В Україні дедалі більше людей мають особистий досвід зустрічі з героїзмом — не абстрактним, не з підручника, а живим і реальним. Герої живуть поміж нас, вони стали ближчими, ніж будь-коли. І саме тому дедалі частіше постає запитання: що таке героїзм — і як ми його розуміємо сьогодні?
23 травня в Україні відзначають День героїв. Хоч ця дата не є офіційним святом, її значення зростає. Це день, коли суспільство вшановує тих, хто проявив відвагу — в бою, у дії, у виборі не мовчати.
Та чи завжди ми розуміємо, що маємо на увазі, коли говоримо “герой”? Це слово багатозначне. Є образи, які надихають. Є ті, що змушують мовчати. Бо справжній героїзм рідко має знайомий вигляд. І майже ніколи не схожий на кіно.
Explainer пояснює, що таке героїзм сьогодні — як вибір, досвід і виклик. І що ми насправді маємо на увазі, коли говоримо “герой”.
Що таке героїзм
Ми часто вживаємо це слово, не встигаючи зупинитися на його значенні. “Герой” – це той, кого вшановують, кого згадують. Але що насправді стоїть за цим словом?
Науковці сперечаються про це вже кілька десятиліть. Одні вважають, що героїзм пов’язаний насамперед із фізичним ризиком – дією, яка ставить під загрозу життя заради інших. Інші наголошують: цього недостатньо. Існує ще героїзм соціальний – менш помітний, але не менш ризикований.
Дослідники Зено Франко і Філіп Зімбардо запропонували поділити героїчні вчинки на дві великі групи: героїзм із ризиком для життя (physical-risk heroism) і соціальний героїзм (social heroism).
До першої категорії належать дії, пов’язані з безпосередньою фізичною небезпекою – участь у бойових діях, порятунок життя, втручання в екстремальних ситуаціях.
До другої – вчинки в ім’я ідей і принципів, які можуть мати серйозні соціальні наслідки: втрата роботи, ізоляція, тиск, репресії. У цьому розумінні героїзм – це не лише про силу. Це також про моральний ризик, самотність і небажання мовчати.
Сучасні дослідники, зокрема сам Зімбардо, наголошують: героїзм не пов’язаний із винятковістю. Навпаки – його банальність робить його по-справжньому важливим. Героїзм стає зрозумілим тоді, коли ми сприймаємо його як потенціал, доступний кожному. Не особлива риса характеру, а вибір, який може постати перед будь-ким. Рішення діяти – попри страх, ризик чи сумнів – не завжди є результатом героїчної вдачі. Часто це просто момент, у якому хтось відповідає “так”, коли міг би пройти повз.
Цю ідею підтримує і філософське визначення героїзму, сформульоване дослідником Арі Коеном: герой – це людина, яка усвідомлює свою вразливість і смертність, але все одно бере на себе серйозний ризик або долає великі труднощі – заради принципу. Це не роль, не функція. Це внутрішнє рішення, за яке не завжди дякують.
Цікаво, що самі герої рідко сприймають себе як таких. У дослідженнях вони описували свої вчинки як логічні або “єдині можливі за обставин”. Героїзм, таким чином, не завжди гучний. Часто – мовчазний, майже непомітний. І лише згодом, коли дія завершена, суспільство вирішує: так, це було щось більше.
В одній із найвідоміших типологій Зімбардо герої поділяються на 12 категорій. Серед них – військові, цивільні, правозахисники, “тихі герої” у повсякденному житті.
Попри різні підходи, є риси, які регулярно з’являються у сприйнятті героїв. Це: відвага, моральна цілісність, самопожертва, рішучість, чесність, здатність надихати та захищати інших. Але навіть ці якості не гарантують того, що вчинок визнають героїчним. Важить і момент, і погляд ззовні. Деякі дії сприймаються як героїчні одразу. Інші – лише з часом.
Героїзм не обов’язково виглядає героїчно. Це може бути втомлений волонтер, який без зайвих слів вантажить допомогу в бус. Це може бути сусідка, яка веде дітей у підвал під обстрілом. Це може бути вчитель, який не виїхав із селища, щоб не кинути школу.
І саме тому, коли ми говоримо “герой” – важливо розуміти, що маємо на увазі. Не виняток. А приклад. Не пам’ятник. А рішення, прийняте в момент, коли це справді важко.
Чому ми вшановуємо героїв – і чому це не завжди просто
Вшанування героїв здається чимось природним. Але за цією дією – цілий комплекс психологічних, культурних і суспільних механізмів. Ми не просто визнаємо чийсь вчинок. Ми створюємо образ. А разом із ним – відповідаємо на запитання: ким ми є як спільнота, і що вважаємо важливим.
Дослідники пропонують розглядати героїв як таких, що виконують три основні функції.
По-перше, надихають – демонструють, що людина здатна вийти за межі звичного, навіть у найтемніші часи.
По-друге, втілюють цінності – не як абстракції, а через конкретні рішення, вчинки, вибори.
По-третє, захищають – фізично, психологічно чи символічно. Вони стають моральною опорою в ситуаціях, коли здається, що нічого не має сенсу.
