Європейський Союз: як він працює і де Україна на шляху до членства

1 листопада 1993 року набув чинності Маастрихтський договір, який заснував Європейський Союз і розширив співпрацю європейських держав далеко за межі економіки. Він заклав основу для спільної зовнішньої та безпекової політики, громадянства ЄС і майбутнього запровадження євро.

Відтоді Європейський Союз кілька разів розширювався, запровадив спільну валюту для більшості своїх держав, пережив фінансові й міграційні кризи, брекзит і пандемію. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну питання безпеки, оборони та нового розширення знову стали одними з центральних для ЄС.

Сьогодні Європейський Союз об’єднує 27 держав, які залишаються суверенними, але спільно ухвалюють частину законів і рішень через інституції ЄС. Його правила охоплюють внутрішній ринок, торгівлю, захист прав споживачів, довкілля, конкуренцію, міграцію, зовнішню політику та багато інших сфер.

Для України ЄС уже не лише зовнішній партнер. Переговори про вступ офіційно розпочалися у 2024 році, а у 2026-му сторони перейшли до відкриття переговорних кластерів.

Explainer пояснює, що таке Європейський Союз, як працюють його основні інституції, як держави ухвалюють спільні рішення та де зараз Україна на шляху до членства.

Матеріал оновлено 16 серпня 2026 року.

Що таке Європейський Союз?

Європейський Союз – це політичне й економічне об’єднання 27 європейських держав, які домовилися спільно ухвалювати частину рішень – від торгівлі та конкуренції до захисту довкілля, міграції й зовнішньої політики.

Основою ЄС є міжнародні договори, погоджені державами-членами. Вони визначають, у яких сферах рішення ухвалюють на рівні Союзу, а які питання залишаються у компетенції національних урядів. Країни ЄС залишаються суверенними, але в окремих сферах передали частину повноважень спільним інституціям.

Європейський Союз не є федеративною державою. Він має власні інституції – Європейський парламент, Європейську комісію, Європейську раду, Раду ЄС і Суд Європейського Союзу. Європейський парламент і Рада ЄС спільно ухвалюють більшість законів, Єврокомісія пропонує нові правила й стежить за їх виконанням, а Європейська рада визначає загальний політичний напрям Союзу.

Сучасний ЄС виріс із кількох європейських спільнот, створених після Другої світової війни. У 1951 році шість держав заснували Європейське співтовариство з вугілля і сталі, а в 1957-му підписали Римські договори, які створили Європейське економічне співтовариство та Євратом.

Новий етап почався з Маастрихтського договору, підписаного 1992 року і чинного з 1 листопада 1993-го. Він офіційно створив Європейський Союз, запровадив громадянство ЄС, заклав основу для економічного і валютного союзу та розширив співпрацю у зовнішній політиці й інших сферах. Наступні договори – Амстердамський, Ніццький і Лісабонський – змінювали систему управління та повноваження інституцій Союзу.

Ідея європейської інтеграції після Другої світової війни полягала в тому, щоб пов’язати держави спільними економічними й політичними інтересами та зменшити ризик нового конфлікту. З часом ця співпраця перетворилася на систему спільного права, єдиного ринку та інституцій, рішення яких безпосередньо впливають на життя громадян країн ЄС.

Як функціонує ЄС: основні інституції та хто ухвалює рішення

Європейський Союз має кілька інституцій, між якими розподілені різні повноваження. Одні визначають політичний курс, інші пропонують та ухвалюють закони, контролюють їх виконання або стежать за дотриманням права ЄС. При цьому держави-члени беруть безпосередню участь у прийнятті рішень через Європейську раду та Раду ЄС.

Європейська рада – визначає політичний курс

Європейська рада об’єднує глав держав або урядів 27 країн ЄС, а також її президента та президента Європейської комісії. Вона не ухвалює законів, а визначає загальні політичні напрями та пріоритети Союзу – наприклад, щодо розширення, безпеки, зовнішньої політики чи реакції на великі кризи.

З 1 грудня 2024 року Європейську раду очолює Антоніу Кошта, колишній прем’єр-міністр Португалії. Президент головує на її засіданнях, сприяє пошуку домовленостей між лідерами та представляє ЄС на своєму рівні у питаннях спільної зовнішньої та безпекової політики.

