Підсумки 2025 року свідчать про послаблення механізмів стримування конфліктів, повернення війни до арсеналу державної політики та подальше зниження рівня довіри – між країнами й усередині суспільств.
Рішення, ухвалені у Вашингтоні, Москві, Пекіні та європейських столицях, не зруйнували міжнародну систему, але зробили її менш надійною. Війна проти України, ескалація на Близькому Сході, нові міждержавні конфлікти та безрезультатні дипломатичні ініціативи окреслили межі чинних механізмів стримування.
Світ входить у фазу, де нестабільність стає базовою умовою. Держави дедалі частіше ухвалюють рішення за обмеженої передбачуваності, сприймаючи ризики як даність.
Explainer пояснює, що саме визначило 2025 рік для України та світу і чому старі правила перестали гарантувати стабільність міжнародного порядку.
Повернення Дональда Трампа і демонтаж світового порядку
Повернення Дональда Трампа до Білого дому у 2025 році не означало повороту США до ізоляціонізму, як це часто припускали на початку. Натомість воно позначило перехід до вибіркового лідерства, орієнтованого на вигоду, з відмовою від частини правил і норм, які самі Сполучені Штати десятиліттями формували й підтримували.
Цей курс став прямим продовженням трампізму як політичної моделі, в основі якої – персоналізована влада та підпорядкування інституцій політичному лідеру. У такій логіці зовнішня політика перестає бути системою правил, союзів і передбачуваних зобов’язань. Вона дедалі більше зводиться до інструмента демонстрації сили й контролю, значною мірою розрахованого на внутрішній політичний ефект.
Попри риторику про завершення «вічних воєн», США не скоротили глобальну присутність, а зробили її жорсткішою й менш передбачуваною. Союзи перестали працювати як автоматичні гарантії, а міжнародні зобов’язання втратили довгостроковість. Зовнішня політика дедалі більше виглядала як набір угод, чинних доти, доки вони відповідали поточним інтересам Вашингтона.
Особливо чітко ця логіка проявилася в загостренні торговельної війни між США та Китаєм, яка у 2025 році вийшла далеко за межі митної політики. Йшлося вже не про баланс торгівлі, а про контроль над технологіями, промисловими ланцюгами та стратегічними ресурсами. Це додатково закріплювало фрагментацію глобальної економіки на конкуруючі блоки.
Паралельно застосування сили знову стало прийнятним інструментом зовнішньої політики. Готовність до військового тиску, удари поза рамками колективної безпеки та риторика силових сценаріїв свідчили про зростання односторонніх дій, заснованих на власній військовій і економічній перевазі, а не на міжнародних механізмах.
Водночас адміністрація Трампа залишалася глибоко залученою у складні регіональні конфлікти. Участь США у формуванні політичних рішень на Близькому Сході фактично повертала елементи державотворення, попри публічну критику таких підходів. Це підкреслювало внутрішню суперечливість курсу: антиінституційна риторика не означала відмови від прагнення контролювати міжнародні процеси.
Війни між державами: те, що здавалося неможливим
Ще десять років тому пряма війна між державами вважалася крайнім винятком. Після холодної війни міжнародна безпекова система спиралася на стримування, санкції та дипломатію як інструменти обмеження застосування сили. До 2025 року стало очевидно, що ця модель більше не працює як універсальний запобіжник.
Руйнування табу на міждержавну війну відбувалося поступово – від анексії Криму до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Але саме у 2025 році ці події остаточно перестали сприйматися як винятки й склалися в нову норму, в якій застосування сили знову розглядається як допустимий інструмент політики.
Затяжна війна в Україні не спричинила міжнародної мобілізації, здатної примусово зупинити бойові дії. Результат конфлікту в Нагірному Карабаху лише посилив відчуття, що міждержавні суперечки можна вирішувати силою без суттєвих наслідків. Обмін ракетними та дроновими ударами між Індією й Пакистаном показав, що поріг ескалації знизився навіть для ядерних держав.
Подібна динаміка проявилася й на Близькому Сході. Взаємні удари Ізраїлю та Ірану, зокрема по об’єктах, пов’язаних зі США, засвідчили розширення меж допустимого застосування сили. Навіть прагнення уникнути великої війни більше не виключало готовності до прямого військового зіткнення.
Усе це відбувалося на тлі ослаблення міжнародних інституцій і падіння довіри до багатосторонніх механізмів. Дипломатія не зникла, але дедалі частіше не запобігала війні, а лише намагалася обмежити її наслідки після початку бойових дій.
Криза дипломатії
У 2025 році дипломатична активність залишалася високою, але кількість контактів більше не гарантувала результату. Мирні ініціативи дедалі частіше існували паралельно до бойових дій, не впливаючи на їхню динаміку.
Найбільш показовим став приклад війни в Україні. Формули миру й посередницькі пропозиції не створили умов для реального компромісу, а переговори дедалі більше виконували політичну функцію – сигналізували про «готовність до діалогу», не змінюючи балансу сил на полі бою.
