Угорська революція 1956 року почалася 23 жовтня зі студентської демонстрації в Будапешті. Учасники протесту вимагали свободи слова, вільних виборів і виведення радянських військ, але вже за кілька днів мирні демонстрації переросли у збройне повстання. Угорці хотіли самі вирішувати долю своєї країни. Москва мала інші плани й кинула проти повстанців танки.
Минуло 70 років. Для України ця історія звучить напрочуд знайомо. У 1956 році радянська пропаганда називала угорських повстанців «контрреволюціонерами», а сьогодні Росія виправдовує війну проти України «денацифікацією» та необхідністю захищати власну безпеку. Гасла змінилися, але прагнення Москви вирішувати за сусідні народи, як їм жити і яке майбутнє обирати, залишилося.
Explainer розповідає, чому угорці повстали проти радянської влади, як Москва придушила революцію та що події 1956 року допомагають зрозуміти про сучасну Росію.
Як Угорщина опинилася під контролем Москви
На парламентських виборах у листопаді 1945 року угорці віддали 57% голосів Партії дрібних сільських господарів. Комуністи на чолі з Матяшем Ракоші отримали лише 17%, однак це не завадило їм поступово захопити владу. За чотири роки Угорщина стала однопартійною державою, керівництво якої залежало від Москви.
Після Другої світової війни Угорщина, яка воювала на боці нацистської Німеччини, опинилася під радянською окупацією. Формально в країні діяли парламент і коаліційний уряд. Проте ключові призначення погоджували з Москвою, а підконтрольна СРСР Союзна контрольна комісія допомагала комуністам усувати політичних суперників.
Ракоші використовував «тактику салямі». Опозиційні партії послаблювали одну за одною: їхніх діячів звинувачували у змовах і переслідували за допомогою поліції. У 1948 році соціал-демократів примусили об’єднатися з комуністами. Наступного року вибори провели за єдиним списком кандидатів, а нова Конституція закріпила радянську модель державного устрою.
Ракоші наслідував сталінські методи управління. Підприємства й банки націоналізували, селян примушували вступати до колективних господарств, а державні ресурси спрямовували переважно у важку промисловість. Продовольства бракувало. Карткова система на окремі продукти зберігалася до 1953 року. Водночас країною прокотилася хвиля політичних репресій, які зачепили сотні тисяч людей. У 1949 році за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві стратили навіть колишнього міністра внутрішніх справ Ласло Райка.
Після смерті Сталіна в березні 1953 року Москва погодилася усунути Ракоші з посади прем’єр-міністра. Уряд очолив Імре Надь. Він послабив тиск на селян, скоротив темпи індустріалізації та розпочав звільнення політичних в’язнів. Проте Ракоші зберіг керівництво партією і у квітні 1955 року домігся усунення Надя. Реформи почали згортати. Невдоволення владою зростало, а прихильники політичних змін дедалі активніше об’єднувалися.
Чому 23 жовтня 1956 року угорці вийшли на вулиці
6 жовтня 1956 року понад сто тисяч людей зібралися в Будапешті на перепоховання Ласло Райка, якого сім років тому комуністична влада стратила за сфабрикованим звинуваченням, а згодом реабілітувала. Жалобна церемонія перетворилася на масову демонстрацію проти режиму, відповідального за політичні репресії.
Невдоволення владою наростало протягом усього року. Після того як Микита Хрущов на XX з’їзді КПРС засудив культ особи Сталіна, в Угорщині дедалі відкритіше заговорили про політичні зміни. Письменники, журналісти та студенти збиралися на зустрічах Гуртка Петефі, де обговорювали реформування соціалізму. Гурток став одним із центрів опозиційного руху. У липні Ракоші усунули від керівництва партією. Проте його наступник Ерне Гере продовжив попередній політичний курс.
Додатковим поштовхом стали події в Польщі. У жовтні до керівництва місцевої компартії повернувся реформатор Владислав Гомулка, і угорські студенти вирішили підтримати поляків, водночас висунувши власні вимоги. 16 жовтня в Сегеді вони створили незалежне молодіжне об’єднання. А 22 жовтня на зборах у Будапештському технічному університеті ухвалили програму із шістнадцяти пунктів.
Студенти вимагали вивести радянські війська, повернути Імре Надя на посаду прем’єра, провести вільні багатопартійні вибори та гарантувати свободу слова. До списку також увійшли поліпшення умов праці, перегляд економічної політики й демонтаж пам’ятника Сталіну. Частина протестувальників хотіла реформувати соціалізм. Інші виступали за глибші зміни політичного устрою.
