Справи Майдану залишаються незавершеними навіть через 13 років після початку Революції Гідності. Станом на вересень 2026 року понад 130 проваджень досі перебували в судах, а більш ніж 120 осіб уже звільнили від кримінальної відповідальності через сплив строків давності. Хоча слідство встановило обставини більшості ключових подій 2013–2014 років, чимало справ залишаються без остаточних судових рішень. У 2028–2029 роках почнуть спливати 15-річні строки давності щодо частини особливо тяжких злочинів.

Про це йдеться в аналітичному звіті Центру прав людини ZMINA «Справи Майдану 13 років потому. Розслідування, суди та фактор часу». Його підготували адвокатка, голова колегії ГО «Адвокатська дорадча група» Оксана Михалевич та журналістка, голова ГО «Спілка журналістів фрілансерів “На кедах”» Катерина Гуфельд. Авторки проаналізували майже 300 кримінальних проваджень станом на вересень 2026 року.

Головна проблема полягає в розриві між результатами слідства та судовими рішеннями. Частина обвинувачених переховується за кордоном, інші справи роками розглядають суди або закривають через сплив строків давності.

Explainer переказує головні висновки дослідження: що вдалося встановити, чому затягуються судові процеси та які справи ризикують залишитися без вироків.

Що вдалося встановити за 13 років розслідування справ Майдану

Справи Майдану охоплюють понад 400 кримінальних проваджень щодо більш ніж 600 підозрюваних та обвинувачених. Серед них — колишні високопосадовці, правоохоронці, судді, прокурори та цивільні особи, яких називали «тітушками». Кількість потерпілих перевищує дві тисячі людей. Ідеться про незаконні затримання, побиття, катування, переслідування активістів та вбивства протестувальників.

«Беркут» розганяє Майдан під приводом встановлення новорічної ялинки. Київ, 30 листопада 2013 року. Фото: Getty Images.

За роки розслідувань до судів передали понад 300 обвинувальних актів щодо більш ніж 500 осіб. Станом на вересень 2026 року суди першої інстанції ухвалили понад 100 вироків, частина яких ще не набрала законної сили. Понад 130 проваджень залишаються на розгляді, а більш ніж 120 осіб звільнили від кримінальної відповідальності через сплив строків давності.

Попри незавершені судові процеси, слідству вдалося реконструювати більшість ключових подій Революції Гідності, встановити залучені підрозділи, обставини застосування насильства, а в окремих справах — і те, як ухвалювали та передавали накази. Проте встановлення обставин злочину ще не означає доведення вини конкретної людини. Для притягнення до відповідальності її роль має бути доведена в суді.

Чому розслідування злочинів проти Майдану від самого початку було складним

Перші місяці розслідування були фактично втрачені. За висновком Міжнародної дорадчої групи Ради Європи, до 22 лютого 2014 року українська влада не намагалася належно розслідувати насильство проти протестувальників. Постраждалі часто боялися звертатися до міліції та медичних установ через ризик переслідування. Після зміни влади слідчим довелося відновлювати обставини подій, коли частину доказів уже було втрачено.

Встановлювати конкретних виконавців заважала й відсутність розпізнавальних номерів на формі правоохоронців, які під час силових операцій часто приховували обличчя під масками та шоломами. За свідченням адвокатки потерпілих Євгенії Закревської, 23 лютого 2014 року в міліції знищили документи про дислокацію, переміщення та накази підрозділів «Беркуту». Додаткові ризики втрати документації виникли під час реорганізації міліції у 2015 році.

На початку справи розслідували різні підрозділи МВС і прокуратури без єдиного центру координації. Лише у грудні 2014 року в Генеральній прокуратурі створили Департамент спеціальних розслідувань під керівництвом Сергія Горбатюка, якому передали більшість проваджень.

Нові труднощі виникли у листопаді 2019 року, коли прокуратура втратила повноваження проводити досудові розслідування, а передачу справ до ДБР належно не підготували. Розслідування значної частини проваджень фактично зупинилося. Після протестів потерпілих та адвокатів, зокрема голодування Євгенії Закревської, парламент ухвалив необхідні законодавчі зміни. Станом на вересень 2026 року основні розслідування зосереджені в ДБР за процесуального керівництва спеціалізованого департаменту Офісу генерального прокурора.

