У червні 2025 року Ізраїль уперше завдав удару по ядерних об’єктах Ірану – крок, що може стати початком нової великої війни на Близькому Сході. Але цей конфлікт не виник раптово. Щоб зрозуміти, чому ці дві країни, які не мають спільного кордону й жодного територіального спору, сьогодні є запеклими ворогами, треба зануритися в десятиліття прихованих альянсів, ідеологічних розривів і геополітичної гри. Ще пів століття тому Іран та Ізраїль мали теплі економічні зв’язки, обмінювалися розвідданими й співпрацювали у військовій сфері. Усе змінила Ісламська революція 1979 року – відтоді Тегеран проголосив Ізраїль втіленням зла, а Ізраїль – Іран екзистенційною загрозою. Упродовж десятиліть це протистояння набирало форми “тіньової війни” – від кібератак і морських диверсій до підтримки протилежних сторін у регіональних конфліктах. І тільки тепер – стало відкритим.
Чому два колишні партнери стали ворогами, які більше не уникають прямої конфронтації? Як змінювалася їхня стратегія? Explainer розбирає історію протистояння Ірану та Ізраїлю.
Союз без офіційного визнання: Іран та Ізраїль до Ісламської революції
У другій половині XX століття, коли більшість країн Близького Сходу не визнавали Ізраїль, Іран став винятком. Попри те, що офіційного дипломатичного визнання не було, Ізраїль і шахський Іран мали тісні економічні, військові та розвідувальні зв’язки. Їх об’єднували спільні вороги – арабський націоналізм і радянський вплив.
Шах Мохаммед Реза Пехлеві бачив у співпраці з Ізраїлем спосіб посилити регіональну стабільність і отримати доступ до передових технологій. Іран постачав Ізраїлю нафту, особливо після 1967 року, коли арабські держави запровадили нафтове ембарго. Ізраїль у відповідь допомагав у сільському господарстві, будівництві інфраструктури й надавав військову техніку.
За словами аналітиків ЦРУ, Ізраїль використовував цей альянс, щоб будувати “доктрину периферії” – партнерство з неарабськими державами на зразок Туреччини, Ефіопії й Ірану, які теж мали конфлікти з арабськими сусідами. Обидві країни прагнули стримати зростання впливу Єгипту, Сирії та Іраку, які підтримував СРСР.
Співпраця включала не лише торгівлю. Іран і Ізраїль разом підтримували курдські угруповання в Іраку, обмінювалися розвідданими, а також таємно домовлялися про спільні військові проєкти. Попри обережність шаха щодо надто явних контактів, зв’язок був тісним. Наприкінці 1970-х Іран забезпечував до 70 % нафтових потреб Ізраїлю.
Це партнерство обірвалося раптово – коли в 1979 році до влади в Ірані прийшли ісламісти.
Від союзників до ворогів
До Ісламської революції 1979 року Іран та Ізраїль мали тісні дипломатичні й економічні зв’язки. Обидві держави не належали до арабського світу, і на тлі спільних стратегічних загроз з боку сусідніх країн – зокрема Іраку та радянського впливу – співпрацювали в різних сферах: від торгівлі до розвідки.
У січні 1979 року шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві залишив країну під тиском масових протестів. Уже за два тижні до Тегерана повернувся з вигнання аятола Рухолла Хомейні – лідер шиїтської опозиції, який проголосив створення Ісламської Республіки. Цей момент став точкою неповернення у відносинах між Іраном та Ізраїлем.
Новий режим поставив релігійну ідеологію вище за геополітичну доцільність. Ізраїль для Хомейні став не просто “нелегітимною державою”, а втіленням зла – “малим сатаною”, союзником “великого сатани” (США), гнобителем мусульман і символом західного колоніалізму. Уся попередня співпраця була публічно засуджена. Тегеран розірвав дипломатичні зв’язки з Ізраїлем, закрив посольство та передав його будівлю Організації визволення Палестини – жест із високою символічною вагою.
Іранська риторика змінилася кардинально: Ізраїль почали називати “сіоністським режимом”, який має бути “стертий з лиця землі”. Підтримка палестинських груп – зокрема ХАМАС та Ісламського джихаду – стала елементом державної політики: фінансування, навчання бойовиків, постачання зброї.
Та розрив не був миттєвим. У 1980-х роках, під час ірано-іракської війни, тривала прихована співпраця. Ізраїль розглядав Ірак Саддама Хусейна як серйознішу загрозу і таємно постачав до Ірану озброєння через посередників. Йшлося, зокрема, про запчастини до американських винищувачів F‑4, які залишилися в Ірані після шахського періоду. Постачання здійснювалися через складні маршрути, з участю третіх країн, і залишалися офіційно нерозголошеними – попри публічну антиізраїльську риторику з боку Тегерана.
