Капітуляція на умовах Кремля загрожувала б Україні втратою незалежності, а її громадянам – репресіями, депортаціями та примусовою русифікацією, які Росія вже здійснює на окупованих територіях.

20 жовтня висока представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас заявила, що американські переговорники вже півтора року намагаються схилити Україну до капітуляції на умовах Володимира Путіна. За її словами, протистояти цьому тиску Києву допомогла підтримка європейських держав.

За два дні до цього президент Володимир Зеленський також висловив думку, що окремі рішення Вашингтона підштовхують Україну до капітуляції. Водночас він не стверджував, що американські партнери свідомо прагнуть такого результату.

У військовому праві капітуляція означає здачу військ противнику та припинення збройного опору. У політичних дискусіях цим словом називають також ситуацію, коли державу змушують прийняти вимоги іншої сторони, які обмежують її незалежність. Однак припинення вогню чи укладення мирної угоди самі собою ще не означають капітуляції. Вирішальне значення має те, на які поступки погоджуються сторони та чи зберігає держава можливість самостійно визначати свою політику.

Explainer пояснює, якою буває капітуляція, чим вона відрізняється від мирної угоди, як впливала на долю держав у минулому та чому вимоги Росії загрожують незалежності України.

Що таке капітуляція

Капітуляція – це домовленість між воюючими сторонами про здачу військ противнику та припинення збройного опору. Вона може стосуватися окремого гарнізону, військового з’єднання або всіх збройних сил держави. Умови капітуляції визначають, коли війська припиняють бойові дії, які позиції залишають, як складають зброю та передають військове майно.

Домовитися про здачу окремого підрозділу може його командир у межах своїх повноважень. Наприклад, під час оборони оточеного міста він може ухвалити таке рішення, щоб уникнути подальших втрат. Однак капітуляція гарнізону ще не означає поразки всієї армії. Здача всіх збройних сил потребує рішення вищого військового або державного керівництва.

Угода про капітуляцію зобов’язує обидві сторони дотримуватися погоджених умов. Згідно зі статтею 35 Гаазького положення про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, такі домовленості мають враховувати правила військової честі та сумлінно виконуватися.

Капітуляцію слід відрізняти від звичайної здачі в полон. Як пояснює Міжнародний комітет Червоного Хреста, окремий військовослужбовець або група військових можуть припинити опір без попередніх переговорів чи угоди з противником. Достатньо чітко показати намір здатися, наприклад, скласти зброю та підняти руки. Якщо військові більше не чинять опору й не намагаються втекти, атакувати їх заборонено. Після захоплення вони мають право на захист, передбачений міжнародним гуманітарним правом, зокрема Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими.

Проте на війні цих правил дотримуються не завжди. Російські військові неодноразово вбивали українських бійців після їхньої здачі в полон. За даними Моніторингової місії ООН, від середини листопада 2025 року до січня 2026-го російські військові стратили щонайменше 16 захоплених українських військовополонених. Звільнені з російського полону військові також повідомляли про катування та жорстоке поводження. Убивство людей, які здалися або вже перебувають у полоні, є воєнним злочином незалежно від обставин, за яких вони припинили опір.

Які існують види капітуляції

Капітуляція може бути частковою або загальною, умовною чи безумовною. У першому випадку йдеться про масштаб здачі військ, у другому – про умови, на яких вони припиняють опір.

Часткова капітуляція стосується окремих військових формувань або певної ділянки фронту. Наприклад, гарнізон може здати місто, тоді як решта армії продовжує воювати. Загальна капітуляція охоплює всі збройні сили держави й означає припинення їхнього організованого опору. Однак навіть повна військова поразка сама собою не вирішує питання державного суверенітету та належності територій.

За умовної капітуляції сторона, яка здається, може домовитися про певні поступки з боку противника. Наприклад, гарнізону можуть дозволити залишити укріплення зі зброєю, а не складати її та потрапляти в полон. Так сталося 1871 року під час Франко-прусської війни, коли захисникам французького Бельфора дозволили організовано залишити місто зі зброєю та військовими прапорами.

Безумовна капітуляція означає, що війська здаються без попереднього погодження поступок на свою користь. Переможець визначає порядок роззброєння, передачі військових об’єктів та виконання інших зобов’язань. Навіть безумовну капітуляцію можуть оформити письмовою угодою, яка встановлює час і порядок здачі військ.

Незалежно від умов капітуляції переможець зобов’язаний дотримуватися Женевських конвенцій. Зокрема, безумовна здача не позбавляє військовополонених права на гуманне поводження та захист від катувань і насильства.

