Нобелівська премія миру — найпрестижніша у світі відзнака, яку, згідно із заповітом Альфреда Нобеля, мають отримувати ті, “хто зробив найбільшу або найкращу роботу для братерства між народами, скорочення армій та просування миру”.
Проте історія показує: навіть цей ідеалістичний задум не завжди витримував перевірку реальністю.
Нобелівський комітет не має права відкликати вже присуджену нагороду. Тому в історії залишились випадки, коли “миротворцями” ставали люди, чия діяльність мала зовсім інший підтекст.
Explainer зібрав сім рішень, які з часом стали символом сумнівних компромісів — і нагадуванням, що навіть найвищі нагороди не гарантують моральної бездоганності.
Теодор Рузвельт (1906): президент із «великою палицею»
Премію миру 1906 року президент США Теодор Рузвельт отримав “за посередництво у завершенні російсько-японської війни”. Це виглядало шляхетно — Америка виступила арбітром між двома імперіями.
Та поза межами дипломатії Рузвельт був далекий від пацифізму. Саме за його ініціативи США почали активну експансію: війну з Іспанією, окупацію Куби, Філіппін і Пуерто-Ріко, анексію Гаваїв. Він підтримав повстання в Панамі, щоб отримати контроль над каналом, і відправив війська придушувати заворушення на Кубі — буквально за місяць до оголошення про Нобелівську премію.
Його улюблена фраза — “Говори м’яко, але тримай у руках велику палицю” — чудово описує не тільки стиль зовнішньої політики США, а й гірку іронію того, як він став “голубом миру”.
Корделл Голл (1945): творець ООН, який відвернувся від біженців
Американський держсекретар Корделл Голл отримав Нобелівську премію миру за створення Організації Об’єднаних Націй — безумовно, важливий внесок у світову систему безпеки.
Але ще кілька років до того Голл був причетний до однієї з найтемніших сторінок дипломатичної історії США.
У 1939 році з Гамбурга вирушив корабель SS St. Louis із понад 950 єврейськими біженцями, які тікали від нацистських переслідувань. Президент Рузвельт спочатку погодився прийняти судно, але під тиском Халла та групи південних демократів, які виступали проти імміграції, змінив рішення.
Корабель змусили повернутися в Європу — більшість пасажирів пізніше загинули в концтаборах.
Голл назавжди залишився творцем ООН, але також — символом того, як “реальна політика” може перекреслити людяність.
1948 рік: коли не нагородили Махатму Ганді
Бувають не лише неправильні лауреати, а й неправильні відмови.
Після вбивства Махатми Ганді в січні 1948 року Нобелівський комітет вирішив не вручати премію миру нікому. Причина — правила, які забороняли присуджувати її посмертно.
Сьогодні це рішення вважають однією з найбільших помилок в історії премії. Ганді, який проповідував ненасильницький опір і надихнув цілі покоління борців за права людини, так і залишився поза списком лауреатів.
Колишній директор Нобелівського інституту Ґейр Лундестад пізніше визнав: “Ганді міг би обійтися без премії. Але чи може комітет обійтися без Ганді?”
Генрі Кіссінджер і Ле Док Тхо (1973): мир, що тривав два місяці
Нобелівську премію миру 1973 року спільно присудили державному секретарю США Генрі Кіссінджеру та представнику Політбюро Комуністичної партії В’єтнаму Ле Док Тхо — “за спільні переговори щодо припинення вогню у В’єтнамі”.
Політики представляли Сполучені Штати та Північний В’єтнам на переговорах, що почалися ще у 1968 році в Парижі. Метою було завершення В’єтнамської війни, яка забрала мільйони життів і розколола американське суспільство. Після п’яти років безуспішних зустрічей сторони підписали Паризьку мирну угоду 27 січня 1973 року.
За домовленістю, Сполучені Штати мали припинити пряме втручання у конфлікт і вивести війська в обмін на припинення бойових дій між Північним і Південним В’єтнамом. Але Сенат США так і не ратифікував угоду, а війна фактично тривала. Уже через два місяці після вручення Нобеля бойові дії поновилися, а Сайгон упав у 1975 році.
Ле Док Тхо відмовився прийняти нагороду, ставши першим і єдиним лауреатом, який зробив це. Кіссінджер — навпаки, прийняв премію, попри шквал критики в пресі: The New York Times іронічно назвала її “Нобелівською військовою премією”.
Суперечливість посилилася й тим, що Кіссінджера звинувачували у причетності до воєнних злочинів та операцій, які суперечили міжнародному праву — у Камбоджі, Чилі, Аргентині, Східному Тиморі. Сам він намагався повернути нагороду після падіння Сайгону, але Нобелівський комітет відмовився її прийняти назад.
Премію 1973 року й досі називають однією з найсумнівніших в історії — символом того, як “мирні домовленості” можуть виявитися просто політичним театром.
Ясір Арафат, Іцхак Рабін і Шимон Перес (1994): мир, який не настав
У 1994 році Нобелівську премію миру розділили троє політиків, які уособлювали спробу історичного примирення між ізраїльтянами та палестинцями: лідер Організації визволення Палестини та партії ФАТХ Ясір Арафат, прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін і міністр закордонних справ Шимон Перес.