Рада ЄС – представляє уряди держав

Рада Європейського Союзу, яку також називають Радою ЄС або Радою міністрів, представляє уряди держав-членів. Її склад змінюється залежно від питання: наприклад, економічну політику обговорюють міністри фінансів, а екологічну – міністри, відповідальні за довкілля.

Разом із Європейським парламентом Рада ухвалює більшість законів ЄС і затверджує бюджет. Основний спосіб голосування – кваліфікована більшість: рішення підтримують щонайменше 55% держав-членів, тобто 15 із 27, які разом представляють не менш як 65% населення ЄС. У низці чутливих сфер договори вимагають одностайності – зокрема щодо багатьох питань спільної зовнішньої та безпекової політики.

Європейський парламент – представляє громадян

Європейський парламент – єдина інституція ЄС, членів якої громадяни держав Союзу обирають безпосередньо. Вибори відбуваються раз на п’ять років. Після виборів 2024 року парламент налічує 720 депутатів.

Депутати об’єднуються насамперед за політичними поглядами у загальноєвропейські політичні групи, а не за належністю до певної держави. Разом із Радою ЄС парламент ухвалює законодавство і бюджет, а також контролює роботу Європейської комісії та може висловити їй вотум недовіри.

Європейська комісія – пропонує закони та стежить за їх виконанням

Європейська комісія виконує частину функцій, які на національному рівні зазвичай належать виконавчій владі, але називати її «урядом ЄС» можна лише умовно. Саме Комісія має право законодавчої ініціативи у більшості сфер: вона готує пропозиції нових законів, управляє політиками та бюджетом ЄС і контролює виконання європейського законодавства державами-членами.

Комісія складається з 27 комісарів – по одному від кожної держави ЄС, включно з її президенткою. Урсула фон дер Ляєн очолює Комісію з 2019 року, а 1 грудня 2024-го розпочався її другий п’ятирічний мандат. Комісари мають діяти незалежно від національних урядів та представляти спільні інтереси ЄС.

Суд Європейського Союзу – стежить за дотриманням права ЄС

Суд Європейського Союзу забезпечує однакове тлумачення та застосування права ЄС у всіх державах-членах. Він розглядає спори між інституціями ЄС, державами та в окремих випадках фізичними чи юридичними особами, а також відповідає на запити національних судів щодо тлумачення європейського права.

Один із фундаментальних принципів правової системи Союзу – пріоритет права ЄС у тих сферах, де держави передали Союзу відповідні повноваження. Якщо норма національного права суперечить застосовній нормі права ЄС, національний суд має забезпечити дію права ЄС. Цей принцип Суд сформулював ще у справі Costa v ENEL 1964 року.

Інші важливі органи ЄС

• Європейський центральний банк визначає монетарну політику єврозони та відповідає за стабільність цін.
• Європейський рахунковий суд перевіряє, як надходять і витрачаються кошти бюджету ЄС.
• Європейська служба зовнішніх дій підтримує роботу високого представника ЄС із закордонних справ і безпекової політики та дипломатичні відносини Союзу з іншими країнами.

У результаті жодна з головних інституцій не керує ЄС одноосібно. Єврокомісія переважно пропонує законодавство, Європарламент і Рада ЄС його ухвалюють, Європейська рада визначає загальний політичний напрям, а Суд ЄС стежить за дотриманням права.

Принципи та компетенції ЄС: хто за що відповідає

Європейський Союз може діяти лише в межах повноважень, які держави-члени надали йому договорами. Якщо певна сфера не передана ЄС, повноваження залишаються за державами. Це називають принципом наділення повноваженнями.

Те, як Союз використовує отримані повноваження, визначають ще два принципи – субсидіарності та пропорційності.

Принцип субсидіарності

Субсидіарність застосовується у сферах, де ЄС не має виключної компетенції. Її суть у тому, що рішення мають ухвалюватися якомога ближче до громадян. Союз втручається тоді, коли держави не можуть достатньо ефективно досягти поставленої мети самостійно, а дії на рівні ЄС дадуть кращий результат через масштаб або наслідки проблеми.

Наприклад, частина екологічних чи транскордонних питань потребує спільних правил, оскільки наслідки рішень однієї держави можуть виходити за її кордони.

Принцип пропорційності

Навіть там, де ЄС має право діяти, його заходи не повинні виходити за межі того, що необхідно для досягнення цілей договорів. Саме це передбачає принцип пропорційності.

На практиці це означає, що інституції ЄС мають обирати такий спосіб регулювання, який дозволяє досягти визначеної мети без зайвого втручання.

