Влада Папи Римського – це не лише проповіді з балкону собору Святого Петра, а й складна система знаків, ритуалів і предметів. Її не видно одразу, але вона прочитується у деталях – як на церемонії обрання понтифіка, так і у щоденних символах його одягу чи підпису. Символи Папи Римського збереглися ще з часів, коли Папа був духовним монархом, рівним світським королям Європи.
Ці символи кажуть про походження влади від Бога, про спадкоємність від апостола Петра і про право керувати не лише церквою, а й душами. У ХХІ столітті деякі з них зникають або переосмислюються – разом із трансформацією самої ролі Папи.
Explainer пояснює, які саме символи становлять «мову влади» понтифіка, що вони означають, як змінювалися з віками – і чому навіть сьогодні не варто знецінювати їхню силу.
Історія влади, втілена в символах
Коли у IV столітті християнство перестало бути переслідуваною сектою і стало державною релігією Римської імперії, роль єпископа Риму почала зростати. Його владу почали сприймати не лише духовно, а й політично – як моральний авторитет, часом навіть вищий за імператорів. А з падінням Західної Римської імперії саме Папа став одним із центрів стабільності, що міг претендувати на «вищу» легітимність.
У Середньовіччі Папа вже не просто пастир – це монарх у буквальному сенсі, з армією, дипломатами й підданими. Щоб підкреслити цю владу, церква створює унікальний церемоніал і набір символів, які не мають аналогів у світських правителів. Усе – від тіари до персня рибалки – мало свій код, що показував: перед вами не просто священик, а намісник Христа на Землі.
Особливого розквіту папська символіка набула в епоху Відродження та Бароко. Тоді Ватикан не приховував своєї світської величі: розкішні одежі, процесії, герби, зображення ключів святого Петра на всіх фасадах – усе це було публічною демонстрацією влади, яку неможливо поставити під сумнів.
І хоч сьогодні Папа не володіє жодними територіями поза межами крихітного Ватикану, символічна вага його ролі не зменшилась. Багато з папських атрибутів збереглися до наших днів – частина у первісному вигляді, частина як церемоніальні релікти, а деякі – у зміненій, скромнішій формі.
Упродовж ХХ століття кілька Пап свідомо відмовлялися від окремих знаків влади. Це був не лише прояв особистої скромності, а й сигнал того, що Церква шукає нову мову для своєї присутності у світі. Їх не відкинули, а осмислили по-новому – як засоби свідчити не про велич, а про служіння.
Папська тіара: три корони, що тримали цілий світ
Її називають просто – папська тіара, або triregnum. Та за цією лаконічною латинською назвою – понад тисяча років історії, влади й церемоніалу. Упродовж століть ця «потрійна корона» була не просто головним убором, а уособленням статусу Папи як духовного лідера, правителя і морального арбітра світу.
Форма тіари впізнавана: вона конусоподібна, схожа на стилізований вулик, прикрашений золотом, перлами й коштовним камінням. Найперші версії з’явилися ще в IV столітті й нагадували фригійський капелюх або візантійську камилавку. Перший металевий обруч додали в X столітті – він символізував світську владу Папи над Папською державою в центральній Італії.
Другий ярус тіари з’явився за Папи Боніфація VIII у 1298 році – як вияв духовного верховенства понтифіка. А третій додали століттям пізніше – імовірно, щоб підкреслити моральну перевагу Папи над земними монархами. Відтоді тіара стала символом триєдиної влади: духовної, правової та пастирської.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Папи, які змінювали світ: топ-12 найвпливовіших понтифіків
Існують і інші трактування: три обручі символізують три обов’язки Папи – освячувати, керувати й навчати, а також можуть тлумачитися як нагадування про Святу Трійцю. У XVI столітті до конструкції тіари додали державу та хрест – як знаки панування Христа над світом.
Тіари зазвичай дарували Папам єпархії, з яких вони походили. Вони ставали не просто частиною облачення, а витвором мистецтва. Наприклад, тіара Папи Юлія II у 1503 році коштувала 200 000 дукатів – колосальна сума на той час. Найстаріша з уцілілих тіар датована 1572 роком.
З 1143 до 1963 року тіару урочисто покладали на голову кожного нового понтифіка під час папської коронації. Це був головний ритуал, який проголошував початок понтифікату. Павло VI став останнім Папою, якого коронували тіарою – у 1963 році. Та вже невдовзі він відмовився від цієї традиції, пожертвувавши свою золоту тіару як знак солідарності з бідними. Відтоді її зберігають у базиліці Непорочного Зачаття у Вашингтоні (США).
