Упродовж усієї своєї історії Росія привласнювала собі українські надбання, створюючи тим самим міф про “велику російську культуру”. З початком повномасштабної війни, коли наші бійці воюють на фронті, митці та дипломати продовжують вести боротьбу за українську культуру за кордоном.
Explainer пояснює, чому повернення української культурної спадщини є важливим у боротьбі з московським імперіалізмом та яким чином це роблять українські дипломати та митці.
Повернення живопису
Не минуло й року як нью-йоркський музей Метрополітен (Metropolitan Museum of Art) визнав Репіна, Айвазовського та Куїнджі українськими художниками. Перейменували й картину Едґара Деґа “Російські танцівниці” на більш подібне на правду “Танцівниці в українському вбранні”.
Це відбулося завдяки старанням Одеського художнього музею, який офіційно звертався із запитом до нью-йоркських колег та активності української спільноти, зокрема потужній кампанії у твіттері мистецтвознавиці Оксани Семенік.
Останні півроку історикиня мистецтв займалась дослідженням колекції іноземних галерей та музеїв у США, зокрема у Zimmerli Art Museum (США, Нью-Джерсі). Там дослідниця одразу помітила безліч невідповідностей у національній приналежності митців та мисткинь.
Росіянами були записані як мінімум з десяток українських художників, серед яких Олександра Екстер, Натан Альтман, Марія Синякова, Зінаїда Серебрякова та ін. На пропозицію дослідниці переглянути дані, музейники Zimmerli заявили про неактуальність переписування національностей в колекції.
Ще до війни аналізуючи хто насправді криється під припискою “russian”, дослідниця виявила, що з 900 художників, 70 були українцями, інші 80 — вихідці з інших країн, про близько 10% митців інформації не було. Тобто, з так званого російського мистецтва тільки 70% митців насправді були росіянами.
Схожа ситуація була і у Смітсонівському музеї та Museum of Modern Art (MoMA), де російськими називали 40 українських художників, у Філадельфійському — близько 20, а в Бруклінському — 5.
Чому виникає плутанина?
Загіпнотизовані багатовіковою російською пропагандою закордонні інституції не знають, а інколи здається бояться побачити слона у кімнаті — Росія побудована на брехні.
Важким бар’єром у комунікації з європейцями є їх уперта впевненість у тому, що мистецтво поза політикою і це та платформа, де ми маємо відшукати діалог з агресором. Потрібно бути терплячими та не піддаватись емоціям пояснюючи, здавалось би, очевидні речі — діалог із терористами неможливий, культура це засіб пропаганди, спочатку перемога та репарації, а потім — все інше.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Soft power: як російська культура допомагає вбивати українців
Світові музейники вказують Росію у підписах художників з України, аргументуючи це перебуванням українських територій у межах Російської імперії чи СРСР. Однак, не можна не помітити подвійність стандартів таких рішень: художників з постколоніальних країн Британської імперії чомусь не називають британськими.
Важливим є фінансовий аспект, який завжди був потужним важелем впливу росіян у світі. За словами пані Семенік, чимало картин потрапили до світових музеїв від російських колекціонерів і саме тому часто їх підписували як російські.
Разом з тим складнощі з ідентифікацією українського мистецтва виникають і через відсутність єдиного підходу встановлення національної приналежності художників у культурних інституціях навіть у межах однієї країни. Особливо виникають проблеми з тими митцями, які свого часу емігрували, як от Луїза Невельсон, Тодрос Геллер чи Джон Д. Грехем.
Мабуть тому, спостерігається певна тенденція світових музейників відходити від традиції зазначати національність митців. Пишуть тільки де народився, творив та помер. Та для нас, громадян країни, яка все ще перебуває у процесі деколонізації, є вкрай важливим відмежовувати та заявляти про свою культурну спадщину на міжнародній арені.
Попри все це, процеси дерусифікації продовжують відбуватися в безлічі інших авторитетних культурних інституціях як от у Лондонській національній галереї чи тому самому Zimmerli. Однак, для остаточної перемоги деколонізація має відбутися у всіх сферах культури.
