У Греції запалили олімпійський вогонь зимових Ігор 2026 року — так розпочалася естафета олімпійського вогню. Церемонія традиційно мала відбутися перед храмом Гери у Стародавній Олімпії, але через негоду частину ритуалу перенесли в Археологічний музей. Для запалення факела використали резервне полум’я, отримане під час генеральної репетиції, адже зловити сонячні промені параболічним дзеркалом цього разу не вдалося.
Роль верховної жриці виконала акторка Мері Міна. Саме вона передала вогонь першому факелоносцю – бронзовому призеру Олімпійських ігор 2024 року з академічного веслування Петросу Гайдатзісу. Далі естафета вирушила територією Стародавньої Олімпії, а згодом продовжиться Грецією до 4 грудня, коли полум’я передадуть оргкомітету Ігор на стадіоні Панатінаїкос в Афінах.
Запалювання вогню – один із найвпізнаваніших символів Олімпіади. Він повертає сучасні Ігри до їхнього витоку – місця, де у VIII столітті до нашої ери відбулися перші змагання. Але сама естафета олімпійського вогню, яку нині сприймають як давню традицію, з’явилася зовсім недавно. Її створили у 1936 році для Берлінських Ігор, і задум цей був тісно пов’язаний з нацистським режимом Адольфа Гітлера.
Explainer розповідає, як виник цей ритуал, чому він став центральною частиною олімпійської церемонії та як його значення змінилося з часом.
Як з’явилася сучасна естафета олімпійського вогню?
Попри те, що вогонь у Стародавній Греції справді був частиною культових практик, естафета факелоносців – сучасний винахід. Її створили спеціально для Берлінських Олімпійських ігор 1936 року. Ініціатором був німецький спортивний адміністратор Карл Дієм. Він запропонував провести маршрут від Стародавньої Олімпії до Берліна, щоб урочисто доставити полум’я до новозбудованого Олімпійського стадіону.
Це був не відтворений античний обряд, а ретельно поставлений політичний проєкт. Уся церемонія – від використання дзеркала для запалення вогню до маршруту через кілька європейських країн – була профінансована й організована нацистською Німеччиною. Режим прагнув пов’язати власну ідеологію з образом античної спадщини та використати Ігри як міжнародну вітрину для демонстрації сили Третього Рейху.
У липні 1936 року перший факелоносець стартував із руїн храму Гери, а полум’я вирушило через Болгарію, Югославію, Угорщину, Австрію та Чехословаччину. Естафету супроводжували ретельно підготовлені медійні репортажі, а фінальний бігун Фріц Шильґен, обраний за «ідеальний» біговий крок і зовнішність, запалив чашу на берлінському стадіоні перед багатотисячною аудиторією.
Хоча традиція народилася у політичному контексті 1930-х, після війни її не відмовились. У 1948 році естафета стартувала знову – вже як символ миру та відновлення після світового конфлікту. Відтоді вона супроводжує кожні Олімпійські ігри й постійно змінює форму, маршрут і ритуали, але зберігає центральну ідею: перенести полум’я зі Стародавньої Олімпії до міста-господаря Ігор.
Що в ритуалі справді давнє, а що створили у ХХ столітті?
Запалювання вогню біля храму Гери – єдина частина сучасної церемонії, що справді має коріння у Стародавній Греції. У давнину вогонь підтримували під час Ігор як символ присутності богів, а полум’я було частиною релігійного культу. Саме тому місце ритуалу – Стародавня Олімпія на Пелопоннесі – лишається незмінним і сьогодні.
Перед храмом Гери акторка у ролі жриці «благає» Аполлона про світло, а вогонь традиційно запалюють за допомогою параболічного дзеркала, яке концентрує сонячні промені.
Однак уся подальша частина церемонії – це вже надбання ХХ століття. Дійство з жрицями, курою, передачею оливкової гілки та офіційним стартом естафети фактично було сформоване в сучасному форматі у 1930-х. У давнину такої процедури не існувало: не було ні естафети, ні бігунів, які долали б тисячі кілометрів, ні фінального запалення чаші на стадіоні.
Ще один сучасний елемент – музичний супровід і виконання національних гімнів. Під час нинішньої церемонії хор студентів Італійської школи Афін виконує грецький та італійський гімни, хоча в античності подібної частини ритуалу не було.
Фактично сучасний формат – це поєднання двох шарів: справжнього місця та символіки давньогрецького вогню і ретельно постановочного сценарію XX століття. Саме тому церемонія виглядає такою «античною», хоча значна частина її елементів має цілком сучасне походження.
