21 квітня 2025 року у Ватикані оголосили про смерть Папи Римського Франциска. Понтифік, якому було 88, очолював Католицьку Церкву протягом майже 12 років. Зі смертю Франциска Церква вступає у період sede vacante — «вакантного престолу». Попереду — один із найтаємничіших і найурочистіших ритуалів Ватикану: конклав.
Як обирають нового Папу, що таке конклав, чому кардинали ізольовані від світу під час голосування, хто може взяти участь у виборах і чи є шанс, що кардинал з України отримає місце у Сикстинській капелі — читайте в матеріалі Explainer.
Таємниця за зачиненими дверима: що таке конклав
Слово конклав походить від латинського cum clave — «під ключем». Це не метафора: кардинали справді зачиняються у Ватикані, щоб обрати наступного Папу. Їх ізолюють від зовнішнього світу — без телефонів, медіа, інтернету. Навіть церемоніймейстери мають покинути приміщення перед голосуванням.
Процедура обрання понтифіка — ритуал, який одночасно оповитий містикою і побудований на суворій логістиці. Вперше слово “конклав” офіційно з’явилось у 1274 році на Другому Ліонському соборі. А саму традицію скликати Колегію кардиналів для виборів було запроваджено ще у 1059 році.
Хто має право голосу — і чому це важливо для України
Усі кардинали мають титул, але не всі — право голосу. Лише ті, кому не виповнилось 80 років на момент оголошення sede vacante (періоду «вакантного престолу»), можуть брати участь у конклаві. Це правило, запроваджене Папою Павлом VI у 1970-х роках, покликане забезпечити активність і незалежність виборців. Станом на квітень 2025 року, право голосу мають 138 кардиналів із 252 живих, і ця цифра перевищує традиційний ліміт у 120 — бо Папа Франциск активно розширював географію та демографію Колегії.
Серед кардиналів-виборців — уперше за майже два десятиліття — представник України. Це Микола Бичок, єпископ Мельбурнської єпархії УГКЦ, який народився у Тернополі. У грудні 2024 року Папа Франциск надав йому титул кардинала-пресвітера базиліки Святої Софії в Римі, і тепер 45-річний Бичок має повне право брати участь у голосуванні на конклаві.
Це — важливий символічний момент для українських католиків. Вперше з 2005 року кардинал українського походження братиме участь у виборах нового Папи Римського. Востаннє це було у 2005 році, коли кардинал Любомир Гузар голосував за обрання Бенедикта XVI. Але вже у 2013-му, коли відбувався конклав після зречення Бенедикта, Гузару виповнилось 80, і він утратив право брати участь.
Чи може Микола Бичок стати Папою? Теоретично — так: кожен кардинал має право бути обраним. Але на практиці Колегія зазвичай обирає когось із досвідчених і впливових кардиналів, які мають значну історію служіння у Ватикані чи важливих єпархіях. Тож ймовірність такого розвитку подій наразі низька.
Проте сам факт участі — вже історичний. І для самого Бичка це, за його словами, велика відповідальність і несподіваний досвід. В інтерв’ю «Живому телебаченню» він з усмішкою зізнався:
«Звісно, що кожен кардинал може бути обраним на Святішого Отця, проте для мене це з межі фантастики: тому що я ніколи, по-перше, не думав, що я буду обраний на єпископа. Тепер я вже є обраний на кардинала, потенційно це можливо, але як це реально — Господь Бог покаже в наступному. Але справді це буде великий досвід […] і напевно, що не один конклав відбути».
Як кардинали обирають Папу?
Зібравшись з усього світу, кардинали входять до Сикстинської капели — саме тут проходить голосування, за дверима, які зачиняються на ключ. Усередині — близько 120 кардиналів, одягнених у багряно-червоні сутани. Їхній день на конклаві суворо регламентований, починаючи з молитви і закінчуючи таємним голосуванням кілька разів на день.