Боротьба на академічній ниві
Упродовж десятиліть йшла активна робота на кафедрах слов’янознавства (Slavic Studies) в європейських та американських інституціях: росіяни списали тони паперу доказуючи у своїх статтях та дисертаціях унікальність та “російськість” вкраденої ними історії та культури.
Такі кафедри зазвичай трактують культуру усієї Східної Європи як культуру великої Російської імперії. Цю кальку й досі наслідують, проте після початку великого російського вторгнення, процеси зрушились: на кафедрах європейських університетів, починають лунати поодинокі голоси щодо переосмислення російської культурної спадщини та зміщення уваги на українські доробки.
Зокрема у Берлінському університеті імені Гумбольдтів (Humboldt-Universität zu Berlin) на кафедру Slavic Studies знову повернулись курси української мови, створюються семінари та цикли лекцій присвячених українським письменникам. Однак, проводять їх в основному запрошені дослідники, оскільки україністів в університеті немає. Майже немає і досліджень з якими могли б працювати студенти. Усі зацікавлені мусять їхати з Берліну до Франкфурту-на-Одері у Европейський університет Віадріна
(Europa-Universität Viadrina), де є найближча кафедра україністики. Та процес не стоїть на місці: на початку вересня було відкрито кафедру україністики у Мюнхенському університеті.
Українські держінституції приділяють усе більше уваги розвитку подібних студій. Український інститут ще на початку лютого 2022 року започаткував довгострокову програму підтримки українських студій за кордоном.
У тому ж Берлінському університеті імені Гумбольдтів йде підготовка циклу лекцій про російську пропаганду, створення якого, однак, не було простим. Навіть освіченим європейцям, а зокрема німцям, важко переосмислювати історію, яка оголює для них старі рани минулого. Є відсоток німців, які співчувають “хорошим росіянам” та оглядаючись на свій досвід, бідкаються про те, як довго росіянам прийдеться “відмиватися” від своїх злочинів.
Література та театр
Важливим рупором на культурному фронті залишаються письменники. Провідна українська письменниця Наталя Забужко на прохання італійського видавництва “Einaudi” написала есей “Найдовша подорож”. У ньому авторка, апелюючи до власного досвіду, аналізує витоки російсько-української війни.
За словами письменниці, ця книга є вступом до історії повернення України в Європу через кров війни. Вона покликана змінити мейнстримний наратив довкола цієї війни, де часто йдеться про Росію і ніколи про Україну. Книга орієнтована на західного читача, тому деякі речі є суто дидактичними та роз’яснювальними.
Зараз письменниця презентує свою книгу у різних містах Європи, розкриваючи тим самим правду про нашу історію західній аудиторії.
Продовжують виходити переклади української класики: нещодавно вийшов німецький переклад “Міста” Підмогильного Александра Кратохвіла, готується польською тритомник Домонтовича.
Зрушення відбуваються і у царині театру: вперше в англійському перекладі показали “Кассандру” Лесі Українки у Лондоні. Ця п’єса є українським поглядом на давньогрецький міф про Троянську війну. Британська режисерка Гелен Істман (Helen Eastman) каже, що в процесі роботи над постановкою, вона звертала увагу на культурний контекст у якому створювалась п’єса та паралелі між Україною і Троєю. Для неї було важливо показати не лише облогу міста, але і спробу стерти з лиця землі окрему культуру, як це відбувається і зараз.
У січні цього року у рамках туру театральної групи Slovo. Theater group було презентовано виставу “Mothermotherland” за мотивами новели “Я (Романтика)” Миколи Хвильового у США. Окрім того, мисткині провели інтерактивну лекцію про Розстріляне Відродження у Чикаго.
Повернення історії
“Битву під Садовою виграв прусський шкільний учитель”. Точність цього вислову, що приписується Бісмарку, важко переоцінити.
У Російській Федерації пропаганда починається ще зі шкільної лави. Українські землі у російських підручниках з історії розглядаються як власне історичні російські землі. Богдана Хмельницького величають російським героєм за «возз’єднання Малоросії з Великоросією», а відомого своїми військовими кампаніями проти Московії Костянтина Острозького називають російським просвітником.
Те саме стосується й історичної назви України Русь, а саме її греко-візантійському варіанту — Росія, яку привласнила собі Московія ще у 1721 році.