Чому справи Майдану роками залишаються в судах

Частина судових процесів затягнулася через складність самих справ: велику кількість потерпілих, свідків, обвинувачених і доказів. У 2020–2022 роках розгляду заважали карантинні обмеження, а після повномасштабного вторгнення Росії — повітряні тривоги, обстріли, відключення електроенергії та участь окремих учасників процесів у Силах оборони.

Проте не всі затримки можна пояснити об’єктивними обставинами. Авторки звіту називають серед причин недостатню кількість засідань, затягування процесів стороною захисту та зміну складу суду, через яку іноді доводиться повторно досліджувати докази й допитувати свідків. У деяких справах навіть підготовча стадія тривала роками.

Показовою стала справа колишнього командира львівського «Беркуту» Ростислава Пацеляка, якого обвинувачували у перевищенні повноважень і перешкоджанні протестам 18 лютого 2014 року. Після майже восьми років розгляду суд у лютому 2024 року закрив провадження через сплив строків давності. Апеляція скасувала це рішення через неналежне повідомлення потерпілих, однак у вересні 2026 року справу закрили повторно.

Колишній командир львівського «Беркуту» Ростислав Пацеляк під час судового засідання

У листопаді 2025 року Вища рада правосуддя притягнула суддю Анатолія Ясельського до дисциплінарної відповідальності, зокрема за безпідставне затягування розгляду. Велика Палата Верховного Суду залишила стягнення в силі. Потерпілі, які роками брали участь у засіданнях, так і не отримали вироку по суті обвинувачення.

Як строки давності загрожують незавершеним справам Майдану

За статтею 49 Кримінального кодексу України строки давності залежать від тяжкості злочину: для нетяжких вони становлять переважно п’ять років, для тяжких — десять, а для особливо тяжких — п’ятнадцять. Їх відраховують від дня вчинення злочину до набрання вироком законної сили.

У більшості відповідних справ Майдану п’ятирічні строки завершилися у 2018–2019 роках, а десятирічні — у 2023–2024 роках. Через це суди вже закрили численні провадження щодо розгонів протестувальників, переслідування Автомайдану, побиття та незаконних затримань активістів.

Закінчення строку давності не означає автоматичного закриття справи. Суд ухвалює відповідне рішення за клопотанням обвинуваченого. Якщо такого клопотання немає, суд може винести обвинувальний вирок, але звільнити засудженого від покарання. Перебіг давності зупиняється, якщо людина умисно ухиляється від слідства або суду. Для злочинів, за які передбачене довічне ув’язнення, питання застосування давності вирішує суд.

Наступна критична межа — 2028–2029 роки, коли почнуть спливати 15-річні строки давності щодо частини особливо тяжких злочинів. Особливе занепокоєння авторок звіту викликають справи про події 18 лютого 2014 року. Значна частина обвинувачених перебуває в Україні та бере участь у засіданнях, однак через повільний розгляд суди можуть не встигнути ухвалити остаточні рішення.

Розгони Майдану в листопаді та грудні 2013 року: чим завершилися справи

30 листопада 2013 року близько четвертої ранку співробітники київського «Беркуту» силою розігнали приблизно 300 учасників мирного протесту на майдані Незалежності. Людей били кийками, руками й ногами. За даними ДБР, потерпілими визнали 127 осіб. За версією слідства, розгін організували за вказівкою президента Віктора Януковича через керівництво МВС і РНБО, використавши встановлення новорічної ялинки як формальний привід.

За цим епізодом розслідували близько 30 кримінальних проваджень, але станом на вересень 2026 року лише три вироки набрали законної сили. Більшість справ закрили через сплив строків давності, зокрема щодо колишнього голови КМДА Олександра Попова. Колишнього заступника секретаря РНБО Володимира Сівковича продовжували судити заочно, а розслідування щодо Андрія Клюєва фактично було зупинене з 2019 року.

Наступного дня, 1 грудня, правоохоронці побили протестувальників і журналістів на вулиці Банковій. Щонайменше дев’ятьох затриманих продовжили бити на території Адміністрації президента, зокрема коли вони лежали зі зв’язаними руками. За цим епізодом ухвалили два вироки, кілька справ залишалися в судах. Одного з колишніх беркутівців, Ігоря Садовниченка, заочно засудили до восьми років ув’язнення.