Які повноваження має ЄС

Договори розрізняють кілька типів компетенцій. Основні з них – виключні, спільні та підтримувальні. Окремо ЄС має повноваження координувати економічну політику, політику зайнятості та деякі інші напрями.

1. Виключна компетенція

У цих сферах ухвалювати юридично обов’язкові акти може лише Європейський Союз. Держави-члени можуть діяти самостійно, якщо ЄС уповноважив їх на це або якщо вони виконують законодавство Союзу.

До виключної компетенції належать:

• митний союз;
• встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;
• монетарна політика для держав, валютою яких є євро;
• збереження морських біологічних ресурсів у межах спільної рибальської політики;
• спільна торговельна політика.

ЄС також має виключні повноваження укладати певні міжнародні угоди, якщо це передбачено договорами або необхідно для реалізації його внутрішніх повноважень.

2. Спільна компетенція

У цих сферах законодавство можуть ухвалювати і ЄС, і держави-члени. Однак держави використовують свої повноваження тією мірою, якою Союз ще не скористався власними або вирішив припинити їх використання.

До основних сфер спільної компетенції належать:

• внутрішній ринок;
• соціальна політика в межах, визначених договорами;
• економічна, соціальна й територіальна згуртованість;
• сільське господарство та рибальство, крім збереження морських біологічних ресурсів;
• довкілля;
• захист прав споживачів;
• транспорт;
• транс’європейські мережі;
• енергетика;
• простір свободи, безпеки та правосуддя.

До спільних компетенцій також належать окремі питання громадського здоров’я, а у сферах досліджень, технологічного розвитку, космосу, співробітництва з розвитку та гуманітарної допомоги діють спеціальні правила.

3. Підтримувальна компетенція

У низці сфер ЄС може підтримувати, координувати або доповнювати дії держав-членів, але не може через такі повноваження уніфікувати їхнє національне законодавство.

Це стосується:

• охорони та поліпшення здоров’я людей;
• промисловості;
• культури;
• туризму;
• освіти, професійної підготовки, молоді та спорту;
• цивільного захисту;
• адміністративного співробітництва.

Окремо договори дозволяють ЄС координувати економічну політику держав-членів, політику зайнятості та соціальну політику.

Як розподіл повноважень працює на практиці

На практиці межа між повноваженнями ЄС і держав-членів залежить від конкретної сфери.

Наприклад, у міграційній політиці ЄС встановлює спільні правила щодо притулку, контролю зовнішніх кордонів та частини міграційних процедур. Водночас значна частина практичного виконання цих правил залишається за національними органами.

Після міграційної кризи 2015 року країни ЄС роками сперечалися про те, як розподіляти відповідальність за людей, які просять притулку. Із червня 2026 року діє новий Пакт про міграцію та притулок, який запровадив постійний механізм солідарності: держави можуть допомагати країнам, що зазнають найбільшого міграційного тиску, зокрема через переміщення заявників, фінансові внески або інші форми підтримки.

Схожа логіка діє в енергетиці. ЄС встановлює спільні цілі й правила, зокрема щодо скорочення викидів, розвитку відновлюваної енергетики та енергоефективності. Але кожна держава зберігає право визначати структуру власного енергопостачання і вибирати джерела енергії. Це прямо передбачено статтею 194 Договору про функціонування ЄС.

Тому інтеграція в ЄС не означає, що всі рішення переносяться на рівень Брюсселя. У частині сфер діють спільні обов’язкові правила, а в інших держави зберігають значний простір для власної політики.

Євро, Шенген і єдиний ринок: як працює інтеграція на практиці

Європейська інтеграція не обмежується спільними інституціями та законами. Вона безпосередньо впливає на те, як громадяни подорожують, працюють, ведуть бізнес і користуються фінансовими послугами. Найпомітніше це проявляється через євро, Шенгенську зону та єдиний внутрішній ринок.

Євро – спільна валюта 21 країни ЄС

Євро запровадили 1999 року для безготівкових розрахунків, а банкноти й монети з’явилися в обігу 2002-го.

Станом на 2026 рік євро є офіційною валютою 21 із 27 держав ЄС. Останньою до єврозони 1 січня 2026 року приєдналася Болгарія. Монетарну політику єврозони визначає Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, головною метою якого є підтримання стабільності цін.

Для переходу на євро країна має виконати критерії конвергенції, зокрема щодо інфляції, державного дефіциту й боргу, стабільності валютного курсу та довгострокових процентних ставок.

