Хто і як вигадав формат показів? Коли і де пройшов перший тиждень моди? Чому Нью-Йорк, Мілан, Париж і Лондон вважаються головними столицями моди? Та як еволюціонували покази і тижні моди за час свого існування?
Що таке тиждень моди?
Явище нового світогляду. Можливість зазирнути у майбутнє і подумати про сьогодення. Свято, на яке чекає вся модна еліта.
Тиждень моди можна описати по-різному. Але простими словами, це масштабний комерційний захід довжиною у сім днів, протягом якого дизайнери та модні бренди демонструють свої сезонні колекції потенційним покупцям. Відведений час на демонстрацію колекції називають показом, який триває не більше десяти хвилин та має розкрити нове бачення дизайнера і познайомити покупців з новим одягом. Щоб якнайліпше відобразити ідеї колекції, дизайнери вдаються до усіляких творчих ідей: використовують декорації, незвичний реквізит, музику, диджитал-технології та інше.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто вирішує, що буде модним? Пояснюємо, як працює фешн-індустрія
У багатьох країнах та світових столицях є свій тиждень моди – від Копенгагена до Києва, – який відбувається двічі на рік: у січні-лютому і вересні-жовтні. Та найбільш відомі і вагомі у світі усього чотири тижні моди: Нью-Йорк, Лондон, Мілан і Париж.
У кожного з міст своя цікава і напружена історія. Наприклад, тиждень моди у Нью-Йорку розпочався під час Другої світової війни у 1943 році. Тиждень моди в Мілані започаткувала Національна палата італійської моди у 1958 році. Париж почав проводити кутюрні покази у 1945 році, одразу після закінчення війни, але Паризький тиждень моди прет-а-порте відбувся лише у 1973 році під егідою Синдикату високої моди. І, нарешті, тиждень моди у Лондоні було засновано Британською радою моди у 1984 році.
Чому саме Париж вважається епіцентром моди, а Паризький тиждень моди – головним серед усіх тижнів?
Історично перший тиждень моди пройшов у Нью-Йорку. Тому саме з нього і починається модний марафон. Але саме в Парижі сконцентрована вся модна спадщина.
Тут розпочалась історія показів. Вони не проводились системно, а були організовані самостійно відомими паризькими кутюр’є, аби продемонструвати свій одяг на живих моделях та в дії (найперші покази на манекенах проводились ще у 1700-х роках).
Оживити покази спало на думку Чарльзу Фредеріку Ворту, який вважається батьком паризького кутюру. У 1860 році він організував показ під час скачок на іподромі Лоншан, де збиралася вся суспільна еліта та багато заможних і соціально амбіційних жінок – потенційних клієнток кутюр’є. Таким чином він заклав традицію, яку продовжили інші паризькі дизайнери до 1930-х років.
Перший показ не був схожий на той, що ми зазвичай бачимо, але був геніальним за своїм задумом. Переодягнені моделі Ворта просто милувалися серед світського натовпу і привертали до себе чимало уваги, прославляючи ім’я дизайнера.
Ідея вперше зробити показ публічним і організувати його в опері належить Жанні Паке. А от Поль Пуаре перетворив покази на розкішні костюмовані бали у власному будинку моди, поєднавши комерцію зі світським спілкуванням. На такі бали відвідувачі неодмінно вдягали свій найкращий одяг або дотримувались запропонованого дрес-коду, а Пуаре переодягав своїх моделей у нове вбрання та випускав їх до гостей у веселій невимушеній атмосфері.
Один із костюмованих балів Пуаре 1911 року навіть потрапив до fashion-історії як “Тисяча і друга ніч”. Захопившись історією гаремів та султанів, дизайнер створив колекцію абажурних суконь і шароварів та вигадав під неї цілу театралізовану виставу: серед садів з наметами і живими тропічними птахами він встановив золоту клітку, в якій оселилась мадам Пуаре, а сам дизайнер перетворився на султана.
Саме цього року фотограф Едвард Стайхен отримав можливість відзняти фотографії суконь Поля Пуаре – перші fashion-фото в історії (хоча це було “заборонено” серед дизайнерів, які оберігали колекції від копіювань та плагіату, а тому ескізи одягу тривалий час замальовувались художниками в ілюстраціях).