Сутички між протестувальниками та правоохоронцями на вулиці Банковій у Києві, 1 грудня 2013 року. Фото: УНІАН

У ніч на 11 грудня понад п’ять тисяч правоохоронців і військовослужбовців брали участь у новому штурмі Майдану. Близько 40 протестувальників отримали травми, щонайменше вісьмох затримали. У 2024 році колишнього заступника командира кримського «Беркуту» Сергія Марченка заочно засудили до 15 років ув’язнення за незаконне застосування сили та державну зраду. Водночас справа двох співробітників запорізького «Беркуту», яку передали до суду ще у 2017 році, завершилася закриттям у березні 2026-го через сплив строків давності.

Як ДАІ та суди переслідували учасників Автомайдану

Після мирного автопробігу до резиденції Віктора Януковича в Межигір’ї 29 грудня 2013 року учасників Автомайдану почали масово притягувати до адміністративної відповідальності. Водіїв звинувачували в тому, що вони нібито не зупинялися на вимогу працівників ДАІ. Понад 300 людей оштрафували або позбавили водійських прав. Серед них були навіть ті, хто не брав участі в акції або взагалі не перебував того дня в Києві.

Автоколона учасників Автомайдану. Фото: Фундація «Відкритий діалог»

За версією слідства, керівництво ДАІ за вказівками очільників МВС організувало складання неправдивих рапортів і протоколів, які потім передавали до судів. У такий спосіб адміністративні процедури використовували для переслідування протестувальників.

За цим епізодом до судів передали понад 40 обвинувальних актів, переважно щодо працівників ДАІ. Проте станом на вересень 2026 року всі ухвалені вироки щодо суддів були виправдувальними — щонайменше сім вироків стосовно восьми осіб. Частину проваджень проти працівників ДАІ закрили через сплив строків давності, інші продовжували розглядати. Істотним ускладненням для справ щодо суддів стало визнання неконституційною статті Кримінального кодексу про постановлення завідомо неправосудного судового рішення.

Січень 2014 року: Грушевського, переслідування активістів і перші вбивства

Після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня 2014 року протистояння в Києві загострилося. 19 січня на вулиці Грушевського почалися сутички між протестувальниками та правоохоронцями. Силовики застосовували сльозогінний газ, світлошумові гранати, водомети та стріляли з помпових рушниць. За версією слідства, силовий розгін організовували за вказівкою Віктора Януковича через керівництво МВС.

Переслідування протестувальників поширилося й за межі Майдану. Правоохоронці разом із «тітушками», за матеріалами слідства, організовували напади та затримання активістів. На підставі рапортів міліціонерів затриманим висували підозри в участі в масових заворушеннях, після чого суди обирали їм запобіжні заходи. Окремі провадження стосувалися катувань і принижень затриманих, зокрема 72-річного Миколи Пасічника та Михайла Гаврилюка.

Михайло Гаврилюк після знущань з боку бійців «Беркуту» в Києві, 22 січня 2014 року

Одними з найважливіших незавершених справ залишаються вбивства Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Романа Сеника. Перші двоє загинули від вогнепальних поранень 22 січня, а Сеник помер у лікарні 25 січня 2014 року.

За словами адвокатки Євгенії Закревської, початковий етап розслідування цих убивств був втрачений через фабрикацію доказів та поширення тодішнім керівництвом МВС версії про нібито самостріли протестувальників. Правоохоронці вчасно не вилучили записи камер спостереження, частина яких згодом стала недоступною. Станом на вересень 2026 року розслідування вбивств не завершене, а судових проваджень щодо них немає.

Викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка: що встановили суди

21 січня 2014 року група чоловіків у цивільному одязі викрала активістів Юрія Вербицького та Ігоря Луценка з Олександрівської лікарні в Києві. Їх вивезли за місто й близько дев’яти годин катували, вимагаючи інформації про організацію протестів. Луценку вдалося врятуватися, а Вербицького після жорстокого побиття залишили непритомним у лісі на морозі. Його тіло знайшли 22 січня.

