15 грудня завершився другий раунд переговорів української та американської делегацій щодо так званого мирного плану завершення війни. Переговори у Берліні тривали упродовж двох днів тривали упродовж двох днів і відбувалися за участі президента України Володимира Зеленського, спецпосланця президента США Стіва Віткоффа, а також європейських лідерів. За підсумками зустрічей сторони публічно говорили про «реальний прогрес», водночас визнаючи, що найчутливіші питання залишаються невирішеними.
Берлінський раунд став продовженням серії інтенсивних консультацій між Києвом і Вашингтоном, які тривають із кінця листопада та вже включали зустрічі у Флориді та Женеві. На відміну від попередніх раундів, цього разу переговори відбувалися у ширшому європейському контексті — з окремими заявами канцлера Німеччини та участю лідерів ЄС і НАТО у фінальній дискусії.
Ключовою темою обговорення залишаються гарантії безпеки для України у разі припинення вогню, а також механізми їх юридичного закріплення. Водночас територіальне питання, зокрема майбутнє тимчасово окупованих регіонів Донбасу, знову виявилося головним вузлом розбіжностей — як між Україною і США, так і у потенційній проєкції переговорів на російську сторону.
Explainer пояснює, що означають результати берлінських переговорів, які пріоритети вони формують для сторін і як ці сигнали оцінюють учасники процесу та експерти.
Результати переговорів у Берліні: що відомо офіційно
Публічні підсумки берлінських переговорів залишаються обмеженими — повний текст напрацювань не оприлюднений, а більшість деталей відома зі заяв учасників і коментарів посадовців, залучених до процесу. Водночас із цих сигналів можна окреслити кілька напрямків, де сторони справді просунулися.
Гарантії безпеки як центральний блок
Основний прогрес, за словами української та американської сторін, стосується гарантій безпеки для України у разі припинення бойових дій. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц охарактеризував американські пропозиції як «вражаючі з погляду правових і матеріальних гарантій» і назвав їх «важливим кроком уперед».
Президент Володимир Зеленський заявив, що Україна розраховує на пакет із п’яти документів за підсумками переговорів, частина з яких має бути юридично зобов’язуючою. За його словами, йдеться, зокрема, про гарантії безпеки з боку США, «дзеркальні» до статті 5 Статуту НАТО, які потребуватимуть схвалення Конгресом США .
Водночас Зеленський наголосив, що для України ключовим залишається не лише зміст домовленостей «на папері», а й їх практична реалізація — зокрема, політична готовність США пройти весь внутрішній юридичний процес.
Роль Європи і багатосторонній формат
Окремим елементом берлінського раунду стала активна участь європейських лідерів. За підсумками зустрічей було оприлюднено спільну заяву з переліком можливих гарантій безпеки з боку Європи — від підтримки українських Збройних сил до юридичних зобов’язань реагувати у разі нового нападу на Україну .
За словами Мерца, переговори набули формату «виснажливої, але необхідної дипломатії», у якій Європа прагне діяти спільно зі США та Україною, не залишаючи простору для розколу між союзниками.
Моніторинг припинення вогню
Ще одним напрямком, де сторони декларують рух уперед, є механізм моніторингу та верифікації можливого припинення вогню. За наявною інформацією, йдеться про модель під керівництвом США, яка мала б забезпечувати раннє попередження про порушення домовленостей. Деталі цього механізму не оприлюднені, а його остаточний формат залишається предметом подальших консультацій .
Що принципово не узгоджено
Попри заяви про «реальний прогрес», територіальне питання залишається без консенсусу. Зеленський публічно підтвердив, що Україна не погоджується ані на юридичне, ані на фактичне визнання окупованих територій російськими, зокрема в контексті обговорень можливих «економічно вільних зон» на Донбасі .
Територіальне питання: головний вузол розбіжностей
Саме територіальний блок залишається найскладнішим і найменш узгодженим елементом берлінських переговорів. Учасники процесу публічно визнають: попри рух у питаннях гарантій безпеки та механізмів контролю припинення вогню, компромісу щодо статусу тимчасово окупованих територій наразі немає.
Позиція України: фіксація червоних ліній
Президент Володимир Зеленський публічно підтвердив, що Україна в жодному форматі не погоджується на визнання окупованих територій російськими. Це стосується як Донбасу, так і інших регіонів, що перебувають під окупацією. Українська позиція полягає в тому, що жодні домовленості про припинення війни не можуть легітимізувати зміну кордонів унаслідок застосування сили.
Коментуючи обговорення можливих форматів, зокрема ідеї «економічно вільних зон», Зеленський наголосив: будь-які проміжні рішення не можуть означати передачу суверенітету або закріплення контролю Росії над українськими територіями. Водночас він визнав, що саме в цьому блоці узгодженої позиції зі США наразі немає.
Європейська рамка: суверенітет як умова, а не предмет торгу
Важливим елементом територіального контексту стала спільна заява європейських лідерів, ухвалена на тлі берлінських зустрічей. Вона не містить конкретних формул врегулювання, але фіксує принципові рамки, у яких, за позицією Європи, має відбуватися мирний процес.
