Нобелівська премія миру — одна з найвпізнаваніших міжнародних нагород. Вона має понад столітню історію, урочисту церемонію в Осло, а імена лауреатів щороку стають глобальною новиною. Та саме премія миру найчастіше викликає суперечки.
Що спільного між Мартіном Лютером Кінгом і Бараком Обамою? Чому нагороду, створену для зменшення армій, отримують політики, які запускали війни? Чому організації все частіше конкурують з індивідами, хоча в заповіті Нобеля про це не йшлося? І чому Махатма Ганді, символ ненасильства, так і не став лауреатом?
Парадокс премії не в її правилах, а в тому, що саме поняття миру — неоднозначне. І вже понад 120 років Норвезький Нобелівський комітет намагається відповісти на запитання: що таке «мир» у сучасному світі?
Explainer розповідає, чому премія викликає суперечки, хто її вручає і навіщо вона потрібна.
Як динаміт привів до премії миру
Історія Нобелівської премії миру починається з людини, яка винайшла динаміт. Альфред Нобель — шведський інженер, хімік і підприємець, який збудував статок на виробництві вибухівки та озброєння. Його компанії постачали продукцію арміям по всій Європі. За життя він отримав понад 300 патентів.
У 1895 році, за рік до смерті, Нобель уклав заповіт. У ньому він розпорядився створити фонд, що щороку вручатиме п’ять премій — з фізики, хімії, медицини, літератури та окремо премію миру.
Це рішення здивувало багатьох. Чому винахідник зброї вирішив відзначати зусилля заради миру?
Існує кілька пояснень. Найвідоміше — так звана “некрологова” легенда. У 1888 році французька газета помилково опублікувала некролог Альфреда Нобеля замість його брата Людвіга. У тексті його назвали «купцем смерті». За переказами, цей випадок змусив Нобеля замислитися над власною спадщиною.
Інша версія — більш задокументована. В останні роки життя Нобель підтримував тісне листування з австрійською пацифісткою Бертою фон Зуттнер. Вона недовго працювала в нього секретаркою, але пізніше стала впливовою антивоєнною активісткою. Її позиція, ймовірно, вплинула на рішення заснувати премію миру. У 1905 році фон Зуттнер стала першою жінкою, яка її отримала.
Альфред Нобель помер у 1896 році. Його спадок, у сучасному еквіваленті — майже 300 мільйонів доларів — був переданий новоствореному фонду. Перші премії вручили у 1901 році.
Який задум стоїть за премією миру
У своєму заповіті Альфред Нобель сформулював загальні принципи, за якими має вручатися премія миру. Вона призначається тому, хто:
…зробив найбільше або найкраще для братерства між народами, для скасування або скорочення постійних армій, а також для проведення і сприяння мирним конгресам.
Це формулювання не є точним критерієм. Радше — це напрямок, у якому має мислити Норвезький Нобелівський комітет. Щороку він інтерпретує ці принципи у контексті часу, геополітики та глобальних викликів.
Саме тому список лауреатів та лауреаток такий різноманітний — від дипломатів і правозахисниць до релігійних діячів, міжнародних організацій та екологічних активістів. Упродовж понад 120 років змінювалось і саме уявлення про те, що означає «мир».
Як змінювались акценти
- До Першої світової війни: премію переважно вручали пацифістам та ініціаторам мирних конгресів.
- Між двома світовими війнами: з’явились лауреати, які працювали у сфері дипломатії, прав біженців, гуманітарної допомоги (наприклад, Фрітьйоф Нансен).
- Після Другої світової війни: фокус змістився на ядерне роззброєння, права людини, підтримку демократії.
- У XXI столітті: премія охоплює ширші поняття — екологічну безпеку, боротьбу з кліматичною кризою, освіту, гендерну рівність.
Сьогодні Нобелівський комітет дедалі частіше визнає: мир — це не лише відсутність війни. Це також наявність базових умов для гідного життя — соціальна справедливість, інклюзивність, екологічна стабільність і права людини.
Хто вирішує, кому вручити премію
Нобелівську премію миру, на відміну від інших Нобелівських нагород, вручає не шведська установа, а Норвезький Нобелівський комітет. Його формує парламент Норвегії (Стортинг), згідно з волею Нобеля. У складі комітету — п’ятеро членів, яких обирають на шість років.
Рішення комітету є остаточним. Не існує механізму оскарження або перегляду. Це — не голосування експертів, не рейтинги, не народна премія. Це вибір невеликої групи людей, який завжди має політичний та символічний підтекст.
