У неділю, 20 квітня, Великдень одночасно святкують християни східного та західного обрядів – рідкісний випадок календарного збігу, що об’єднує віруючих різних конфесій навколо однієї з ключових подій християнства: воскресіння Ісуса Христа.
В культурній практиці західних країн Великдень значно поступається Різдву за рівнем суспільної уваги та символічного навантаження. У США, Великій Британії та більшості Європи він сприймається радше як традиційний весняний вікенд – із шоколадними яйцями, родинним обідом і короткою перервою від роботи.
В Україні натомість Великдень зберігає ширше значення – не лише як релігійне свято, а як частина родинної пам’яті, культурного спадку й спільного ритуалу.
Explainer пояснює, чому Великдень не став на Заході другим Різдвом, а в Україні зберігає глибоку традиційну вагу.
Як на Заході святкують Різдво і Великдень – у цифрах
Попри статус одного з найважливіших християнських свят, Великдень у західній культурі поступається Різдву майже за всіма параметрами – від обсягів витрат до місця в колективній уяві. У США, за опитуваннями 2023 року, 85% населення святкували Різдво, тоді як Великдень – близько 81%. Проте емоційний і культурний масштаб цих подій різниться кардинально: у 2022 році американці витрачали на Різдво в середньому $870 на людину, тоді як на Великдень – $170.
У Великій Британії ситуація подібна. За даними на 2025 рік, 86% британців планували святкувати Великдень, але середні витрати на нього становили лише £37 на людину, тоді як на Різдво – понад £800.
Контраст між Різдвом і Великоднем на Заході помітний не лише в цифрах, а й у ставленні людей. Опитування YouGov за 2022 рік, проведене у 12 європейських країнах, показує, що для 82% поляків – є, передусім, релігійною чи культурною подією, а не як сезонна нагода для покупок. Серед мешканців Данії так вважають 73%, Іспанії – 71%, Швеції – 69%.
А от у Франції лише 51% вбачають у Великодні справжнє свято, тоді як 37% вважають його передусім комерціалізованим. У Великій Британії ці показники становлять відповідно 54% і 40%.
Чому Великдень на Заході не став другим Різдвом
Великдень на Заході зберігає свою присутність у календарі – але без тієї внутрішньої напруги й очікування, які роблять свято справжнім суспільним явищем.
Корені цього феномена тягнуться до XVII століття – до пуритан, які перетнули Атлантику в пошуках релігійної автономії. Вони засуджували святкування релігійних дат, не прописаних у Біблії, – зокрема Різдва й Великодня, які вважали людськими нововведеннями, не встановленими Богом. Ці свята, на їхню думку, були штучними, надмірно обрядовими і такими, що мають язичницьке коріння. Усі форми колективної радості, які супроводжували ці дати – від маскарадів до застіль – сприймалися як залишки язичництва або католицької обрядовості.
Як писав пуританський проповідник Коттон Мезер, Різдво проводилося «в пияцтві, азартних іграх і безсоромних забавах».
Святкування Великодня також довгий час асоціювалося з «папістськими» обрядами – такими, що потребують символів, ритуалів, священної драми. У суспільстві, що тяжіло до спрощення, буквальності та практичності, це було не надто затребувано.
Різдво, на відміну від Великодня, отримало «друге життя» в масовій свідомості: у ХІХ столітті його фактично винайшли заново – як домашнє, сімейне, світське свято. Вашингтон Ірвінг, Клемент Кларк Мур і особливо Чарльз Діккенс створили нову міфологію Різдва, перетворивши його на свято дитинства, доброти й родинного тепла. Саме Діккенс, автор «Різдвяної пісні в прозі», заклав емоційний код Різдва як свята, що промовляє не до догми, а до серця.
На початку вікторіанської епохи традиції святкування Різдва були в занепаді. Пуритани під керівництвом Олівера Кромвеля засуджували середньовічні звичаї, в яких змішувалися християнські, римські й язичницькі елементи. Водночас індустріалізація позбавила міське населення часу та можливості святкувати: довгі робочі дні, відрив від сільських громад, убоге міське життя не сприяли атмосфері свята.
На цьому тлі Діккенс, у 1843 році опублікувавши «Різдвяну пісню в прозі», повернув Різдву емоційний і моральний зміст. Він поставив у центрі святкування не ритуал, а співчуття, доброту, милосердя. Саме з його творів бере початок сучасне уявлення про Різдво як час родинного тепла, турботи про ближніх і надії. Діккенс створив не просто історію — він надав Різдву образ, який із часом став універсальним. Великдень не отримав подібного емоційного переосмислення – ні через велику літературну історію, ні через культурні образи.