Вступ до ЄС не означає негайного переходу на євро. Усі держави-члени, крім Данії, юридично зобов’язані запровадити спільну валюту після виконання необхідних умов. Данія має окремо закріплене в договорах право не вступати до єврозони. Чехія, Угорщина, Польща, Румунія та Швеція у 2026 році залишаються поза нею.

Спільна валюта усуває витрати на обмін валют між країнами єврозони та спрощує торгівлю й порівняння цін. Водночас держави, які користуються євро, більше не проводять самостійної монетарної політики: рішення щодо процентних ставок та інших основних інструментів ухвалюються на рівні Європейського центрального банку.

Шенгенська зона – простір без систематичного контролю на внутрішніх кордонах

Шенгенська угода була підписана 1985 року, а скасування прикордонного контролю між першими учасниками почалося 1995-го. Згодом шенгенські правила стали частиною правової системи ЄС.

Сьогодні Шенгенська зона об’єднує 29 країн: 25 із 27 держав ЄС, а також Ісландію, Ліхтенштейн, Норвегію та Швейцарію. Болгарія й Румунія повністю приєдналися до неї 1 січня 2025 року. Із країн ЄС за межами Шенгену залишаються Ірландія та Кіпр.

Між країнами Шенгенської зони зазвичай немає систематичного прикордонного контролю осіб. Натомість держави застосовують спільні правила щодо зовнішніх кордонів і короткострокових віз та співпрацюють у сфері безпеки й обміну інформацією.

За визначених умов країни можуть тимчасово відновлювати контроль на внутрішніх кордонах, наприклад через серйозні загрози громадському порядку або внутрішній безпеці. Тому Шенген не означає, що внутрішній прикордонний контроль заборонений за будь-яких обставин.

Єдиний внутрішній ринок – чотири свободи

Єдиний ринок почав повноцінно діяти 1 січня 1993 року. Його основою є чотири свободи руху:

1. товарів;
2. послуг;
3. капіталу;
4. людей.

Для громадян це означає, зокрема, можливість жити, працювати, навчатися або відкривати бізнес в іншій державі ЄС відповідно до встановлених правил. Для компаній – можливість продавати товари та послуги на ринках інших країн із меншими регуляторними й торговельними бар’єрами.

Єдиний ринок поширюється не лише на 27 держав ЄС. Через Європейський економічний простір у ньому також беруть участь Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн, тому фактично основні правила чотирьох свобод охоплюють 30 держав.

Спільні правила стосуються конкуренції, стандартів товарів, прав споживачів, державної допомоги та багатьох інших сфер. Однак єдиний ринок не означає повної однаковості національного законодавства: у питаннях, які не врегульовані правом ЄС, держави зберігають власні правила.

Історія розширення ЄС: від шести до 27 держав

Перші кроки до сучасного Європейського Союзу європейські держави зробили після Другої світової війни. Однією з головних цілей було зменшити ризик нового конфлікту через економічну взаємозалежність країн.

У 1950 році міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував об’єднати французьке й західнонімецьке виробництво вугілля та сталі під спільним управлінням. У 1951 році Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали договір про створення Європейського співтовариства з вугілля і сталі.

1957–1973: спільний ринок і перше розширення

У 1957 році ті самі шість держав підписали Римські договори, які створили Європейське економічне співтовариство та Євратом. Однією з основних цілей ЄЕС стало поступове формування спільного ринку.

Перше розширення відбулося 1973 року, коли до співтовариства приєдналися Данія, Ірландія та Велика Британія. Кількість членів зросла із шести до дев’яти.

1981–1986: південне розширення

У 1981 році членом Європейського економічного співтовариства стала Греція, а 1986-го – Іспанія та Португалія. Усі три країни незадовго до цього пройшли перехід від авторитарних режимів до демократії.

У цей самий період поглиблювалася інтеграція між європейськими країнами. 1985 року п’ять держав підписали Шенгенську угоду про поступове скасування контролю на спільних кордонах.

1990-ті: створення ЄС і нове розширення

1 листопада 1993 року набув чинності Маастрихтський договір, який офіційно створив Європейський Союз.

У 1995 році до нього приєдналися Австрія, Фінляндія та Швеція, і кількість держав-членів зросла до 15. Паралельно ЄС готувався до вступу країн Центральної та Східної Європи після завершення холодної війни.