23 жовтня студенти вийшли на демонстрацію солідарності з поляками й рушили до пам’ятника генералу Юзефу Бему, поляку, який командував угорськими військами під час революції 1848–1849 років. Дорогою до них приєднувалися робітники, викладачі та інші містяни. Надвечір перед парламентом зібралися сотні тисяч людей, а над натовпом майоріли угорські прапори з вирізаним комуністичним гербом. Невдовзі вони стали одним із символів революції.
Тим часом інша група демонстрантів зібралася біля будівлі Угорського радіо й вимагала зачитати студентські пункти в ефірі. Один з учасників протесту, Імре Меч, згадував, як мешканці навколишніх будинків виставляли радіоприймачі до вікон, щоб натовп міг чути трансляцію. Але замість студентських вимог з ефіру лунала класична музика. Згодом прозвучала промова Ерне Гере, який назвав демонстрації націоналістичними й відкинув вимоги протестувальників.
Біля радіостанції почалися сутички. Співробітники державної безпеки відкрили вогонь, з’явилися перші загиблі й поранені. Частина демонстрантів дістала зброю. Того самого вечора інший натовп повалив величезний бронзовий пам’ятник Сталіну.
Мирний протест переріс у збройне повстання. Спроба влади зупинити демонстрантів силою лише посилила спротив.
Як угорці чинили опір радянським танкам
У ніч проти 24 жовтня 1956 року до Будапешта увійшли радянські танки. Їм протистояли студенти, робітники та частина угорських військовослужбовців, які захоплювали зброю, зводили барикади й атакували бронетехніку пляшками із запалювальною сумішшю. Водночас частина угорської армії залишалася на боці уряду або не втручалася в бої.
Одним із головних осередків спротиву став кінотеатр «Корвін» і навколишні вулиці. Щільна забудова допомагала повстанцям протистояти радянській бронетехніці.
25 жовтня на площі Кошута перед парламентом зібралися тисячі беззбройних демонстрантів. По натовпу відкрили вогонь. Люди намагалися сховатися, але площа швидко перетворилася на місце масового розстрілу. Дослідникам Музею парламенту вдалося встановити особи 88 загиблих і близько 200 поранених. Справжня кількість жертв залишається невідомою, як і всі обставини відкриття вогню.
Розстріл посилив спротив. Повстання охоплювало нові міста, де виникали революційні комітети й робітничі ради, які перебирали на себе місцеве управління.
Імре Надь, який 24 жовтня знову очолив уряд, спочатку закликав повстанців скласти зброю. Проте вже 28 жовтня він визнав виступ національно-демократичним рухом, оголосив припинення вогню, пообіцяв розпустити політичну поліцію та розпочати переговори про виведення радянських військ.
Увечері 30 жовтня радянські підрозділи почали залишати Будапешт, хоча й надалі перебували на території Угорщини. Насильство, однак, не припинилося. Того самого дня повстанці штурмували будівлю партійного комітету на площі Республіки, а після її захоплення деяких захисників убили самосудом.
Наприкінці жовтня здавалося, що революція перемогла. Радянські війська залишали столицю, уряд починав виконувати вимоги повстанців. Проте Москва ще не відмовилася від наміру застосувати військову силу.
Чому Кремль вирішив придушити Угорську революцію
30 жовтня 1956 року радянський уряд ухвалив декларацію про відносини із соціалістичними країнами, у якій визнав необхідність поважати їхню незалежність і погодився обговорити виведення військ з Угорщини. Уже наступного дня Кремль змінив рішення. Москва почала готувати нове вторгнення.
Про причини такого повороту свідчать розсекречені записи засідань Президії ЦК КПРС. 31 жовтня Микита Хрущов заявив: «Якщо ми підемо з Угорщини, це підбадьорить американців, англійців і французів. Вони сприймуть це як нашу слабкість».
Москва побоювалася, що втрата контролю над Угорщиною поставить під загрозу її вплив у всій Східній Європі. Успіх революції міг підштовхнути інші підконтрольні країни до вимог політичних змін. На рішення Кремля вплинула й Суецька криза. 29 жовтня Ізраїль напав на Єгипет, а згодом до військової операції приєдналися Велика Британія та Франція. Хрущов не хотів, щоб радянський відступ в Угорщині виглядав проявом слабкості на тлі іншого міжнародного конфлікту.
31 жовтня радянське керівництво доручило військовим підготувати операцію й почало формувати альтернативний угорський уряд на чолі з Яношем Кадаром, який раніше підтримував Імре Надя.
Тим часом до Угорщини прибували нові радянські частини. 1 листопада Надь оголосив про вихід країни з Варшавського договору, проголосив її нейтралітет і звернувся по допомогу до ООН. Проте рішення про вторгнення Москва ухвалила ще до цих заяв.
Радянські представники продовжували переговори про виведення військ. Увечері 3 листопада угорська делегація на чолі з міністром оборони Палом Малетером прибула на військову базу в Текелі поблизу Будапешта. Там, просто під час переговорів, її заарештував голова КДБ СРСР Іван Сєров.
