Сьогодні, 1 червня, розпочалися вибори у Польщі. У другому турі зійшлися Рафал Тшасковський – мер Варшави, кандидат від правлячої коаліції Дональда Туска, та Кароль Навроцький – історик і колишній очільник Інституту національної пам’яті, який іде як незалежний, але має підтримку опозиційної партії «Право і справедливість» (ПіС). У першому турі вони отримали найбільше голосів: Тшасковський – 31,36%, Навроцький – 29,54%.
Як змінився політичний клімат у Польщі, що це означає для Києва – і чому результат виборів може змінити українсько-польські відносини – пояснює Explainer.
Що може президент Польщі і чому це має значення
Президент Польщі не керує урядом і не ухвалює бюджет. Його повноваження здебільшого церемоніальні – це представництво держави на міжнародному рівні, підписання законів, призначення дипломатів і певний вплив на оборонну політику. Але є один важливий виняток: право вето.
Президент може заблокувати будь-який закон, ухвалений парламентом. Щоб подолати це вето, потрібна кваліфікована більшість – три п’ятих голосів у Сеймі. Коаліція чинного прем’єра Дональда Туска такої більшості не має. І це створює серйозний бар’єр для реалізації урядових ініціатив.
Протягом останнього року Туск не зміг виконати частину своїх передвиборчих обіцянок саме через вето чинного президента Анджея Дуди, який близький до опозиційної партії «Право і справедливість». До цього додались і внутрішні суперечки в коаліції, зокрема навколо питання абортів.
У разі перемоги Рафала Тшасковського, кандидата від партії Туска, уряд отримає союзника в президентському палаці – а з ним і можливість проводити політику без постійного блокування.
Якщо ж виграє Кароль Навроцький, який має підтримку опозиції, протистояння між урядом і президентом лише посилиться. І він, за оцінками польських оглядачів, може стати ще складнішим опонентом для Туска, ніж Дуда.
Хто попереду – і що кажуть прогнози
Останні дні перед виборами в Польщі проходять із мінімальним розривом між кандидатами. За даними опитування United Surveys для Wirtualna Polska, опублікованого 28 травня, Рафал Тшасковський має підтримку 47,4% виборців, а Кароль Навроцький – 45%. Різниця в межах статистичної похибки.
Понад 65% опитаних кажуть, що точно візьмуть участь у голосуванні. Ще близько 8% – «ймовірно» прийдуть на виборчі дільниці, а 15% вже вирішили не голосувати.
Серйозну роль у другому турі відіграють виборці кандидатів, які вибули. Більшість прихильників лівоцентристських політиків – Магдалени Бєят, Шимона Головні та Адріана Зандберга – планують голосувати за Тшасковського. Це 98%, 85% і 68% відповідно.
Натомість Навроцький отримує переважну підтримку від виборців правого крила – 98% прихильників Гжегожа Брауна та 44% тих, хто голосував за Славоміра Менцена. Водночас близько третини виборців ультраправої «Конфедерації» планують підтримати Тшасковського – це несподівано високий показник для політика центру.
Окремий погляд на шанси кандидатів дає Polymarket – платформа, де користувачі роблять фінансові ставки на політичні події. Станом на ранок 01 червня її учасники оцінюють імовірність перемоги Тшасковського в 66,7%, а Навроцького – в 33,5%.
Як змінюється тон щодо України
Президентські вибори 2025 року стали першими в новітній історії Польщі, коли підтримка України перестала бути темою загального консенсусу. Те, що ще кілька років тому вважалося політично очевидним – підтримка вступу України до НАТО та ЄС – сьогодні стало предметом поляризації.
Центристські та праві партії традиційно вважали зближення Києва з Заходом частиною стратегії безпеки Польщі. Але цього разу кандидат від ПіС Кароль Навроцький заявив, що блокуватиме вступ України до НАТО. Це був прозорий крок у бік виборців ультраправої «Конфедерації» – єдиної партії, яка відкрито виступає проти євроатлантичної інтеграції України.
