Гомофобія – не думка. Це дискримінація. Трансфобія – не страх, а системне насильство. Біфобія – не непорозуміння, а знецінення. 17 травня – день, коли про це говорять уголос. День, коли ЛГБТК+ люди знову нагадують: їхні права досі залежать не лише від суспільного ставлення, а й від рішень, які держава відкладає роками.
У 1990 році Всесвітня організація охорони здоров’я нарешті виключила гомосексуальність із переліку психічних хвороб. Так, лише в 1990-му. Люди жили, любили, працювали, мріяли – і весь цей час їхнє право бути собою вважали “розладом”.
Саме на честь цієї дати 17 травня тепер щороку відзначають Міжнародний день боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією – день, коли ми не святкуємо, а вимовляємо вголос те, про що досі часто мовчать: у багатьох частинах світу – і в Україні теж – бути собою досі небезпечно.
Цей день – не лише про ЛГБТК+ людей. Він про всіх нас. Про наш вибір: бути байдужими або бути солідарними, і визнати – поки права доступні не всім, ми живемо не в рівному суспільстві.
Одностатеві пари в Україні – «юридичні незнайомці»
В українській Конституції досі закріплено: шлюб – це союз «жінки і чоловіка». Стаття 74 Сімейного кодексу визнає спільне проживання різностатевих пар як “фактичний шлюб”, що надає їм низку прав. Але одностатеві пари – поза межами будь-якого визнання.
Це означає, що партнери:
– не мають автоматичного права на спадщину без заповіту;
– не можуть ухвалювати медичні рішення у разі критичного стану партнера;
– не мають гарантованого доступу до інформації про лікування чи стан здоров’я;
– не визнаються як родичі у випадку смерті й не мають автоматичного права вирішувати питання поховання.
Війна не обирає орієнтацію – але держава досі обирає, кого визнавати
ЛГБТК+ військові служать на передовій, рятують побратимів, ризикують життям нарівні з усіма. Але після повернення з фронту стикаються не з підтримкою, а з мовчанням. Або з упередженням. Їхня відданість не ставиться під сумнів на полі бою – але поза ним держава досі не визнає навіть факту їхніх стосунків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Легалізація одностатевих шлюбів: чому це зараз важливо для України?
Смерть ЛГБТК+ військових оголює цю нерівність особливо жорстко. Якщо гине військовий або військова в гетеросексуальному шлюбі, чоловік чи дружина мають право на компенсацію, можуть брати участь у рішеннях щодо поховання, отримувати інформацію від держави. Партнери загиблих ЛГБТК+ військових таких автоматичних прав не мають. Для закону вони не родина.
Ця невидимість тягнеться і в самій армії. Правозахисники фіксують випадки, коли ЛГБТК+ військові стикаються з упередженням, розголошенням інформації про сексуальну орієнтацію, тиском або нерівним ставленням. А їхні партнери, навіть коли роками живуть як родина, не мають доступу до соціального захисту, який держава дає визнаним членам сім’ї.
Поки така система існує, навіть служба на фронті не гарантує людині повного визнання вдома. Гідність – це не тільки те, як держава говорить про військових. Це й те, чи бачить вона їхні родини.
Закони, яких чекають – надто довго
Ідея впровадження цивільних партнерств в Україні з’явилася ще у 2015 році як частина зобов’язань у межах євроінтеграції. Йшлося про юридичну форму визнання стосунків між двома повнолітніми людьми, незалежно від статі – з доступом до базових прав: спільного майна, спадку, соціального захисту, рішень у разі хвороби чи смерті партнера.
Законопроєкт про реєстровані партнерства з’явився лише у 2023 році. Депутатка Інна Совсун разом із 18 колегами зареєструвала законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств. У жовтні 2023-го проєкт уперше отримав офіційну підтримку Міністерства оборони та Міністерства юстиції – попри те, що саме ці відомства раніше блокували його просування.
«Нічого екстраординарного. Все те, що за замовчуванням доступне різностатевим парам», – пояснює Совсун.