Як висувають кандидатів
Процес починається задовго до жовтневого оголошення. Номінації збирають до 31 січня. Пропонувати кандидатів можуть:
- члени парламентів та урядів,
- професори права, історії, політології, теології,
- ректори та канцлери університетів,
- керівники інститутів дослідження миру,
- попередні лауреати премії миру,
- члени комітету та його радники.
Кожен має подати ім’я кандидата та обґрунтувати, чому саме ця людина чи організація заслуговує на відзнаку. Комітет не обмежує кількість номінацій — у 2025 році їх надійшло 338, з них 244 — індивідуальні, 94 — організації.
Список номінантів не є публічним. За статутом Нобелівського фонду, повний перелік розкривається лише через 50 років. Якщо в медіа з’являються імена — це або припущення, або витік від тих, хто подав заявку.
Як ухвалюють рішення
Після завершення прийому заявок комітет формує «довгий список» і залучає експертів — норвезьких та міжнародних. Вони готують аналітичні досьє на кожного з кандидатів. Звіти вивчають упродовж весни та літа.
У вересні список звужують до кількох імен. Остаточне рішення ухвалюють простою більшістю голосів. Лауреатів оголошують на початку жовтня, а церемонія нагородження відбувається 10 грудня в Осло.
Чому премія викликає стільки суперечок і чи це погано?
З усіх Нобелівських нагород саме премія миру найчастіше стає об’єктом критики. Причини різні — політичні, історичні, етичні. Але в основі більшості суперечок — одне просте питання: що саме ми вважаємо миром і хто його уособлює?
У заповіті Нобель згадував братерство між народами, скорочення армій і мирні конгреси. Але в реальному світі мир — складніше поняття. Він може бути результатом компромісів, тиску, сили або навіть тимчасової несправедливості. Через це вибір лауреатів не завжди виглядає однозначним, особливо у випадках, коли йдеться про політичних діячів чи геополітичні конфлікти.
Суперечливі приклади
- Генрі Кіссінджер і Ле Дик Тхо (1973) отримали премію за переговори про припинення війни у В’єтнамі. Проблема в тому, що війна тривала і після підписання угоди. Тхо від премії відмовився. Рішення викликало різку реакцію — зокрема, сатиричну. Одну з найвідоміших фраз, яку приписують американському сатирику Тому Лереру, цитують досі: «Політична сатира стала зайвою, коли Генрі Кіссінджеру дали Нобелівську премію миру».
- Барак Обама (2009) став лауреатом на самому початку свого президентства. Його відзначили за «нову атмосферу в міжнародній політиці». Але пізніше США продовжили військові кампанії в Афганістані, Іраку, Лівії та Сирії. Критики вважали рішення комітету передчасним і символічним.
- Мати Тереза (1979) не займалася дипломатією чи глобальними угодами. Вона отримала премію за гуманітарну місію. Це викликало дискусії: чи є особисте милосердя достатньою підставою для премії, яка мала би стосуватися міждержавного миру?
- Європейський Союз (2012) — ще один нестандартний вибір. Попри реальний внесок у стабільність на континенті, багато хто поставив під сумнів доцільність вручення премії наднаціональній структурі, що не завжди асоціюється з миром, особливо в контексті міграційної політики чи економічної нерівності всередині ЄС.
А кого не нагородили?
Парадоксально, але Махатма Ганді, ікона ненасильницького спротиву, так і не став нобеліантом. Він був номінований кілька разів, але комітет не встиг ухвалити рішення до його вбивства у 1948 році. Згідно з правилами, премію не вручають посмертно, якщо вона не була офіційно присуджена до моменту смерті.
Цей «пропуск» вважається одним із найприкріших в історії премії. Фізик Альберт Ейнштейн назвав Ганді «взірцем для наслідування на всі часи», але комітет так і не знайшов моменту, щоб сказати те саме.
Чи суперечливість — це вада?
Не обов’язково. Нобелівська премія миру ніколи не була технічною або суто академічною відзнакою. Вона завжди мала політичний і символічний вимір. Це не просто нагорода — це жест. А отже, це завжди про вибір цінностей.
Суперечки навколо лауреатів — не ознака провалу, а свідчення того, що питання миру залишається відкритим. Саме через ці дискусії премія зберігає актуальність і виконує свою функцію: змушує світ говорити про мир, навіть якщо немає єдиної відповіді, що саме ним є.
