14 жовтня відзначають День захисника України – свято достатньо молоде, цьогоріч відзначається лише всьоме, бо встановлено у 2014 році. Раніше саме на Покрову вшановували військо, а також святкували день створення Української повстанської армії (УПА). Проте офіційно це свято запровадили вже після початку російської агресії. Сьогодні розберемося, чим українцям не догодило 23 лютого та кого варто привітати з Днем захисника України.
У чому різниця між цими святами?
До 2014 року – до початку збройного конфлікту – в Україні святкували 23 лютого як День захисника Вітчизни. Аналогічну дату святкують й у Росії. У цей день було традицією дарувати подарунки усім чоловікам, незалежно від того, чи були та чи є вони захисниками країни – вітали навіть школярів.
Коли почалася російська агресія, частина українців виступила проти відзначення свята країни-агресора. Тож у 2014 році тодішній Президент Петро Порошенко встановив святкування Дня захисника України 14 жовтня, а у 2015 році зробив його державним неробочим днем. За задумом 14 жовтня – це день, коли вітають саме захисників та захисниць, які відстоюють кордони нашої країни під час російсько-української війни.
Що каже статистика?
Щороку в Україні збільшується кількість жінок, які добровільно йдуть до лав Збройних сил. Їх не лякають важкі фізичні навантаження, добові наряди й відрядження у гарячі точки.
Відповідно до даних Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних сил України, нині у ЗСУ служать 29 760 жінок, з них — 902 старші офіцери. Для порівняння, торік цей показник становив трохи більше 27 тис., у 2018-му — майже 25 тис., а у 2008 році їх було всього 1 800.
За даними 2020 року, статус учасника бойових дій за участь в АТО/ООС надано 9136 військовослужбовцям-жінкам. На керівних посадах осіб офіцерського складу проходять військову службу 1090 жінок.
Як жінки вибороли право на військову службу?
Попередником Збройних сил України була радянська армія – звідти успадковано інфраструктуру, законодавчу базу, правила комунікації та поведінки.
Українська соціологиня Ганна Гриценко зробила змістовний аналіз того, як жінки змінювали українську армію. Згідно з цим дослідженням, під час громадянської війни жінки-комуністки воювали на фронті здебільшого як медсестри та політруки, але зрідка й на бойових посадах. Гендерні стратегії радянської влади було спрямовано на емансипацію жінок (звільнення від будь-якої залежності, скасування будь-яких обмежень), але водночас і на використання їх тоталітарним політичним режимом як економічного ресурсу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наука (не) для всіх: чому так мало жінок отримують Нобелівську премію?
Хоч влада і не мала певного плану із залучення жінок безпосередньо до військової справи, проте добровільна участь жінок у бойових діях не заперечувалася. У 1942 році СРСР провів масову мобілізацію жінок на службу – на посади зв’язківок, водійок, телефоністок, розвідниць, кулеметниць, кухарок.
У Збройних силах України жінки служили з самого набуття незалежності. Науковиця Наталія Дубчак, яка займається вивченням проблем гендерної політики на війні, зазначає, що здебільшого у Збройних силах України проходили військову службу дружини, доньки та інші родички військовослужбовців.
Військово-облікові спеціальності жінкам надавалися відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року. Вони поділялися на сім категорій із відповідними назвами: «Медична», «Зв’язок», «Обчислювальна техніка», «Оптичні та звукометричні засоби вимірювання і метрології», «Картографія, топогеодезія, фотограмметрія й аерофотослужба», «Поліграфія», «Кінорадіомеханіки». Лише в цьому спектрі занять жінку могли взяти на військовий облік.
До чого тут гендерні стереотипи?
Певні правила участі жінок у Збройних силах України випливали з радянської концепції охорони материнства й дитинства, де вважалося, що материнство – це велика цінність для всього суспільства. Через це накладалися відповідні обмеження на жіночу працю, незалежно від того, бажає жінка мати дітей чи ні.
Досі у Збройних силах більшості держав переважають чоловіки. Це пов’язано зі стереотипом розподілу ролей чоловіків та жінок у суспільстві, згідно з яким місія чоловіків полягає в тому, щоб захищати країну та охороняти слабших – жінок, дітей. Більшість аргументів базується на тому, що жінки є фізично слабшими і не діють ефективно у бойовій ситуації. Але ж за умови однакової підготовки та рівного ставлення до жінок та чоловіків вони однаково ефективно виконують свої завдання.
Через такий гендерно маркований розподіл доступних праць у ЗСУ жінки могли бути кухарками, швачками, начальницями лазней та виконувати інші типи «легкої» праці, але не могли бути гранатометницями, командирками екіпажу, стрільцями тощо. Обмежений доступ до військової освіти, необхідної для офіцерських посад, створював «скляну стелю» – невидимий та формально ніяк не визначений бар’єр, який обмежував просування жінки службовими сходинками.