Для Ізраїлю це була прагматична стратегія: зберегти вплив у регіоні та послабити небезпечнішого ворога. Але вже в 1990-х, із зростанням регіональних амбіцій Тегерана та розвитком його ядерної програми, Ізраїль остаточно відмовився від обережної гри в тіні. Політика змінилася на жорстку конфронтацію – зусилля з ізоляції Ірану, постійне наголошення на загрозі з боку його ядерного потенціалу, підтримка санкцій і навіть кібератаки проти іранської інфраструктури.
Від ядерної програми до проксі-груп: як ірано-ізраїльський конфлікт перетворився на гібридну війну
Із початку 1990-х років протистояння між Ізраїлем та Іраном поступово трансформувалося у конфлікт нового типу — без оголошення війни, але з усіма її елементами. Це протистояння давно вийшло за межі дипломатії: його структура змістилася в зону операцій спецслужб, кібервійн, підтримки союзних сил у третіх країнах, точкових авіаударів і морських диверсій.
Поштовхом до ескалації стала ядерна програма Ірану. Незважаючи на офіційні заяви Тегерана про виключно мирний характер своїх розробок, Ізраїль розглядав її як потенційну спробу створення ядерної зброї. У Тель-Авіві це сприймали як пряму екзистенційну загрозу. Відповідь Ізраїля була багатовекторною — від міжнародного тиску через Сполучені Штати до таємних операцій, покликаних уповільнити або зруйнувати ядерну інфраструктуру Ірану.
У 2010 році у світі з’явилася інформація про Stuxnet — високотехнологічний комп’ютерний вірус, який вивів з ладу іранські центрифуги на об’єкті в Натанзі. Цей випадок став першим у світі прикладом кібератаки, що спричинила фізичне руйнування обладнання, і, за даними низки розслідувань, був результатом спільної операції Ізраїлю та США. У наступні роки серія замахів на іранських вчених, зокрема вбивство Мохсена Фахрізаде, лише посилила підозри щодо ролі ізраїльських спецслужб у спробах підірвати ядерний потенціал Тегерана.
У відповідь на дії Ізраїлю Іран активізував діяльність союзних угруповань — зокрема ліванської «Хезболли», шиїтських формувань в Іраку та хуситів у Ємені. Ці сили стали інструментом непрямих атак на інтереси Ізраїлю та його партнерів у регіоні. Сирійська громадянська війна відкрила для Тегерана додаткові можливості: Іран намагався закріпитися на території поблизу ізраїльських кордонів, створюючи військову інфраструктуру. У відповідь Ізраїль здійснив десятки повітряних ударів по базах, складах озброєння та логістичних маршрутах.
Паралельно активізувався ще один напрям — морський. Напади на танкери, диверсії в Перській і Оманській затоках, інциденти в Червоному морі стали частиною нової стратегії, що базується на запереченні прямої відповідальності. Ці операції залишаються офіційно непідтвердженими, але їхній вплив на безпеку та торгівлю — незаперечний.
Так сформувався новий формат конфлікту: багаторівневий, гібридний і асиметричний. Він не має чіткої лінії фронту, але серйозно ускладнює регіональну стабільність і роботу дипломатичних механізмів. Сторони не бачать вигоди в компромісах — а отже, цей конфлікт, навіть без формального оголошення війни, дедалі більше нагадує структурний елемент близькосхідної реальності.
Від регіонального конфлікту до глобального фактору: Іран, Ізраїль і тінь над Україною
Конфлікт між Ізраїлем та Іраном давно вийшов за межі Близького Сходу. У 2020-х роках він дедалі більше впливає на глобальну безпеку, світову енергетику й навіть на хід війни в Україні.
Для Ізраїлю Іран залишається головною загрозою — країною, яка не визнає його існування, підтримує збройні угруповання, що ведуть війну проти нього, і розвиває ядерну програму. Для Тегерана ця ворожнеча — частина ідеологічного курсу, який зміцнює режим усередині країни, дає важелі впливу на регіон та вписується в ширший антизахідний наратив.
Після 2022 року ірано-ізраїльське протистояння отримало новий вимір — через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Іран став ключовим постачальником безпілотників для російської армії, а згодом — і ракет, технологій, інструкторів. Українські спецслужби не раз перехоплювали перемовини перською мовою під час атак — непряме, але показове свідчення іранської участі.