У заяві підтверджується безумовна підтримка суверенітету й територіальної цілісності України в межах міжнародно визнаних кордонів, а також принцип, за яким міжнародні кордони не можуть змінюватися внаслідок застосування сили. Ці положення фактично відкидають будь-які сценарії, що передбачали б визнання результатів російської агресії — навіть у контексті домовленостей про припинення вогню.
Окремо в заяві наголошується, що будь-яке політичне врегулювання має відбуватися в контексті надійних гарантій безпеки та стримування подальшої агресії. Таким чином територіальне питання подається не як предмет торгу, а як похідний елемент ширшої архітектури безпеки.
Позиція США: зберегти простір для переговорів
США не розкривають зміст своїх пропозицій щодо територіального врегулювання. Публічно американські представники зосереджуються на необхідності пошуку рішень і поступового зменшення кількості спірних питань.
Інформація про можливі сценарії надходить переважно з неофіційних джерел у медіа, проте українські посадовці застерігають від їх буквального сприйняття, наголошуючи, що такі витоки не відображають повної картини переговорів. Фактично американська позиція на цьому етапі полягає у спробі зберегти простір для переговорів, не фіксуючи публічно жодної конкретної формули, яка могла б бути неприйнятною для однієї зі сторін.
Російський фактор: заперечення наперед
Росія ще до завершення берлінського раунду дала зрозуміти, що не готова переглядати свої вимоги щодо територій. Публічні заяви Кремля свідчать про небажання погоджуватися на будь-які варіанти, які не закріплюють російський контроль над окупованими регіонами. Це створює додаткові обмеження для переговорного процесу навіть у разі часткового зближення позицій між Україною, США та європейськими партнерами.
Отже, це глухий кут?
Берлінський раунд підтвердив: територіальне питання наразі виконує радше функцію фіксації меж допустимого, ніж пошуку компромісу. Для України це питання суверенітету й недопущення легітимізації агресії. Для Європи — збереження принципів міжнародного права як основи будь-якої мирної угоди. Для США — складний баланс між пошуком переговорної формули і небажанням публічно тиснути на союзників. Для Росії — інструмент затягування процесу і висування максималістських вимог.
Саме тому територіальний блок залишається найбільш проблемним і найменш готовим до практичних домовленостей у межах нинішнього формату переговорів.
Шо кажуть експерти?
Політолог Володимир Фесенко оцінює берлінські переговори як етап внутрішнього узгодження позицій між Україною та США, а не як крок до швидкої мирної угоди. За його словами, між Києвом і Вашингтоном можливий значний прогрес із більшості питань, однак територіальний блок залишається принципово нерозв’язним у нинішніх умовах.
Ключовою проблемою Фесенко називає не розбіжності між Україною і США, а позицію Росії. На його думку, Кремль не готовий приймати компроміси, навіть якщо вони будуть напрацьовані за участі західних партнерів. Росія, за оцінкою експерта, використовує переговори передусім як інструмент затягування часу, не змінюючи своїх максималістських вимог.
Фесенко також застерігає від очікувань швидкого завершення війни. Він вважає малоймовірним укладення повноцінної мирної угоди найближчим часом, зокрема через вимоги Росії щодо територій і відсутність готовності до поступок. Водночас експерт припускає, що переговорний процес триватиме, оскільки для Москви важливо зберігати канал комунікації зі США.
Окрему увагу Фесенко звертає на ризик тиску на Україну з вимогою односторонніх поступок. Такий сценарій він вважає небезпечним, оскільки, за його оцінкою, поступки агресору не зупиняють війну, а створюють передумови для нових вимог.
Як можливий вихід із переговорного глухого кута експерт називає зміну логіки процесу: відкладення найскладніших політичних питань, передусім територіальних, і фокус на припиненні вогню як першому етапі деескалації.
Замість висновків
Берлінський раунд переговорів не наблизив сторони до швидкого завершення війни, але чітко окреслив рамки подальшого процесу. Україна, США та європейські партнери змогли просунутися у питаннях безпеки й процедур, водночас визнавши, що територіальний блок залишається нерозв’язаним і не готовим до практичних домовленостей.
Переговори в Берліні показали зміщення фокусу з пошуку «великої угоди» до формування архітектури процесу — з проміжними кроками, обмеженими домовленостями та спробою зменшити ризики ескалації. У цьому форматі ключовою стає не швидкість, а здатність сторін утримувати спільну позицію і не виходити за зафіксовані червоні лінії.
Водночас результати берлінських зустрічей підтвердили: навіть у разі подальшого зближення позицій між Києвом і Вашингтоном вирішальним чинником залишатиметься готовність Росії до реальних компромісів. Поки цього не відбувається, переговорний процес радше формує політичні та безпекові орієнтири, ніж створює умови для остаточного врегулювання війни.
