Саміт НАТО в Гаазі 24–25 червня 2025 року став першим випробуванням для Альянсу після повернення Дональда Трампа до Білого дому.
Очікування були напружені: президент США, який повернувся до влади, відомий своєю недовірою до міжнародних альянсів і схильністю до різких заяв, а європейські союзники – тривогою за єдність НАТО перед російською загрозою. Результат – короткий, але історичний документ із новими зобов’язаннями, які вже змінюють ландшафт європейської безпеки.
Explainer розповідає про головні підсумки саміту, чому рішення Гааги стали історичними для Альянсу, та як це вплине на безпеку України й усієї Європи.
Новий стандарт НАТО: чому саме 5% і як це змінить Альянс
Одне з ключових рішень саміту в Гаазі – підняття планки оборонних витрат для всіх країн-членів НАТО до 5% ВВП до 2035 року. Це історичний крок: ще кілька років тому лідери блоку сперечалися щодо старої межі у 2%. На момент саміту 2025-го лише вісім країн Альянсу виконували цю вимогу. Тепер же йдеться про потроєння стандарту.
Причиною для такого кроку стала зростаюча довгострокова загроза з боку Росії, яку союзники вперше в новітній історії прямо і однозначно назвали основною для всього євроатлантичного простору. Ситуація в Європі – війна в Україні, ескалація на східному фланзі НАТО, кібератаки й гібридні виклики – вимагає зовсім іншого рівня підготовки.
Структура нових витрат
Підхід до виконання нової мети прописаний детально.
– 3,5% ВВП країни витрачатимуть на “тверду” оборону: утримання армії, закупівлю сучасної зброї, модернізацію техніки, підвищення боєготовності.
– 1,5% ВВП – на проєкти, що стосуються інфраструктури, кіберзахисту, розвитку інновацій, підвищення цивільної стійкості. Йдеться не лише про військову техніку, а й про захист критичних об’єктів, інвестиції в ОПК, побудову транспортних коридорів для військ.
Кожна країна зобов’язується щороку подавати плани з досягнення цих показників, а у 2029 році траєкторію виконання переглянуть з урахуванням нової стратегічної ситуації у світі.
Причини та політичний контекст
Зростання вимог щодо оборонних витрат стало можливим лише під сильним тиском США. Президент Дональд Трамп ще до саміту неодноразово давав зрозуміти: якщо європейські союзники не підуть на зростання витрат, він “перегляне” участь Вашингтона в колективній обороні.
США наполягали на тому, що старий стандарт 2% вже не відповідає реальності. Більше того, витрати розподілені нерівномірно: наприклад, у 2024 році найбільше в пропорції до ВВП витрачала Польща (4,12%), а такі ключові гравці як Італія навіть не досягали мінімуму.
Нова формула – це й спроба відновити баланс між американським і європейським внеском. До цього часу саме США несли найбільше фінансове навантаження в Альянсі, що ставало підґрунтям для політичної критики всередині країни.
Торги й компроміси: як Іспанія ледь не зірвала історичне рішення
Процес погодження нових оборонних зобов’язань НАТО в Гаазі став справжнім випробуванням на міцність єдності Альянсу. Найбільшим каменем спотикання несподівано виявилася Іспанія, чия позиція могла перекреслити підсумки саміту в останній момент.
Ще напередодні зустрічі у Гаазі уряд Іспанії відкрито заявляв про свою незгоду із вимогою витрачати 5% ВВП на оборону. Аргументів було декілька – від внутрішньоекономічних проблем та бюджетних обмежень до ідеологічної непідтримки масштабного збільшення військових витрат з боку лівої частини політикуму. Крім того, питання безпеки для Іспанії традиційно має меншу гостроту порівняно з країнами східного флангу НАТО, де військова загроза з боку Росії відчувається безпосередньо.
Позиція Мадрида поставила під загрозу консенсус: будь-яке блокування рішення однією країною могло фактично зірвати підсумковий документ і похитнути довіру до Альянсу у ключовий момент. У хід пішли інтенсивні перемовини. Генсек НАТО Марк Рютте особисто листувався з прем’єр-міністром Педро Санчесом, намагаючись знайти компроміс, який би зберіг обличчя і для Мадрида, і для всього Альянсу.
Вирішальним стало погодження на “гнучкість” – Іспанія отримала письмову гарантію, що сама зможе визначати темпи виходу на ціль у 5% ВВП, подаючи щорічні плани до Брюсселя. На практиці це означає, що країна не зобов’язана нарощувати витрати рівномірно щороку, а може концентрувати зростання ближче до завершення десятирічного періоду. Однак саму мету у 5% залишили без змін.
Цей компроміс відкрив “скриньку Пандори”: Бельгія та Словаччина відразу попросили собі аналогічну гнучкість, посилаючись на іспанський прецедент. Невдоволення в окремих столицях стало публічним, а дехто побачив у цьому ризик перетворення спільних рішень НАТО на декларації “зі зірочкою”.
Попри це, керівництво Альянсу наполягає: 5% ВВП – це єдина вимога для всіх, а “гнучкість” стосується лише порядку виконання, а не змісту зобов’язань. Політична напруга не зникла повністю, але саміт уникнув відвертого провалу. Вперше за багато років складні компроміси не стали приводом для розколу, а, навпаки, дозволили прийняти історичне рішення під тиском зовнішньої загрози.
Україна на саміті: новий формат підтримки та головні акценти Києва
Українське питання на саміті НАТО в Гаазі не стало предметом гучних декларацій чи сенсаційних рішень, але цього разу підтримка України була інтегрована у саму архітектуру колективної безпеки Альянсу. Президент Володимир Зеленський використав майданчик саміту максимально стратегічно, поєднавши публічні заяви, переговори на різних рівнях і підписання ключових угод, що посилюють позиції Києва як на полі бою, так і в довгостроковій перспективі.
