Що таке Європейський Союз і як він функціонує

1 листопада 1993 року набув чинності Маастрихтський договір – документ, який оформив Європейський Союз як політичне об’єднання зі спільними інститутами й правилами, що виходять далеко за межі звичайної «торгової угоди».

Відтоді ЄС пережив розширення на схід, запровадження євро, створення шенгенської зони, фінансові та міграційні кризи, брекзит, пандемію і – головне випробування останніх років – війну Росії проти України.

Сьогодні ЄС – найбільший торговельний блок світу, але його сила не лише в економіці, а у здатності домовлятися попри відмінності. Країни передали частину повноважень наднаціональним інституціям, залишаючись суверенними. ЄС схожий на державу, але не є нею – це унікальна система, де спільні правила співіснують із національними ідентичностями.

Explainer пояснює, що таке Європейський Союз, як він працює, яких досягнень і викликів зазнав – і де в цій історії місце України.

Що таке Європейський Союз?

Європейський Союз – це об’єднання 27 суверенних держав, які вирішили спільно ухвалювати рішення в низці ключових сфер: від економіки й права до екології та безпеки. Його основа – договори, ратифіковані всіма країнами-членами. Саме ці документи визначають, які повноваження держави передають наднаціональним інституціям, а які залишають за собою.

У юридичному сенсі ЄС не є державою, хоча має багато її ознак: спільну валюту, парламент, урядову структуру, судову систему, прапор і гімн. Його часто описують як “союз держав і народів Європи”, що балансує між двома принципами – наднаціональністю (спільними правилами для всіх) і міжурядовістю (правом кожної країни зберігати суверенітет).

Сучасний ЄС виріс із трьох попередніх спільнот:

• Європейського співтовариства з вугілля і сталі (створеного 1951 року),
• Європейського економічного співтовариства,
• та Євратому – Спільноти з атомної енергетики.

Маастрихтський договір 1992 року об’єднав ці структури під спільним дахом і додав політичний вимір: спільну зовнішню політику, громадянство ЄС, спільну валюту, ідею єдиного ринку й майбутньої безпекової співпраці. Пізніше, через Амстердамський (1997), Ніццький (2001) та Лісабонський (2007) договори, Союз оновлював свої інституції й механізми ухвалення рішень.

Мета ЄС з самого початку була не лише економічною. Після двох світових воєн країни Західної Європи прагнули зробити новий конфлікт неможливим – через взаємну залежність і спільні інтереси. І ця стратегія спрацювала: за понад сімдесят років між його членами не було війни.

Сьогодні ЄС – це політична, економічна і ціннісна спільнота, де головним капіталом вважають право, консенсус і компроміс. Кожна нова криза – від фінансової до геополітичної – змушує Союз переосмислювати себе, але не руйнує його. Саме тому Європейський Союз залишився одним із найуспішніших інтеграційних проєктів у сучасній історії.

Як функціонує ЄС: структура влади та основні інституції

Європейський Союз працює як багаторівнева система управління, де влада розподілена між наднаціональними інституціями та урядами країн-членів. Його архітектура нагадує класичну модель поділу влади – законодавчу, виконавчу й судову, але з європейською специфікою: усі рішення базуються на консенсусі та договорах, а не на централізованій ієрархії.

Європейська рада – політичний орієнтир

Європейська рада – це зібрання глав держав і урядів 27 країн ЄС. Вона не ухвалює законів, але визначає стратегічний курс Союзу: його розширення, зовнішню політику, оборону, кліматичні цілі чи реакцію на міжнародні кризи.

З 2024 року Європейську раду очолює Антоніу Кошта, колишній прем’єр-міністр Португалії. Його завдання – модерувати дискусії між лідерами, шукати компроміси й утримувати єдність Союзу у складні моменти.

Якщо спрощено, Європейська рада задає напрям, а всі інші інституції втілюють його в законах і програмах.

Рада ЄС – голос урядів

Рада Європейського Союзу, або Рада міністрів, представляє уряди країн-членів. Тут міністри збираються за напрямами – економіка, екологія, енергетика, освіта тощо – і спільно з Європарламентом ухвалюють закони.

