Звільнення Михайла Федорова з посади міністра оборони спричинило дискусію про його конфлікт із головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським та майбутнє розпочатих реформ. Однак директор фонду «Повернись живим» Тарас Чмут вважає, що ця відставка свідчить про значно ширшу проблему — нездатність держави послідовно змінювати систему управління обороною під час війни.
За його оцінкою, конфлікт між Міністерством оборони та військовим командуванням був лише одним із чинників кадрового рішення. Водночас Федоров не встиг завершити формування команди та реалізувати розпочаті зміни. Саме тому Чмут називає його звільнення небезпечною помилкою, наслідки якої можуть вийти далеко за межі одного відомства.
Значна частина розмови була присвячена не самому звільненню Федорова, а стану українського війська. Чмут говорив про негативний кадровий відбір, критичну нестачу людей, виснаження армії, проблеми мобілізації та підготовки військових, замовчування провалів і брак довгострокового планування. На його думку, кадрові перестановки не змінять ситуації без повної трансформації сектору безпеки й оборони.
Про все це Тарас Чмут розповів журналісту Роману Кравцю в інтерв’ю для проєкту «Дивись» видання «Українська правда», опублікованому 20 липня.
Explainer переказує головні тези розмови та пояснює, що оцінки Чмута говорять про стан української армії й систему управління обороною.
Чому Чмут вважає звільнення Федорова небезпечним рішенням
Тарас Чмут назвав звільнення Михайла Федорова однією з найбільших кадрових помилок за останні роки. На його думку, міністр розпочав зміни, результати яких неможливо було повноцінно оцінити за короткий час. Водночас він не встиг остаточно сформувати команду, призначити всіх заступників і заповнити вакансії в департаментах.
Одним із напрямів роботи Федорова Чмут назвав оборонні закупівлі. Міністерство намагалося змінити підхід до забезпечення війська та зробити систему ефективнішою.
Окремою проблемою були напружені відносини між Міністерством оборони та військовим командуванням. За словами Чмута, розбіжності між Федоровим і головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським не виникли раптово. Про них було відомо президентові Володимиру Зеленському, який призначив обох посадовців і мав визначити спільні правила їхньої роботи.
Що конфлікт Федорова і Сирського говорить про управління обороною
За словами Тараса Чмута, розбіжності між Михайлом Федоровим та Олександром Сирським були закономірними. Міністр оборони намагався змінити систему, яка значною мірою залежала від рішень Генерального штабу, тоді як головнокомандувач відповідав за застосування військ.
Чмут пояснює, що Міністерство оборони не може самостійно провести частину реформ. Воно формує політику, розподіляє ресурси та відповідає за забезпечення війська, однак практичне втілення багатьох рішень залежить від військового командування. Якщо Міноборони та Генштаб мають різне бачення, зміни сповільнюються або залишаються на рівні окремих ініціатив.
Саме так Чмут оцінює протистояння між Федоровим і Сирським. Ішлося не лише про особистий конфлікт, а й про різне бачення роботи системи. Частину змін, які намагалося провести Міністерство оборони, неможливо було реалізувати без участі Генерального штабу.
Водночас Чмут не вважає цей конфлікт нерозв’язним. Обох посадовців призначив президент, тому саме він мав визначити межі їхніх повноважень і забезпечити спільну роботу. Кадрове рішення на користь однієї зі сторін не усуває причин протистояння, якщо розподіл відповідальності між Міністерством оборони та військовим командуванням залишається незмінним.
Як негативний кадровий відбір послаблює армію
Однією з головних системних проблем війська Тарас Чмут називає негативний кадровий відбір. За його словами, у військовій вертикалі нерідко просуваються не найефективніші командири, а ті, хто демонструє лояльність і не створює проблем для керівництва.
Така система заохочує командирів доповідати те, що від них хочуть почути. Натомість офіцери, які відкрито говорять про нестачу людей, втрати або невиконані завдання, ризикують втратити посаду. У результаті правдива інформація може не доходити до вищого керівництва, а рішення ухвалюються на основі неповної або викривленої картини.
Наслідки цього виходять за межі окремих кадрових призначень. Якщо командир розуміє, що його кар’єра залежить передусім від формальних показників, він зацікавлений приховувати проблеми й перекладати відповідальність на підлеглих. Система починає винагороджувати зручність, а не здатність ефективно керувати військами.
