергоносії в ЄС.
Ці сценарії одразу зустріли опір. Європейський Союз категорично відмовився від будь-яких схем обходу санкцій, а американська преса розкритикувала ідею допуску США до арктичних ресурсів як «угоду з дияволом». Україна й країни Балтії наголосили, що така співпраця фактично легалізує російську агресію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рідкісноземельні метали в Україні: що є в надрах, скільки це коштує і навіщо це США
Проте сама поява таких ідей не випадкова. Трамп і раніше демонстрував інтерес до Арктики. У 2019 році він публічно висловив бажання «купити Гренландію» у Данії – заява, яку багато хто сприйняв як ексцентричність, але яка показала прагматичне бачення Арктики як простору для великих угод і ресурсних можливостей. Путін намагається використати саме цей підхід: запропонувати ресурси й доступ до стратегічної інфраструктури в обмін на політичні поступки.
Такий підхід має подвійний ефект. З одного боку, він дозволяє Москві показувати, що вона все ще здатна бути корисною Вашингтону й може виступати посередником у трикутнику США–Китай–Росія. З іншого – створює ризик, що Росія остаточно втратить суб’єктність і перетвориться на молодшого партнера Пекіна, якщо США відмовляться від співпраці. Уже зараз Китай фактично стає монопольним покупцем російських енергоносіїв і може диктувати умови в обмін на інвестиції в арктичні проєкти.
Тому стратегія Кремля нагадує тактику «коротких перебіжок» – балансування між Заходом і Сходом із горизонтом планування у кілька місяців. Для Путіна головне – уникнути нових санкцій і водночас не посваритися з Пекіном. Але така гра все більше виглядає програшною: Трамп розглядає Арктику як майданчик для угод, а Китай – як територію для майбутнього домінування.
Китай: союзник чи новий господар Арктики?
Китай офіційно не є арктичною державою, але вже кілька років називає себе «близькоарктичною країною». Це не просто риторика: Пекін будує довгострокову політику щодо регіону, інтегруючи його у власну глобальну стратегію «Один пояс – один шлях».
Північний морський шлях у цій схемі виступає «Полярним шовковим шляхом» – новим торговельним коридором, що може скоротити шлях до Європи майже удвічі та вивести китайську продукцію на ринки без ризиків блокування Суецького каналу.
Економічний інтерес
Для Китаю Арктика – це насамперед доступ до ресурсів. Його промисловість критично залежить від рідкоземельних металів, урану, газу й нафти. Росія володіє найбільшими в світі запасами цих ресурсів, але через санкції майже повністю втратила доступ до західних інвестицій і технологій. Це створює ідеальну ситуацію для Пекіна: Росія стає донором ресурсів, а Китай – головним інвестором і замовником.
В останні роки китайські компанії активно заходять у російські арктичні проєкти. Зокрема:
- у 2025 році «Росатом» і New New Shipping створили спільне підприємство для будівництва арктичних суден під ПМШ;
- китайські партнери NFC і Pauerite беруть участь у проєктуванні фабрики для Павлівського свинцево-цинкового родовища на Новій Землі;
- у серпні 2025 року наглядова рада «Росатома» погодила залучення фінансування через випуск китайських «панда-бондів», відкриваючи для російської енергетики доступ до внутрішнього ринку КНР.
Таким чином, Китай отримує контроль не лише над поставками ресурсів, а й над фінансуванням, технологіями та навіть логістикою Північного морського шляху.
Геополітичний вимір
Пекін розуміє, що Арктика – це майбутній центр сили. Тут проходять потенційні нові морські маршрути, є поклади стратегічних ресурсів і створюється можливість військової присутності. Китай уже інвестує в дослідницькі станції на Шпіцбергені, будує власні криголами і проводить експедиції в Арктичному океані. У його офіційних документах прямо сказано: регіон має «належати всьому людству», тобто КНР просуває концепцію спільного управління Арктикою, що суперечить російським претензіям на «національний транспортний коридор».
Для Москви це створює дилему. З одного боку, Росія отримує необхідні гроші та технології. З іншого – ризикує втратити монополію на Арктику.
Якщо Пекін закріпиться у регіоні, він може почати вимагати не лише економічних поступок, а й військової присутності: баз, портів, доступу до інфраструктури. Це перетворить Північний морський шлях із російського активу на китайсько-російський, а з часом і фактично китайський.
Ризики для світу
Поєднання російських ресурсів і китайських інвестицій може радикально змінити баланс сил у світі. США і НАТО бачать у цьому сценарії загрозу: Арктика може стати зоною, де авторитарні держави створять альтернативну систему контролю над глобальною торгівлею. Уже зараз Пекін і Москва тестують формат спільних навчань у Північному Льодовитому океані. У майбутньому це може означати появу китайських підводних човнів і військових кораблів у регіоні – прямо біля берегів НАТО.