Рішення здебільшого приймаються кваліфікованою більшістю: 55% країн, які представляють не менше ніж 65% населення ЄС. А от у питаннях зовнішньої політики чи оборони потрібна одностайність – кожна країна має право вето.

Європейський парламент – голос громадян

Європарламент – єдина інституція ЄС, яку обирають напряму громадяни. Вибори відбуваються раз на п’ять років, наступні заплановані на червень 2029 року.

Депутати (їх 720 після перерозподілу місць у 2024 році) працюють не за національними делегаціями, а за політичними групами: соціал-демократи, ліберали, «зелені», консерватори тощо.

Парламент разом із Радою ухвалює закони, затверджує бюджет, контролює Європейську комісію та має право оголосити їй вотум недовіри.

Європейська комісія – «уряд» Союзу

Комісія пропонує законопроєкти, виконує бюджет і наглядає за тим, щоб усі країни дотримувалися права ЄС. Вона також представляє Союз у міжнародних переговорах – від торговельних угод до кліматичних домовленостей.

У складі Комісії – 27 комісарів (по одному від кожної держави), включно з головою.

Станом на 2025 рік Комісію очолює Урсула фон дер Ляєн, яка у 2024 році залишилась на другий термін (до 2029 року). Комісари зобов’язані діяти не від імені своїх урядів, а в інтересах усієї спільноти.

Суд Європейського Союзу – арбітр права

Суд ЄС стежить за тим, щоб законодавство Союзу тлумачилося однаково в усіх країнах. Він може скасовувати рішення урядів чи компаній, якщо вони порушують норми ЄС.
Його принцип – простий, але фундаментальний: право ЄС має пріоритет над національним, якщо вони суперечать одне одному.

Інші ключові інституції

• Європейський центральний банк (ЄЦБ) – відповідає за євро і монетарну політику єврозони. Його місія – забезпечення стабільності цін.
• Європейський рахунковий суд – контролює, як витрачаються спільні кошти бюджету.
• Європейська служба зовнішніх дій (EEAS) – дипломатичне крило Союзу, яке координує зовнішню політику та має представництва по всьому світу.

Разом ці інституції створюють систему, у якій баланс між національними інтересами та спільними рішеннями тримається на трьох речах: довірі, праві та процедурі. Це і є європейська модель влади – складна, але передбачувана.

Принципи та компетенції ЄС: хто за що відповідає

Європейський Союз працює на основі кількох фундаментальних принципів. Вони визначають, де саме ЄС може ухвалювати рішення, а де влада залишається за національними урядами. Це система, побудована не на примусі, а на довірі та добровільній передачі повноважень.

Принцип субсидіарності

Його суть у простому правилі: рішення має ухвалюватися на тому рівні, який найближчий до людей. Якщо проблему можна ефективно вирішити на рівні держави чи регіону – вона не переходить до Брюсселя. Але якщо потрібні спільні дії (наприклад, боротьба зі змінами клімату або регулювання внутрішнього ринку) – діє ЄС.

Це запобіжник проти надмірної централізації й водночас гарантія, що Союз втручається лише там, де це справді потрібно.

Принцип пропорційності

Навіть коли ЄС діє у своїй компетенції, його рішення мають бути пропорційними меті. Тобто не більше втручання, ніж необхідно. Цей принцип особливо важливий у регуляторній політиці: він стримує «брюссельську бюрократію» й дає країнам простір для національної специфіки.

Види компетенцій ЄС

Усі сфери політики в ЄС поділяються на три категорії: виключні, спільні та допоміжні (або координувальні). Ця система визначена Лісабонським договором і діє як юридична «мапа повноважень».

1. Виключна компетенція

У цих сферах рішення ухвалює тільки ЄС, а країни-члени можуть діяти лише в межах, визначених європейським правом. До них належать:

• митна політика та функціонування єдиного митного союзу;
• встановлення правил конкуренції на внутрішньому ринку;
• монетарна політика для країн єврозони;
• спільна торгівельна політика (зовнішні угоди з третіми країнами);
• збереження морських біологічних ресурсів.