У цій справі суди визнали винними п’ятьох осіб. У 2021 році Олександра Волкова засудили до дев’яти років ув’язнення за організацію викрадення, катування та протидію мирним зібранням. Проте смерть Вербицького суд кваліфікував як залишення в небезпеці, а не вбивство. У серпні 2024 року Волкова звільнили від відбування покарання через сплив строків давності. На той час він провів під вартою понад сім років.

У червні 2026 року Сергія Мисливого засудили до 12 років позбавлення волі за викрадення та катування активістів. Інших трьох фігурантів також визнали винними, проте двом призначили покарання з випробуванням, а одного звільнили від покарання через строки давності. Станом на вересень 2026 року суди продовжували розгляд справ щодо ще 16 обвинувачених, серед яких імовірні організатори нападів, представники груп «тітушок» і правоохоронці.

Сергій Мисливий, засуджений до 12 років ув’язнення за викрадення та катування активістів Майдану

Справи Майдану в регіонах: що встановили суди

Насильство та переслідування учасників Революції Гідності не обмежувалися Києвом. У січні 2014 року правоохоронці та «тітушки» нападали на протестувальників у Черкасах, Харкові, Сумах, Дніпропетровську та Запоріжжі.

У Черкасах 23–27 січня силовики затримували й били активістів та журналістів біля обласної адміністрації. Серед затриманих були й випадкові перехожі. Колишнього командира луганського «Беркуту» Валерія Костенка заочно засудили до чотирьох років ув’язнення, проте низка справ щодо правоохоронців і прокурорів завершилася виправданнями або закриттям через строки давності. Окремі провадження стосуються розгону блокпоста в Черкасах 20 лютого.

У Харкові 25 січня викрали та катували активістів Олександра Кутяніна й Сергія Ряполова. За версією слідства, напад організували за участю охоронців тодішнього міського голови Геннадія Кернеса. У Полтаві тривав повторний розгляд справи про викрадення й катування активістів, у якій обвинувачували Геннадія Кернеса та двох його охоронців. Сам Кернес помер у 2020 році.

У Сумах у ніч на 27 січня правоохоронці силою витіснили протестувальників із приміщення обласної ради. Подальші справи стосувалися незаконних затримань і кримінального переслідування активістів. Кількох правоохоронців, прокурорів і суддів виправдали, а один обвинувальний вирок щодо прокурора згодом скасували через сплив строків давності.

У Дніпропетровську 26 січня «тітушки» побили десятки протестувальників, зокрема журналістів. Правоохоронці затримали 22 людей, серед яких були непричетні до акції. Згодом справи проти них закрили. Водночас суди ухвалили обвинувальні вироки щодо частини нападників і працівників ДАІ, причетних до фальсифікації матеріалів.

У Запоріжжі того самого дня протестувальників також розганяли із залученням «тітушок». У 2015 році колишнього голову обласної ради Віктора Межейка засудили до п’яти років ув’язнення, звільнивши від відбування покарання з випробуванням. Справу ексначальника обласної міліції Володимира Серби у 2024 році закрили через строки давності, однак у 2026 році Верховний Суд скасував це рішення та призначив новий розгляд.

18–19 лютого 2014 року: масові вбивства та незавершені судові процеси

18 лютого 2014 року багатотисячна хода до Верховної Ради переросла в сутички з правоохоронцями. Під час силового розгону в урядовому кварталі загинули щонайменше 11 протестувальників. За версією слідства, співробітники львівського, харківського та севастопольського підрозділів «Беркуту» причетні до вбивств Володимира Кіщука, Ігоря Сердюка та Сергія Шаповала, а також поранення близько 200 людей.

Увечері силовики розпочали штурм Майдану. Під час протистояння загорівся Будинок профспілок, де загинули двоє людей. Тієї ж ночі озброєні «тітушки» напали на протестувальників біля перехрестя Великої Житомирської та Володимирської. Загинув активіст Віталій Васільцов, а журналіст В’ячеслав Веремій отримав смертельне поранення й помер наступного дня. Загалом протягом 18–19 лютого від дій правоохоронців і «тітушок» загинули щонайменше 28 протестувальників, сотні зазнали поранень.