Кардинали голосують у порядку старшинства: першими — єпископи, потім — пресвітери, а далі — диякони. Хоча зазвичай церемонію очолює декан Колегії кардиналів, цього разу ним є Джованні Баттіста Ре, якому вже понад 80 — тож він не братиме участі. Процес голосування вестиме кардинал П’єтро Паролін — державний секретар Ватикану.
Кожен кардинал отримує паперовий бюлетень, де вписує ім’я кандидата, складає аркуш і підходить до вівтаря. Там, поклавши бюлетень на спеціальну тарілку (патену), він урочисто промовляє формулу присяги: «Я кличу своїм свідком Христа Господа, Який буде моїм суддею, що мій голос віддано тому, хто перед Богом, на мою думку, повинен бути обраним».
Для організації процесу дев’ятьох кардиналів обирають жеребом: три кардинали є в рахунковій групі, три збирають бюлетені в кардиналів, які з певних причин не можуть підійти і вкинути бюлетень і ще три перевіряють бюлетені.
Нового Папу обирають двома третинами голосів. Якщо такого результату не досягнуто, бюлетені спалюють у спеціальній печі. Чорний дим, що йде з димаря Сикстинської капели — сигнал, що Папу не обрали. Ця традиція існує з 1914 року. Для точнішого кольору диму нині використовують хімічні добавки, щоб уникнути плутанини, яка траплялась раніше.
У перший день проходить одне голосування, а далі — по чотири на добу: два вранці, два ввечері. Папу Бенедикта XVI обрали на четвертому голосуванні, Франциска — на п’ятому.
Кардинали не мають доступу до телефону, інтернету чи газет. Протягом усіх днів конклаву вони живуть у гостьовому домі святої Марти, а всі місця, де перебувають учасники — від трапезної до каплиці — повністю закриті для зовнішнього світу. Спілкування між турами голосування дозволене, однак жодної відкритої агітації чи обміну інформацією ззовні не допускається.
Весь цей процес покликаний забезпечити максимальну неупередженість вибору, уникнення політичного чи публічного тиску. І хоча зовні конклав здається театралізованим, для самих учасників це — щоденна рутинна робота в умовах ізоляції, внутрішнього тиску та історичної відповідальності.
Коли кандидат набирає необхідну більшість — щонайменше дві третини голосів — його питають: «Чи приймаєте ви канонічне обрання Верховним Понтифіком?» Якщо відповідь — «Accepto» або «Я приймаю», він миттєво стає новим главою Католицької Церкви.
Після цього бюлетені спалюють окремо — цього разу вони мають дати білий дим. Це знак, який бачить увесь світ: Папу обрано, конклав завершено.
Після обрання нового Папи старший кардинал-диякон проголошує формулу: «Habemus Papam!» — «Маємо Папу!». Потім новообраний понтифік з’являється на балконі собору Святого Петра, щоби дати перше благословення — Urbi et Orbi, «Місту і світу».
Перед цим новообраний Папа йде до окремої кімнати поруч із Сикстинською капелою — «Кімната сліз» (Stanza delle Lacrime) — де він переосмислює своє нове покликання і, за традицією, може розплакатись. Саме там йому пропонують кілька варіантів папських шат різного розміру, з яких він обирає свій новий одяг.
Як Папа обирає своє ім’я?
Одразу після згоди на обрання новообраний Папа обирає собі ім’я, під яким він буде відомий світу. Це рішення приймається в тиші, у приватній кімнаті поруч із Сикстинською капелою — ще до того, як Папа постане перед вірянами на балконі Святого Петра.
Вибір імені — символічний жест, що може вказувати на духовні орієнтири нового понтифікату. Так, Хорхе Маріо Бергольйо у 2013 році став першим в історії Папою, який обрав ім’я Франциск — на честь святого Франциска Асизького, покровителя бідних, пацифіста та захисника довкілля. Цим Папа Франциск дав чіткий сигнал про майбутню скромність і соціальну чутливість свого понтифікату.