Чим капітуляція відрізняється від перемир’я та мирної угоди

Перемир’я дозволяє воюючим сторонам припинити бойові дії, не визнаючи поразки й не складаючи зброї. Армії залишаються під власним командуванням, а сторони домовляються, де саме й на який час припиняться військові операції. Залежно від умов угоди війська можуть залишатися на своїх позиціях або відійти на погоджену відстань.

Згідно з Гаазьким положенням 1907 року, перемир’я може охоплювати весь фронт або лише окрему його ділянку. Якщо сторони не визначили тривалості перемир’я, кожна з них може відновити бойові дії, попередивши противника в погоджений строк. Саме по собі перемир’я не означає завершення війни.

У сучасних переговорах частіше говорять про припинення вогню. Такі домовленості можуть діяти протягом визначеного часу або залишатися чинними до нового політичного рішення. Іноді сторони погоджують коротку гуманітарну паузу, щоб евакуювати цивільних чи доставити допомогу. Триваліше припинення вогню може створити умови для мирних переговорів. Домовленості також можуть передбачати відведення військ, встановлення лінії розмежування та міжнародний контроль за їх дотриманням.

Мирна угода покликана врегулювати причини та наслідки війни. Вона може визначати порядок виведення військ, гарантії безпеки, способи розв’язання територіальних суперечок і відповідальність сторін за виконання домовленостей. Однак підписання такого документа ще не гарантує, що бойові дії справді припиняться. Для завершення міжнародного збройного конфлікту мирний договір узагалі не є обов’язковим. Міжнародне гуманітарне право враховує насамперед фактичне завершення військових операцій та відсутність обґрунтованої ймовірності їх відновлення.

Припинення вогню вздовж лінії фронту не означає автоматичного визнання захоплених територій частиною іншої держави. Сторони можуть домовитися не воювати, залишивши територіальне питання невирішеним. Так само мирна угода не обов’язково передбачає капітуляцію. Її наслідки залежать від конкретних умов, зокрема від того, чи зберігає держава власну армію, незалежну владу та право самостійно визначати свою політику.

Як відбувалася капітуляція в історії

Під час Другої світової війни військові поразки мали різні наслідки для переможених держав. Франція та Італія уклали перемир’я, Німеччина й Японія погодилися на безумовну капітуляцію. Однак подальша доля цих країн залежала від умов здачі військ, становища на фронті та рішень переможців.

Франція, 1940 рік

Після німецького наступу в травні–червні 1940 року французька армія зазнала поразки, а Париж опинився під окупацією. 22 червня уряд маршала Філіппа Петена підписав із Німеччиною перемир’я, за яким німецькі війська отримали контроль над північчю Франції та всім її Атлантичним узбережжям. Південна частина країни залишилася під управлінням французького уряду, який розмістився у Віші.

Франція зберегла колоніальні володіння, значну частину флоту та власні державні установи. Проте умови перемир’я обмежували їхню діяльність, а уряд Віші співпрацював із нацистською Німеччиною та залежав від Берліна в питаннях зовнішньої та значної частини внутрішньої політики. Французька держава формально продовжувала існувати, але втратила можливість самостійно визначати свій політичний курс. Водночас генерал Шарль де Голль відмовився визнати перемир’я й організував рух «Вільна Франція», який продовжив боротьбу проти нацистів.

Італія, 1943 рік

У липні 1943 року Беніто Муссоліні усунули від влади, після чого новий італійський уряд розпочав таємні переговори із союзниками. 3 вересня в сицилійському Кассібіле сторони підписали військове перемир’я. Коли 8 вересня про нього оголосили, американський генерал Дуайт Ейзенхауер повідомив, що Італія погодилася на безумовну здачу своїх збройних сил союзникам.

Проте припинення війни із союзниками не принесло Італії миру. Німеччина, яка до того була її головним військовим партнером, окупувала значну частину країни й почала роззброювати італійські підрозділи. Частина військових чинила опір, інші залишилися без чітких наказів. У жовтні 1943 року королівський уряд оголосив війну Німеччині й долучився до боротьби проти неї на боці союзників. Італія вийшла з одного військового союзу, але бойові дії на її території тривали ще майже два роки.

Німеччина, 1945 рік

Навесні 1945 року німецькі війська втратили здатність продовжувати організований опір союзникам. 7 травня в Реймсі представники німецького командування підписали акт безумовної капітуляції. Наступного дня капітуляцію підтвердили підписанням акта в Берліні. Німецькі сухопутні, морські та повітряні сили зобов’язалися припинити бойові дії та виконувати накази командування переможців.