Через героїв ми бачимо, як виглядає відповідальність на практиці. Як принцип перетворюється на дію. Як страх не зникає – але не паралізує. У цьому сенсі герої формують моральну карту спільноти – не як ідеали, а як люди, які діяли тоді, коли було складно.
Та водночас саме це робить вшанування непростим. Адже герой – це не лише приклад. Це також втрата. Чиясь дитина, подруга, побратим. У реальності війни пам’ять – це не ритуал, а повторна зустріч із болем. І водночас – нагадування, що ці історії не мають зникнути без сліду.
До того ж суспільна пам’ять має схильність до узагальнень. Вона часто прагне перетворити людину на зручний символ – зрозумілий і передбачуваний. Але герої не завжди такими є. Вони суперечливі, живі, складні. І саме тому важливо пам’ятати їх не лише за вчинками, а й за контекстом – за тим, що робило їхні рішення такими важкими й цінними.
Вшанування – це не лише про назви вулиць і дати в календарі. Це й про історії, які передаються в родинах. Про книжки, фільми, пісні, які зберігають голоси. Про визнання навіть тих, хто не мав форми, нагород чи згадок у новинах – але зробив щось, що залишило слід.
Український героїзм: досвід, що ламає теорії
У наукових класифікаціях героїв їх розрізняють за типом ризику, суспільної ролі, мотивації та наслідків. Але війна в Україні розбиває ці поділи. Тут героїзм не завжди має виразну форму – часом він безіменний, часто буденний. І водночас – фундаментальний. Це не “випадкові герої”, а ті, хто стали відповіддю на ситуацію, де вибір не бути героєм означав відступити перед злом.
Після 24 лютого 2022 року в Україні герої перестали бути окремими постатями – вони стали мережею зв’язків і вчинків, яка тримає країну. Це медики, які оперують у підвалах. Це енергетики, які відновлюють світло після обстрілів. Це військові, які тримають лінію фронту, і це матері, які щодня збирають волонтерські посилки. Героїзм перестав бути чимось “вибірковим” – він став необхідністю, яка зрослася з реальністю.
І в цьому сенсі український досвід кидає виклик багатьом західним концепціям героїзму. Наприклад, згідно з дослідженням Франко, суспільства, як правило, частіше надають статус героя тим, хто діє в умовах фізичної небезпеки, ніж тим, хто ризикує соціальним положенням чи репутацією. Але в Україні фізичний і соціальний ризик зливаються в одне ціле. Учителька, яка не припиняє викладати українською в окупації, також чинить опір – у формі, що потребує глибокої рішучості та внутрішньої сили. Це теж прояв відваги.
Ці історії рідко потрапляють у заголовки. Але саме вони формують спільний досвід. Героїзм не завжди помітний – іноді він проявляється у втомі, в напруженні, у здатності діяти тоді, коли сил майже не залишилось. Це радше внутрішнє зусилля, ніж зовнішній жест. Не гучна дія, а щоденний опір.
Дослідники героїзму часто говорять про його функцію – надихати, захищати, утверджувати цінності. Але в українському контексті це ще й форма соціального договору. Ми бачимо вчинки інших – і відчуваємо обов’язок не лишитися осторонь. Героїзм не створює дистанцію, як це буває в класичних наративах. Навпаки – він втягує у спільність. Люди не обожнюють героїв – вони себе з ними ідентифікують. “Я теж так би вчинив”, – ця думка звучить з потреби не відмежовуватися від відповідальності.
Український героїзм – це досвід, що не вкладається в типології. Бо це не просто реакція на виняткові обставини. Це тривалий, болісний, глибоко етичний процес – як витримати, як залишитись людиною, як не здатись. Це історії про вибір, який повторюється щодня. Історії про вірність – не абстрактній ідеї, а дуже конкретним людям і діям.
Тому сьогодні герої – не там, де “перемога”. А там, де опір триває. Там, де є втома, страх, сумнів – і водночас рішучість не відступити.
Пам’ятати – означає бути живим
У світі, де все так швидко забувається, пам’ять набуває особливої ваги. Вона вибудовує міст між минулим і теперішнім, між тими, кого вже немає, і тими, хто продовжує їхню справу. У цьому акті немає пасивності. Пам’ятати – означає не відвертатися, не знецінювати, не дозволяти вчинкам і життям зникнути в безіменній статистиці.
Це не завжди просто. Бо героїзм часто поруч із болем. І часом – із мовчазним соромом того, хто залишився. Але саме пам’ять допомагає надати сенсу втраті. Вона не змінює того, що сталося, але змінює нас. Дає змогу побачити досвід, зробити висновки, зберегти голоси.
Ушановуючи героїв, ми не перетворюємо їх на ідеали. Ми визнаємо їхні вчинки, ризик і рішучість. Пам’ятаємо не ідеальних – а реальних. Таких, якими вони були. Таких, які надихають і сьогодні.
І саме тому ми згадуємо героїв не лише в дні пам’яті. А щоразу, коли ставимо собі питання – як не пройти повз. Як не мовчати. Як жити по-людськи.