Це посилило побоювання, що Іран не лише підтримує антиізраїльські сили в регіоні, а й бере участь у війні в Європі. Ізраїль уважно стежить за цим, але залишається обережним у рішеннях щодо військової допомоги Україні. Одним із стримувальних чинників є ризик ескалації на півночі — зокрема з боку “Хезболли”, яка контролює частину південного Лівану і тісно пов’язана з Тегераном.
Союз Ірану з Росією також ускладнив міжнародні переговори щодо іранської ядерної програми, поставив під загрозу стабільність у Перській затоці й посилив тиск на енергетичні ринки. Для США, ЄС і НАТО це — додатковий виклик, який змушує переглядати стратегії.
Удар Ізраїлю по іранських об’єктах у червні 2025 року став черговим нагадуванням: це не локальний інцидент, а частина ширшого конфлікту, що вже зачіпає не тільки регіон. Україна — одна з тих країн, які щоденно відчувають наслідки цього протистояння.
Що далі?
Протистояння Ізраїлю та Ірану триває вже десятиліттями, але останній обмін ударами став одним із найпомітніших за весь цей час. Вперше за багато років сторони почали діяти відкрито. Це підвищує ставки й відкриває цілу низку сценаріїв розвитку подій. Жоден із них не гарантує стабільності, але кожен окреслює інший рівень ризику — від тимчасового стримування до повномасштабної війни.
Керована ескалація
Ізраїль продовжує завдавати ударів по ключовій інфраструктурі Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) і, можливо, по ядерних об’єктах. Іран відповідає асиметрично: атаками з території проксі-сил, терористичними актами за межами регіону, кібернападами. Конфлікт розширюється, але не переходить у повну війну – кожна сторона тестує межі допустимого.
Ризик: лінія між “стримуванням” і “вибухом” стає надто тонкою, помилка або провокація можуть призвести до прямого зіткнення.
Тимчасове заморожування
Після обміну ударами сторони погоджуються на неформальне “перемир’я”. Політичний тиск з боку США, ЄС і регіональних гравців змушує Іран обмежити активність проксі-груп, а Ізраїль – утриматись від нових атак. Напруга зберігається, але бойові дії згортаються.
Ризик: жодна сторона не досягає своїх цілей, конфлікт консервується – до наступної ескалації.
Регіональна війна
Поглиблення воєнних дій: атаки по ізраїльських містах, масові удари у відповідь. США втручаються для захисту союзника, зростає ризик втягування інших держав регіону – Саудівської Аравії, ОАЕ, Туреччини.
Ризик: повна дестабілізація регіону, гуманітарна катастрофа, глобальна енергетична криза.
Внутрішній тиск на Іран
Іранський режим послаблений – санкціями, ударами по регіональній мережі проксі, втратою союзників. Опозиція існує й активна, однак великомасштабних протестів після початку ударів не було. Опоненти режиму розділені: частина сподівається, що війна відкриє вікно можливостей, інші бояться ще більшої дестабілізації. Експерти попереджають про ризик ефекту гуртування навколо прапора, коли навіть невдоволені громадяни об’єднуться перед обличчям зовнішньої загрози.
Ризик: крах режиму без чіткої альтернативи може призвести до хаосу, розпаду інституцій і втрати контролю над частиною територій.
Спроба дипломатичного прориву
Під тиском втрат і міжнародного посередництва (США, Китай, Катар) сторони погоджуються на непрямі перемовини – щодо стримування, контролю над проксі, можливо, навіть відновлення обмежень щодо ядерної програми.
Ризик: політична нестабільність усередині Ірану та Ізраїлю унеможливлює довготривалий компроміс.
***
Ці сценарії не є взаємовиключними – вони можуть змінюватись, перетинатися або розгортатись паралельно. Але останні заяви з Вашингтона змінюють тон. Президент Дональд Трамп публічно закликав до “безумовної капітуляції” Ірану. Він заявив, що США контролюють іранський повітряний простір, а верховний лідер Хаменеї – “легка мішень”, хоч поки “не запланована до усунення”. Така риторика лише підвищує градус – і ризики стратегічної помилки.
Одночасно Ізраїль може сподіватися на зміну режиму в Тегерані, але історія американських інтервенцій: від Іраку до Лівії свідчить: навіть падіння репресивної влади не гарантує миру чи демократії. Аналітики попереджають: війна може тривати роками, а сценарій швидкого трансферу влади – радше виняток, ніж правило.
