Протести в Ірані тривають уже кілька тижнів і стали найпомітнішим проявом внутрішньої кризи за останні роки. Почавшись як реакція на економічне виснаження та падіння рівня життя, вони швидко переросли у ширше невдоволення моделлю управління і політичною закритістю режиму. Демонстрації охопили як великі міста, так і периферію, залучивши різні соціальні групи. Влада відповіла арештами, силовими розгонами та обмеженням доступу до інформації.
Протести розгортаються в умовах посиленого тиску на Іран. Санкції, падіння національної валюти, інфляція й дефіцит базових товарів наклалися на наслідки воєнного протистояння із Заходом та ослаблення іранських позицій у регіоні. Після ударів по ядерній інфраструктурі й втрат серед військово-політичної еліти простір для маневру для режиму помітно звузився.
Ця хвиля відрізняється від попередніх тим, що йдеться не про окремий тригер, а про кризу економічної моделі та довіри до держави. Для зовнішнього світу іранська нестабільність означає ризики для регіональної безпеки й енергетичних ринків. Для України — це додатковий фактор у війні, де Тегеран залишається важливим партнером Москви.
Explainer пояснює, що відбувається в Ірані, які сценарії розвитку подій розглядають експерти та як ці процеси можуть вплинути на Україну.
Передумови протестів: як економічна криза стала політичною
Нинішня хвиля протестів в Ірані стала наслідком тривалої економічної деградації, яка наприкінці грудня перейшла критичну межу. Падіння національної валюти зробило базові товари недоступними для значної частини населення, а криза, яку роками стримували субсидіями та репресіями, безпосередньо вдарила по повсякденному виживанню.
Залежність Ірану від імпорту продовольства і фармацевтичної сировини посилила ефект девальвації: зростання цін на імпорт швидко вплинуло на зростання споживчиз цін. П’ять років посухи додатково підірвали внутрішнє сільське господарство й посилили продовольчу вразливість країни.
Інфляція зростала ще до початку протестів. За оцінками МВФ, у 2025 році вона мала сягнути близько 42%, порівняно з 33% роком раніше. Проблема не зводилася до макроекономічних показників: ще у 2022 році місцеві медіа повідомляли, що близько половини населення споживає менше від мінімальної добової норми калорій. На цьому тлі накопичувалося невдоволення дефіцитом енергоносіїв, екологічними проблемами та хронічною управлінською неефективністю.
Окремим тригером стало підвищення цін на бензин після коригування механізму паливних субсидій у грудні. Для домогосподарств і малого бізнесу це стало сигналом, що держава перекладає тягар кризи на населення, не пропонуючи зрозумілих компенсаторних механізмів.
Ослаблення ріала мало і структурні причини: санкції, корупція та втрата довіри до економічної політики. У 2025 році валюта подешевшала приблизно на 45% до долара, що підштовхнуло громадян масово переводити заощадження у валюту, золото чи нерухомість. Санкції, які обмежили доступ до інвестицій і технологій, закріпили модель економіки з низькою прозорістю та залежністю від нафти, що продається через непрозорі схеми.
У підсумку економічна криза перестала бути керованою і трансформувалася у політичний виклик, який уже неможливо ізолювати суто фінансовими чи репресивними інструментами.
Що відбувається зараз: масштаб протестів і реакція режиму
Протести в Ірані швидко набули загальнонаціонального масштабу. За даними правозахисної організації Human Rights Activists News Agency, виступи відбулися в усіх 31 провінції країни. За 18 днів протестів, за їхніми оцінками, загинули щонайменше 2 615 людей, ще понад 18 тисяч були заарештовані. Ці дані базуються на мережі активістів усередині країни і в попередніх хвилях протестів вважалися достовірними.
Іранська влада не публікує зведених даних про кількість жертв і затриманих, визнаючи лише, що втрати є «значними». Незалежна перевірка інформації залишається ускладненою: влада періодично блокує інтернет і мобільний зв’язок, обмежуючи доступ до зовнішніх ресурсів. Навіть після часткового відновлення зв’язку іноземні сайти й текстові повідомлення залишаються недоступними.