Тут ЄС говорить одним голосом, і саме це робить його потужним гравцем на світових торговельних ринках.

2. Спільна компетенція

Це більшість сфер сучасної політики, де і Союз, і держави-члени можуть ухвалювати рішення. Але якщо ЄС уже прийняв законодавчі норми, національні уряди мають їх дотримуватися.
До спільної компетенції належать:

• внутрішній ринок і економічна політика,
• сільське господарство й рибальство (крім збереження ресурсів),
• охорона навколишнього середовища,
• транспорт, енергетика, захист прав споживачів,
• простір свободи, безпеки й правосуддя (візова, міграційна, поліцейська співпраця).

Саме в цих сферах найчастіше стикаються різні інтереси країн: одні прагнуть глибшої інтеграції, інші – більшої автономії.

3. Допоміжна та координувальна компетенція

ЄС не має тут права ухвалювати обов’язкові для всіх закони, але може координувати або підтримувати дії держав-членів. Це сфери:

• освіти та культури,
• охорони здоров’я,
• промисловості, туризму, молодіжної політики,
• цивільного захисту та адміністративного співробітництва.

Інакше кажучи, Союз може сприяти обміну досвідом, фінансувати спільні програми чи ініціативи, але не встановлює загальних правил.

Як розподіл працює на практиці

У теорії все виглядає просто, а на практиці часто перетворюється на політичний пазл.
Наприклад, у міграційній політиці повноваження поділені: спільні стандарти встановлює ЄС, але рішення про прийом біженців ухвалюють уряди.

Під час кризи 2015 року ця конструкція дала збій – країни не змогли домовитися про єдиний механізм розподілу мігрантів.

Або в енергетиці: спільна кліматична стратегія задається Брюсселем, але конкретна структура енергоринку залежить від національної політики.

Саме тому ЄС постійно балансує між двома логіками – глибиною інтеграції й гнучкістю держав. І хоча цей баланс не завжди ідеальний, він дає змогу утримувати союз різних країн під одним дахом.

Євро, Шенген і спільний простір: як працює інтеграція на практиці

Ідея Європейського Союзу завжди полягала не лише в угодах між урядами, а у створенні спільного простору життя – без внутрішніх кордонів, із єдиними стандартами і можливістю вільно подорожувати, працювати та вести бізнес. Саме тому ключові кроки інтеграції відбувалися не лише в політиці, а й у повсякденній економіці.

Євро – спільна валюта, спільна відповідальність

Євро з’явилося у 1999 році як безготівкова валюта, а вже 2002-го вийшло в обіг у вигляді банкнот і монет.

Його створення стало, мабуть, найамбітнішим етапом європейської інтеграції – першим випадком у світі, коли кілька десятків держав добровільно відмовилися від національних валют.

Нині євро – офіційна валюта 20 країн, що входять до єврозони. Керівним центром є Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, який відповідає за монетарну політику та стабільність цін.

Щоб приєднатися до єврозони, країна має відповідати «маастрихтським критеріям»: контрольована інфляція, стійкі державні фінанси, стабільний валютний курс та довгострокові процентні ставки.

Вступ до єврозони не є автоматичним. Деякі країни ЄС – наприклад, Данія чи Швеція – свідомо залишаються поза нею, зберігаючи власні валюти. Інші, як Польща, Чехія чи Румунія, поступово готуються до переходу.

Євро не просто спростило торгівлю чи туризм. Воно стало символом економічної єдності: країни-члени погодилися координувати свої бюджети, обмежити дефіцит і тримати борги під контролем. Така дисципліна не раз викликала суперечки – особливо під час фінансової кризи 2008 року чи боргової драми в Греції, коли стало очевидно, що спільна валюта вимагає більшої політичної інтеграції.

Шенгенська зона – простір без внутрішніх кордонів

Інший символ європейської інтеграції – Шенгенська угода, підписана ще 1985 року в маленькому люксембурзькому містечку Шенген. Її реалізували у 1995-му, і відтоді громадяни більшості країн ЄС можуть подорожувати без прикордонного контролю.

