За 30 років існування Незалежної України в питаннях ЛГБТ+ змінилося багато – термінологія, законодавство, активізм, медицина тощо. І якщо владні структури досі з побоюванням ставляться до слова «гендер», то громадські організації та ЛГБТ-активісти вже давно відкрито заявляють про свої потреби та відстоюють рівні права. Які досягнення є сьогодні та які виклики є попереду, – далі в матеріалі.
Бунтуй, кохай, права не віддавай
ЛГБТ-прайд – це акція, завданням якої є демонстрація солідарності з ЛГБТ-спільнотою, підтримка толерантного ставлення та захист прав людини незалежно від сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Зазвичай прайди проходять у вигляді маршу та різних тематичних заходів (кінопоказів, освітніх сесій, концертів тощо). У карантинні часи прайди також відбувалися онлайн та у форматі автопрайдів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День боротьби з гомофобією та трансфобією: як його відзначають в Україні
Перший в Україні прайд мав відбутися у 2012 році, але його було скасовано через небезпеку з боку ультраправих. Тож перший Марш рівності відбувся у 2013 році. І він, і багато подальших прайдів були доволі небезпечними – з нападами до, під час та після заходів. Проте останніми роками Марші проводяться не тільки в столиці, а й у регіонах – Харкові, Запоріжжі, Одесі тощо.
«Прайд-рух є доволі потужною силою в Україні. Щороку збільшується кількість учасників/ць, масштабнішою стає інформаційна кампанія та підтримка. Якщо на перші Прайди виходило близько 30 активістів/ок, то КиївПрайди 2018 та 2019 років були безпечними та дуже масштабними. Поліція відповідально виконує свої обов’язки. Однією з причин, чому Прайди проходять не в усіх регіонах України, є різний рівень гомофобії та супротиву. Для Прайду потрібен організований ЛГБТ-рух (організації, активісти/ки), а якщо таких немає, то організувати його значно складніше», – каже Тіна Собко, одна з організаторок ЗапоріжжяПрайд 2020.
Організатори цьогорічного КиївПрайду, який відбудеться 19 вересня, прогнозують, що участь у заході візьмуть близько 10 тисяч осіб.
Права не дають – права беруть
Почати варто з того, що в радянські часи було покарання за «мужолозтво», тобто гомосексуальні зв’язки між чоловіками. Але 12 грудня 1991 року відбулося скасування кримінальної відповідальності за добровільний гомосексуальний акт. Верховна Рада Української РСР першою на радянському просторі ухвалила такий закон.
Але сьогодні в Україні немає жодного закону, який належним чином захищав би ЛГБТ-спільноту. Закони та статті Конституції торкаються цих питань тільки опосередковано. Особливо на часі зараз є питання протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті. Але про все по черзі.
У Конституції України є загальна стаття щодо дискримінації (ст. 24), у якій забороняється встановлення привілеїв чи обмежень «за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Оскільки цей перелік є відкритим, дія цієї статті теоретично може поширюватися також і на ознаки сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Багаточисельні пропозиції правозахисників додати ці ознаки до переліку були проігноровані.
Перегукуються з дискримінацією за певними ознаками й злочини з мотивів нетерпимості. Попри законодавчу гарантію захисту рівних прав (ст. 21 Конституції України), злочини на ґрунті ненависті досі лишаються доволі поширеним явищем. До них належать такі, що були вчинені з мотивів упередженості до певної ознаки (мови, раси, релігії, національності, сексуальної орієнтації тощо).
Постраждалі від злочинів на ґрунті ненависті, дискримінації та інших порушень прав за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності в Україні звертаються по допомогу вкрай рідко. Згідно з даними нового дослідження правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ», у 2018 році потерпілі зверталися до поліції лише у 61 випадку із задокументованих загалом 365 випадків порушень прав ЛГБТ; у 2019 році – 64 рази з 331 випадку; у 2020 році – 70 зі 186. Серед причин цього – недовіра до правоохоронців, побоювання розкриття особистої інформації, порушення було незначним.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Просто та доступно: як правильно та коректно розповідати про ЛГБТ+
У 2015 році було затверджено План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року. Результати невтішні та цілком очікувані – з двох десятків компонентів, які стосуються ЛГБТ-питань, було виконано лише третину. Зокрема, серед невиконаних пунктів залишилися такі:
- внесення сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;
- врахування мотивів ненависті за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності як обтяжливих обставин у Кримінальному кодексі;
- розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроєкту про легалізацію в Україні реєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар;
- зняття заборони на всиновлення дітей, зокрема, трансгендерними та ВІЛ-позитивними людьми тощо.
Новий План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на 2021-2023 роки містить чотири ЛГБТ-компоненти, які дуже перегукуються з попередніми. Серед вимог такі:
- прийняття законопроєкту щодо криміналізації злочинів з мотивів нетерпимості за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності;
- запровадження цивільних партнерств, які будуть доступні, зокрема, для одностатевих пар;
- навчання працівників/ць поліції та прокуратури методиці коректного розслідування злочинів на ґрунті ненависті.
- затвердження інструкції для працівників/ць поліції про те, як охороняти мирні зібрання.
Проте варто сказати й про позитивні законодавчі зміни, які стосуються медичного аспекту: цьогоріч словосполучення «гомосексуальні стосунки» було виключено з переліку критеріїв для заборони донорства. Натомість з’явилося формулювання «особи з ризикованою сексуальною поведінкою, яка може призвести до інфікування серйозними хворобами, що можуть передаватися через кров». Тобто раніше гомосексуальні стосунки прирівнювали до ризикованої поведінки, тому люди, які практикували одностатевий секс, не могли бути донорами (навіть якщо мали одного партнера за все життя). Правозахисники/ці наголошували, що така заборона є дискримінаційною, а її усунення передбачав План дій у сфері прав людини на період до 2020 року, який ми згадували вище.