2004–2007: найбільше розширення ЄС

1 травня 2004 року до ЄС одночасно вступили десять держав: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта та Кіпр. Це залишається найбільшим розширенням в історії Союзу за кількістю країн, які приєдналися одночасно.

У 2007 році членами ЄС стали Болгарія та Румунія, після чого Союз налічував 27 держав.

2013–2020: Хорватія та брекзит

У липні 2013 року до ЄС приєдналася Хорватія, ставши його 28-ю державою-членом. Відтоді нових членів Союз не приймав.

Натомість 31 січня 2020 року Велика Британія вийшла з ЄС після референдуму 2016 року. Це був перший випадок виходу держави-члена із Союзу. Після брекзиту в ЄС залишилося 27 країн.

2020-ті: новий етап розширення

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило політичний контекст розширення ЄС. У червні 2022 року Україна та Молдова отримали статус кандидатів, а в грудні 2023 року Європейська рада вирішила відкрити з ними переговори про вступ. Формально переговори розпочалися 25 червня 2024 року.

У 2026 році процес України перейшов до наступного етапу. 15 червня відкрили переговори за кластером 1 «Основи», а 14 липня – за кластером 6 «Зовнішні відносини».

Станом на серпень 2026 року статус кандидата на вступ до ЄС мають дев’ять країн: Україна, Молдова, Грузія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Сербія, Чорногорія та Туреччина. Переговорний процес у них перебуває на різних етапах.

Головні виклики Європейського Союзу

За останні два десятиліття ЄС одночасно зіткнувся з фінансовими кризами, міграцією, брекзитом, суперечками щодо верховенства права та наслідками російської війни проти України. Кожна з цих криз показала обмеження чинних механізмів і змусила Союз змінювати правила або створювати нові інструменти.

Міграція та спільна система притулку

Міграційна криза 2015 року стала одним із найсерйозніших випробувань для європейської системи притулку. Значне зростання кількості людей, які прибували до ЄС, особливо посилило навантаження на країни зовнішнього кордону, зокрема Грецію та Італію. Водночас держави-члени не змогли швидко погодити спільний підхід до розподілу відповідальності.

У 2024 році ЄС завершив реформу системи, ухваливши Пакт про міграцію та притулок. З 12 червня 2026 року його правила почали застосовуватися в усіх державах ЄС. Вони охоплюють перевірки на зовнішніх кордонах, процедури розгляду заяв про притулок і постійний механізм солідарності між державами-членами.

Брекзит і відносини з Великою Британією

Після референдуму 2016 року Велика Британія стала першою державою, яка вирішила залишити Європейський Союз. Вона офіційно вийшла з ЄС 31 січня 2020 року.

Одним із найскладніших питань стали правила для Північної Ірландії. ЄС і Велика Британія прагнули уникнути жорсткого кордону на острові Ірландія, водночас захистивши єдиний ринок ЄС. У 2023 році сторони погодили Віндзорську рамкову угоду, яка змінила порядок застосування протоколу щодо Ірландії та Північної Ірландії.

Брекзит не припинив співпраці між сторонами. У 2025–2026 роках ЄС і Велика Британія почали поглиблювати партнерство у сфері безпеки, оборони, енергетики та інших напрямах.

Боргова криза єврозони

Після глобальної фінансової кризи 2008 року кілька держав єврозони зіткнулися з проблемами державного боргу та доступу до фінансування. Особливо гостро криза проявилася у Греції, а програми фінансової допомоги також отримували Ірландія, Португалія та Кіпр.

Криза показала слабкі місця валютного союзу: країни мали спільну валюту й монетарну політику, але значною мірою самостійно визначали бюджетну політику. У відповідь ЄС посилив нагляд за державними фінансами, створив нові механізми фінансової стабілізації та поглибив банківську інтеграцію.

Верховенство права і конфлікти з державами-членами

Окрема проблема ЄС – ситуації, коли дії національних урядів викликають питання щодо незалежності судів, боротьби з корупцією або інших принципів верховенства права.

Для захисту бюджету ЄС діє механізм умовності щодо верховенства права. Він дозволяє, за визначених умов, призупиняти платежі або застосовувати інші фінансові заходи, якщо порушення принципів верховенства права створюють ризики для належного використання коштів ЄС.

Енергетична залежність і війна Росії проти України

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році змусило ЄС прискорити скорочення залежності від російських енергоносіїв.