Через ці обмеження реальний масштаб протестів оцінити складно. Державні медіа майже не висвітлюють демонстрації або подають їх у викривленому вигляді. У відкритому доступі з’являються лише фрагментарні відео – короткі, нестабільні записи з вулиць або звуки стрілянини без чіткого контексту. Журналісти всередині країни працюють під жорсткими обмеженнями, зокрема з ризиком переслідувань і арештів.
Попри це, протести не згасають. Навіть після жорстких заяв верховного лідера Алі Хаменеї, який публічно назвав учасників протестів «бунтівниками» і закликав «поставити їх на місце», демонстрації продовжуються. Силовий сценарій залишається основним інструментом влади, але він не призвів до швидкого зламу протестної динаміки.
Важливо й те, що нинішні протести не мають єдиного центру управління або формального лідерства. Вони розвиваються як сукупність локальних спалахів, об’єднаних спільними причинами та вимогами. Це ускладнює для влади як переговорний сценарій, так і спроби точкового придушення.
За оцінкою Ігоря Семиволоса, сходознавця і виконавчого директора Центру близькосхідних досліджень, саме ця поєднана дія масовості, соціальної широти й відсутності «кнопки вимкнення» робить нинішню хвилю особливо небезпечною для режиму. Йдеться не про разовий спалах, а про процес, який складно швидко локалізувати адміністративними методами.
Що може бути далі: сценарії розвитку подій
Поточна динаміка протестів не дає підстав говорити про швидку або однозначну розв’язку іранської кризи. Протести тривають понад два тижні, охоплюють усі регіони країни та не мають єдиного центру управління. Це звужує набір можливих сценаріїв, але не робить жоден із них гарантованим.
Сценарій 1. Силове утримання ситуації без політичних змін
У наявних умовах найімовірнішим виглядає сценарій, за якого влада намагається втримати контроль виключно силовими методами. Іранський режим уже задіяв стандартний для себе набір інструментів: масові арешти, жорсткі розгони, обмеження доступу до інформації та періодичні блокування інтернету.
Публічна позиція верховного лідера Алі Хаменеї, який закликає «поставити бунтівників на місце», не залишає простору для очікувань щодо переговорів або поступок.
Такий підхід не передбачає швидкого припинення протестів. Його мета – знизити їхню інтенсивність за рахунок страху, репресій і виснаження, а не розв’язати проблему. Причини невдоволення при цьому залишаються незмінними, що означає збереження ризику нових хвиль протестів у середньостроковій перспективі.
Сценарій 2. Затяжна внутрішня криза
Інший можливий розвиток подій – затяжна внутрішня криза, за якої протестна активність не зникає, але й не може змінити режим. Масовість виступів у цьому випадку не конвертується в системні зміни через відсутність організованої опозиції або альтернативного центру ухвалення рішень, здатного взяти на себе політичну ініціативу.
Як зазначає Ігор Семиволос, принципова відмінність цієї хвилі протестів полягає в тому, що значна частина іранського суспільства втратила віру в поступове реформування режиму. Водночас це не означає появи сили, здатної запропонувати іншу модель влади або організувати перехідний процес.
За таких умов Іран може надовго залишитися у стані хронічної напруги: протести періодично спалахуватимуть, силовий тиск зберігатиметься, але жодна зі сторін не матиме ресурсів для швидкого вирішення конфлікту.
Сценарій 3. Обмежені тактичні поступки без зміни режиму
Теоретично можливим, але малоймовірним залишається сценарій, за якого влада йде на окремі соціально-економічні кроки, зокрема частковий перегляд субсидій або скасування окремих рішень, що викликали найбільше обурення. Йдеться про спробу знизити напругу без перегляду самої моделі управління.