Попри підтримку урядових структур, законопроєкт №9103 досі не дійшов до голосування в залі. Станом на травень 2026 року він опрацьовується в комітеті Верховної Ради.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Просто та доступно: як правильно та коректно розповідати про ЛГБТ+
Щоб зрушити з місця, автори ініціативи подали альтернативний законопроєкт №12252. Він спрямований на гармонізацію українського законодавства з нормами Європейської конвенції з прав людини та регламентами ЄС. Це технічно інший підхід – але з тією самою метою: створити в Україні правовий механізм для визнання партнерських відносин і гарантування базових людських прав.
Для одностатевих пар це означає, що юридичного захисту досі немає. Люди, які живуть як родина, у правовому сенсі залишаються сторонніми одне одному. І поки держава цього не змінить, рівність лишатиметься обіцянкою, а не реальністю.
Коли гомофобія лишається безкарною
В Україні досі немає окремої норми в Кримінальному кодексі, яка прямо визнавала б гомофобний або трансфобний мотив як підставу для кваліфікації злочину ненависті. Через це напади, погрози й переслідування ЛГБТК+ людей часто проходять у справах як хуліганство, побутовий конфлікт або інше правопорушення без урахування мотиву ненависті.
У 2025 році моніторингова мережа Центру «Наш світ» задокументувала 60 випадків дій на ґрунті гомофобії, трансфобії, дискримінації та інших порушень прав ЛГБТК+ людей в Україні. З них 23 випадки мали ознаки злочину ненависті, ще 15 – інциденту ненависті за методологією БДІПЛ/ОБСЄ. Найбільше кейсів зафіксували в Києві та області – 25.
Окремо «Наш світ» зафіксував 37 випадків дій на ґрунті гомофобії та трансфобії з боку приватних осіб або груп. Серед них були образи, погрози, приниження людської гідності, фізичне насильство, напади на ЛГБТК+ центри, заходи й активістів, а також незаконне збирання або погрози розголошення конфіденційної інформації. У 2025 році правозахисники також задокументували 8 випадків порушень прав ЛГБТК+ людей з боку правоохоронців і 5 випадків порушень у Збройних Силах України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Просто та доступно: як правильно та коректно розповідати про ЛГБТ+
Змінити цю ситуацію мав законопроєкт №5488. Він пропонував посилити відповідальність за прояви дискримінації та дати поліції, прокурорам і судам чіткіші інструменти для роботи зі злочинами, скоєними з мотивів нетерпимості. Але документ не дійшов до ухвалення: 17 липня 2025 року його відкликали, а сам законопроєкт зняли з розгляду.
Після цього у Верховній Раді зареєстрували новий законопроєкт №13597 – про зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу щодо боротьби з проявами дискримінації. Його зареєстрували 4 серпня 2025 року, а 10 лютого 2026 року включили до порядку денного парламенту.
Схожа прогалина є і в законі про безоплатну правничу допомогу. У грудні 2024 року Верховна Рада розширила доступ до такої допомоги для постраждалих від злочинів на ґрунті нетерпимості. Але сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність у переліку захищених ознак прямо не згадали. Навіть там, де держава визнає потребу в додатковому захисті, ЛГБТК+ люди знову залишаються в сірій зоні.
Станом на травень 2026 року законопроєкт №13597 так і не ухвалили. Базова проблема залишається: слідство й суди не мають достатньо чіткого механізму, який змушував би бачити гомофобний або трансфобний мотив там, де він є. Поки цей мотив випадає з правової оцінки, насильство проти ЛГБТК+ людей легше назвати «конфліктом» – і важче покарати як напад із ненависті.
Видимість – це не привілей, а захист
17 травня – не лише про ЛГБТК+ людей. Це день про те, чи здатна держава захистити кожного і чи готове суспільство бачити тих, хто поруч, без знецінення й страху.
Коли ми говоримо про рівність, ідеться не про абстрактні ідеї. Ідеться про людей, які захищають Україну, платять податки, працюють у лікарнях, школах, культурі, волонтерських штабах. Про тих, чиї стосунки держава досі часто не визнає, а безпеку – не гарантує повною мірою.
17 травня нагадує: свобода бути собою в Україні досі не однаково доступна для всіх. Це має змінитися не колись, а в законах, судах, війську, лікарнях і державних установах. Рівність починається з простого – бачити всіх.