Барикадні бої в Києві, 18 лютого 2014 року. Фото: Мстислав Чернов / Unframe

Більшість судових процесів щодо цих подій залишається незавершеною. Частину проваджень проти правоохоронців закрили через сплив строків давності, а справи щодо командирів підрозділів і колишнього керівництва держави продовжують розглядати. У провадженнях щодо нападу, після якого загинув журналіст В’ячеслав Веремій, уже є обвинувальні вироки. У 2018 році апеляційний суд призначив Юрію Крисіну п’ять років ув’язнення, а Верховний Суд залишив це рішення в силі. За версією слідства, смертельний постріл здійснив Джалал Алієв, справу щодо якого станом на вересень 2026 року ще розглядали.

Розстріли на Інститутській 20 лютого: які вироки вже ухвалили

20 лютого 2014 року в Києві відбулися наймасовіші розстріли учасників Революції Гідності. Коли протестувальники почали просуватися вгору вулицею Інститутською, по них відкрили вогонь. Того дня загинули або отримали смертельні поранення 48 учасників протестів, ще щонайменше 90 людей зазнали кульових поранень.

Протестувальники за барикадами на вулиці Інститутській у Києві, 20 лютого 2014 року

За версією слідства, до розстрілів були причетні співробітники севастопольського «Беркуту», спеціальної роти київського «Беркуту» під командуванням Дмитра Садовника та військовослужбовці спецпідрозділу «Омега». До судів передали справи щодо Садовника, заступника командира київського полку «Беркуту» Олега Янішевського та ще 24 співробітників спецроти. Станом на вересень 2026 року лише двоє із цих обвинувачених перебували в Україні, решту розшукували.

18 жовтня 2023 року Святошинський районний суд Києва ухвалив вирок у справі п’ятьох колишніх беркутівців. Олегу Янішевському заочно призначили довічне позбавлення волі, Павлу Аброськіну та Сергію Зінченку — по 15 років ув’язнення. Олександра Маринченка засудили до п’яти років за перевищення влади, зарахувавши строк перебування під вартою як відбуте покарання. Сергія Тамтуру виправдали. Станом на вересень 2026 року вирок ще не набрав законної сили — тривав апеляційний розгляд.

Олександр Маринченко з адвокатами в суді. Київ, 18 жовтня 2023 року. Фото: Олександр Магула / Суспільне

Процес ускладнив обмін утримуваними особами 29 грудня 2019 року, коли Україна передала всіх п’ятьох обвинувачених представникам підтримуваних Росією незаконних збройних формувань. Тамтура й Маринченко згодом повернулися, інші троє залишилися за кордоном. Через обмін розгляд фактично призупинився майже на рік.

Попри це, суд першої інстанції завершив справу й ухвалив вирок обсягом понад 1700 сторінок. Авторки звіту наводять цей процес як приклад належної організації розгляду складного провадження. Водночас суди досі розглядають інші справи про вбивства 20 лютого, зокрема щодо Садовника, співробітників київського та севастопольського «Беркуту» й підрозділу «Омега».

Окремо Дмитра Садовника заочно засудили до десяти років позбавлення волі за знищення зброї, яку використовували під час розстрілів на Інститутській. Цей вирок набрав законної сили 7 травня 2026 року. Водночас справу щодо його причетності до самих убивств продовжували розглядати.

Чи встановили відповідальність Януковича та керівництва силових структур

У Броварському міськрайонному суді Київської області розглядають справу про організацію насильницьких злочинів 18–20 лютого 2014 року. Серед десятьох обвинувачених — Віктор Янукович, колишній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, ексголова СБУ Олександр Якименко та інші керівники силових структур. За версією слідства, вони організовували придушення протестів, зокрема із застосуванням вогнепальної зброї та військової техніки.

Обвинувальний акт передали до суду у 2023 році, проте підготовче провадження тривало близько двох років. Станом на вересень 2026 року суд лише завершив оголошення обвинувачення й мав перейти до допитів. Усіх десятьох колишніх посадовців судять заочно, оскільки вони перебувають за кордоном.

Янукович уже має обвинувальні вироки, але не за організацію розстрілів на Майдані. У 2019 році його засудили до 13 років ув’язнення за державну зраду та пособництво у веденні агресивної війни проти України. У 2025 році за незаконне переправлення людей до Росії за допомогою російських військових гвинтокрилів йому призначили 15 років позбавлення волі за сукупністю вироків.