Ставка на оборонну індустрію
У перший день саміту Зеленський виступив на Форумі оборонних індустрій, де закликав партнерів вкладати кошти не лише у поточне озброєння ЗСУ, а й у майбутнє українського військово-промислового комплексу. За його словами, Україна вже має понад тисячу найменувань зброї – від артилерії до сучасних дронів, але майже 40% виробничого потенціалу не реалізовано через дефіцит фінансування. Це був чіткий сигнал: допомога Україні — це не просто підтримка “тут і зараз”, а інвестиція в довготривалу безпеку Європи.
Нові партнерства і дипломатичний марафон
Саміт став для України нагодою закріпити й розширити кооперацію з провідними гравцями НАТО. Київ підписав низку стратегічних угод із Великим Британією, Данією, Нідерландами та іншими державами щодо спільного виробництва озброєнь і розвитку технологій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінець старого світового порядку: що змінюється для України?
Зеленський провів серію переговорів — як у двосторонньому форматі, так і в розширених групах E5 та N5, обговорюючи не лише військові, а й економічні й політичні питання. Всі ці домовленості поступово інтегрують Україну у європейський та трансатлантичний оборонний простір — ще до набуття формального членства в Альянсі.
Зустріч із Трампом: більше ніж символ
Окремої уваги заслуговує двостороння зустріч Зеленського з Дональдом Трампом, яка відбулася на полях саміту. Розмова тривала близько 50 хвилин і, за оцінками обох сторін, мала конструктивний, робочий характер. Обговорювали питання припинення вогню, гарантій миру, забезпечення ППО та військової підтримки.
Трамп у спілкуванні з пресою після зустрічі окремо згадав можливість постачання Україні систем Patriot, підкресливши, що питання “буде вирішуватись”, а сама розмова вийшла за межі формальної дипломатії.
В Офісі президента України назвали зустріч змістовною, з акцентом на практичних кроках. Важливо, що діалог відбувся на фоні складної політичної динаміки у Вашингтоні та нещодавніх суперечностей — але саме це додає йому додаткової ваги як сигналу стабільної підтримки Києва з боку США.
Підсумки для України: офіційна підтримка і нові інструменти
Підсумкова декларація саміту прямо зазначає, що безпека України є складовою безпеки НАТО, а країни-члени підтвердили свої суверенні зобов’язання щодо підтримки Києва. Вперше витрати на оборону України та її військово-промислового комплексу офіційно дозволено враховувати у національних оборонних бюджетах країн Альянсу. Це — не лише символічний жест, а й реальний інструмент для забезпечення стабільної та системної допомоги.
Водночас, питання членства України в НАТО залишається поза межами цієї декларації. Альянс утримався від нових політичних чи часових гарантій, зберігши у силі попередню формулу про “незворотність шляху” до вступу. Для Києва це, насамперед, підтвердження стабільності євроатлантичного курсу та гарантія, що Україна вже інтегрується у систему спільної оборони Альянсу навіть без формального членства.
Глобальний контекст: азійський вектор та обмеження єдності
Попри історичні рішення щодо зростання оборонних витрат і підтримки України, саміт у Гаазі не уникнув демонстрації стратегічних меж нинішньої єдності Альянсу. Одним із найвиразніших сигналів стала ситуація навколо партнерів НАТО в Азії. Ще до початку зустрічі лідери Альянсу заявляли про прагнення посилити співпрацю з Японією, Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією – країнами, які дедалі частіше розглядають себе як частину ширшого трансатлантичного простору безпеки.
Проте реальність виявилася значно стриманішою. На відміну від європейських союзників, лідери держав Азійсько-Тихоокеанського регіону одна за одною скасували свої візити до Гааги. Причина криється не лише у внутрішній політиці, а й у наслідках несподіваного демаршу президента Трампа на саміті G7 у Канаді, де він залишив захід раніше запланованого, скасувавши важливі двосторонні зустрічі – у тому числі із прем’єром Австралії та президентом Південної Кореї.
Цей сигнал непередбачуваності не залишився без наслідків: Японія, Південна Корея й Австралія в останній момент вирішили відправити на саміт не лідерів, а представників. Лише прем’єр Нової Зеландії приїхав особисто, причому з переговорів у Пекіні, що ще раз підкреслило зміщення акцентів у глобальній політиці.
Американські спроби акцентувати в підсумкових документах теми протистояння з Китаєм, розширення “тихоокеанського партнерства” й розмови про спільні виклики залишилися поза рамками офіційної риторики НАТО. Європейські союзники фокусувалися насамперед на російській загрозі, і питання Китаю залишилося “поза кадром”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Дональд Трамп за сто днів змінив США – і поставив під загрозу світовий порядок
Цей епізод чітко окреслив межі нинішньої консолідації Альянсу: попри консенсус у питаннях європейської безпеки, НАТО все ще далеке від справжньої глобальної єдності. Поки європейські члени готові рухатись у бік історичних рішень, союзники у Тихоокеанському регіоні воліють тримати дистанцію, виходячи з власних стратегічних інтересів і досвіду непередбачуваних кроків Вашингтона.
Це не означає, що співпраця в цьому напрямку неможлива. Але саміт у Гаазі продемонстрував: навіть у новій фазі війни Росії проти України глобальна архітектура безпеки НАТО залишається вразливою перед регіональними викликами та внутрішньою невпевненістю. Для Альянсу це ще один сигнал, що його політика має бути не лише рішучою, а й уважною до змін у світовій геополітиці.