Гомосексуальність – не хвороба
Питання психологічного здоров’я ЛГБТ-людей дуже перегукується з правовим аспектом. Повернімося на пів століття назад: говорити про секс соромно, а про одностатевий секс – і поготів. Гомосексуальність вважається хворобою, чимось огидним і нетрадиційним. А що вже казати про трансгендерність? На щастя, все змінилося.
Раніше, близько 50 років тому, гомосексуальність вважали психічним розладом. Але все змінилося у 1973 році, коли Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуальність зі своєї класифікації психічних захворювань DSM-III. Пізніше, у 1990 році, аналогічно її прибрали з Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду ВООЗ. Тобто, коли постала незалежна Україна, гомосексуальність вже не вважали розладом чи захворюванням. Хоча досі відомі випадки репаративної терапії – такої, що спрямована на «виправлення» геїв, лесбійок та бісексуалок на гетеросексуальних людей. Такі методи є забороненими та небезпечними.
Ситуація з трансгендерністю складніша. Взагалі цей термін використовують для позначення людей, чия гендерна ідентичність не відповідає статі, визначеній при народженні. У ст. 51 Основ законодавства України про охорону здоров’я «Зміна (корекція) статевої належності» йдеться про те, що пацієнтові/ці за наявності медико-біологічних та соціально-психологічних показань може бути проведено зміну чи корекцію статевої належності, після якої видається підтвердження – медичне свідоцтво. Після цього транс*персона може змінити документи, особисті дані (ім’я, прізвище, стать у паспорті) тощо.
Значною проблемою для транс*спільноти є застаріла медична класифікація, яку досі використовують лікарі України. Згідно з Міжнародною класифікацією хвороб 10 скликання, трансгендерність є розладом, пов’язаним з гендерною ідентичністю. Діагноз F64 є можливістю отримати гормональну терапію та хірургічні операції зі зміни чи корекції статевих органів.
Зараз такі операції роблять у Києві, Одесі, Дніпрі та Харкові. Інформації про те, хто та коли вперше зробив транс*перехід в Україні, немає. Згідно зі спільним дослідженням Альянсу громадського здоров’я та Київського міжнародного інституту 2020 року, приблизна кількість транс*людей в Україні – близько 10 тисяч осіб.
Останнє видання Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-11), яке набуває чинності наступного року, визначає трансгендерність як «розбіжність гендерної належності людини зі статтю, визначеною при народженні». Тож трансгендерність більше не вважатиметься психічним розладом.
Також значним досягненням є поява ЛГБТ-френдлі лікарів/ок, адже представники/ці ЛГБТ-спільноти зазнавали зверхнього та гомофобного ставлення до себе через сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність.
Громадська організація «Асоціація ЛГБТ «ЛІГА» створила мережу дружніх лікарів. До неї входять спеціалісти/ки з Києва, Одеси, Херсона, Миколаєва. Офлайн та онлайн консультують інфекціоніст, гінеколог-ендокринолог, гінеколог-онколог, уролог, проктолог, мамолог, фтізіатр. Для сімей з дітьми працює дитячий психолог. Лікарі/ки надають консультації з різноманітних питань, пов’язаних зі статевим здоров’ям, безпекою сексуальних стосунків, плануванням вагітності, загальним станом організму.
Крім того, з 2013 року є ініціатива «Дружній Лікар», куди можна звернутися анонімно. Лікарі, які працюють там, отримували спеціальну освіту, щоб консультувати гомосексуальних людей та пари.
Рівність завжди на часі
У 1996 році в Україні з’явилася перша ЛГБТ-організація – Миколаївська асоціація «ЛіГа». Вона працює й досі. Пізніше у Луганській області створили правозахисний центр «Наш світ», який переїхав до Києва та сьогодні займається моніторингом порушень прав ЛГБТ-людей, дослідженнями на цю тему та правозахисною діяльністю.
Зараз в Україні є декілька десятків ЛГБТ-організацій, серед яких «Точка опори», «Інсайт», «КиївПрайд», Запорізький обласний благодійний фонд «Гендер Зед», Всеукраїнська громадська організація «Гей–альянс Україна», Громадська організація «Українські ЛГБТ військові за рівні права», Мережа український транс*ініціатив «Trans Generation» та багато інших.
Перші освітні ініціативи, пов’язані з ЛГБТ-спільнотою, почали з’являтися близько 10 років тому. Одні з найвідоміших сьогодні – Школи толерантності від «Гендер Зед».
«Перша Школа толерантності у Запоріжжі відбулася у 2012 році. Це такі тренінги для різних професійних груп (соціальних працівників/ць, лікарів/ок, вчителів/ок, психологів/инь тощо), де ми надавали базову інформацію про ЛГБТ-людей, розвінчували міфи, руйнували певні стереотипи та вчили працювати з ЛГБТ-спільнотою. За ці 9 років ми провели близько 200 таких Шкіл», – розповідає Тіна Собко, представниця «Гендер Зед».
Як зазначає Тіна, у 2018 році в Україні з’явився новий навчальний формат – короткі двогодинні інформаційні сесії про права гомосексуальних людей. Змістовне надання фактів на цю тему допомагає знизити рівень гомофобії, тому таке навчання активно впроваджується у Запоріжжі, Львові, Харкові, Києві, Херсоні та Одесі.
Отже, попри напади праворадикалів, недоліки в законодавстві та медицині – ситуація з правами ЛГБТ-спільноти поступово змінюється на краще. З кожним роком інформації на цю тему стає все більше, вона є доступнішою та зрозумілішою. Прайди стають масштабнішими та безпечнішими, правозахисний рух – сильнішим, а дослідження – ґрунтовнішими.