Сьогодні Шенгенська зона включає 27 країн, серед яких не лише члени ЄС (наприклад, Італія, Франція, Іспанія чи Польща), а й кілька позасоюзних держав – Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.
Ті, хто входить до Шенгену, погодилися координувати візову політику, спільно охороняти зовнішні кордони й обмінюватися інформацією між поліціями.

Шенген зробив європейців мобільними, але також поставив нові виклики: міграційні кризи, терористичні загрози, пандемія COVID-19 показали, як швидко доводиться відновлювати контроль на кордонах, коли безпека під загрозою. Проте навіть після цих потрясінь ідея спільного простору залишилася однією з найстійкіших у ЄС.

Єдиний внутрішній ринок – серце Союзу

Якщо євро – це валюта, а Шенген – географія, то єдиний ринок – це механізм, який тримає все разом. Його принципи визначили ще в Римських договорах 1957 року, а повністю він запрацював у 1993-му – того самого дня, коли набув чинності Маастрихтський договір.

Єдиний ринок гарантує чотири свободи:

1. вільний рух товарів,
2. послуг,
3. капіталу,
4. і людей.

Це означає, що компанії можуть вільно торгувати по всьому ЄС, громадяни – працювати й навчатися в інших країнах, а інвестиції – рухатися без бар’єрів. Усе це підкріплене єдиними стандартами якості, захистом прав споживачів та спільними антимонопольними правилами.

Завдяки єдиному ринку ЄС став найбільшим торговельним блоком у світі, а його регулювання – орієнтиром для багатьох інших економік. Водночас це створює напруження між країнами з різним рівнем розвитку: сильні економіки отримують перевагу, а менш розвинені – вимагають механізмів компенсації. Для цього існують структурні та інвестиційні фонди ЄС, які підтримують регіони, що відстають.

Історія розширення ЄС: від шістки до двадцять сімки

Європейський Союз починався з ідеї, а не з бюрократії. Після Другої світової війни Європа шукала спосіб не допустити нового конфлікту.

У 1950 році міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував «об’єднати виробництво вугілля і сталі» Франції та Німеччини – двох галузей, які були серцем воєнної промисловості. Так народилася Європейська спільнота з вугілля і сталі (ЄСВС), до якої приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Це була «європейська шістка» – перший крок до інтеграції.

1957–1970-ті: економічний союз і перші нові члени

У 1957 році ці самі шість країн підписали Римські договори, створивши Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) – основу майбутнього ЄС. Ціллю стало створення спільного ринку без мит і бар’єрів.

У 1973 році до клубу приєдналися Велика Британія, Ірландія та Данія, відкривши першу хвилю розширення. Тоді ж Європа вперше зіткнулася з питанням: як поєднати країни з різними економічними рівнями та політичними традиціями.

1980-ті: південне розширення

Після падіння авторитарних режимів у Португалії, Іспанії та Греції ці держави стали членами ЄЕС (1979–1986). Для них вступ означав не лише економічну інтеграцію, а й повернення до демократії.

Паралельно розвивалася ідея «Європи без кордонів»: 1985 року була підписана Шенгенська угода, яка згодом відкрила шлях до вільного пересування людей.

1990-ті: Маастрихт і нова Європа

Після падіння Берлінського муру і розпаду СРСР Європа змінилася.

У 1993 році набув чинності Маастрихтський договір, який оформив Європейський Союз у сучасному вигляді, а 1995 року приєдналися Австрія, Фінляндія та Швеція.

Того ж десятиліття ЄС готувався до найбільшого виклику – інтеграції постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи.

2004–2007: «велике розширення» на схід

У 2004 році Союз збільшився одразу на десять нових членів: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Литву, Латвію, Естонію, Мальту й Кіпр. Це був історичний момент – Європа вперше стала справді цілісною.

Через три роки, у 2007-му, приєдналися Румунія та Болгарія.

Розширення принесло величезні переваги, але й нові виклики: різний рівень розвитку, міграцію робочої сили, потребу у великих дотаціях для нових членів. ЄС довелося реформувати свої інституції та бюджет, щоб утримати баланс між «старими» і «новими» країнами.