Для Росії ж ризик ще більший: вона може остаточно втратити роль «старшого партнера». Якщо Путін намагається торгувати ПМШ із Трампом, то Китай фактично готується його «приватизувати». І в цій грі Пекін має набагато сильніші карти – від грошей до глобальної економічної ваги.
Рідкісноземельні метали: Арктика як новий Близький Схід
Як у ХХ столітті нафта визначила геополітику, так у ХХІ столітті ключем стають рідкоземельні метали (РЗМ). Вони потрібні для всього — від акумуляторів електромобілів і вітрових турбін до смартфонів і високоточного озброєння. Без них неможливі ні «зелена енергетика», ні військово-промисловий комплекс сучасних держав.
Китайська монополія і страх Заходу
Сьогодні понад 80% світового видобутку та переробки РЗМ контролює Китай. Ця монополія вже викликала глобальні дискусії: у 2010 році Пекін тимчасово обмежив експорт рідкісноземельних металів до Японії, і це одразу паралізувало виробництво електроніки. Тоді світ уперше відчув, наскільки критичними є ці ресурси.
Тепер до цього рівня може долучитися Росія. Якщо китайські компанії отримають доступ до арктичних родовищ, їхній контроль стане майже абсолютним. Це означатиме, що США та ЄС залишаться залежними від поставок із двох авторитарних держав, які діють у стратегічному альянсі.
США, ЄС і пошук альтернативи
Вашингтон і Брюссель намагаються випередити цей сценарій. США створили спеціальний фонд для підтримки власних компаній, які шукають альтернативні родовища РЗМ у Латинській Америці, Африці та Австралії. ЄС у 2024 році ухвалив «Critical Raw Materials Act», щоб диверсифікувати імпорт і знизити залежність від Китаю.
Проте освоїти нові джерела швидко не вдається. Будівництво шахт і переробних комбінатів займає роки. Арктика ж пропонує ресурси вже сьогодні. Саме тому Москва робить ставку на те, що у світу не залишиться вибору: або співпрацювати з нею, або втратити доступ до критичних матеріалів.
«Новий Близький Схід»
Порівняння Арктики з Близьким Сходом звучить дедалі частіше. Якщо колись нафта з Перської затоки визначала політику США, СРСР та Європи, то тепер літій і ніобій можуть визначати політику XXI століття. Той, хто контролює ці ресурси, контролює і майбутнє технологій.
Проте на відміну від нафти, де існували десятки постачальників, у випадку РЗМ ринок набагато вужчий. Якщо Китай і Росія консолідують контроль над арктичними родовищами, вони отримають монополію, яку складно буде зламати навіть через десятиліття. Це означає нову глобальну залежність, яку Захід прагне уникнути будь-якою ціною.
Майбутня битва за Арктику
Арктика, яку ще кілька десятиліть тому вважали периферією світової політики, стрімко перетворюється на арену нового глобального протистояння. Танення криги робить її води доступними для судноплавства, відкриває нові ресурси та дає змогу розгортати військову інфраструктуру. Те, що ще вчора було майже «мертвим морем», сьогодні стає одним із найважливіших геополітичних вузлів планети.
Військове повернення Росії
Кремль інтенсивно мілітаризує регіон. На Кольському півострові та архіпелагах Нова Земля, Земля Франца-Йосифа і Новосибірські острови відновлюються радянські бази. Тут з’явилися сучасні злітні смуги, системи ППО та склади для арктичних бригад. Росія розгортає у регіоні стратегічні підводні човни з ядерними ракетами, використовуючи Арктику як «бастіон» для свого ядерного щита.
У березні 2025 року Володимир Путін виступив на Арктичному форумі в Мурманську, попередивши про «посилення геополітичного суперництва». Хоча він заявив, що «Росія ніколи нікому не погрожувала в Арктиці», майже одразу наголосив на модернізації військової інфраструктури та нарощуванні бойових можливостей.
Ще у квітні 2024 року Москва й Пекін підписали угоду про співпрацю у пошуково-рятувальних операціях у відкритому морі. А у вересні 2024 року китайські кораблі вперше взяли участь у масштабних російських маневрах «Океан-2024», які охопили води Північного Тихого океану та Арктики. У жовтні того ж року відбулося перше спільне патрулювання російських і китайських кораблів берегової охорони в арктичних водах.