У межах плану REPowerEU країни диверсифікували постачання газу, скоротили його споживання та збільшили використання відновлюваної енергетики. Частка російського газу в імпорті ЄС знизилася з приблизно 45% у 2021 році до 15% у 2023-му, хоча у 2024 році вона знову дещо зросла.

У 2025 році Єврокомісія запропонувала дорожню карту для поступового припинення імпорту російського газу й нафти до кінця 2027 року. У 2026 році реалізація цього курсу триває.

Війна також змінила роль ЄС у сфері безпеки: Союз запровадив санкції проти Росії, фінансує військову та економічну підтримку України й активніше координує оборонну політику держав-членів.

Одностайність і швидкість ухвалення рішень

Ще одна проблема пов’язана з правилами голосування. У більшості сфер Рада ЄС може ухвалювати рішення кваліфікованою більшістю, але в окремих питаннях – зокрема значній частині зовнішньої та безпекової політики – потрібна одностайність.

Через це одна держава може заблокувати рішення, яке підтримують усі або майже всі інші члени. Саме тому в ЄС триває дискусія про можливе ширше використання голосування кваліфікованою більшістю в окремих сферах зовнішньої політики.

Європейська безпека: чи створює ЄС спільну армію

Ідея глибшої військової інтеграції в Європі виникла задовго до створення сучасного Європейського Союзу. Однак держави так і не передали ЄС контроль над своїми збройними силами. Єдиної армії ЄС сьогодні не існує, а оборонні рішення залишаються значною мірою компетенцією національних урядів.

Водночас ЄС дедалі активніше координує оборонну політику, фінансує спільні розробки та закупівлі, підтримує військові місії й намагається збільшити спроможність європейських держав діяти разом.

Від Європейського оборонного співтовариства до спільної політики безпеки

Ще на початку 1950-х шість держав Західної Європи планували створити Європейське оборонне співтовариство зі спільними військовими структурами. Проєкт не реалізували після того, як 1954 року Національні збори Франції відмовилися ратифікувати відповідний договір.

У наступні десятиліття колективна оборона більшості західноєвропейських держав розвивалася переважно в межах НАТО, тоді як європейська інтеграція зосереджувалася насамперед на економіці та політичній співпраці.

Сучасну Спільну політику безпеки та оборони ЄС – CSDP закріпив Лісабонський договір, який набув чинності 2009 року. В її межах ЄС може проводити цивільні та військові місії за кордоном, навчальні операції та координувати розвиток оборонних спроможностей.

Що станеться, якщо на країну ЄС нападуть

Стаття 42(7) Договору про Європейський Союз містить клаузулу взаємної допомоги. Якщо одна з держав-членів зазнає збройної агресії на своїй території, інші мають надати їй допомогу всіма доступними засобами відповідно до Статуту ООН.

Це не тотожне статті 5 Північноатлантичного договору. Договір ЄС також прямо враховує особливий характер політики безпеки окремих держав і зобов’язання тих членів, які входять до НАТО.

У 2026 році європейські лідери окремо обговорювали, як стаття 42(7) має працювати на практиці, що показує зростання значення цього механізму в безпековій політиці Союзу.

PESCO та Європейський оборонний фонд

У 2017 році держави ЄС запустили PESCO – Постійне структуроване співробітництво у сфері оборони. Воно дозволяє групам країн спільно працювати над військовими спроможностями – від логістики й кіберзахисту до систем озброєнь.

Паралельно ЄС створив Європейський оборонний фонд, який фінансує спільні дослідження та розробки оборонних технологій. У квітні 2026 року Єврокомісія відібрала 57 нових проєктів на суму близько €1,07 млрд, зокрема у сферах штучного інтелекту, кібероборони, дронів і систем протидії безпілотникам.

Як війна Росії проти України змінила оборонну політику ЄС

Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році ЄС значно розширив військову підтримку України.

Через Європейський фонд миру – European Peace Facility у 2022–2024 роках було мобілізовано €6,1 млрд на військові й оборонні потреби України, а у 2024 році окремо створено Ukraine Assistance Fund із фінансовою стелею €5 млрд. Загальний обсяг підтримки, розподіленої через цей механізм, сягнув €11,1 млрд.

ЄС також створив EUMAM Ukraine – Військову місію допомоги Україні, у межах якої європейські країни навчають українських військових. Її чинний мандат діє до 15 листопада 2026 року. Фінансування місії через Європейський фонд миру становить €610 млн.