2013: вступ Хорватії і пауза

Після тривалих переговорів у 2013 році до ЄС приєдналася Хорватія – 28-ма держава.

На цьому розширення призупинилося: втома від реформ, криза євро і брекзит змусили Євросоюз зосередитися на внутрішній стабільності.

Велика Британія, одна з країн-засновниць 1970-х, після референдуму 2016 року вийшла з ЄС 31 січня 2020-го – перший випадок «зворотного» руху в історії Союзу.

2020-ті: нові кандидати і стратегічне оновлення

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ЄС знову відкрив двері для розширення. У червні 2022 року Україна та Молдова отримали статус кандидатів, у 2023-му – Грузія.

На Західних Балканах у черзі стоять Сербія, Чорногорія, Північна Македонія, Албанія та Боснія і Герцеговина.

У 2024 році Європейська рада підтвердила намір почати переговори з Україною до кінця 2025-го – уперше за багато років розширення знову стало політичним пріоритетом.

Виклики та проблеми ЄС: кризи, які змінюють Союз

Європейський Союз часто здається монолітом – але його сила не в ідеальності, а в здатності проходити через кризи, не розпадаючись. За три десятиліття Союз пережив низку потрясінь, які щоразу змушували його змінюватися.

Міграційна криза: перевірка меж солідарності

2015 рік став вододілом: мільйони біженців із Сирії, Афганістану й Північної Африки рушили до Європи. ЄС не був готовий до такого напливу.

Прикордонні держави, які першими приймали потік мігрантів – Греція, Італія та Угорщина, опинилися під тиском, а механізм спільного розподілу мігрантів не спрацював: кілька урядів відмовилися приймати квоти.

Криза оголила брак єдиної міграційної політики і розбіжності між південними, північними та східними членами.

Після кількох років суперечок Брюссель почав реформу системи притулку: у 2024-му був ухвалений новий Пакт про міграцію і притулок, який передбачає швидші процедури та гнучкішу відповідальність між країнами. Але політична чутливість теми залишилася: саме вона часто живить євроскептичні та популістські сили.

Брекзит: перший вихід і нове усвідомлення

Коли Велика Британія проголосувала за вихід із ЄС у 2016 році, багато хто побачив у цьому початок розпаду. Але сталося навпаки: брекзит об’єднав решту.

Після офіційного виходу 31 січня 2020 року ЄС переглянув власні правила, зробив процедури гнучкішими і підкреслив, що членство – це не лише економічна вигода, а й політична участь.

Водночас брекзит показав, наскільки глибоко взаємопов’язані європейські економіки: Британія й досі змушена погоджувати технічні стандарти з ЄС, а Ірландське питання досі нагадує, що кордони в Європі ніколи не бувають суто географічними.

Фінансова криза і урок Греції

Після світової рецесії 2008 року в ЄС вибухнула боргова криза єврозони. Найболючіше вона вдарила по Греції, Італії, Іспанії та Португалії.

Європейський центральний банк і Єврокомісія змушені були вводити пакети порятунку, водночас вимагаючи від урядів суворої економії. Це врятувало євро, але дорого коштувало політичної довіри: багато громадян відчули, що рішення приймаються «десь у Брюсселі», а не ними.

Саме тоді виникло поняття «демократичного дефіциту» – критика того, що інституції ЄС надто далекі від виборців. Згодом у відповідь ЄС посилив роль парламенту й механізми контролю, але дистанція між європейською політикою та звичайними громадянами досі відчутна.

Популізм і політична фрагментація

Останнє десятиліття принесло нову хвилю популізму – від Італії до Угорщини, від Франції до Нідерландів.

Європейські виборці дедалі частіше голосують не «за» інтеграцію, а «проти» еліт. Частина урядів почала конфліктувати з Брюсселем через верховенство права, свободу медіа чи права меншин.

У відповідь ЄС запровадив механізм умовності: країни, які порушують демократичні стандарти, можуть втратити доступ до європейських фондів. Це болісний, але неминучий крок для збереження довіри до правил гри.

Енергетика і війна

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році стало найсерйознішим тестом для ЄС за весь час.