Ці події означають фактичне закріплення військово-морського партнерства двох авторитарних держав в Арктиці, що викликає особливе занепокоєння НАТО й арктичних держав.
НАТО відповідає
Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО баланс у регіоні змінився. Альянс отримав прямий доступ до Балтійського моря й, фактично, до Арктики. Норвегія активно модернізує флот і проводить навчання з американськими підрозділами у високих широтах. США відновили присутність у «GIUK gap» (Гренландія – Ісландія – Велика Британія), щоб контролювати вихід російських субмарин в Атлантику. Канада й Данія теж посилюють свою присутність у Гренландії та Нунавуті.
Ще у 2022 році Канада оголосила про інвестиції у модернізацію об’єктів NORAD на майже 5 млрд канадських доларів, а також про закупівлю нових криголамів, підводних човнів та винищувачів для посилення оборони Арктики. Окремі 420 млн доларів виділені на збільшення присутності збройних сил у регіоні.
Норвегія, своєю чергою, посилила контроль над архіпелагом Шпіцберген, стратегічно розташованим між материковою частиною країни та Північним полярним колом.
Москва традиційно реагує на це звинуваченнями у «порушенні Шпіцбергенського договору 1920 року», хоча насправді йдеться не про права Росії, а про її страх перед присутністю НАТО у точці, з якої можна контролювати рух уздовж Північно-Східного проходу.
Кліматичний вимір
Глобальне потепління робить ситуацію ще більш непередбачуваною. Влітку 2023 року льодовий покрив у Північному Льодовитому океані сягнув історичних мінімумів, що дозволило частині суден пройти маршрут без допомоги криголамів. У майбутньому це означає нові торговельні шляхи поза контролем Росії. Але водночас – екологічну катастрофу для регіону: руйнування екосистем, ризики витоків нафти й збільшення викидів парникових газів.
Екологи попереджають: битва за Арктику може стати найбільш руйнівною для клімату, бо видобуток ресурсів у цьому регіоні особливо небезпечний. Військова конкуренція лише підштовхне до агресивнішої експлуатації.
Чому це важливо зараз
Арктика перетворюється на «дзеркало» світової політики. Тут стикаються інтереси Росії, США, Китаю, Канади, Скандинавії та ЄС. Тут вирішується, чи буде майбутнє глобальної економіки залежним від авторитарних режимів, чи світ зможе створити нову систему колективного управління регіоном.
У найближчі десятиліття саме Арктика може стати новим полем для «великої гри», де ресурси, логістика та військова присутність визначатимуть баланс сил так само, як колись на Близькому Сході це робила нафта.
Що має робити Захід і Україна
Арктика стає не лише простором нових можливостей, а й новим фронтом глобальної конкуренції. Північний морський шлях — це не «внутрішня справа Росії», як намагається представити Кремль, а міжнародний коридор, від контролю над яким залежить безпека торгівлі, енергетики та новітніх технологій.
Для Заходу ключове завдання — не допустити «приватизації» Арктики Росією та Китаєм. Це означає кілька конкретних кроків:
- Санкційний тиск. Росія йде на агресію лише тоді, коли має ресурс. Обмеження експорту нафти, газу й особливо рідкоземів здатне зупинити розвиток небезпечних російсько-китайських проєктів у регіоні.
- Правова відповідь. Генеральна Асамблея ООН може ініціювати консультацію в Міжнародному Суді щодо правового режиму Арктичного океану. Це створить юридичний прецедент і стане підґрунтям для нової міжнародної конвенції.
- Військове стримування. НАТО вже посилює присутність у Північній Європі, але потребує системної стратегії в Арктиці. Йдеться не лише про флот, а й про захист критичної підводної інфраструктури — кабелів і газопроводів, які вже ставали мішенню російських диверсій.
- Спеціальні угоди безпеки. Окремої уваги потребує захист Канади (Нунавут) і Гренландії, які можуть стати мішенню для китайських чи російських експансій.
Для України арктичне питання не є далеким чи абстрактним. Воно безпосередньо пов’язане з війною: чим більше Росія заробляє на арктичних ресурсах, тим довше здатна фінансувати агресію. Київ має інтегрувати арктичний порядок денний у власну дипломатію: пояснювати союзникам, що санкції проти російських енергоносіїв — це не лише про Європу, а й про глобальну безпеку.
Світ дедалі більше залежатиме від літію, кобальту, ніобію та інших рідкоземів. Той, хто контролює ці ресурси, отримає ключі від «зеленої економіки» та оборонних технологій. Путін це розуміє, Китай теж. Завдання Заходу й України — не допустити, щоб новий Близький Схід народився на російській півночі під контролем авторитарних режимів.
