Щороку 8 жовтня в світівідзначають Міжнародний день лесбійок. Це день, присвячений історії, культурі та життю жінок, які кохають жінок.
Сьогодні персонажки-лесбійки з’являються в серіалах і книжках, відомі жінки відкрито розповідають про свої стосунки, а про кохання між жінками дедалі частіше говорять і за межами ЛГБТК+ спільноти. Здавалося б, суспільство поступово звикає до того, що жінка може кохати жінку. Але видимість ще не означає прийняття. Лесбійки досі стикаються з упередженнями та дискримінацією, а для багатьох навіть звичайна розмова про кохану людину починається з питання, чи безпечно про це говорити.
Довгий час історії лесбійок або залишалися непоміченими, або їх розповідали інші, часто крізь власні фантазії та уявлення про жіноче кохання. І саме лесбійки вирішили це змінити, зокрема виборовши для себе окремий день.
Explainer розповідає, як з’явилося це свято, чому лесбійкам знадобилася власна дата та як змінилося їхнє життя у світі й Україні.
Як з’явився Міжнародний день лесбійок
Історія Міжнародного дня лесбійок пов’язана з жіночими та лесбійськими рухами 1970–1980-х років. У той час жінки об’єднувалися в організації, видавали власні журнали, влаштовували зустрічі й виходили на демонстрації, вимагаючи рівних прав. Особливо активними були лесбійські спільноти Австралії та Нової Зеландії.
Точне походження свята досі невідоме. За однією з поширених версій, усе почалося 8 березня 1980 року у Веллінгтоні, столиці Нової Зеландії. Того дня близько 40 лесбійок пройшли маршем через Центральний парк міста, відзначаючи Міжнародний жіночий день. Утім, коли саме для свята обрали 8 жовтня і чому зупинилися на цій даті, достеменно невідомо.
Зате збереглися свідчення про святкування 1990 року в Австралії. 13 жовтня в ратуші Коллінгвуда в Мельбурні зібралися відзначити Міжнародний день лесбійок. Були музика, виступи, а вже 20 жовтня жінки вийшли на мітинг і пройшли маршем центральними вулицями міста.
З часом свято вийшло за межі Австралії та Нової Зеландії. Тепер 8 жовтня лесбійські спільноти в різних країнах організовують зустрічі, культурні події та дискусії про свою історію й права.
Чому лесбійкам знадобилося окреме свято
Лесбійський рух розвивався поряд із феміністичним рухом і боротьбою за права геїв. Та навіть серед тих, хто виступав за рівність, лесбійкам доводилося відстоювати право бути почутими.
У частині американського феміністичного руху відкритих лесбійок намагалися відсторонити від публічної діяльності. Деякі активістки боялися, що їхня присутність зашкодить репутації руху за права жінок.
У травні 1970 року лесбійська група Lavender Menace відкрито виступила проти такого ставлення на Другому конгресі за об’єднання жінок у Нью-Йорку. Активістки прийшли у футболках із написом Lavender Menace («Лавандова загроза»). Саме так раніше називали лесбійок, намагаючись дискредитувати їх усередині феміністичного руху. Жінки перервали програму конгресу й поширили маніфест The Woman-Identified Woman, у якому вимагали визнати лесбійський досвід невіддільною частиною боротьби за права жінок.
Протест став однією з найпомітніших подій лесбійського фемінізму. Уже наступного року американська Національна організація жінок офіційно підтримала права лесбійок.
Але й у ширшому русі за права сексуальних меншин лесбійські проблеми часто залишалися в тіні питань, які хвилювали чоловіків-геїв. Тож жінки створювали власні видавництва, книгарні, культурні центри та громадські організації. Там вони могли говорити про свої стосунки, дискримінацію та сексуальність, не чекаючи, поки хтось інший надасть їм слово.
Окреме свято стало продовженням цієї боротьби. Лесбійки хотіли самі розповідати про своє життя, а не залишати це право іншим.
Що означає бути лесбійкою в Україні сьогодні
В Україні лесбійські пари досі стикаються з юридичними труднощами навіть у звичайних сімейних питаннях. Дві жінки можуть роками жити разом, вести спільний побут, планувати дітей і бути родиною одна для одної. Але укласти шлюб або зареєструвати цивільне партнерство вони не можуть.
І це не просто формальність. Якщо одна з партнерок потрапляє до лікарні, інша не має автоматично всіх прав, які закон гарантує подружжю. Якщо кохана помирає, її партнерка не належить до спадкоємиць першої черги за законом, хоча може отримати спадщину за заповітом або за певних передбачених законом умов. А коли дві жінки виховують дитину, та з них, яка не є юридичною матір’ю, не отримує батьківських прав лише тому, що вони живуть однією сім’єю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для ЛГБТК+ людей в Україні бути собою досі небезпечно. Це має змінитися
Деякі сімейні відносини одностатеві партнери можуть підтвердити через суд. Проте судове рішення не замінить можливості офіційно зареєструвати стосунки.
Змінити це могли б реєстровані цивільні партнерства. Вони дозволили б одностатевим парам розв’язати частину майнових і сімейних питань. Однак, за звітом правозахисного центру «Наш світ», протягом 2025 року суттєвих змін у законодавстві щодо прав ЛГБТК+ людей не відбулося. Законопроєкт про цивільні партнерства так і залишився без розгляду.
Ставлення українців до ЛГБТК+ спільноти поступово змінюється. За опитуванням КМІС, проведеним у вересні–жовтні 2025 року, 78,1% респондентів вважали, що ЛГБТК+ люди повинні мати такі самі права, як і решта громадян. У 2022 році такої думки дотримувалися 63,7%.