Папське ім’я замінює хрестильне, але новообраний понтифік продовжує святкувати іменини згідно з ім’ям, отриманим при хрещенні. Ім’я новообраного Папи урочисто оголошує кардинал-протодиякон з балкону собору Святого Петра латинською формулою:
Annuntio vobis gaudium magnum: Habemus Papam! Eminentissimum ac Reverendissimum Dominum, Dominum N. N., Sanctae Romanae Ecclesiae Cardinalem N. N., qui sibi nomen imposuit N. N.
(Оголошую вам велику радість: У нас є Папа! Його Високопреосвященство, Найпреосвященніший Господь, Владика [хрестильне ім’я], кардинал [прізвище], який прийняв ім’я [Папське ім’я]).
Якщо обрано представника Східної Католицької Церкви, слово “Romanae” опускають. Якщо обранець не є кардиналом — ця частина також прибирається.
Хоча сьогодні зміна імені стала звичним елементом понтифікату, ця традиція з’явилася не одразу. Першим задокументованим випадком став 533 рік, коли обраний Папою Меркурій вирішив не носити ім’я язичницького бога і став Іваном II. Аналогічно, у 955 році Октавіан обрав ім’я Іван XII.
З 996 року лише два Папи залишили собі хрестильне ім’я: Адріан VI (Адріан Флоріс Бойєнс, 1522 рік) та Марцелл II (Марчелло Червіні, 1555 рік). Водночас, з часів Папи Ландо (913 рік) і аж до Папи Франциска, всі обирали імена, які вже були в історії Церкви. Лише Іван Павло I у 1978 році поєднав два імені своїх попередників — Івана XXIII і Павла VI.
Таким чином, вибір імені — не просто формальність, а сигнал: до кого апелює новий понтифік, які цінності планує підкреслювати, з ким ототожнює свою духовну місію
А хто може стати Папою?
Формально Папою може стати будь-який хрещений католик чоловічої статі. Але на практиці за останні кілька століть це завжди був кардинал. Востаннє Папу обрали з-поза Колегії кардиналів ще у XIV столітті. З-поміж 266 понтифіків, які очолювали Католицьку Церкву, 217 були італійцями. Лише поодинокі випадки стосувались Пап з інших країн — Івана Павла II з Польщі, Бенедикта XVI з Німеччини та Франциска з Аргентини.
Попри уявлення про суворий целібат, в історії Церкви були Папи, які мали дружин і дітей. Щонайменше четверо — Гормізд (514–523), Адріан II (867–872), Іван XVII (1003) та Климент IV (1265–1268) — перебували в офіційних шлюбах до того, як прийняли священний сан. Зокрема, Іван XVII мав трьох синів, а Климент IV — двох доньок, які згодом вступили до монастирів.
Найдраматичнішою є історія Папи Адріана II. Його дружина Стефанія та донька жили з ним у Латеранському палаці, коли він став Папою у віці 75 років. Обидві були викрадені та вбиті чоловіком на ім’я Елевтерій — трагедія, яка залишила глибокий слід в історії понтифікату.
Повна заборона на шлюб для священнослужителів (целібат) була поступовим процесом і не завжди дотримувалась. Найвідомішим прикладом відступу від цієї норми був Папа Олександр VI (1492–1503), що походив із впливової родини Борджіа. Йому приписують до десяти позашлюбних дітей, зокрема Лукрецію Борджіа — одну з найсуперечливіших постатей епохи Відродження.
Попри ці історичні винятки, сьогодні кандидати на понтифікат зобов’язані дотримуватись целібату, а обрання Папи з-поза кардинальського кола сприймалось би як сенсація.
А чи може Папа бути жінкою?
Формально канонічне право Католицької Церкви не забороняє жінці стати Папою, адже йдеться про будь-якого хрещеного католика. Але на практиці це неможливо: жінки не можуть бути висвячені у священницький сан, а всі Папи за останні століття — кардинали, що піднялись церковною ієрархією.