Їм присудили нагороду “за зусилля у досягненні миру на Близькому Сході” — після підписання Ословських угод, які проголошували перемир’я між Ізраїлем і Палестиною, визнавали Палестинську автономію та передбачали поступове створення незалежної палестинської держави.
На той момент це здавалося проривом: рукостискання Арафата й Рабіна на галявині Білого дому стало одним із найвідоміших кадрів кінця ХХ століття. Але вже тоді не всі поділяли захват.
Арафата, який тривалий час очолював рух, що в Ізраїлі та США визнавали терористичною організацією, багато хто вважав неприйнятним кандидатом. Під час його керівництва ОВП брала відповідальність за серію атак проти цивільних, а сам він не раз публічно схвалював “збройну боротьбу за звільнення Палестини”.
Але й ізраїльські лауреати не були бездоганними.
Іцхак Рабін, який до підписання угод був міністром оборони, мав репутацію “жорсткого яструба”: він віддавав накази про ліквідацію лідерів ОВП і жорстке придушення протестів на Західному березі, за що отримав прізвисько “Кістколам”.
Шимон Перес, тодішній міністр закордонних справ, раніше організував бомбардування штаб-квартири ОВП у Тунісі, що засудила Рада Безпеки ООН.
Ословський процес, який мав покласти край десятиліттям насильства, зрештою зірвався. Через рік після вручення премії Рабіна вбив ізраїльський екстреміст, а мир так і залишився на папері.
Цей Нобель став нагадуванням: домовленості — це лише перший крок, а не гарантія примирення.
Барак Обама (2009): нагорода за очікування, а не за дії
Президент Сполучених Штатів Барак Обама отримав Нобелівську премію миру у 2009 році — лише через десять місяців після обрання.
Нагороду присудили “за його екстраординарні зусилля задля зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між людьми”.
Очоливши США, Обама заявив, що відмовиться від односторонньої політики попередніх адміністрацій і зробить ставку на діалог, а не на силу. Він обіцяв завершити військову кампанію в Іраку, зменшити присутність у Афганістані й шукати глобальні рішення — не лише в інтересах Вашингтона, а всього світу.
Його слова, риторика надії й віра у можливість “нового початку” після епохи Буша викликали глобальний ентузіазм. Саме ці очікування, здається, і стали причиною рішення комітету.
Тодішній голова Нобелівського комітету Турб’єрн Ягланд захищав вибір, пояснюючи, що “дії Обами зробили світ якщо не безпечнішим, то принаймні менш напруженим”.
Проте згодом критики нагадували: за час його президентства США залишались у двох війнах, а програма ударів безпілотниками лише розширилася. Обама сам визнавав, що здивований нагородою й сприймає її радше як “аванс довіри”.
Спільна премія для українців, білорусів і росіян (2022): коли “за мир” прозвучало як дисонанс
Нобелівська премія миру 2022 року викликала одну з найгостріших реакцій в історії нагороди. Її розділили між представниками трьох країн, що опинилися на різних сторонах війни: українським Центром громадянських свобод, який очолює Олександра Матвійчук, засновником білоруської правозахисної ініціативи «Весна» Олесем Біляцьким та російським правозахисним товариством «Меморіал», яке в Росії визнали “іноземним агентом” і примусово ліквідували.
Рішення комітету мало на меті відзначити боротьбу за права людини та демократію у трьох країнах, де свобода — під загрозою. Але для багатьох українців спільна номінація з російською організацією у розпал повномасштабної війни виглядала болісно.
Соцмережі вибухнули обуренням: у час, коли Росія щодня бомбардує українські міста, будь-яке “об’єднання” українців і росіян під знаком миру сприймалося як моральна сліпота.
Український історик і політик Володимир В’ятрович у коментарі для Voice of America наголосив, що кожен із лауреатів окремо цілком заслуговує на цю премію. “Центр громадянських свобод” почав роботу ще після розгону студентів на Євромайдані у 2013 році, а після 24 лютого 2022 року команда Матвійчук стала одним із ключових ініціаторів документування російських воєнних злочинів.
“Меморіал”, за словами В’ятровича, багато років залишався партнером українських істориків у дослідженні сталінських репресій і саме тому переслідується путінським режимом. А білорус Олесь Біляцький, засновник “Весни”, уже тоді відбував тюремний термін за свою правозахисну діяльність.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нобелівська премія: нагорода за відкриття чи дзеркало глобальної нерівності
Проте навіть прихильники цих трьох інституцій визнали, що формат спільної нагороди виглядав недоречно.
В’ятрович зауважив: “Такий підхід певною мірою підігрує російському імперському міфу про ‘триєдиність народів’ — російського, українського і білоруського”.
Естонський письменник Рейн Рауд провів ще яскравішу паралель:
“Уявіть собі нагороду за антирасистську діяльність, розділену між двома білими активістами й одним темношкірим, або премію за феміністичну літературу, яку вручають двом чоловікам і одній жінці. Усі, можливо, чудові люди, але це б викликало подив”.
Рауд, як і багато українців, підсумував просто:
“Кожен із трьох лауреатів був би чудовим вибором сам по собі. Але поділ премії зруйнував радість і поставив українців у незручну ситуацію”.
Для Нобелівського комітету це була спроба показати солідарність. Для України — ще одне нагадування, що навіть мирні жести можуть звучати як нерозуміння реальності війни.