4 листопада близько четвертої ранку радянська армія розпочала масштабний наступ. Танки просувалися до центру Будапешта, артилерія обстрілювала позиції повстанців, а військові захоплювали стратегічні об’єкти по всій країні.
О 5:20 Імре Надь звернувся до угорців по радіо: «Сьогодні на світанку радянські війська розпочали наступ на нашу столицю з очевидним наміром повалити законний демократичний уряд Угорщини. Наші війська ведуть бій. Уряд залишається на своєму місці».
Невдовзі Надь залишив парламент і знайшов притулок у посольстві Югославії. Тим часом Москва оголосила, що допомагає новому уряду Кадара боротися з «контрреволюцією». Однак на момент радіозвернення новий уряд Кадара ще перебував за межами Угорщини.
До 11 листопада радянські війська придушили основні осередки збройного спротиву. Угорщина залишилася під контролем СРСР. Уряд Кадара розпочав репресії проти учасників революції.
Якою була ціна поразки Угорської революції
За даними Угорського центрального статистичного управління, від 23 жовтня 1956 року до 16 січня 1957-го в країні загинули близько 2652 людей, із них 2045 у Будапешті. Ще 19 226 осіб дістали поранення. За офіційними підрахунками 1991 року, радянська армія втратила 669 військовослужбовців загиблими, ще 51 зник безвісти.
Після завершення боїв уряд Яноша Кадара розпочав репресії проти повстанців, учасників революційних комітетів і прихильників політичних змін. За оцінками, опублікованими в журналі Beszélő, у 1957–1959 роках за звинуваченнями у злочинах проти державного ладу засудили близько 21 700 людей. Дослідники документально встановили 229 випадків страти за участь у революції, хоча в інших джерелах трапляються й вищі оцінки.
Найвідомішою жертвою став Імре Надь. 22 листопада 1956 року він залишив посольство Югославії, отримавши гарантії безпеки від уряду Кадара. Проте його затримали радянські військові та вивезли до Румунії. Згодом Надя повернули до Угорщини й судили за звинуваченням у державній зраді та змові проти комуністичної влади.
16 червня 1958 року Надя стратили разом із колишнім міністром оборони Палом Малетером і журналістом Міклошем Гімешем. Їхні тіла таємно поховали на території в’язниці, а 1961 року перенесли до безіменних могил на будапештському цвинтарі. У реєстрах навіть записали вигадані імена. Лише 16 червня 1989 року Надя та його соратників урочисто перепоховали. Церемонія стала однією з найважливіших подій переходу Угорщини до демократії.
Тим часом десятки тисяч угорців рятувалися втечею за кордон. За звітом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, до травня 1957 року через Австрію та Югославію виїхали приблизно 193 тисячі людей. Загалом кількість біженців сягнула близько 200 тисяч, майже 2% населення країни.
Міжнародна спільнота засудила радянське вторгнення, але військової допомоги Угорщина не отримала. 4 листопада СРСР заблокував у Раді Безпеки ООН проєкт резолюції з вимогою вивести війська. Того самого дня Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію 1004 (ES-II), яка вимагала припинити інтервенцію.
Президент США Двайт Ейзенхауер відмовився від військового втручання, побоюючись прямої війни із СРСР. Натомість західні країни приймали угорських біженців і надавали гуманітарну допомогу.
Як Угорська революція 1956 року вплинула на Україну
24 жовтня 1956 року через Закарпаття в Угорщину рушили радянські війська Прикарпатського військового округу. Вони перетинали кордон у районах Чопа, Берегова та Вилока й просувалися в напрямку Дебрецена, Ясбереня та Сольнока. Українська територія стала одним із плацдармів військового вторгнення, а прикордонні міста використовували для проведення радянських операцій проти угорських повстанців.
В Ужгороді перебував другий секретар ЦК Компартії України Микола Підгорний. Поблизу міста, у селі Коритняни, розгорнули радіостанцію, яка вела мовлення на Угорщину. До Ужгородської в’язниці етапували близько 800 заарештованих учасників революції, яких утримували там протягом кількох місяців.
Радянська преса називала повстанців «контрреволюціонерами», проте чимало жителів Закарпаття їм співчували. Люди слухали іноземні радіостанції, обговорювали події в Будапешті й відкрито критикували Москву. Мешканка Мукачева Ержебет Бундаш, за свідченням радянських спецслужб, говорила, що угорці мають право самі обирати владу, а не підкорятися уряду, призначеному Москвою.