Жоден Папа після Павла VI більше не носив тіару. Але один раз на рік вона все ж з’являється – 29 червня, на день святих Петра і Павла: тоді її урочисто вдягають на статую святого Петра в соборі Святого Петра в Римі. Це – єдина тіара, яку досі використовують у церемоніях.
Митра: символ пастирської влади
Після того як у ХХ столітті Папи відмовилися від використання тіари, її місце в церемоніях і геральдиці поступово посіла митра – традиційний головний убір єпископа. Вона стала не лише практичною заміною, а й знаком нового акценту в понтифікаті: не на монархічну владу, а на пастирське служіння.
Митра має впізнавану високу форму з двома загостреними вершинами спереду й ззаду та двома стрічками, що звисають ззаду. Вона виникла ще в X столітті й спершу використовувалась лише під час особливо урочистих літургій. Згодом стала постійною частиною єпископського облачення, а у XIII столітті – і обов’язковим елементом для всіх латинських єпископів.
У Середньовіччі існували три основні типи митр:
- Проста митра (mitra simplex) – біла лляна або шовкова мітра без жодних оздоб, яку використовували у Страсний тиждень, на похоронах та під час покаянних богослужінь.
- Золота митра (mitra auriphrygiata) – шовкова мітра білого або золотого кольору, оздоблена золотою, срібною або кольоровою вишивкою.
- Дорогоцінна митра (mitra pretiosa) – найбагатша версія, прикрашена золотом, перлами та коштовним камінням. Її надягали на найбільш урочисті церковні свята.
Після реформ Другого Ватиканського собору (1965 р.), спрямованих на літургійну простоту, в активному вжитку залишилися лише два типи: проста митра (у єпископів біла, у кардиналів – із муарового шовку) для повсякденного використання, та оздоблена митра з золотим шитвом – для найбільших свят.
У 2005 році Папа Бенедикт XVI замінив тіару на митру у своєму гербі, зробивши її частиною візуальної мови понтифікату. Срібна митра з трьома золотими смугами уособлює ті самі аспекти влади, що й три яруси тіари: освячення, управління та навчання. Вертикальна лінія між смугами символізує єдність цих функцій в особі Понтифіка.
Це було не просто графічне рішення, а знак нового стилю понтифікату – менш тріумфального, більш пастирського. Митра стала символом влади, яка не домінує, а служить. Не дистанціює – а наближає.
Перстень Рибалки: знак влади і вірності
Перстень Рибалки – один із найдавніших і найособистіших символів Папи Римського. Його вручають кожному новообраному понтифіку – як знак спадкоємності апостола Петра, рибалки з Галилеї, що став «ловцем людей».
Найперша згадка про цей перстень датується XIII століттям – у листі Папи Климента IV до племінника. Тоді його використовували не як прикрасу, а як печатку для приватного листування Папи. Публічні документи, натомість, скріплювали свинцевою печаткою – буллою, яка дала назву всім папським буллам. З XV століття перстень Рибалки використовували для запечатування папських доповідних записок – менш формальних, але офіційних документів.
Ця практика тривала до 1842 року, коли сургуч замінили штемпелем із червоним чорнилом. Відтоді перстень втратив свою адміністративну функцію – але зберіг символічне значення.
Традиційно кожному Папі виготовляють новий перстень із зображенням святого Петра та його іменем латиною. Дизайн може змінюватися: перстень Пія IX був інкрустований понад сотнею діамантів, Іван XXIII обрав скромну камею, Іван Павло II – коване золото. Бенедикт XVI носив перстень, створений вісьмома ювелірами з 35 грамів чистого золота, а Папа Франциск – позолочене срібло. Це рішення відповідало його загальному аскетичному стилю.
Згідно з традицією, перстень урочисто знищують після смерті або зречення Папи – щоб унеможливити фальсифікацію документів. Це символічний акт завершення понтифікату.
Після відставки Папи Бенедикта XVI у 2013 році – першої папської відставки за понад шістсот років – його перстень не був знищений, як того вимагала традиція. Натомість його пошкодили вручну – за допомогою зубила нанесли два глибокі надрізи у формі хреста. Це мало ту саму символіку: припинення чинності влади, але вже в нових обставинах.