Як нацистська Німеччина перетворила естафету на політичний проєкт
Сучасна естафета олімпійського вогню сформувалася у 1936 році як частина політичної стратегії нацистської Німеччини. Ритуал, який виглядав «античним», був ретельно поставленим сучасним заходом. Уся організація – від першого запалення в Олімпії до доставки полум’я в Берлін – була повністю профінансована та спланована Третім Рейхом.
Технічну й візуальну частину також контролювали німці. Оптичне дзеркало для запалення виготовила компанія Zeiss, а факели з магнієвим елементом створили на заводах Krupp – зброярського гіганта Німеччини. Позаду факелоносців рухався автомобіль Opel зі «страховим полум’ям», щоб ритуал не зірвався за жодної погоди. Усе це мало створити враження безперервності та «нескінченної дороги» вогню до Берліна.
Нацистська влада активно залучила медіа. Міністр пропаганди Йозеф Геббельс забезпечив безперервне висвітлення естафети: радіорепортажі, фотохроніка, пряма присутність німецьких журналістів уздовж маршруту.
Паралельно Лені Ріфеншталь знімала церемонію для фільму «Олімпія», а окремі сцени переснимали пізніше – вже не в Греції, а в Берліні, щоб досягти «ідеальної» картинки. Саме під її керівництвом фінального факелоносця обирали не за спортивними заслугами, а за відповідністю до вигаданого «античного образу» юнака-атлета.
Маршрут проходив через шість країн Європи, і подекуди події мали виразний політичний підтекст. У Відні, наприклад, місцеві нацисти використали появу вогню як власний мітинг, вітали факелоносців вигуками «Heil Hitler!» і принижували єврейських спортсменів Австрії. Для Третього Рейху естафета була не просто спорту подією – вона стала інструментом, що візуально поєднував нацистську Німеччину з міфологічною величчю античної Греції.
Хоча політичне походження ритуалу після війни було очевидним, у 1948 році естафету не скасували. Її переосмислили і використали з новим змістом – як символ миру та відбудови. Саме тому естафета, народжена як інструмент пропаганди, згодом стала універсальною частиною олімпійської традиції.
Як змінювався олімпійський факел і чому його дизайн має значення
Перший сучасний олімпійський факел з’явився у 1936 році. Це була невелика металева конструкція у формі сріблястої вежі з вирізьбленим орлом і написом «Fackel Staffel Lauf Olympia Berlin 1936» – пряма візуальна відсилка до символіки нацистської Німеччини. Із цього моменту кожні Ігри почали створювати власний дизайн факела, перетворивши його на частину візуальної ідентичності Олімпіади.
Після Другої світової війни в Лондоні 1948 року факел став простішим і повернувся до образу малої жарівниці на металевій ручці. Зміна була не лише технічною: вона відображала бажання дистанціюватися від пропагандистських естетик 1930-х і водночас зберегти ритуал, який уже сприймали як символ продовження Ігор.
Справжні експерименти почалися у 1960-х. Токіо 1964 року представив тонкий трубчастий факел на круглій пластині – мінімалістичний і технологічний. Мехіко 1968 року запропонував зовсім інший підхід: факел із вертикальними металевими жолобками та написом «Mexico 68». Саме з ним історію змінила Енріке́та Базиліо, перша жінка, яка запалила олімпійську чашу.
У 2000-х факели стали сміливішими й концептуальнішими. Сідней 2000 представив дизайн, натхненний бумерангом. Афіни 2004 року повернулися до вертикальної форми, але в сучасній інтерпретації. Пекін 2008 і Ріо 2016 зробили ставку на яскраву декоративність, тоді як Лондон 2012 і Токіо 2020 поєднали інженерність і простоту.
Зимові Ігри традиційно шукали власну естетику. З 1952 року до початку 1970-х переважали факели, схожі на мініатюрні жарівниці. Переломний момент настав у 1972 році в Саппоро: тонкий циліндричний факел, стилізований під самурайський меч, заклав нову моду. Його варіації використовували у 1976, 1980, 1984 і 1988 роках – кожного разу з новими матеріалами або декоративними елементами, як-от кленова деревина у Калгарі 1988 року.
У 1990-х дизайн став гнучкішим і символічнішим. Альбервіль 1992 отримав факел у формі перевернутого рогу, Ліллехаммер 1994 поєднав березу та мідь, Нагано 1998 відтворив форму сніжинки, а Солт-Лейк-Сіті 2002 – сталактита. Далі були скульптурні факели Турина 2006, динамічні лінії Ванкувера 2010, пір’їна-фенікс у Сочі 2014, «зірковий» верх Пхьончхана 2018 та стрімкі червоно-срібні лінії Пекіна 2022.