Чмут також звертає увагу на обмежений вибір кандидатів на найвищі командні посади. Серед військових, які могли б претендувати на більшу відповідальність, він назвав Андрія Білецького, Михайла Драпатого, Олега Апостола та Дмитра Оболєнського. Водночас це не прогноз їхнього призначення, а перелік командирів, яких Чмут вважає можливими кандидатами на вищі посади.
Однак проста заміна одних генералів іншими, на думку Чмута, не розв’яже проблему. Навіть сильні командири змушені працювати за правилами системи, у якій діє негативний кадровий відбір, а відповідальність між різними рівнями управління розмита.
У якому стані перебуває українська армія
Оцінюючи стан українського війська, Тарас Чмут говорить передусім про критичну нестачу людей і виснаження підрозділів. Армія продовжує утримувати фронт, однак робить це в умовах дедалі більшого навантаження на військових.
Проблема полягає не лише в кількості мобілізованих. Не менш важливо, як людей готують, у які підрозділи направляють і як ними командують. Навіть достатня кількість новобранців не посилить військо, якщо вони не отримають належної підготовки й потраплять до неукомплектованих або неефективно керованих частин.
Чмут критично оцінює практику створення нових бригад у ситуації, коли чинним підрозділам бракує особового складу. Формування нових частин потребує досвідчених офіцерів, сержантів, техніки та часу на злагодження. Якщо ці ресурси забирають у вже наявних бригад, армія отримує більше підрозділів на папері, але не обов’язково стає сильнішою на полі бою.
Водночас Чмут наголошує, що українське військо технологічно виросло і значною мірою тримається на безпілотниках. Їхнє застосування допомагає компенсувати нестачу людей і традиційних озброєнь, однак не розв’язує системних проблем армії.
Важливим чинником залишається підтримка партнерів. За словами Чмута, значну частину українських безпілотників фінансують європейські держави. Це дає Україні змогу використовувати власні виробничі спроможності, а партнерам — спрямовувати кошти безпосередньо на потреби фронту.
Чому замовчування проблем руйнує довіру до війська
Окремою темою інтерв’ю стала реакція держави на публічні повідомлення про проблеми у військових підрозділах. Тарас Чмут згадав журналістські розслідування щодо 155-ї бригади та підрозділу «Скеля», які порушили питання про управлінські рішення, підготовку військових і відповідальність командування.
За його оцінкою, довіру до армії руйнує не саме оприлюднення проблем, а відсутність переконливої реакції на них. Якщо після розслідування суспільство не бачить належної перевірки, висновків і кадрових рішень, виникає враження, що система захищає себе, а не намагається виправити помилки.
Чмут наголошує, що критика військового командування під час війни залишається складною і чутливою темою. Однак замовчування не робить армію сильнішою. Проблеми, про які не говорять публічно, не зникають.
На думку Чмута, відкрита й чесна реакція на помилки є ознакою спроможної системи, а не проявом її слабкості. Без такої реакції військові перестають вірити, що про проблеми безпечно доповідати, а суспільство втрачає довіру до офіційних пояснень.
Тому відповідальність має стосуватися не лише безпосередніх виконавців. Важливо з’ясовувати, хто ухвалював рішення, чи мав достовірну інформацію та як реагував на попередження. Якщо система карає за розголос, але не за самі провали, вона лише відтворює проблеми, які намагається приховати.
Чому кризу мобілізації неможливо розв’язати одним рішенням
Тарас Чмут називаємобілізацію однією з найбільших проблем держави, однак застерігає від її зведення лише до роботи територіальних центрів комплектування. Нестача людей у війську є наслідком рішень усієї владної вертикалі — від політичного керівництва до командирів, які відповідають за підготовку та застосування підрозділів.
Держава тривалий час уникала чесної розмови про потреби армії та не пояснювала суспільству, скільки людей необхідно мобілізувати й для виконання яких завдань. Водночас відповідальність за непопулярний процес поступово переклали на ТЦК. У результаті мобілізація почала сприйматися переважно як примус, а не як частина зрозумілої державної політики оборони.