Колись поцілунок персня був офіційним жестом покори та поваги. Цей звичай закріпився ще в Середньовіччі – як і згинання коліна чи схилення голови перед єпископом, зокрема й Папою. Пій X на початку ХХ століття частково послабив цю практику, а Павло VI остаточно скасував церемоніальне цілування руки, ноги чи щоки Папи, як непотрібні прояви підпорядкування.
Сьогодні звичай цілувати перстень зберігся радше як приватна форма вшанування. Папа Франциск не заохочував цю практику, і часто делікатно відхиляв поцілунки – підкреслюючи, що повага до Понтифіка має бути не в жестах, а в діях.
Палій: тяглість влади і турбота про паству
Палій – це вузька біла стрічка з вовни, яку Папа носить на плечах. На ній вишито шість чорних хрестиків, а її форма нагадує перев’язану петлю або букву «Y». Він не такий видовищний, як тіара чи жезл, але має глибоке значення.
Палій символізує пастирську владу, яку Папа отримує як наступник святого Петра, і водночас – його єдність з єпископами по всьому світу. Вовна, з якої його виготовляють, походить від агнців, яких традиційно благословляють у день святої Агнеси – а отже, палій також символізує турботу про “овечок”, тобто вірян.
У Папи – особливий палій, дещо більший за ті, які вручають архієпископам. Він є знаком не лише духовної відповідальності, а й тяглості влади: зв’язку з тисячолітньою традицією.
Після обрання понтифіка палій надягають під час урочистої меси початку понтифікату. Це один із небагатьох символів, який залишився практично незмінним, навіть у часи, коли багато інших знаків влади спрощуються або зникають.
Пастирське жезло: хрест замість скіпетра
У монархів – скіпетр. У Папи – пастирське жезло: хрест на довгому держаку, що символізує не владу як примус, а турботу, супровід і служіння. Це один із найзмінніших символів понтифікату: його форма й оздоблення часто відображають особистість Папи та зміст його служіння.
Історія цього символу сягає глибокої давнини. Пастирське жезло походить від палиці пастуха, яку ще носили перші 12 учнів Ісуса – як знак місії вести, підтримувати, охороняти. Вже у IV столітті кожному новому єпископу вручали посох як символ його обов’язку піклуватися про найслабших серед вірян.
Лише за понтифікату Павла VI у 1960-х роках пастирське жезло було офіційно прийняте як папський символ. Саме він вирішив носити срібне жезло з вигнутим хрестом-розп’яттям, щоб підкреслити свою роль як верховного пастиря Церкви. З того часу кожен наступний Папа мав власний жезл – і кожен вкладав у нього свій сенс.
Папа Іван Павло II продовжив традицію – його часто зображували з жезлом Павла VI, який став справжньою візитівкою понтифікату.
Бенедикт XVI повернувся до більш класичного стилю: його жезло мало прямий хрест без вигину. Франциск, натомість, обрав лаконічне сріблясте жезло з образом Христа як Доброго Пастиря, що несе ягня – той самий хрест, який він носив ще як архієпископ Буенос-Айреса.
На відміну від тіари чи персня, пастирське жезло не знищують і не передають наступнику. Кожен Папа обирає своє – і в цьому теж звучить особистий меседж: від урочистості до простоти, від монаршої величі – до близькості й милосердя.
Ключі святого Петра: доступ до Царства Небесного
Два схрещені ключі – один золотий, інший срібний – зображені на гербі Святого Престолу й Ватикану. Це не просто геральдичний мотив, а один із найглибших символів понтифікальної влади. Він бере свій початок з Євангелія від Матвія, де Ісус звертається до апостола Петра:
«Я дам тобі ключі Царства Небесного; і те, що зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі, і те, що розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небі» (Мт. 16:19).
За католицьким вченням, саме Петро був першим єпископом Риму, а отже, Папа Римський є його наступником. Відтак ключі символізують не просто авторитет – вони означають божественне доручення вести, відпускати гріхи, встановлювати правила й відповідати за душі людей. Золотий ключ уособлює владу в небесному вимірі, срібний – на землі. Разом вони утворюють міст між двома царствами.
Ключі святого Петра – єдиний символ папської влади, який ніколи не зникав з офіційної символіки. Навіть ті Папи, що відмовлялися від тіари, зберігали ключі в гербі.
У поєднанні з державою (символом духовної влади) та червоним шнуром, який зв’язує ключі, цей знак досі прикрашає документи, герби, архітектурні барельєфи та печатки Ватикану.
Цей символ не змінюють – бо він говорить про головне: довіру, яку сам Христос поклав на Петра і всіх його наступників.