У тому самому Мукачеві вчитель фізкультури на прізвище Гомонай підняв у кафе «Україна» тост за повстанців. «Я п’ю за тих, хто зараз бореться в Угорщині. Я з ними солідарний», – записали його слова партійні чиновники. Наступного дня вчитель заявив колегам, що на знак солідарності не вийде на роботу. І справді пропустив два дні.
Підтримка революції не обмежувалася розмовами. 28 жовтня в Берегові КДБ виявив 152 антирадянські листівки, виготовлені за допомогою саморобних кліше на папері зі шкільних зошитів. Через два дні в Ужгороді вилучили ще 51 листівку із закликом підтримати угорські революційні ради. Загалом від 23 жовтня до 15 грудня спецслужби зафіксували на Закарпатті 130 повідомлень про антирадянські висловлювання та 16 випадків поширення листівок.
Влада відповідала посиленням пропаганди та переслідувань. Уже 29 жовтня Закарпатський обком відправив у райони 95 партійних активістів, які мали пояснювати населенню офіційну радянську позицію. Водночас КДБ стежив за людьми, які співчували повстанцям, зокрема за колишніми учасниками українського підпілля.
Революційні настрої поширилися й за межі Закарпаття. У Києві, Харкові та Дніпропетровську (нині Дніпро) навчалися угорські студенти, які обговорювали події на батьківщині з українськими однолітками. Серед колишніх політв’язнів також з’являлися сподівання на зміни. Звільнена з ув’язнення мешканка волинського села Боголюби А. Панасюк говорила односельцям, що Україна колись матиме власну владу.
За архівними даними, у 1956–1957 роках на Закарпатті ув’язнили 40 людей у справах, пов’язаних з угорськими подіями. Серед них були п’ятеро десятикласників із Виноградова, заарештованих у червні 1957 року за виготовлення антирадянських листівок і намір створити підпільну молодіжну організацію. Їх засудили до трьох–шести років таборів. Згодом усіх звільнили достроково.
Угорська революція надихнула частину українців на спротив радянській владі, але водночас показала, що навіть після смерті Сталіна Москва готова застосовувати репресії проти тих, хто відкрито виступав за політичну свободу.
Що Угорська революція 1956 року говорить про сучасну Росію
У 1849 році російська армія вже допомагала придушувати угорську боротьбу за незалежність. Коли австрійські війська не змогли перемогти повстанців, імператор Франц Йосиф I звернувся по допомогу до російського царя Миколи I. Той відправив до Угорщини майже 200 тисяч військових. 13 серпня основні сили угорської армії капітулювали перед росіянами поблизу Вілагоша.
У 1956 році Москва знову застосувала військову силу проти угорців, цього разу для збереження власного впливу у Східній Європі. Через дванадцять років подібний сценарій повторився в Чехословаччині. У серпні 1968-го радянські війська та армії інших держав Варшавського договору придушили Празьку весну, спробу демократизувати соціалістичну систему. Згодом Москва обґрунтувала втручання доктриною Брежнєва. Вона фактично дозволяла застосовувати силу проти соціалістичних держав, якщо комуністична влада опинялася під загрозою.
Військові операції супроводжувалися пропагандою. Угорських повстанців 1956 року радянська влада називала «контрреволюціонерами» та «фашистами», а протести пояснювала змовами західних держав. Подібні звинувачення у фашизмі та зв’язках із НАТО лунали й на адресу учасників протестів у Східній Німеччині 1953 року та реформаторів Чехословаччини 1968-го.
Схожі аргументи використовує й сучасна Росія. У липні 2021 року Володимир Путін опублікував статтю про історичну єдність росіян та українців, у якій заперечував окремішність української історії та пояснював віддалення України від Росії зовнішнім впливом. Аналіз Центру східних досліджень у Варшаві показав, що ці твердження ставили під сумнів самостійність української державності.
24 лютого 2022 року Путін виправдовував повномасштабне вторгнення необхідністю «демілітаризації» та «денацифікації» України. Генеральна Асамблея ООН засудила російську агресію і вимагала вивести війська з української території.
Історичні обставини суттєво відрізняються. У 1956 році Угорщина входила до радянського військово-політичного блоку, тоді як Україна є незалежною державою. Проте спільною рисою цих подій стало прагнення Москви силою впливати на політичний вибір сусідніх країн, представляючи їхню самостійність як загрозу власній безпеці.
Угорський досвід також показує, що військове придушення повстання не гарантує тривалого політичного контролю. У 1989 році Угорщина розпочала перехід до демократії. А 19 червня 1991 року останній радянський військовослужбовець залишив країну, командувач Південної групи військ генерал-лейтенант Віктор Шилов перетнув кордон о 15:01 на мосту між угорською Захонню та українським Чопом.
Тоді Україна ще перебувала у складі Радянського Союзу. Через два місяці вона проголосила незалежність, яку сьогодні захищає від російського вторгнення.