Окрім цього, “непопулярність” Великодня у масовій культурі криється в характері самого свята. Як пояснює німецький релігійний соціолог Герт Пікель, Великдень складніше секуляризувати, ніж Різдво. Народження дитини – тема, зрозуміла і прийнятна для всіх, незалежно від релігійності. А ось смерть, розп’яття, страждання, що передують воскресінню – не ті образи, які легко адаптувати до попкультури. Навіть віруючим складніше прожити цю подію емоційно.
Пікель наголошує: Різдво як святкування народження стало універсальним образом надії, нового початку, родинної єдності. Воно легко перекладається на мову світських цінностей. Великдень же натомість пов’язаний із темами втрати, жертви та трансцендентного сенсу – речей, які набагато важче передати без релігійного контексту.
У Різдві більше радості, простоти, світла – у Великодні ж внутрішнє напруження, метафізика, драматизм. Тому Різдво з його родинним затишком і подарунками органічно вбудувалося в сучасну культуру споживання. А Великдень залишився радше у сфері особистого або церковного переживання – глибокого, але не універсального.
Чому Великдень в Україні – більше, ніж свято
Про популярність Великодня серед українців свідчать цифри. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, проведеним 4–9 лютого 2025 року, 70% українців вважають Великдень одним із найбільших свят року. Лише 5% не називають його особисто важливим. Навіть серед молоді до 30 років понад 60% респондентів відзначають його значущість. Це доводить, що попри всі суспільні виклики, Великдень залишається для українців не лише релігійною подією, а глибоким культурним маркером.
Як вважають дослідники, в українській культурі Великдень не зводиться лише до церковної дати чи родинного застілля – це свято вписане в глибший наратив – не лише релігійний, а й соціальний, історичний, антропологічний. У контексті війни, втрат та трансформації національної ідентичності Великдень стає точкою спільної присутності – ритуалом, що тримає разом родину, громаду, націю.
Як зазначає професорка Наталія Петрова, попри десятиліття офіційної заборони релігійної практики, свята на кшталт Великодня й Різдва залишалися в українському досвіді – як жива пам’ять, що тримала родину й громаду разом.
«Ми зберегли нашу ідентичність завдяки народним святам. Великдень – це не лише про релігію, а про культуру, пам’ять, об’єднання родини й громади. І особливо зараз, коли багато українців змушені святкувати в інших регіонах, відбувається обмін традиціями – і це збагачує наше культурне середовище», – підкреслює вона.
На рівні побутової культури український Великдень об’єднує покоління: освячення пасок, прикрашання кошика, відвідування могил – усе це не лише ритуал, а й жива форма передачі досвіду поколінь, передача пам’яті, закріплення традиції, вкорінення в часі та просторі.
Саме тому Великдень не втрачає своєї емоційної сили навіть у міському середовищі та серед молоді. Він працює як культурна структура – гнучка, впізнавана, але водночас стійка до змін. І тому, на відміну від багатьох західних країн, де Великдень дедалі більше формалізується та комерціалізується, в Україні він лишається подією, яка щиро переживається. Його зміст резонує не лише в церкві, а й у повсякденному досвіді – і щороку промовляє по-новому.
Це не просто традиція – це спосіб бути разом, пам’ятати й вистояти. У країні, що переживає війну і трансформацію, Великдень продовжує виконувати роль спільного коду – не завжди артикульованого, але завжди відчутного. І не лише в тилу, а й на передовій.
Як зазначає отець Євген, військовий капелан 210-го окремого штурмового полку, навіть у найскладніших обставинах війни важливо зберігати зв’язок із духовними традиціями. Великдень, каже він, символізує не лише перемогу життя над смертю, а й віру в краще – саме те, чого так потребують українські військові на передовій.
«Це час єднання та взаємної підтримки. Важливо, щоб захисники відчували не лише підтримку побратимів, а й тепло тилу — родини, друзів, усього суспільства», — говорить капелан.
У цьому – глибинна правда українського Великодня. Він не потребує декорацій чи рекламних кампаній, щоб бути важливим. Його сила – у здатності тримати разом тих, хто на фронті й у тилу, вдома й у евакуації, вірить і сумнівається, але щороку відзначає це свято. Як нагадування: ми ще тут. Ми тримаємось. Ми разом.