Це не завадило появі одного з найбільш стійких міфів у церковній історії — легенди про Папесу Іванну. За переказами, у IX столітті жінка, переодягнена чоловіком, змогла стати Папою під іменем Іван VIII. Начебто, її таємниця відкрилася під час процесії, коли вона зненацька народила дитину на очах у публіки. За однією з версій, її одразу стратили, а місце «падіння» згодом почали оминати під час церемоній.
Історія папеси Іванни стала популярною у Середньовіччі й неодноразово згадувалась у хроніках XIII століття. Її образ використовували й протестанти, щоб поставити під сумнів непогрішимість Папи. Вона навіть з’явилась у творах гуманіста Джованні Боккаччо.
Проте жодних достовірних доказів існування Папеси Іванни немає. В історичному списку понтифіків для неї не знайдеться часу: між Папами Левом IV і Бенедиктом III, на чий період приписують її понтифікат, немає місця для ще одного правління. Більшість істориків вважає цю історію апокрифом, який виріс із фольклору, літературної вигадки або антипапських настроїв.
І все ж, попри розвінчання, міф про Іванну продовжує жити — як символ забороненого, невизнаного і, для декого, феміністичної легенди про владу, яку жінка мала, але не могла зберегти.
Коли вибори затягуються
Конклави можуть бути як надзвичайно швидкими, так і вкрай затяжними. У 1939 році Папу Пія XII було обрано вже на третій спробі. Але бувають і крайнощі: найтриваліший в історії конклав, який розпочався у 1268 році, тривав майже три роки. Урешті, розчаровані мешканці міста, де засідали кардинали, зняли дах із будівлі й залишили духовенство лише з хлібом і водою — щоб пришвидшити рішення.
Якщо понтифіка не обирають протягом 13 днів, конклав бере день перерви для молитви та роздумів. Після цього — голосування лише між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів. Один з них має отримати щонайменше дві третини.
Це правило, запроваджене ще Бенедиктом XVI, покликане уникнути нескінченних тупиків, але може ускладнити появу компромісного кандидата.
Історії з драмою
Конклав — не лише релігійна процедура. Це ритуал влади, історії та ідеології. У 1378 році вибори Папи відбувались на тлі заворушень: римляни вимагали, щоб понтифіком став італієць. Так з’явилось одразу двоє Пап — один у Римі, інший в Авіньйоні. Цей розкол увійшов в історію як Західна схизма.
У 1559 році один із фаворитів утратив шанси на понтифікат після того, як стало відомо про його позашлюбну дитину. Папою тоді став Пій IV, про особисте життя якого також ходили чутки — але вони залишилися неофіційними.
Фінал за зачиненими дверима
Конклав — це подія, де історія пишеться мовчки. За товстими мурами Ватикану вирішується не лише ім’я наступного Папи, а й напрямок, у якому прямуватиме Католицька Церква у XXI столітті. Це стародавній ритуал, у якому поєднуються віра, влада, символи й політика. І хоча зовні він здається непорушним, саме під час конклаву відбуваються непомітні, але глибокі зсуви в глобальній релігійній свідомості.
Момент, коли над Сикстинською капелою здіймається білий дим, — не просто фінал голосування. Це акт народження нової епохи. Відтепер один чоловік — обраний у тиші, молитві й таємниці — нестиме перед світом місію, яка формально не має терміну завершення. І хай навіть усе виглядає як урочиста театральна традиція, насправді це — точка перезапуску для найбільшої у світі християнської спільноти.
Перед новим Папою — глобальні виклики безпрецедентного масштабу. Світ стоїть на порозі нової великої війни, Україна продовжує боротися за своє існування, мільйони людей потерпають від голоду, зміни клімату та гуманітарних криз. Чи залишиться Церква голосом морального авторитету у цих буремних часах? Чи продовжить реформи, розпочаті Франциском? І чи зможе бути почутою в новому етапі глобальної історії?
До наступного Habemus Papam! залишилось зовсім небагато.