Досвід попередніх протестів показує, що такі кроки можуть тимчасово зменшити інтенсивність виступів, але не відновлюють довіру до державних інституцій. За нинішніх умов цього може виявитися недостатньо, оскільки протестні вимоги дедалі частіше виходять за межі суто економічних і стосуються характеру влади та відповідальності керівництва.
Сценарій 4. Зовнішній тиск без прямого втручання
Час від часу в публічному просторі з’являється припущення, що іранський режим можуть повалити або суттєво ослабити ззовні, насамперед за участі США. Проте, попри періодичні припущення про можливість зовнішнього «зламу» іранського режиму, дії та риторика США свідчать радше про обмежений тиск, а не підготовку до зміни влади ззовні.
Президент Дональд Трамп неодноразово публічно застерігав Тегеран від насильства проти протестувальників, однак уникав підтвердження готовності до військового удару. Формула «спостерігатимемо і оцінюватимемо» вказує на відсутність ухваленого рішення про силове втручання, навіть за жорсткої риторики.
Практичні кроки Вашингтона також мають переважно оборонний характер. Скорочення американської присутності на окремих об’єктах у регіоні та переміщення персоналу свідчать про управління ризиками, а не про підготовку наступальної операції проти Ірану.
Ключовим стримувальним чинником залишається ризик регіональної ескалації. Удар по Ірану майже напевно спричинив би відповідь проти американських баз, союзників США в Перській затоці та Ізраїлю. Саме цей фактор робить сценарій прямого зовнішнього втручання малоймовірним.
Сценарій 5. Раптовий обвал режиму
Окремо розглядається сценарій раптового обвалу режиму, пов’язаний зі смертю, усуненням або різкою втратою контролю верховного лідера Алі Хаменеї. Йдеться не про поступову ерозію влади, а про подію, здатну за короткий час змінити всю політичну конфігурацію.
Як зазначає сходознавець Ігор Семиволос, саме цей сценарій має потенціал радикального й швидкого перелому, оскільки нинішня система влади значною мірою тримається на персональній ролі верховного лідера. Саме він визначає баланс між ключовими інститутами, характер внутрішньої політики та зовнішньополітичний курс режиму.
Що означатиме обвал режиму в Ірані
Падіння або різке ослаблення влади аятол в Ірані розглядається експертами як сценарій із серйозними наслідками, але оцінки його перебігу суттєво різняться.
Сходознавець Ігор Семиволос застерігає від автоматичного ототожнення такого розвитку подій із цілковитим хаосом або громадянською війною. За його словами, Іран не є аналогом Сирії часів Асадів. У країні збережені ключові державні інститути – парламент, інститут президентства, розгалужена бюрократія, силові структури. Йдеться не про державу, зведену до волі однієї сім’ї, а про складну інституційну систему, яка навіть у кризі має механізми утримання базового порядку. Саме наявність кількох центрів сили, зокрема армії, поліції та спецслужб, на його думку, знижує ймовірність сценарію неконтрольованого розпаду.
З іншого боку, зі зміною режиму існує ризик невпорядкованого транзиту влади. У розмові журналіста NBC Річарда Енгеля та міжнародної редакторки Sky News Ялди Хакім наголошується, що навіть у разі падіння нинішнього керівництва не існує чіткого сценарію «на день після». Персоналізований характер влади означає, що зникнення центральної фігури не запускає автоматично контрольований транзит, а радше відкриває період конкуренції між політичними, силовими та релігійними центрами впливу.
Журналісти також звертають увагу, що ключові чинники нинішньої кризи – економічний обвал, санкційний тиск, дипломатична ізоляція та втрата суспільної довіри – не зникають разом із відходом однієї фігури. У цій логіці падіння режиму не гарантує швидкої стабілізації чи передбачуваного курсу, а радше створює простір для затяжної нестабільності з кількома можливими траєкторіями.