Залежність від російського газу оголила стратегічну вразливість Союзу. Відповідь була швидкою: спільні закупівлі газу, перехід на LNG, нові інвестиції у відновлювану енергетику, а також план REPowerEU, який має зробити Європу енергонезалежною до кінця десятиліття.

ЄС уперше діяв як справжній геополітичний гравець – із санкційною політикою, військовою допомогою Україні та замороженням активів агресора.

Водночас ця криза змусила переглянути питання оборони, розширення й фінансів – від енергетичної безпеки до ролі НАТО.

Бюрократія і швидкість рішень

Ще одна проблема – повільність ухвалення рішень. Система консенсусу, яка гарантує баланс інтересів, часто гальмує дії у надзвичайних ситуаціях.

Через це дедалі частіше лунають пропозиції перейти до голосування кваліфікованою більшістю у сферах зовнішньої політики та безпеки. Але цей крок означав би глибше втручання у суверенітет – і тут знову постає старе питання: скільки інтеграції є забагато?

Криза довіри і пошук нового сенсу

Усі ці виклики мають спільний знаменник – пошук балансу між європейським і національним.
ЄС не розвалюється від криз – він змінюється через них. І щоразу виходить іншим: трохи повільнішим, але досвідченішим, трохи бюрократичним, але з міцнішою спільною ідентичністю.

Сьогодні головне питання для Європи звучить не «чи вистоїмо», а «як оновимося»: як зберегти довіру громадян і при цьому залишитися відкритими для нових членів, нових технологій і нових реалій безпеки.

Європейська безпека та ідея спільної армії

Ідея європейської армії з’явилася майже одночасно з Європейським Союзом — і відтоді що кілька років повертається в новій формі.

Вона народилася з прагнення зробити континент незалежним від зовнішніх сил і гарантувати, що війна між європейськими державами ніколи більше не повториться. Але шлях до цього виявився складним.

Перші спроби: від провалу 1954 року до співпраці через НАТО

Ще у 1950-х Франція запропонувала створити Європейське оборонне співтовариство – фактично першу спробу об’єднати збройні сили Західної Європи. Але 1954 року французький парламент не ратифікував договір, побоюючись втрати національного контролю над армією.

Ідея спільної оборони відклалася на десятиліття, а безпеку Європи після Другої світової фактично забезпечував НАТО – під керівництвом США.

Тож, на відміну від економічної інтеграції, військова інтеграція розвивалася обережно. Країни залишали оборону у сфері національного суверенітету, зберігаючи партнерство в межах Альянсу.

Поворотний момент: Лісабонський договір і «спільна оборонна політика»

Новий етап почався з Лісабонського договору 2009 року, який закріпив поняття Спільної політики безпеки та оборони (CSDP).

Це не спільна армія, але рамка, у якій ЄС може проводити миротворчі місії, навчальні операції, спільні закупівлі зброї чи розробки технологій.

Договір також ввів клаузулу взаємної допомоги: якщо на країну-члена нападають, інші мають надати підтримку “всім доступним засобом”.

Водночас Лісабон підтвердив: ЄС не конкурує з НАТО, а доповнює його. Переважна більшість членів ЄС – це також члени Альянсу, і саме він залишається головним військовим гарантом континенту.

Після 2014-го: гібридні загрози і нові ініціативи

Російська агресія проти України у 2014 році стала каталізатором оборонного пробудження Європи.
ЄС створив PESCO (Permanent Structured Cooperation) – механізм для спільного розвитку оборонних проєктів, який нині об’єднує понад 25 країн.

Також з’явився Європейський оборонний фонд – фінансовий інструмент, що підтримує спільні дослідження у сфері озброєнь і технологій.

Країни почали координувати закупівлі, розробляти спільні стандарти та відновлювати промислову базу оборони, яка довго занепадала після «мирних» 1990-х.

Війна в Україні: безпека як наріжний камінь Союзу

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році остаточно змінило погляд ЄС на оборону.
Вперше в історії Євросоюз почав постачати зброю третій країні – Україні – через новостворений Європейський фонд миру (European Peace Facility).