Гендер і географія: хто отримував премію, а хто залишався осторонь
Нобелівська премія миру завжди вважалася глобальною нагородою. Але перші десятиліття її існування свідчать про інше: премія довго залишалась привілеєм білих чоловіків із Заходу — передусім Європи та Північної Америки.
Дискримінація за мовчанням
До 1960 року лише одна людина з-поза західного світу отримала цю нагороду — аргентинський дипломат Карлос Сааведра Ламас (1936). Більшість лауреатів були освіченими чоловіками з політичним або академічним бекграундом.
Усе змінилося лише в другій половині XX століття. У 1961 році премію отримав Альберт Лутулі — південноафриканський правозахисник і перший темношкірий лауреат. Це стало переломним моментом: почалася повільна, але помітна «глобалізація» премії.
У 1980–1990-х премію почали вручати активістам і активісткам з Латинської Америки, Африки, Азії, Близького Сходу. Але географічна асиметрія все ще помітна. Навіть сьогодні більшість лауреатів мають зв’язок із глобальним Північчю — напряму або через міжнародні організації, які там базуються.
Гендерна статистика
Ще більш разюча диспропорція — за статтю. З 139 лауреатів Нобелівської премії миру лише 19 — жінки. Це трохи більше ніж 13%.
Першою стала Берта фон Зуттнер (1905 рік), активістка антивоєнного руху і впливова постать у формуванні ідеї самої премії. Але після неї протягом понад 25 років не було жодної жінки-серед лауреатів. До 1970-х — лише три.
Ситуація почала змінюватися лише з 1990-х, коли премію почали отримувати жінки, які працювали в гуманітарній сфері, захищали права жінок, боролись за освіту або очолювали миротворчі ініціативи. Серед них — Малала Юсуфзай, Еллен Джонсон-Серліф, Надія Мурад, Лейма Гбові.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наука (не) для всіх: чому так мало жінок отримують Нобелівську премію?
Хоча прогрес очевидний, гендерна нерівність залишається помітною. Частково це пояснюється тим, що вплив у міжнародній політиці та безпеці досі залишається переважно чоловічим. Але також — тим, як комітет розуміє поняття миру і хто, на його думку, уособлює цей процес.
Організації проти індивідів
Ще один цікавий зсув — дедалі частіше премію отримують не люди, а організації. Наприклад, Червоний Хрест (тричі), ООН, Організація із заборони хімічної зброї, Європейський Союз, а нещодавно — Всесвітня продовольча програма.
З одного боку, це визнає системний характер сучасних викликів. З іншого — суперечить первинному задуму Нобеля, який у заповіті згадував саме окремих осіб. Така практика знову ж таки викликає суперечки — але й відображає сучасну уяву про те, хто саме «робить мир».
Що означає Нобелівська премія миру сьогодні
За понад 120 років існування Нобелівська премія миру перетворилася з волі одного інженера на глобальний символ. Її лауреати — президенти й активістки, чернеці й міжнародні чиновники, підлітки й організації з тисячами співробітників. Але попри масштаб і вагу, щоразу виникає одне і те ж питання: чи справді ця премія ще щось змінює?
Сила символу
Премія не має юридичних наслідків. Вона не зупиняє війн, не примушує до реформ і не гарантує, що лауреат буде послідовним у своїй діяльності. Але вона виконує іншу функцію — фокусує увагу на людях і темах, які заслуговують на глобальну трибуну.
Це не лише відзнака за досягнення. Це індикатор, як комітет інтерпретує «мир» саме зараз:
- у 1960-х — це були права темношкірих у США;
- у 1980-х — боротьба з апартеїдом;
- у 2000-х — роззброєння та клімат;
- у 2010-х — права жінок, свобода слова, боротьба з насильством;
- у 2020-х — опір авторитаризмам, захист екології, підтримка журналістики.
Актуальність у поляризованому світі
У світі, де політичні процеси дедалі більше залежать від короткострокової вигоди, а новинний цикл живе кілька годин, публічне визнання довготривалих зусиль набуває особливої цінності. Нобелівська премія миру — один із небагатьох майданчиків, де ще звучить слово «мир» як стратегічна цінність, а не як політична риторика.
Її критикують — і це нормально. Іноді вона виглядає запізнілою, компромісною або надто безпечною. Але водночас це, мабуть, єдина премія у світі, яка щороку змушує людство замислитися: що таке мир і хто за нього справді бореться.