Після смерті Адольфа Гітлера в Німеччині ще діяв уряд Карла Деніца, який союзники використовували для переговорів про здачу військ. Однак 23 травня його членів заарештували. А 5 червня США, Велика Британія, СРСР і Франція перебрали на себе верховну владу в Німеччині, включно з повноваженнями центрального уряду та військового командування.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Друга світова війна – пояснюємо у 32 мапах

Німеччина втратила власну систему державного управління й опинилася під владою чотирьох держав-переможниць. Її територію поділили на окупаційні зони, проте союзники наголосили, що перебрання верховної влади саме собою не означає анексії країни.

Японія, 1945 рік

2 вересня 1945 року представники Японії підписали акт капітуляції на борту американського лінкора USS Missouri в Токійській затоці. Японський уряд прийняв умови Потсдамської декларації, а всі збройні сили країни мали безумовно скласти зброю. Японська влада також зобов’язалася звільнити військовополонених і цивільних інтернованих та виконувати розпорядження союзного командування.

На відміну від Німеччини, Японія зберегла імператора й національний уряд. Однак їхні повноваження підпорядкували верховному командувачу союзних окупаційних сил. Американське командування контролювало політичні перетворення, переважно використовуючи для цього японські державні установи. Імператор Хірохіто залишився на престолі, а країна пройшла через окупацію, демілітаризацію та ухвалення нової конституції, яка змінила її політичний устрій.

Чи завжди капітуляція означає втрату незалежності

Навіть капітуляція всієї армії не означає, що держава автоматично перестає існувати. Вона може втратити контроль над частиною або всією своєю територією, але військова поразка сама собою не позбавляє її суверенітету. Подальше становище країни залежить від того, хто здійснюватиме владу на її території та які повноваження залишаться за національним урядом.

Коли іноземні війська без згоди держави встановлюють фактичну владу над її територією, виникає військова окупація. За статтею 42 Гаазького положення 1907 року, окупованими вважаються території, де противник встановив контроль і здатний здійснювати владу. Для цього не потрібно підписувати угоду про капітуляцію. Окупація може тривати, навіть якщо українські війська продовжують опір на інших ділянках фронту.

Окупація не передає державі-окупанту суверенітету над захопленими землями. Вона отримує фактичну владу, але зобов’язана дотримуватися міжнародних правил окупації: забезпечувати громадський порядок і потреби цивільного населення, а також, наскільки це можливо, зберігати чинне законодавство. За міжнародним гуманітарним правом окупація є тимчасовим станом, незалежно від того, як довго вона триває.

Інша справа – анексія, коли держава односторонньо проголошує чужу територію частиною власної. Міжнародне право забороняє набувати території шляхом застосування сили. У консультативному висновку від 19 липня 2024 року Міжнародний суд ООН підтвердив, що окупація не дає державі-окупанту права встановлювати свій суверенітет над захопленими землями. Тому навіть проголошення анексії не робить таке захоплення законним.

Водночас держава може зберегти формальну незалежність, але втратити значну частину політичної самостійності. Якщо переможець визначає чисельність її армії, забороняє вступати до військових союзів або втручається у формування органів влади, країна вже не може самостійно вирішувати ключові питання власної безпеки. Вона може мати уряд, дипломатичні представництва й міжнародне визнання, але залишатися залежною від держави, яка нав’язала їй ці обмеження.

Чому умови Росії називають вимогами капітуляції України

Росія вимагає від України не лише територіальних поступок, а й обмеження її права самостійно визначати свою оборонну та зовнішню політику. У меморандумі, переданому українській делегації під час переговорів у Стамбулі 2 червня 2025 року, Москва зажадала визнати Крим, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області російськими територіями. Українські війська мали залишити ці регіони в їхніх адміністративних межах, включно з районами, які Росія не змогла окупувати.

Водночас Кремль вимагав нейтрального статусу України, відмови від військових союзів і заборони на розміщення іноземних військ та баз. Москва також хотіла обмежити чисельність ЗСУ, кількість озброєння та його характеристики. Російські пропозиції стосувалися й внутрішньої політики: надання російській мові офіційного статусу, розпуску організацій і партій, які Москва називає націоналістичними, та відмови від взаємних претензій щодо збитків, завданих війною.

Навіть припинення вогню Росія пов’язувала з попередніми поступками. За одним із запропонованих варіантів Україна мала розпочати виведення військ із чотирьох областей, які Москва оголосила своїми. За іншим – припинити мобілізацію, розпочати демобілізацію, обмежити переміщення військ і зупинити отримання іноземної військової допомоги, зокрема розвідувальних даних і послуг супутникового зв’язку. Цей варіант також передбачав скасування воєнного стану та проведення президентських і парламентських виборів не пізніше ніж через 100 днів після його скасування.