Закарбовані у дитячу свідомість знання пізніше майже не піддаються викорчовуванню: їх втрата тотожна підриву базисних знань про реальність та світ, а відтак — безумству. Як результат — суспільство з імперіалістичною шовіністичною свідомістю та 80% підтримка дій Путіна.
Боротьба за повернення історичної спадщини має починатися із знищення ворожих символів всередини країни. За попередніми даними протягом минулого року лише у 14 областях перейменували 7652 топоніми. Знесли 28 пам’ятників Пушкіну та 4 — Суворову. Найгучнішим став демонтаж пам’ятника “Засновникам Одеси” — Катерині ІІ та її сподвижникам.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як українців навчали “любити” Пушкіна — пояснює науковиця
Не обійтися і без допомоги світових дослідників, прочитаний восени минулого року курс лекції з історії України авторитетним американським істориком Тімоті Снайдером (Timothy Snyder), став неабияк популярним серед світової спільноти. У ньому історик висвітлював об’єктивну історію нашої держави та пояснював механізми утворення російського імперіалізму.
Набрала чинності та була розглянути Президентом України петиція про перейменування Росії у Московію. Зараз вона перебуває на опрацюванні у Прем’єр-міністра України та відповідних наукових установ. Це важливий крок і приклад для інших держав на шляху до повернення нашої історії.
Цінною складовою культурної боротьби залишаються й дослідники, які працюють над фаховими текстами та перекладами історичних матеріалів всередині країни. Серед таких історикиня, авторка “Нарису історії України” та професорка
Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко. Зараз вона займається перекладом на українську Тита Лівія з якого, як каже пані Наталя, і починається справжня історія.
Представники культурного фронту
Велику роботу у представленні України за кордоном робить Міністерство культури та Український інститут. Так само у боротьбу за культурну спадщину залучено багато міністерств та музеїв. Велика робота ведеться на рівні окремих громадських активістів. Збереженню культури та ідентичності українців за кордоном сприяють університетські кафедри україністики та найрізноманітніші товариства, серед яких Українсько-іспанське студентське наукове товариство Університету Валенсії (Іспанія), Німецьке товариство україністів (Німеччина, Потсдам), Українське товариство у Майнці (Німеччина), та ін.
Безліч європейських фондів надають грантову підтримку українцям як за кордоном так і в межах країни. Це є вкрай важливим внеском для культурної боротьби, оскільки близько 70-80% працівників культурної сфери й досі перебувають в Україні.
Заступниця міністра культури та інформаційної політики України Галина Григоренко наголошує на пріоритетній задачі цифровізації української культурної спадщини. Обсяг складає 12 мільйонів об’єктів державного музейного фонду України, що знаходяться у понад 2,5 тисячах музеїв України та 120-140 тисяч об’єктів нерухомої спадщини національного значення. Відсутність цифровізації до початку повномасштабного вторгнення тепер майже унеможливлює пошук викрадених пам’яток українського мистецтва, зокрема з Херсонського музею.
Важливим залишається повернення української культури на деокуповані території, оскільки окупантами знищувалося все українське, від історичних будівель та книг до вивісок на назв вулиць.
Станом на зараз з близько 35 000 закладів культури понад 1000 закладів в нашій країні або пошкоджені, або зруйновані, більша частина з них на Сході й Півдні України. Половина закладів культури або не працює, або працює в дуже обмеженому режимі: відвідування розраховано виключно на ту кількість людей, яку може вмістити їхнє бомбосховище або укриття.
***
Як бачимо, процес йде повільно та нелегко: українським культурним дипломатам вартує подекуди титанічних зусиль переконати своїх західних колег у доцільності встановлення історичної справедливості. Доводиться мати справу з величезним пластом спотвореного матеріалу та викривленою російською пропагандою свідомістю. Європейці впродовж усього життя отримували знання про російську культуру через джерела та наративи, які поширювали самі росіяни.
Вже давно стало очевидним, що розв’язана московським диктатором війна має екзистенційний характер та ведеться за саму історію, яка сягає сотні років. Збереження української культури в цій війні є запорукою збереження самої нації.