Окремо 17 червня 2026 року ДБР оголосило про завершення розслідування щодо узурпації влади та злочинів проти Майдану, в якому підозрюваними є Янукович і ще 16 колишніх високопосадовців. Воно охоплює розгони протестів, незаконне застосування спецзасобів, залучення військових і озброєння «тітушок». На момент підготовки звіту обвинувальний акт у цьому провадженні ще не передали до суду.

Що відомо про участь Росії у придушенні Майдану

За версією слідства, у січні 2014 року керівництво МВС України організувало незаконне ввезення з Росії 13 406 світлошумових і газових гранат. Їх доправили літаками 21 та 24 січня. Спецзасоби не перебували на озброєнні української міліції та не пройшли необхідних випробувань. Уже 18 лютого правоохоронці масово застосовували їх проти протестувальників.

У справі про постачання гранат обвинувачують колишнього міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, його заступника Віктора Ратушняка та колишнього директора департаменту матеріального забезпечення МВС Павла Зінова. Усіх трьох судять заочно, оскільки вони перебувають за межами України.

Окреме розслідування стосується діяльності російської ФСБ під час Революції Гідності. За даними слідства, делегації спецслужби тричі прибували до Києва: у грудні 2013-го, січні та лютому 2014 року. Серед обвинувачених — директор ФСБ Олександр Бортніков, 19 його підлеглих, Віктор Золотов, а також колишній голова СБУ Олександр Якименко та інші керівники української спецслужби. Їм інкримінують, зокрема, підривну діяльність проти України та незаконне перешкоджання протестам.

Обвинувальний акт передали до суду у 2024 році, але станом на вересень 2026 року справа ще перебувала на підготовчій стадії.

Що встановив Європейський суд з прав людини

У січні 2021 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Шморгунов та інші проти України». Суд встановив, що під час Революції Гідності правоохоронці незаконно застосовували силу, затримували протестувальників і порушували їхнє право на мирні зібрання. Держава також не забезпечила ефективного розслідування цих порушень.

Особливе значення має рішення у справі «Луценко та Вербицький проти України». ЄСПЛ визнав відповідальність держави за викрадення й катування активістів та смерть Юрія Вербицького. Суд встановив, що виконавці діяли за вказівками правоохоронців, під їхнім контролем або за їхньої згоди чи сприяння. Отже, Україна відповідала не лише за недоліки розслідування, а й за самі порушення прав людини.

У листопаді 2024 року ЄСПЛ також встановив порушення заборони катувань, права на свободу та свободи мирних зібрань у справі «Краснянчук та Ковальов проти України». Вона стосувалася незаконних затримань і побиття протестувальників у Києві та Черкасах у січні 2014 року.

За виконанням рішень ЄСПЛ стежить Комітет міністрів Ради Європи. У 2024–2025 роках він неодноразово висловлював занепокоєння через затягування справ Майдану та сплив строків давності. Окремо Комітет звернув увагу на те, що деякі правоохоронці, підозрювані чи обвинувачені у серйозних порушеннях прав людини, продовжували обіймати свої посади.

Чому результати справ залежать від категорії обвинувачених

Найбільша частка обвинувальних вироків припадає на цивільних осіб, яких називали «тітушками». Частина з них визнавала провину, співпрацювала зі слідством та укладала угоди про визнання винуватості, що допомагало завершувати судові процеси.

Щодо правоохоронців результати значно різняться. Деяких співробітників «Беркуту», ДАІ та інших підрозділів засудили до позбавлення волі, однак чимало проваджень закрили через строки давності. У справах проти слідчих і прокурорів додатковою проблемою стало доведення того, що незаконні затримання, фальсифікація документів та переслідування активістів здійснювалися за вказівками керівництва. Суди здебільшого не встановлювали такого зв’язку.

Найменше завершених результатів — у справах проти високопосадовців. Більшість із них виїхала з України, тому судові процеси відбуваються заочно. Навіть обвинувальний вирок із реальним строком ув’язнення неможливо виконати, поки засуджений переховується.