Такі заяви стали сигналом зміни політичного клімату. Якщо раніше подібні висловлювання залишались на маргінесі, тепер – це частина мейнстриму. Важливо, що сама ПіС не прокоментувала висловлювання свого кандидата, аби не послабити його електоральні шанси. А Рафал Тшасковський, представник правлячої коаліції, хоч і не говорив так радикально, утримався від прямої критики опонента.
Обидва кандидати змагаються за прихильність електорату Славоміра Менцена – лідера «Конфедерації». Це змінило правила гри: якщо раніше вибори вигравались у центрі, сьогодні боротьба розгортається за голоси на правому фланзі.
Навроцький підписав половину пунктів так званої «вісімки Менцена», серед яких – обіцянка не відправляти польських військових в Україну та блокувати вступ України до НАТО. Тшасковський не підписував, але сам наголошував, що не планує направляти військових, бо Україна – не член Альянсу.
Обидва уникають прямої розмови про перспективу членства України в ЄС чи НАТО. Тон кампанії визначають інтереси всередині Польщі – не безпека в Європі, не війна, а запит виборця на соціальний спокій, зниження міграції і «першочерговість поляків».
Що це означає для Києва
Понад півтора мільйона українців нині живуть у Польщі. З них майже мільйон – ймовірні біженці. Присутність українців у Польщі стала частиною щоденного життя – але водночас і виборчого дискурсу.
Ультраправі поширюють наративи про те, що українці користуються перевагами, які не доступні полякам: нібито витісняють їх із черг до лікарів, отримують завеликі виплати, не демонструють вдячності за допомогу. Дані ці твердження не підтверджують – проте електорально вони працюють.
Антиукраїнська риторика вже вийшла за межі ультраправих середовищ. Дональд Туск ще в 2024 році використовував антимігрантські ролики у своїй кампанії.
У 2025-му така риторика поширилась і на українців. Ідею скасувати виплати «800+» для тих українців, які не працюють і не сплачують податки, підхопили обидва кандидати – спочатку Навроцький, потім Тшасковський.
Навроцький запропонував ще далі: дати полякам пріоритет у доступі до лікарів перед іноземцями, зокрема українцями. Медична рада Польщі жорстко розкритикувала цю ідею, назвавши її дискримінаційною. Але частина виборців сприйняла її схвально – як сигнал, що «поляки мають бути першими».
На цьому тлі політики уникають захисту українців. Навіть ліві партії не наважуються виступити відкрито – максимум, що говорять: українці корисні для економіки. Захищати їх – означає втратити голоси.
Опитування лише підсилюють таку логіку. Частка поляків із негативним ставленням до українців зросла з 14% у 2023 році до 24% у 2025-му. При цьому 61% поляків вважають, що українці після війни мають залишити Польщу, а 62% чекають «більшої вдячності» від України.
Ці настрої стають орієнтиром для політиків. У результаті навіть ті, хто ще недавно підтримував Київ, нині коригують риторику, щоб не втратити центр чи правий фланг.
Попри те, що понад 70% біженців і 90% трудових мігрантів працюють, а рівень злочинності серед українців нижчий, ніж у середньому по країні, такі факти рідко звучать у кампанії. Натомість звучать інциденти – п’яні водії, шпигунські справи – які миттєво узагальнюються.
На цьому тлі війна майже зникла з політичного порядку денного. Жоден з кандидатів не назвав Київ серед пріоритетних напрямків для першого візиту в разі перемоги. Тема НАТО, агресії Росії чи безпеки регіону — не домінують.
Це свідчить про зміну підходу: польська зовнішня політика дедалі більше на внутрішні запити виборців, і Києву доведеться адаптуватися до цієї нової реальності — без гарантій автоматичної підтримки й з потребою апелювати не до цінностей, а до спільних інтересів.
Попри символічність посади, новий президент Польщі стане маркером того, куди рухається польська політика, а разом із нею і частина європейської. Для України це – дзвінок на пробудження. Партнерство більше не буде безумовним. Дружбу доведеться доводити, а довіру – вибудовувати наново. І хоч би хто переміг 1 червня – зрозуміло одне: автоматичної підтримки більше не буде. В епоху прагматичних союзів Україна має стати не тільки темою співчуття, а партнером, за якого варто триматися.