Факел Ігор 2026 року – це вже окрема історія. Його створили Studio Carlo Ratti Associati та Cavagna Group. Він має витягнуту форму, зроблений переважно з перероблених матеріалів, а уздовж корпусу тягнеться поздовжній виріз, що відкриває механізм полум’я. Олімпійська версія виконана в синьому кольорі, паралімпійська – у бронзовому.
Естетичні зміни ніколи не були випадковими. Дизайн факела – спосіб, яким країна-господарка презентує себе світу: через матеріали, кольори, символи та технології. У кожному з них зашифровано ідею про те, якими Ігри хочуть бути саме цього разу.
Як запалення олімпійської чаші стало окремим шоу?
Запалення чаші на стадіоні сьогодні сприймається як кульмінація відкриття Олімпіади. Але такий формат сформувався не одразу. Хоча перша чаша з вогнем з’явилася ще на Іграх 1928 року в Амстердамі, справжня емоційна вага цього моменту зросла значно пізніше.
Поворотним став 1936 рік – саме тоді, після довгої естафети, фінальний факелоносець урочисто запалив чашу на берлінському Олімпійському стадіоні. Згідно з документом, сцену навіть частково перезнімали: Лені Ріфеншталь не задовольнили кадри з реального церемоніалу, тож вона поставила новий дубль у студії, щоб зробити фінальний кадр ідеальним для фільму «Олімпія». Саме з цього моменту запалення чаші почали сприймати як центральний символ відкриття Ігор.
Подальші десятиліття додали до ритуалу елемент театральності. У 1988 році в Сеулі конструкція чаші спричинила трагічний інцидент: дехто з голубів, випущених під час церемонії, сів на край чаші й загинув у момент її запалення. Попри це, сама тенденція до видовищності не зменшилась. В Атланті 1996 року момент запалювання став одним із найемоційніших в історії: Мохаммед Алі, який тоді вже жив із хворобою Паркінсона, підняв факел і запалив механізм, що запустив вогняну кулю до чаші над стадіоном .
У різні роки режисери церемоній шукали нові рішення. У Барселоні 1992-го це була стріла, яка, здавалося, підпалила чашу (реально її запустили технічно, щоб уникнути невлучення). На Пхьончханських Іграх 2018 року Юна Кім запалила чашу на фоні величезних крижаних конструкцій, і полум’я здійнялося крізь «колону» золотих кілець .
Ці зміни не випадкові: з розвитком телебачення та глобальних трансляцій церемонія запалення стала моментом, що розповідає про країну-господарку не менше, ніж дизайн факела чи шоу відкриття. Для режисерів це спосіб драматургії – короткий епізод, який має закарбуватися в пам’яті глядачів у всьому світі.
Естафета Мілан–Кортіна 2026: маршрут, дати та цифри
Запалення
- Дата: церемонія запалення відбулася в Греції 26 дистопада 2025 року.
- Місце: Стародавня Олімпія, частина ритуалу перенесена до Археологічного музею через негоду.
- Техніка: використано резервне полум’я, запалене під час генеральної репетиції, тому що сонячні промені не вдалося сконцентрувати параболічним дзеркалом.
Перші факелоносці
- Верховна жриця (акторка Мері Міна) передала вогонь Петросу Гайдатзісу, бронзовому призеру Олімпіади-2024 з академічного веслування.
- До нього приєдналася Стефанія Бельмондо, дворазова олімпійська чемпіонка з лижних перегонів.
- Наступним вогонь отримав Армін Цогеллер, дворазовий олімпійський чемпіон із санного спорту.
Грецький етап
- Триватиме до 4 грудня.
- Завершиться на стадіоні Панатінаїкос в Афінах під час офіційної церемонії передачі полум’я Італії.
Італійський етап
- Стартує 6 грудня у Римі — рівно за два місяці до відкриття Ігор.
- Участь візьмуть 10 001 факелоносець.
- Загальна дистанція — 12 000 км.
- Естафета пройде всіма провінціями Італії.
- У Кортіна-д’Ампеццо вогонь прибуде 26 січня — на честь 70-річчя зимових Ігор 1956 року.
- Завершення: 6 лютого 2026 року, у день відкриття Олімпіади, на стадіоні Сан-Сіро в Мілані.