Справи Майдану також вплинули на українське правосуддя. Саме під час розгляду цих проваджень почали поширюватися відкриті онлайн-трансляції судових засідань, а механізм заочного кримінального провадження набув особливого значення. Згодом його почали застосовувати й у справах про злочини, пов’язані з російською агресією.

Чому судді не отримали обвинувальних вироків за переслідування протестувальників

Під час Революції Гідності судові рішення про арешти активістів, домашній арештта позбавлення учасників Автомайдану водійських прав ставали частиною механізму переслідування протестувальників. Проте за проаналізованими у звіті провадженнями обвинувальних вироків щодо суддів за такі рішення немає.

Однією з причин стало визнання Конституційним Судом неконституційною статті 375 Кримінального кодексу про постановлення завідомо неправосудних судових рішень. Саме за нею обвинувачували багатьох суддів у справах Майдану. При цьому самі судді переважно наполягали на виправданні, а не на закритті проваджень через сплив строків давності.

Без завершеної судової оцінки залишилася й можлива координація переслідувань через судову систему. За версією слідства, судді могли отримувати вказівки щодо арештів активістів, а працівники судових апаратів — втручатися в автоматизований розподіл справ, щоб передавати їх визначеним суддям. Щодо окремих працівників апаратів судів уже ухвалювали обвинувальні вироки, проте питання про те, хто організовував цей механізм і віддавав відповідні вказівки, залишається відкритим.

Що означають незавершені справи для потерпілих

Для потерпілих і родин загиблих справи Майдану означають понад десять років очікування правосуддя. Деякі процеси завершуються закриттям проваджень через сплив строків давності, хоча люди роками відвідували засідання та давали свідчення. Саме так сталося у справі колишнього командира львівського «Беркуту» Ростислава Пацеляка.

Окремим способом захисту прав потерпілих залишається відшкодування шкоди. У травні 2026 року Велика Палата Верховного Суду встановила, що МВС може бути належним відповідачем у справах про компенсацію шкоди, завданої беркутівцями під час Революції Гідності, якщо ці обставини доведені судом. Це дає потерпілим правові підстави вимагати компенсації від державного органу.

Що потрібно змінити, аби завершити розгляд справ Майдану

Насамперед авторки звіту закликають прискорити розгляд справ про особливо тяжкі злочини, строки давності щодо яких закінчуються у 2028–2029 роках. Судам пропонують заздалегідь планувати засідання, враховувати складність проваджень і не допускати необґрунтованих відкладень. Офіс генерального прокурора має вести публічний перелік таких справ із датами спливу строків давності, а Державна судова адміністрація — вдосконалити розподіл проваджень між суддями.

Ще одна рекомендація стосується відсторонення від посад підозрюваних і обвинувачених, які продовжують працювати в органах влади, правоохоронних структурах або судах. Відповідні рішення мають ухвалювати у встановленому законом порядку. Окремо правозахисниці пропонують ретельніше оцінювати дії суддів, які під час Майдану ухвалювали рішення щодо протестувальників.

Для забезпечення публічного контролю авторки рекомендують створити єдиний відкритий реєстр справ Майдану з інформацією про провадження, їхній стан і графіки засідань. Нині значну частину цих даних збирають потерпілі, адвокати, журналісти та громадські організації.

Чому матеріали справ Майдану важливо зберегти

За 13 років слідчі та суди зібрали тисячі документів, свідчень, експертиз, фотографій і відеозаписів, які дозволяють відтворити події Революції Гідності. Проте закриття кримінальних проваджень через строки давності створює ризик втрати частини встановлених обставин. Такі судові рішення іноді містять лише формальне обґрунтування, без докладного опису подій і дій причетних осіб.

Правозахисниці пропонують зберігати докази незалежно від результатів проваджень, переглянути правила їхнього архівування та забезпечити відцифрування. Після завершення судів матеріали рекомендують передавати до державних архівів і установ пам’яті, зокрема Національного музею Революції Гідності та Українського інституту національної пам’яті.

Завершення судових процесів і збереження доказів мають відбуватися паралельно. Адже навіть там, де строки давності не дозволять притягнути обвинувачених до відповідальності, зібрані матеріали залишаться джерелом документально підтверджених відомостей про події 2013–2014 років.