На думку Чмута, збільшення кількості мобілізованих саме по собі не гарантує посилення фронту. Після призову людина має пройти якісну підготовку, потрапити до спроможного підрозділу та служити під керівництвом командирів, які відповідально застосовують особовий склад. Мобілізацію не можна розглядати окремо від навчання, комплектування частин і способу застосування військ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мобілізація в Україні у 2026 році: що потрібно знати
Важливою залишається й довіра. Люди оцінюють не лише ризик потрапити на фронт, а й те, чи забезпечить держава належну підготовку та чи можна довіряти командуванню. Коли переконливих відповідей немає, мотивація знижується.
Тому Чмут не пропонує одного простого рішення. Кризу неможливо подолати лише жорсткішими діями ТЦК, інформаційною кампанією або змінами до законодавства. Потрібна система, яка поєднає пояснення потреб війська, справедливі правила, якісну підготовку, відповідальність командирів і зрозумілі умови служби.
Які ризики для фронту бачить Чмут
Тарас Чмут утримується від точних прогнозів щодо розвитку ситуації на фронті. На перебіг бойових дій одночасно впливають стан українських і російських військ, їхнє забезпечення, рішення командування, допомога партнерів та здатність сторін поповнювати втрати. Однак за нинішніх умов він не бачить підстав очікувати швидкого покращення.
Росія має перевагу в людях і матеріальних ресурсах та готова витрачати їх заради повільного просування. Україна не може змагатися з нею лише кількістю. Компенсувати російську перевагу можна завдяки кращому управлінню, технологіям, підготовці військових і раціональному використанню ресурсів.
Саме тому внутрішні проблеми армії безпосередньо впливають на стійкість фронту. Нестача особового складу, виснаження підрозділів, помилки командування та викривлена звітність звужують можливості Сил оборони. Навіть локальна проблема може мати серйозні наслідки, якщо керівництво вчасно її не визнає і не залучить необхідні резерви.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Інтерв’ю Олександра Сирського The Times: як Україна планує виснажити Росію і коли може настати перелом
Окремий ризик Чмут бачить у тому, що система часто реагує лише тоді, коли ситуація вже стає критичною. Замість завчасного планування командуванню доводиться терміново зупиняти прориви, переміщувати виснажені частини та шукати людей і техніку для найскладніших напрямків. Таке постійне «гасіння пожеж» допомагає втримувати окремі ділянки, але ще більше виснажує військо.
Чмут говорить про можливий провал на фронті як про ризик, а не неминучий сценарій. Якщо системні проблеми накопичуватимуться, на окремому напрямку їхня сукупність може призвести до значно серйозніших наслідків, ніж поступова втрата позицій. Для запобігання цьому командування повинно мати достовірну інформацію про стан підрозділів, підготовлені резерви та можливість діяти ще до того, як ситуація стане критичною.
Чому кадрових перестановок уже недостатньо
На думку Тараса Чмута, проблеми української армії неможливо розв’язати заміною міністра оборони, головнокомандувача чи окремих генералів. Кадрові рішення можуть змінити підходи конкретних керівників, але не усувають недоліків самої системи.
Йдеться про розмиту відповідальність між політичним і військовим керівництвом, негативний кадровий відбір, викривлену звітність, слабке планування та реагування на кризи, які вже виникли. Нові посадовці також змушені працювати в цих умовах. Тому навіть сильний керівник має обмежені можливості, якщо правила ухвалення рішень залишаються незмінними.
Чмут наголошує, що Україні потрібна тривала трансформація всього сектору безпеки й оборони. Вона має охоплювати систему управління, підготовку військових, комплектування підрозділів, оборонні закупівлі, кадрову політику та відповідальність за помилки.
Такі зміни не дадуть миттєвого результату. Вони потребують політичної волі, послідовності та готовності визнавати проблеми, навіть якщо реальний стан справ суперечить офіційним звітам або інтересам окремих керівників. Реформи неможливо щоразу починати заново після чергової відставки чи загострення ситуації на фронті.
Саме тому звільнення Федорова Чмут розглядає в контексті ширшої управлінської кризи. Небезпека полягає не в самій кадровій перестановці, а в тому, що зміна прізвищ може підмінити зміну системи. У такому разі держава й надалі усуватиме наслідки проблем замість їхніх причин.
Україна поступається Росії в людських і матеріальних ресурсах, тому не може дозволити собі неефективного управління. За логікою Чмута, її перевагою мають стати якість рішень, чесна оцінка ситуації та здатність швидко змінювати армію відповідно до потреб війни. Без системних реформ кадрові перестановки даватимуть лише обмежений результат.