Але коли мова заходить про конкретні права одностатевих пар, цифри вже інші. Реєстровані партнерства без права спільного всиновлення дітей підтримували 29,8% опитаних. Проти були 35,1%, а ще 30,1% відповіли, що їм байдуже.
Дискримінація теж нікуди не зникла. У 2025 році правозахисний центр «Наш світ» задокументував 60 випадків порушення прав, дискримінації та дій на ґрунті гомофобії чи трансфобії. Із них 23 мали ознаки злочинів ненависті. Йдеться про всю ЛГБТК+ спільноту, не лише про лесбійок. До того ж це тільки випадки, про які стало відомо правозахисникам і які вони змогли зафіксувати.
Попри всі ці труднощі, українські лесбійки створюють власні простори, де можна зустрічатися, знайомитися й говорити про те, що хвилює. 15–18 жовтня 2025 року в Києві відбулася Перша Українська Лесбійська Конференція, яку організувала громадська організація «Інсайт». На неї приїхали 176 учасниць з України та інших країн.
Чотири дні жінки говорили про стосунки, материнство, право на шлюб, службу в ЗСУ та безпеку. Знаходили час і для розмов про літературу, мистецтво, сексуальність та лесбійську історію. Загалом відбулося понад 30 дискусій, лекцій і майстер-класів.
Для лесбійок такі зустрічі означають можливість побути серед жінок, які розуміють їхній досвід. Знайомитися, ділитися своїми історіями й говорити про важливе без потреби щоразу пояснювати, чому це взагалі має значення.
Як змінювалося зображення лесбійського кохання в літературі та кіно
Ще у VII–VI століттях до нашої ери давньогрецька поетеса Сапфо, яка жила на острові Лесбос, писала про закоханість, ревнощі та бажання. У її віршах збереглися звернення до жінок, захоплення їхньою красою та розповіді про почуття. Саме від назви острова походить сучасне слово «лесбійка», а від імені поетеси – «сапфічний», слово, яким і сьогодні описують кохання між жінками.
Століттями стосунки між жінками в літературі та мистецтві ховали за натяками або називали дружбою. А коли у XX столітті лесбійські персонажки почали частіше з’являтися в книжках і кіно, їхні історії нерідко закінчувалися трагедією.
У 1952 році американська письменниця Патриція Гайсміт опублікувала роман «Ціна солі» під псевдонімом Клер Морган. Це історія кохання молодої Терез і старшої за неї Керол. На відміну від багатьох інших творів того часу, Гайсміт не прирекла своїх героїнь на трагічний фінал, а залишила їм шанс бути разом. Згодом роман перевидали під назвою «Керол», а у 2015 році режисер Тодд Гейнс екранізував його з Кейт Бланшетт і Руні Марою в головних ролях.
У Голлівуді одностатеве кохання довго залишалося темою, яку можна було показувати лише з обмеженнями. У драмі «Дитяча година» (1961) з Одрі Гепберн і Ширлі Маклейн звинувачення двох учительок у лесбійських стосунках руйнує їхнє життя. Історія показує, наскільки руйнівним могло бути суспільне засудження кохання між жінками.
У 2013 році французький режисер Абделатіф Кешиш випустив драму «Життя Адель» (Blue Is the Warmest Color) про стосунки юної Адель і художниці Емми. Стрічка отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, але водночас спричинила суперечки через відверті сексуальні сцени.
Жулі Маро, авторка графічного роману, за яким зняли фільм, розкритикувала ці сцени за неправдоподібне зображення близькості між жінками. Не всі критики погодилися з нею. Але сама дискусія торкнулася питання, яке для лесбійського кіно залишається важливим: хто і для кого знімає історії про жіноче кохання? І чи впізнають у цих історіях себе самі жінки?
Зовсім інакше кохання між жінками показала французька режисерка Селін Сьямма у фільмі «Портрет дівчини у вогні» (2019). Події розгортаються у Франції XVIII століття. Художниця має написати портрет молодої жінки, але поступово між ними виникають почуття. Тут близькість народжується з поглядів, розмов і бажання пізнати одна одну. Камера не просто спостерігає за героїнями, а дозволяє побачити, як вони самі дивляться одна на одну й переживають своє кохання.
Сьогодні лесбійські персонажки дедалі частіше можуть бути різними. Закохуватися, помилятися, сваритися, миритися й будувати життя без обов’язкової трагедії наприкінці. Їхні історії бувають романтичними, смішними, незручними або сумними. Як і саме кохання, незалежно від того, хто кого любить.
Чому Міжнародний день лесбійок досі важливий
Для когось 8 жовтня – привід привітати кохану, зустрітися з подругами чи поділитися улюбленою книжкою про жіноче кохання. Для когось – можливість уперше відкрито сказати, що вона лесбійка, або побачити інших жінок, у чиїх історіях можна впізнати себе.
Дівчині, яка тільки починає розбиратися у своїй сексуальності, важливо знати, що попереду на неї можуть чекати кохання, родина й звичайне доросле життя. А жінці, яка зрозуміла, що її приваблюють жінки, уже після тридцяти чи сорока років, – що закохуватися, починати нові стосунки й змінювати своє життя ніколи не пізно.
Але відкритість залишається особистим вибором. Не кожна лесбійка може безпечно розповісти про свою орієнтацію родині, колегам чи знайомим. Хтось спокійно говорить про кохану, а хтось ділиться цим лише з найближчими. І для того, щоб відзначити цей день, зовсім не обов’язково робити публічний камінг-аут.
А ще 8 жовтня можна просто порадіти за себе, свою партнерку, подруг і жінок, з якими, можливо, ніколи не зустрінешся. Бо в житті лесбійок є не лише складні розмови й боротьба за права, а й закоханість, гумор, розчарування, сімейні вечері та плани на майбутнє. І про все це хочеться читати, говорити й чути не тільки раз на рік.
