Під час обговорення мирного плану США гарантії безпеки для України стали однією з ключових тем. У заявах американських посадовців і публікаціях медіа з’явилася формула: гарантії, подібні до статті 5 НАТО, але без вступу України до Альянсу.

Ці дискусії відбуваються на тлі того, що членство України в НАТО залишається політично чутливим питанням для частини партнерів, а повні тексти можливих домовленостей не оприлюднені. Відомі деталі базуються на заявах учасників процесу та публікаціях медіа.

Для України це питання має принципове значення, адже нинішні обговорення стосуються не лише формулювань, а й реальної здатності гарантій працювати у разі нового нападу.

Explainer пояснює, що мається на увазі під гарантіями безпеки «за зразком» статті 5 НАТО, чому така модель не відтворює механізм колективної оборони без членства в Альянсі, які обмеження вона має та що це може означати для України в контексті мирних переговорів.

Що таке стаття 5 НАТО і чому її часто трактують спрощено

Стаття 5 Північноатлантичного договору є основою системи колективної оборони НАТО. Вона закріплює принцип, за яким збройний напад на одну з країн-членів вважається нападом на весь Альянс. У відповідь кожна держава зобов’язується надати допомогу стороні, що зазнала нападу.

Водночас у формулюванні статті 5 немає автоматичної вимоги до військового втручання. Кожна країна-член сама вирішує, у який спосіб надавати допомогу – від військових дій до політичної, економічної чи іншої підтримки. Це рішення ухвалюється на національному рівні, у межах права на індивідуальну та колективну самооборону.

На практиці сила статті 5 полягає не лише в юридичному тексті, а в політичному й військовому контексті НАТО. Йдеться про спільне планування оборони, інтегровані командні структури, постійну військову присутність союзників і заздалегідь погоджені сценарії реагування. Саме ці елементи роблять загрозу нападу на країну-члена Альянсу високоризиковою для потенційного агресора.

Стаття 5 була офіційно застосована лише один раз — після терактів 11 вересня 2001 року в США. Проте її стримувальний ефект діє постійно і є ключовим чинником безпеки для країн НАТО. Саме тому порівняння будь-яких альтернативних гарантій із цією статтею завжди викликає питання не лише про формулювання, а й про реальний зміст таких зобов’язань.

Саме на цьому тлі з’являється формула «гарантій як у статті 5 НАТО» для України — без членства в Альянсі. Вона апелює до відомого принципу колективної оборони, але не дає відповіді на запитання, які саме елементи цієї системи можуть бути відтворені поза межами НАТО.

Гарантії чи «запевнення»: у чому різниця і чому це важливо

У публічних обговореннях мирного плану США часто вживається слово «гарантії». Водночас у медіа з’являлася інформація, що в окремих робочих версіях документів може йтися не про гарантії безпеки, а про «запевнення» (assurances). Повні тексти цих пропозицій не оприлюднені, а відомі формулювання базуються на витоках і заявах посадовців, знайомих із переговорами.

Різниця між цими поняттями є принциповою. Гарантії безпеки зазвичай передбачають чіткі зобов’язання сторін і визначені механізми дій у разі порушення домовленостей. «Запевнення» ж мають значно м’якший характер і, як правило, не створюють юридично обов’язкових зобов’язань. Саме в такій формі були оформлені зобов’язання щодо безпеки України в Будапештському меморандумі.

За інформацією ZN,UA, одна з обговорюваних моделей передбачає рамкову угоду, яка не потребує ратифікації парламентами та не матиме прямої юридичної сили. У такому разі реакція на можливе порушення домовленостей залежала б від політичних рішень сторін після консультацій, а не від заздалегідь визначеного алгоритму дій.

Водночас у заявах американських посадовців лунає й інший підхід — можливість ухвалення окремої угоди, яка могла б бути схвалена Конгресом США. Такий формат потенційно надавав би домовленостям більшої стійкості, однак конкретні параметри, умови та межі таких зобов’язань публічно не деталізувалися.

Для України ця різниця є ключовою. Попередній досвід показав, що політичні запевнення без чітких зобов’язань і механізмів реалізації не створюють ефективного стримування.

Двосторонні гарантії між США та Україною

У межах обговорення мирного плану США одним із варіантів гарантій безпеки для України називають двосторонні домовленості з окремими партнерами, передусім зі Сполученими Штатами. Про такий підхід публічно говорив президент України Володимир Зеленський, наголошуючи, що йдеться саме про гарантії безпеки, подібні за змістом до статті 5 НАТО, але без членства в Альянсі.

За словами Зеленського, Україна розглядає можливість відмови від прагнення до вступу в НАТО за умови отримання достатніх і надійних гарантій безпеки від США та європейських партнерів. Він підкреслював, що ключовим є не формальне формулювання, а здатність таких домовленостей реально запобігти новій агресії Росії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Військова допомога Україні: чи здатна Європа замінити США

Водночас публічно не оприлюднено жодного документа, який би детально описував зміст таких двосторонніх гарантій. Немає підтвердженої інформації про конкретний формат зобов’язань, автоматичні механізми реагування чи перелік дій, які мали б застосовуватися в разі нового нападу. Відомі деталі обмежуються загальними заявами сторін і публікаціями медіа з посиланням на джерела, знайомі з переговорами.

Окремо Зеленський зазначав, що гарантії безпеки мають бути юридично надійними та не повторювати модель Будапештського меморандуму. Водночас він не деталізував, у якій саме формі такі зобов’язання могли б бути закріплені — у двосторонній угоді, рамковому документі чи іншому форматі.

Чому «аналог статті 5» без НАТО не працює

Колишній посол України у США Валерій Чалий поставив під сумнів можливість ефективних гарантій безпеки для України за формулою «аналог статті 5 НАТО» без повноцінного членства в Альянсі. За його словами, сама стаття 5 Північноатлантичного договору має сенс лише в межах усього договору і всієї системи НАТО.

Чалий наголошує, що жодна окрема стаття міжнародного договору не може працювати автономно. У випадку НАТО йдеться не лише про формулювання статті 5, а про членство, спільні оборонні зобов’язання, військову інтеграцію та політичну солідарність усіх держав Альянсу. Без цього посилання на «аналог статті 5» втрачає практичний зміст.

Окремо він звертає увагу на юридичний аспект. На його думку, єдиний формат двосторонніх гарантій, який міг би мати реальну силу, — це союзницький договір між Україною та США, ратифікований Конгресом. Такий договір мав би прямо передбачати залучення США у разі загрози суверенітету й територіальній цілісності України, а також містити взаємні зобов’язання сторін.

Усі інші формати — рамкові угоди, політичні запевнення або документи без ратифікації — Чалий оцінює як потенційно повторення логіки Будапештського меморандуму. Вони можуть мати політичне значення, але не створюють автоматичного або гарантованого механізму захисту у разі нової агресії.

Таким чином, з експертної точки зору, ключовим питанням залишається не схожість формулювань на статтю 5 НАТО, а наявність юридично зобов’язувального механізму, який би передбачав чітку відповідальність і реальні наслідки у разі порушення домовленостей.