Перші кроки до військової рівності
Перші дрібні кроки на шляху досягнення гендерної рівності в ЗСУ робилися ще в середині 2000-х років. Зокрема, було визначено, що на одного із заступників міністра оборони України покладено обов’язок із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 26 липня 2005 року.
Військовослужбовиця Надія Савченко незадовго до початку збройного конфлікту на сході власними зусиллями добилася доступу до посади льотчиці та штурмана. До цього дівчина чотири рази намагалася вступити до Харківського університету повітряних сил, проте це вдалося їй лише після контрактної служби в армії радисткою й десантницею та стрільчинею в миротворчому контингенті України в Іраку. Надія вимагала в міністра оборони його особистого дозволу стати льотчицею і зрештою отримала його.
«Невидимий батальйон» – це про кого?
У січні 2016 року в Києві відбулася акція за рівні права та можливості жінок і чоловіків у Збройних силах – активістки пройшли маршем від Південного залізничного вокзалу до Міністерства оборони України. Організаторки акції назвали її «Маршем невидимого батальйону», що символізувало та актуалізувало дискримінацію жінок-військовослужбовиць.
Приводом до влаштування заходу стала історія з парамедиком Оленою Шарговською, яка, відслуживши у лавах добровольчих медичних батальйонів, вирішила підписати контракт до бригади, яку добре знала. Але у грудні 2015 року вона несподівано отримала відмову. Причиною цього був наказ Міністерства оборони України, у якому зазначено, що, «починаючи з 04.12.15 до окремого розпорядження призупинити прийом на військову службу за контрактом, а надалі і призов по мобілізації жінок у військові частини (установи) оперативного командування». Це суперечило Конституції України, згідно з якою чоловіки й жінки мають рівні права, а також обов’язки захищати Вітчизну та її територіальну цілісність.
Таке обмеження (яке згодом скасували) викликало обурення з боку військовослужбовиць та громадських активісток та спонукало їх вийти на акцію протесту. Учасниці Маршу були одягнені у військову форму, а з собою несли предмети домашнього господарства – посуд, фартухи, засоби для прибирання. Таким чином жінки демонстрували абсурдність нововведень та нав’язування суспільством гендерних ролей.
Відкриття «чоловічих» посад
У 2018-му ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків під час проходження військової служби у ЗСУ та інших військових формуваннях». Документ вніс зміни до Статуту внутрішньої служби Збройних сил та до Закону «Про військову службу й військовий обов’язок».
Згідно з законом, жінки виконують військовий обов’язок на рівних засадах із чоловіками (крім випадків, передбачених законодавством з питань охорони материнства та дитинства, а також заборони дискримінації за ознакою статі).
Тепер жінка в армії може бути водійкою, гранатометницею, заступницею командира розвідгрупи, командиркою бойової машини піхоти, кулеметницею і снайперкою.
Наразі військовослужбовицям забороняються посади, пов’язані з використанням вибухівки та отруйних речовин. Також жінок не призначають на посади на підводних човнах і надводних кораблях, крім посад медичного та морально-психологічного забезпечення. А також не беруть на роботу, яка безпосередньо пов’язана з гасінням пожеж.
Що почитати про жінок-захисниць?
Збірка «Дівчата зрізають коси», авторка Євгенія Подобна. 25 історій жінок, які брали участь у воєнних діях на сході країни. Війна однаково жорстока як до чоловіків, так і до жінок.
«Коли сталося Дебальцеве, до мене прийшло усвідомлення, що найкраще, що я можу зробити, – це просто прийти і стати поряд з ними. Ніяка форма, ніякі берці, ніяка оптика не врятує життя. Треба просто бути поряд з ними і разом зі зброєю в рухах утримувати війну подалі від дому».
«У війни не жіноче обличчя», авторка Світлана Алексієвич. Ця книжка про війну розпочинає художньо-документальний цикл «Голоси Утопії» білоруської письменниці Світлани Алексієвич. Книжка-сповідь, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від нацизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
«Нам всім здавалося, що після війни, після такого людського страждання, моря сліз – буде прекрасне життя. Нам здавалося, що всі люди будуть дуже добрі, любитимуть одне одного… Адже у всіх було таке велике горе. Воно нас братами, сестрами зробило! Як ми чекали цей день… День Перемоги. І він дійсно був прекрасний. Навіть природа відчула, що в людських душах відбувалося. Але люди? Коли я зараз бачу злих людей, бачу егоїстів, які тільки для себе живуть, я не можу зрозуміти: як же це сталося, як це сталося?».
«Жінка війни», авторка Ганна Шила. Перше в історії України видання, де збройне протистояння на теренах нашої країни розглядається через історії жінок. Оповідання написано на основі інтерв’ю з 25 жінками – парамедиками, волонтерками, журналістками, військовослужбовицями, які вирушили на схід боронити свою Вітчизну.
«Хочеш миру – готуйся до війни. Хочеш вижити на війні – вмій собі допомогти. Хочеш рятувати життя наших воїнів – ставай госпітальєром».