У 1920-30 роках на модній сцені з’явилися Коко Шанель, Мадлен Віоннет та Ельза Скіапареллі та почався розквіт салонних “дефіле моди”, як їх називали у Парижі (з французької – défilés de mode). Ці покази були більш камерні, індивідуалізовані та проводились для обраної групи клієнтів модного будинку, які вже в той самий день залишали замовлення на одяг.
Лише трагічні події – Друга світова війна – змінили модний устрій показів. До Парижа вони повернулися у вигляді першого Тижня моди Haute Couture у 1945 році і з новим регламентом до кожної сезонної колекції: 35 екземплярів денного та вечірнього одягу, пошиття лише під індивідуальне замовлення, з тривалим та копітким процесом примірок.
Уже за два роки після закінчення війни паризька мода відновила свій статус впливовості, незважаючи на пожвавлення модної індустрії в Нью-Йорку, і змінила світовий хід fashion-історії. У 1947 році Крістіан Діор запропонував New Look – новий приголомшливий образ: повернув жінкам об’ємний X-силует, акцентовану талію та елегантність, яка була затьмарена квадратним прагматизмом воєнних років. Париж знову почав диктувати тенденції.
Розвиток промисловості та масового виробництва у 1950-60-х роках вплинув на появу моди прет-а-порте, яка створювала одяг за взірцями високої, але більш уніфікований та практичний. І коли дизайнерів та модних марок готового вбрання побільшало, це підштовхнуло Синдикат високої моди дати їм дозвіл демонструвати колекції під власним іменем.
Але цікаво, що перший офіційний показ прет-а-порте, який у пресі назвали “Версальською битвою” (Battle of Versailles), представляли митці кутюру і справжні леви французької моди – Ів Сен-Лоран, Емануель Унгаро, П’єр Карден, бренд Christian Dior (для якого творив Марк Бохан) та Юбер де Живанши.
На одній сцені Версальського палацу вони зустрілись з майже невідомими на той час для європейців американськими дизайнерами, яких французи називали “дизайнерами спортивного одягу” – Анною Кляйн, Хальстоном, Оскаром де ла Рента, Біллом Блассом та Стівеном Берроузом. На легендарне дефіле зібралось 700 глядачів та відомих гостей: принцеса Монако Грейс Келлі, Енді Ворхол, Елен де Ротшильд, Елізабет Тейлор та багато інших.
І хоча показ не мав на меті зіткнути лобами моду по обидва боки Атлантики, насправді це було протистояння високої французької моди і американського прет-а-порте; зіткнення світу надмірно дорогих і манірних речей для мільйонерів з одного боку та демократії і утилітарності – з іншого, які несли в Старий світ юність і новизну.
Преса згадувала французів як пихатих і претензійних зі своєю театральністю на сцені: караванами носорогів, каретою з гарбуза в стилі Попелюшки, кадилаком Бугатті – і захоплювалась американцями: поява Лайзи Мінеллі у Версалі з виходом екзотичних афроамериканських моделей нагадувала Бродвей. Афроамериканки рухались вільно і чуттєво – під такт ритм-енд-блюзу чи соулу і щоразу зривали у залі овації захоплення.
Саме з цього часу прийнято говорити про початок різноманіття серед моделей завдяки участі афроамериканок, які вперше вийшли на подіум у Франції.
Лайза Мінеллі та американські моделі з подіумів вимовляють «Bonjour, Paris!» на Grand Divertissement à Versailles у 1973 році. Ця подія вивела американську моду на міжнародну карту.
Як з’явився тиждень моди в Нью-Йорку?
Досить довго на модній сцені тенденції диктували Париж та європейські дизайнери. Але америнці теж творили свою моду і намагались організовувати покази, беручи за приклад французький формат. Так, у 1903 році паризьку концепцію імпортував нью-йоркський універмаг Ehrich Brothers, який влаштував, як вважають, перший модний показ в Америці. Ідею підхопили й інші магазини: американські покази мод проводились безпосередньо при власному ресторані магазину чи готелю під час обіду та у супроводі модератора, який коментував кожен вихід моделі. Це стало звичним явищем в Америці.