Від цих вимог Москва не відмовилася й у 2026 році. 1 жовтня Путін підтвердив, що нейтральний статус України залишається однією з цілей Росії. А 16 жовтня оголосив про створення так званої зони безпеки на українській території вздовж російського кордону. За його словами, питання її створення не підлягатиме обговоренню на майбутніх переговорах. Ідеться, зокрема, про території Сумської та Харківської областей, які Росія раніше офіційно не оголошувала частиною своєї держави.

Саме сукупність територіальних вимог і обмежень української обороноздатності дає підстави політикам називати російські пропозиції капітуляційними. Їхнє виконання позбавило б Київ можливості самостійно визначати чисельність і озброєння власної армії, обирати військових партнерів та вирішувати частину внутрішньополітичних питань. При цьому йдеться про політичну оцінку вимог Москви, а не про підготовлений акт військової капітуляції.

Україна ці умови не прийняла. У пропозиціях для стамбульських переговорів Київ наполягав на припиненні вогню щонайменше на 30 днів, поверненні полонених і вивезених до Росії українських дітей. Український документ також відкидав обмеження чисельності ЗСУ та міжнародне визнання російського суверенітету над окупованими територіями. Наявну лінію фронту пропонували взяти за відправну точку для територіальних переговорів.

Позиція США щодо можливого завершення війни залишається окремим питанням. За даними Axios, 20 жовтня американський спецпосланець Стів Віткофф вирушив до Осло для переговорів з Україною та європейськими партнерами. Після цього він планував представити спільні напрацювання Москві. Американська сторона називала серед цілей переговорів збереження українського суверенітету, гарантії безпеки та європейську інтеграцію України. Повного тексту нових мирних пропозицій не оприлюднили, тому поки неможливо встановити, які саме поступки в них передбачені та чи збігаються вони з вимогами Кремля.

Що означала б капітуляція України перед Росією

Капітуляція на умовах Кремля загрожувала б існуванню незалежної України та безпеці мільйонів її громадян. Про можливі наслідки свідчить становище на окупованих територіях, де російська влада переслідує українців, витісняє українську мову й культуру та примушує населення жити за російськими законами.

Володимир Путін неодноразово називав росіян та українців одним народом, заперечуючи окремішність української нації. На захоплених територіях ця політика супроводжується придушенням української ідентичності. У доповіді ООН від 20 березня 2024 року задокументовано запровадження російського громадянства, законодавства та шкільних програм, а також затримання, катування й переслідування людей за проукраїнську позицію.

Тисячі українців були змушені залишити свої домівки, а повернутися можуть далеко не всі. За даними Моніторингової місії ООН від 20 березня 2026 року, російська політика перешкоджає поверненню понад 870 тисяч внутрішньо переміщених осіб на окуповані території. Серед перешкод – вимоги щодо російського громадянства, заборони на в’їзд і конфіскація житла тих, хто виїхав.

Водночас Росія заохочує власних громадян переселятися на захоплені землі. За даними Associated Press, у Маріуполі квартири продають приїжджим із Росії, тоді як частина місцевих мешканців залишається без житла. Російським учителям, медикам і працівникам культури пропонують доплати за переїзд до окупованих регіонів. Така політика створює умови для зміни складу населення українських територій. При цьому стаття 49 Четвертої Женевської конвенції забороняє державі-окупанту переміщувати частину власного цивільного населення на окуповані землі.

Особливо тяжкі наслідки російська окупація має для дітей. У березні 2026 року Незалежна міжнародна комісія ООН із розслідування щодо України визнала депортацію та примусове переміщення українських дітей злочинами проти людяності. Комісія перевірила понад 1200 випадків із п’яти областей. Близько 80% цих дітей на момент дослідження не повернулися додому. Частину передали до російських родин та установ.

Примусове передавання дітей з однієї національної групи до іншої може становити геноцид, якщо доведено намір знищити цю групу повністю або частково. Це прямо передбачає Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду. Російські депортації, переслідування та придушення української ідентичності порушують питання про наявність такого наміру, хоча його юридичне встановлення потребує окремого доведення.

Капітуляція на умовах Кремля відкрила б Росії шлях до поширення на всю територію України терору, який українці вже пережили в Бучі та Ізюмі: масових убивств, катувань, депортацій і примусової русифікації. Масштаби вже скоєних злочинів і політика знищення української ідентичності дають підстави говорити про загрозу геноциду українців.