Союз запровадив рекордну кількість санкцій, виділив понад 80 мільярдів євро підтримки Україні (включно з військовою, фінансовою та гуманітарною допомогою) і розпочав спільні навчальні місії для українських військових.

Ці кроки стали безпрецедентними: Брюссель фактично став геополітичним центром Європи, який діє не лише економічно, а й стратегічно.

Водночас війна показала, що без США та НАТО оборона Європи досі неповна. Саме тому дискусія про “спільну армію” знову ожила — тепер уже не як альтернатива НАТО, а як посилення європейського компонента безпеки.

Європейська оборона завтра

Станом на 2025 рік ЄС рухається у напрямі «європейської оборонної спроможності», а не формальної армії.
Йдеться про:

• спільні інвестиції у виробництво боєприпасів і дронів;
• розвиток оборонних технологій і штучного інтелекту;
• посилення кіберзахисту;
• координацію оборонних бюджетів;
• розбудову військової мобільності всередині Європи.

Іншими словами, ЄС не створює «армію Європи» – він поступово будує єдину систему безпеки, де національні війська здатні діяти разом, швидко й узгоджено.

НАТО і ЄС: два крила однієї безпеки

Попри періодичні суперечки, реальність така: НАТО і ЄС не конкурують, а взаємодоповнюють одне одного.

Альянс забезпечує військовий щит, ЄС – політичну, економічну й санкційну основу. Саме цей тандем дозволив Європі залишатися об’єднаною перед обличчям агресії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Атака російських дронів по Польщі: виклик для системи колективної безпеки

У результаті війна в Україні зробила те, що не вдалося за десятиліття дебатів: перетворила оборону на спільну європейську справу.

І хоч спільної армії поки немає, ЄС уже має спільну волю її будувати – а це, у європейських масштабах, крок не менше революційний.

ЄС сьогодні і завтра: чому цей союз досі працює

Європейський Союз не з’явився як готовий проєкт. Він виростав із компромісів, кризи за кризою, помилки за помилкою.

Його історія – це історія поступовості: замість революцій – реформи, замість лідерського наказу – переговори, замість сили – правила. І саме тому ЄС виявився міцнішим, ніж здавалося скептикам.

Чому ЄС вистояв

По-перше, тому що він гнучкий. Кожна криза – фінансова, міграційна, пандемічна, енергетична – змінювала його інституції, але не руйнувала.

По-друге, тому що він заснований на праві, а не на примусі: усі члени добровільно погоджуються дотримуватися спільних правил, навіть якщо це означає поступитися частиною національної автономії.

По-третє, тому що ЄС навчився перетворювати різноманітність на ресурс. У ньому співіснують країни з різною історією, мовами, менталітетом і все ж — ухвалюють спільні рішення.

Це не «наддержава» і не «клуб еліт». Це — інфраструктура довіри, побудована між народами, які колись воювали одне з одним.

І ця довіра, попри всі політичні сварки, досі працює.

Що чекає ЄС далі

Європейський Союз стоїть перед новим циклом змін. Він одночасно мусить оновити власні інституції, щоб підготуватися до розширення, і відповісти на виклики безпеки, клімату, штучного інтелекту та демографії.

Підготовка до прийому нових членів – зокрема України, Молдови та країн Балкан – уже змушує ЄС переосмислювати свої правила голосування, бюджет і модель управління.

Ключові питання наступного десятиліття:

• як поєднати більшу кількість членів із ефективністю рішень;
• як захистити демократію від авторитарних впливів;
• як не втратити конкурентність у світі, де Китай і США задають темп;
• і як зберегти європейський спосіб життя — заснований на правах людини, солідарності та взаємній відповідальності.

Україна в цій історії

Війна зробила наш європейський вибір остаточним. І тепер питання не «чи прийме нас Європа», а «чи встигнемо ми побудувати в собі цю Європу» – із повагою до права, людської гідності й взаємної відповідальності.

Як колись ЄС об’єднав країни, які пережили катастрофу, так тепер він об’єднує континент, що вчиться жити після неї.

І, можливо, саме в цьому – його головна місія: не досконалість, а здатність оновлюватися, не втрачаючи сенсу.