Безпековий аспект можливого обвалу режиму аналізує колишній заступник голови СБУ, генерал-майор запасу Віктор Ягун. За його оцінкою, обвал влади в Тегерані означатиме руйнування регіональної проксі-архітектури, яку Іран десятиліттями вибудовував на Близькому Сході. Йдеться про мережі впливу – від «Хезболли» до різних шиїтських формувань, які використовувалися як інструмент тиску на США, Ізраїль та арабські монархії.
Ягун наголошує, що цей процес матиме прямі наслідки для Росія, яка зацікавлена не лише у збереженні іранського режиму, а й у збереженні всієї системи непрямого впливу в регіоні. Різке ослаблення або падіння влади аятол означатиме звуження можливостей Москви діяти через близькосхідні проксі, але водночас не гарантуватиме швидкого завершення нестабільності.
Водночас, за оцінкою Ягуна, можливості Росії реально втрутитися і стабілізувати ситуацію в Ірані є обмеженими. Війна проти Україна, санкції та ризик прямого зіткнення із Заходом не дозволяють Москві виконувати роль системного стабілізатора. Йдеться радше про точкову політичну або технологічну підтримку, ніж про повноцінне втручання.
Як це все вплине на Україну?
З погляду українських інтересів, ключовим питанням іранських протестів є не сама нестабільність, а можливість усунення нинішньої верхівки влади. Як наголошує Ігор Семиволос, для України найкращим сценарієм було б якнайшвидше усунення чинного керівництва Ірану, насамперед верховного лідера Алі Хаменеї. Саме цей режим, за його словами, тісно співпрацює з Москвою і не є договороздатним.
Семиволос прямо пов’язує можливі зміни влади в Ірані зі зміною зовнішньополітичного курсу. На його думку, будь-яка нова влада, яка прагнутиме стабілізувати економіку та вийти з-під санкцій, буде змушена згортати співпрацю з Росією і домовлятися із Заходом. Це, за його оцінкою, відповідає прямому інтересу України, оскільки послаблює військово-політичну вісь Тегеран–Москва.
Водночас Семиволос чітко окреслює межу, за яку український інтерес не виходить. Велика регіональна війна навколо Ірану для України є невигідною, оскільки вона відтягне міжнародну увагу, ресурси й політичний фокус від війни Росії проти Україна. Він звертає увагу, що фінансові й енергетичні ринки вже реагують на іранський фактор нервово, що лише підкреслює масштаб потенційних ризиків.
Окремо Семиволос оцінює можливості Росія втрутитися й утримати іранський режим. За його словами, Москва нині обмежена в ресурсах і здатна допомагати лише точково – консультаціями, технологіями контролю, можливо, окремими видами обладнання. Системно врятувати режим Росія навряд чи здатна, що зменшує її вплив на внутрішній розвиток подій в Ірані, але не робить його нульовим.
Висновки
Протести в Ірані стали проявом глибокої системної кризи, що поєднує економічне виснаження, соціальну недовіру та політичну закритість. Їхній масштаб і тривалість свідчать: йдеться не про короткочасний спалах, а про тривалий процес, який уже неможливо повністю «повернути назад».
Водночас нинішня конфігурація влади не створює умов для швидкого перелому. Режим зберігає силовий контроль, не пропонує політичного виходу з кризи, а відсутність організованої альтернативи обмежує здатність протестів перерости у системні зміни.
Зовнішній тиск і регіональні ризики лише ускладнюють ситуацію. Іран слабшає, але не втрачає керованості; підтримка з боку партнерів обмежена, а страх великої війни стримує пряме втручання ззовні. Це означає, що можливі зміни, якщо вони відбудуться, матимуть затяжний і нерівномірний характер.
Для України іранські події важливі у ширшому міжнародному контексті: вони можуть вплинути на баланс сил навколо Росії, але водночас несуть ризик відволікання уваги Заходу від війни проти України.
У підсумку іранські протести фіксують момент, коли стара модель управління втрачає стійкість, а нова ще не сформувалася. Відкритим залишається ключове питання: чи зможе ця криза трансформуватися у контрольовані політичні зміни, чи Іран увійде в тривалий період нестабільності без чіткого вектора розвитку.