Readiness 2030: що ЄС будує замість спільної армії

У 2025 році Єврокомісія представила Білу книгу з європейської оборони – Readiness 2030, а згодом – дорожню карту до 2030 року. Її мета – збільшити оборонні спроможності європейських держав і усунути критичні прогалини в озброєнні та виробництві.

Серед пріоритетів:

• протиповітряна й протиракетна оборона;
• артилерійські системи, ракети й боєприпаси;
• дрони та засоби боротьби з ними;
• військова мобільність;
• кібернетичні й радіоелектронні спроможності;
• штучний інтелект;
• захист космічної інфраструктури.

У дорожній карті 2030 року також передбачені чотири великі ініціативи: Eastern Flank Watch, European Drone Defence Initiative, European Air Shield та European Space Shield.

Україну ЄС планує дедалі тісніше залучати до цієї системи – зокрема до розвитку оборонних технологій і промисловості. У Білій книзі прямо йдеться про інтеграцію України в європейські оборонні ініціативи.

Як співвідносяться ЄС і НАТО

ЄС і НАТО мають різні функції. НАТО є військово-політичним союзом із механізмом колективної оборони, тоді як ЄС має значно ширший набір економічних, фінансових, промислових і регуляторних інструментів.

У сфері оборони ЄС дедалі більше концентрується на тому, щоб країни могли виробляти більше озброєнь, спільно їх закуповувати, швидше переміщувати війська та техніку Європою і зменшувати критичні залежності.

Тому станом на 2026 рік правильніше говорити не про створення «армії ЄС», а про формування спільних оборонних спроможностей на базі національних армій. Для держав ЄС, які входять до НАТО, Альянс при цьому залишається основою колективної оборони.

ЄС сьогодні: що змінюється і до чого готується Союз

Європейський Союз продовжує змінюватися разом із політичними та економічними умовами. На найближчі роки його основні пріоритети зосереджені навколо безпеки, конкурентоспроможності, захисту демократії та підготовки до нового розширення.

У стратегічному порядку денному ЄС на 2024–2029 роки ці напрями об’єднані у три великі блоки: вільна й демократична Європа, сильна й безпечна Європа та конкурентоспроможна й заможна Європа.

Підготовка ЄС до нового розширення

Вступ нових держав потребує змін не лише від кандидатів, а й від самого Європейського Союзу. Більший ЄС має вирішити, як працюватимуть його бюджет, політики та механізми ухвалення рішень після приєднання нових членів.

Єврокомісія прямо пов’язує майбутнє розширення з необхідністю внутрішніх реформ Союзу. У червні 2026 року Європейська рада домовилася провести у жовтні окрему стратегічну дискусію щодо розширення та реформ ЄС.

При цьому розширення залишається процесом, заснованим на виконанні критеріїв кожною країною. Автоматичної дати вступу для України, Молдови чи інших кандидатів немає.

Конкурентоспроможність і технології

Ще один пріоритет – здатність європейської економіки конкурувати зі США, Китаєм та іншими великими економічними центрами.

У 2025 році Єврокомісія представила Competitiveness Compass – «Компас конкурентоспроможності», який визначив три основні напрями: скорочення інноваційного відставання, декарбонізацію промисловості та зменшення критичних залежностей від зовнішніх постачальників. Окрему увагу ЄС приділяє розвитку штучного інтелекту, чистих технологій, енергетики та доступу компаній до інвестицій.

Безпека та захист демократії

Війна Росії проти України змінила місце безпеки в політиці ЄС. Союз збільшує оборонні інвестиції, розвиває власну оборонну промисловість і намагається зменшити залежність від зовнішніх постачальників критично важливих ресурсів і технологій.

Паралельно ЄС посилює політику захисту демократичних інституцій, виборів та інформаційного простору від зовнішнього втручання. Захист демократії входить до стратегічних пріоритетів Союзу на 2024–2029 роки.

Україна і майбутнє ЄС

Для України відносини з ЄС уже перейшли від політики сусідства до переговорів про членство. Після відкриття переговорів у 2024 році та перших переговорних кластерів у 2026-му наступні етапи залежатимуть від виконання Україною вимог у кожній сфері та рішень усіх держав-членів.

Водночас можливе членство України є частиною ширшої зміни самого Європейського Союзу. ЄС готується до нового розширення паралельно з реформами власного бюджету, правил ухвалення рішень, безпекової політики та внутрішнього ринку.