Та коли почалась Друга світова війна, а тутешня преса не змогла летіти до Франції, американські дизайнери отримали шанс продемонструвати свої таланти і привернути до себе увагу багатих американських клієнток.
Нью-Йорк виходить на світову арену моди. У 1943-му році тут з’явився унікальний формат сезонної організації шоу — Тиждень для преси, який вигадала Еліонор Ламберт, що, власне, допомогло об’єднати численні покази у певні часові рамки та провести їх в одному місці.
Перший захід відбувся у готелі The Plaza, і на ньому були присутні виключно журналісти та фоторепортери з усіх куточків Америки, а найкращі колекції американських дизайнерів з’явились на шпальтах Vogue та Harper’s Bazaar.
Уже за два роки, у 1945 році, вийшов своєрідний путівник моди – The Fashion Calendar, ідея якого належить Рут Фінлі. Він організував розклад показів для гостей і визначив таймінг для учасників, аби дефіле на проводились одночасно.
У 50-ті та 60-ті роки організований захід переріс у дещо більше, ніж просто захід для преси. Він став невід’ємною частиною суспільства і створив новий ландшафт моди в Америці.
Еліонор Ламберт продовжила свою спадщину у світі моди – і в 1962 році сформувала CFDA – Раду модних дизайнерів Америки. Поява цієї організації зробила Сполучені Штати успішним центром мистецтва, культури і моди у всьому світі.
До 80-90-х років шоу були поєднані за часом, але не проводились в одному місці. Загалом більшість шоу дизайнери організовували в галереях, готелях і нічних клубах. Саме в Нью-Йорку мода тісно поєдналася з музичною індустрією, клубною культурою, художнім мистецтвом. На той час мода у Нью-Йорку – це були вечірки, селебріті, різноманітні світські люди, музична сцена та інше.
Лише у 90-ті роки покази перетворились на сучасні покази мод, коли почали проводитись на одному подіумі, переїхавши у білі намети в Брайант-парку.
Офіційно свою назву “Тиждень моди у Нью-Йорку” захід отримав у 2007-му році і був орієнтований на знаменитостей та запрошення за списками, а згодом розширив свою локацію і перемістився у Лінкольн-центр.
Що відбувалось у цей час у Мілані?
З усієї великої четвірки Мілан – єдине місто, яке не є столицею. І у цього факту є своя історія.
Цікаво, що серед усіх італійських міст бути центром моди значна перевага належала Флоренції. Саме тут офіційно народилась мода в Італії.
У 1951 році італійський аристократ і директор із закупівель багатьох відомих американських магазинів Джованні Баттіста Джорджіні надихнувся успіхом американської колеги Еліонор Ламберт та організував у Флоренції перші покази мод.
Запросивши американських журналістів та покупців Bergdorf Goodman та Saks Fifth Avenue до Італії, він познайомив світ з італійською модою і такими брендами, як Emilio Pucci та Fontana Couture. Захід став настільки успішним, що наступного разу бренди самостійно пропонували Джованні співпрацю.
Вже кілька десятиліть по тому, коли невеличка Флоренція була не в змозі впоратись із транспортним колапсом та напливом гостей, – шоу перенесли до Мілану.
З 50-х років в Італії чимало міст змагались за увагу преси та покупців, але статус Мілану за цей час значно виріс.
Північне промислове місто з розвиненою легкою промисловістю, Мілан органічно став альма-матер для багатьох дизайнерів, оскільки в 50-х–60-х різко зросла популярність прет-а-порте. Також з 1961 року тут розміщувалась штаб-квартира італійського Vogue і працювали найвідоміші в Італії та у світі італійські дизайнери – Джорджо Армані та Джанні Версаче. Це допомогло місту закріпити статус модної столиці світу. Перший тиждень моди в Мілані відбувся у 1975 році.
Коротка історія тижня моди у Лондоні
Тим часом у Лондоні модою керують бунтівники-дизайнери і справжні новатори, ідеї яких змінили світ моди та й світ загалом: від свінгуючих 60-х та епатажних і суперсексуальних міні-спідниць Мері Куант до концептуальних форм, силуетів та авангардних мистецьких ідей Александра Макквіна.