Sedia gestatoria: трон, якого більше не підносять
Протягом багатьох століть Папу Римського носили на плечах — буквально. Спеціальний переносний трон, відомий як sedia gestatoria, використовувався під час урочистих церемоній, щоб зробити Понтифіка видимим для натовпу. Його встановлювали на двох довгих жердинах, оббитих тканиною, а переносили традиційно 12 «палатинських» слуг.
По обидва боки трону тримали ще один ефектний елемент — віяла з пір’я страуса, або flabella. Усе разом нагадувало стародавні імперські процесії, і недарма: ця традиція сягає ще візантійського двору і з часом була перейнята папським протоколом.
Для середньовічного і ранньомодерного Риму sedia gestatoria була символом величі й верховенства, візуальним знаком того, що Папа не просто духовний провідник, а монарх на рівні з царями й імператорами. Вона використовувалась не лише під час літургій, а й для урочистого входу до базилік, на публічних аудієнціях, і навіть для оголошення новообраного Папи народу з лоджії собору Святого Петра.
Останнім Папою, якого нею носили, став Іван Павло І у 1978 році. Його наступник Іван Павло ІІ принципово відмовився від sedia gestatoria, обравши замість неї відкритий автомобіль — той самий “папамобіль”, який тепер асоціюється з сучасним понтифікатом.
Це була не лише технологічна заміна, а символічна відмова від піднесення. Папа більше не “над” людьми — він серед них, поруч, у русі. Відмова від трону, який підносять, стала ще одним знаком епохи: влади, що служить, а не демонструє себе.
Папська парасолька (umbraculum): тінь колишньої величі
Умбракулум — парасолька з червоно-золотого шовку, яку з давніх часів розкривали над Папою під час урочистих процесій. Її сучасний вигляд сформувався за понтифікату Олександра VI з роду Борджіа (кінець XV століття). У той час серед італійської знаті було модно зʼявлятись на вулиці з власним навісом — тому Папа, який вирішив запозичити цю звичку, зробив парасолю знаком не лише гідності, а й претензії на світську владу.
У Ватиканському дворі умбракулум носив за Папою спеціально призначений слуга, що підкреслювало її статус як знака привілейованої влади.
Сьогодні умбракулум більше не використовується Папою під час процесій, але не зник із символічного простору. Він став важливою частиною герба кардинала-камерленго — того, хто тимчасово керує Апостольським престолом у період sede vacante, коли Папа помирає або зрікається. У цей час саме герб з умбракулум, перехрещеними ключами святого Петра та червоним шнуром замість тіари, замінює офіційний герб Папи.
Крім того, умбракулум досі можна побачити у деяких церквах — він свідчить про те, що храм має статус малої базиліки. У таких храмах парасольку зберігають праворуч від головного вівтаря, і символічно розкривають її під час візиту Папи. Поруч часто стоїть і тинтіннабулум – маленький дзвіночок, ще один знак особливого статусу.
Під час церковних процесій умбракулум носять окремо від тинтіннабулума – як окремий знак присутності Папи, навіть якщо його самого немає поруч.
Умбракулум — це ще один приклад символу, що відійшов від активного вжитку, але не втратив значення. Як і тіара, як sedia gestatoria, парасолька нагадує: в минулому влада часто вимагала бути видимою, височіти, кидати тінь.
Сьогодні ж її сила — у жестах, а не в атрибутах.
***
Символи — це мова влади. А влада Папи Римського — одна з найвпізнаваніших у світі, хоч вона давно вже не про корони й трон, а про голос, що здатен об’єднувати й надихати.
Протягом століть Папа говорив до світу мовою золота, тіар, тронів і мантій. Він був видимим як монарх, навіть коли не мав армії. Але сьогодні ця мова змінилася. Багато символів зникли — або стали спогадами. Відмова від тіари, нош, церемоніального поцілунку руки — це не відмова від значення, а новий спосіб його висловити.
Понтифік XXI століття носить не тіару, а мітру. Він не підноситься над людьми в sedia gestatoria — він обирає скромний автомобіль. Його влада не в каменях і парасольках — а в слові, у жестах, у здатності бути поруч.
Та попри все це, символи не мовчать. Вони трансформуються — але залишаються. Перстень Рибалки, пастирське жезло, ключі святого Петра — не просто атрибути, а знаки спадкоємності й служіння.
Бо зрештою, не так важливо, носить Папа тіару чи мітру. Важливо, що він досі йде попереду — у білому, серед людей.