Лондонський тиждень моди – наймолодший серед усієї четвірки модних столиць. Він з’явився 36 років тому, але справедливо увійшов у fashion-квартет.
Новаторство, екстраординарність, панк-провокація та вплив клубної культури – так можна описати все, що відбувається на Лондонському тижні моди, і завдяки чому його не сплутати з жодним іншим.
Перший тиждень моди тут провели 1984 року. Покази пройшли дуже незвично – на автостоянці в Кенсінгтоні. Серед дизайнерів того часу, які демонстрували свої нечисленні колекції (усього відбулось 15 показів), були головні обличчя британської модної сцени сьогодення – Вів’єн Вествуд та Джон Гальяно, який щойно закінчив університет дизайну й демонстрував свою випускну колекцію, яка вразила всіх і була розкуплена за лічені дні.
Захід набув такої сенсаційності в медіа, що британська влада вирішила допомогти новоспеченому заходу та виділила кошти на його безперебійну організацію.
У 1986 році лондонські покази відвідала Маргарет Тетчер, при чому була на них протягом семи днів, попри свою зайнятість. У ті часи шоу все ще нагадували вуличні заходи, більше схожі на вистави для розваги середнього й низького класів. Але це не заважало Тетчер паркувати свій автомобіль поряд і споглядати шоу.
Увагу в Лондоні на себе привертали не лише дизайнери, а й моделі. Так, 1989 року тут дебютувала 16-річна Кейт Мосс, яка започаткує завдяки своїй незвичній красі ціле десятиліття під назвою “героїновий шик”.
Загалом за весь час Лондонський тиждень моди мав непросту історію злетів та падінь. Одна з них сталася наприкінці 80-х років у час рецесії у Великій Британії, через що кількість шоу різко скоротилася, а світова модна публіка втратила інтерес до місцевих дизайнерів.
Та вже згодом, у 1992 році, на подіум вийшов епатажний Александр Макквін та врятував Лондонський тиждень моди від забуття, перетворившись на одного з найголовніших дизайнерів британської модної сцени.
Після цієї події Лондон дедалі більше завойовував увагу фешн-спільноти: 1993-го року Наомі Кемпбелл продефілювала подіумом напівоголеною; 1995-го року перша колекція Стелли Маккартні забезпечила собі зірковий успіх та місце на всіх шпальтах журналів і газет завдяки супермоделям Наомі Кембелл і Кейт Мосс, які демонстрували колекцію під пісню Пола Маккартні Stella May Day; у 1997 році подіум Лондона запам’ятався виходом плюс-сайз моделі 14 розміру Софі Даль, яка вважається засновницею усього “руху пишнотілих моделей”, та розмовами про надмірну худорлявість серед моделей.
Початок 2000-х років позначився для Лондонського тижня моди черговою кризою: він втратив найкращих місцевих дизайнерів, які покинули британську столицю, щоби стати на чолі світових Будинків моди Парижу. Так, Макквін зайняв ключову роль у Givenchy, а Маккартні очолила Chloe.
Проте 2005-го року на подіумі дебютував улюбленець багатьох фешіоністас – бренд високої вуличної моди Topshop зі своєю преміальною лінією Topshop Unique. Це набуло неабиякого резонансу, адже вперше на Лондонському тижні моди свою колекцію виставляв бренд мас-маркету. Також відновити ім’я модному Лондону допомогли нові молоді дизайнери – Крістофер Кейн та Гарет П’ю, якого багато порівнювали з Макквіном.
2009-го року на лондонський подіум повернулися сильні бренди – Burberry, Vivienne Westwood та Paul Smith, а у першому ряду нарешті побачили Анну Вінтур, головну редакторку американського Vogue, якої не було тут два роки.
2018-го року Лондон став у авангарді нового тренду – сталої моди: на Лондонському тижні моди повністю було відсутнє натуральне хутро, чого не ставалося ще на жодному з великих тижнів моди.
Сьогодні тиждень моди у Лондоні проходить у виставковій залі Британської ради моди, яка і започаткувала його. І досі свої колекції тут незмінно показує гранд-дама британської модної сцени Вів’єн Вествуд.