Кризу дипломатії посилили публічні конфлікти на найвищому рівні, які ще кілька років тому здавалися немислимими. Показовим став епізод публічної сварки в Овальному кабінеті між Володимиром Зеленськийм і Дональдом Трампом, що продемонстрував деградацію інституційного формату переговорів.
Ключовим політичним наслідком року стало виведення Володимира Путіна з міжнародної ізоляції. Відновлення діалогу з Москвою не супроводжувалося жорсткими умовами, і сам процес переговорів почав працювати на легітимацію Росії незалежно від дій на фронті.
Цей зсув особливо чітко проявився під час саміту в Алясці, який мав продемонструвати дипломатичний прорив. Натомість він оголив слабкість американської переговорної позиції – відсутність конкретних результатів, нечіткі формулювання й публічні розбіжності створили враження, що саме Володимир Путін контролює тепер ситуацію.
Подібна логіка простежувалася й в інших регіонах. На Близькому Сході дипломатія зосереджувалася на тимчасових домовленостях, дієвість яких визначалася балансом сил, а не гарантіями інституцій.
У такому вигляді дипломатія втратила здатність бути самостійним інструментом стримування.
Критичні ресурси, мирні сигнали і нові торги за вплив
У 2025 році стало очевидно, що розмова про мир, зокрема між США та Росією, відбувається в умовах жорсткої конкуренції за ресурси та торговельну логістику. Війна в Україні залишалася центральним елементом цього процесу, але вже як складова ширшого геоекономічного торгу.
Критичні мінерали набули стратегічного значення. Літій, кобальт, нікель і рідкісноземельні метали стали ключовими не лише для енергетичного переходу, а й для військових і оборонних технологій. Контроль над їхнім видобутком, переробкою та ланцюгами постачання дедалі більше визначав зовнішньополітичні пріоритети провідних держав.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рідкісноземельні метали в Україні: що є в надрах, скільки це коштує і навіщо це США
У цьому контексті Україна опинилася в особливій позиції. Її мінеральна база розглядалася США не лише як економічний актив, а як елемент стратегічного партнерства, здатного зменшити залежність Заходу від Китаю та інших нестабільних постачальників. Підтримка Києва дедалі чіткіше вписувалася в логіку формування нової ресурсної архітектури.
Паралельно Арктика перетворювалася на окремий простір геополітичного суперництва. Потепління та скорочення льодового покриву зробили Північний морський шлях реальною альтернативою традиційним торговельним маршрутам. Для Росії це означало можливість контролю над новою транспортною артерією та доступ до арктичних ресурсів. Для Китаю – шанс скоротити логістичні ланцюги й закріпитися в регіоні, який раніше перебував поза межами його прямого впливу.
На цьому тлі мирні сигнали між США та Росією дедалі більше набували характеру прагматичного торгу. Новий формат відносин формувався навколо конкретних інтересів, у межах яких ресурси, транспортні маршрути й доступ до ринків розглядалися нарівні з безпековими гарантіями.
Європеїзація НАТО і нова архітектура безпеки
2025 рік став моментом, коли в європейських столицях НАТО усвідомили: американська безпекова парасолька більше не є безумовною. Формального перегляду союзницьких зобов’язань не відбулося, однак їхня передбачуваність помітно знизилася. Це змусило європейські держави інакше оцінити власну роль у системі колективної безпеки.
Цей зсув відбувався на тлі затяжної війни в Україні, яка дедалі чіткіше набувала характеру війни на виснаження, а також у ситуації, коли Росія відкрито трактувала конфлікт як протистояння із Заходом загалом. Паралельно Сполучені Штати переглядали власну глобальну роль, діючи вибірково й зосереджуючись на пріоритетах, що не завжди збігалися з безпековими потребами Європи.
У відповідь європейські країни почали системно нарощувати оборонні спроможності. Військові бюджети зростали, активізувався розвиток національних ВПК, посилилася кооперація у виробництві та закупівлях озброєнь. У цій логіці Україна дедалі частіше сприймалася як безпековий партнер із бойовим досвідом і зростаючими виробничими можливостями.
Окремою тенденцією стала ідея так званого «військового Шенгену». Спрощення процедур переміщення військ і техніки перестало бути технічним питанням і перетворилося на практичну необхідність: без цього здатність до швидкого реагування залишалася обмеженою.
Ці процеси не означали ослаблення НАТО як інституції. Йшлося про зміну внутрішнього балансу, за якої Альянс поступово відходив від моделі з домінуванням Вашингтона і ставав більш європейсько-центричним, із ширшим розподілом відповідальності між членами.
Для України ця трансформація мала цілком конкретний вимір. У 2025 році обсяги військової допомоги досягли рекордних рівнів, і дедалі більша її частина надходила з європейських країн, що відображало зміну стратегічних акцентів усередині Альянсу.
Європеїзація НАТО у 2025 році не набула завершених інституційних форм, але сам процес став незворотним. Європа почала готуватися до середовища, у якому безпека більше не делегується автоматично, а потребує власної політичної волі, ресурсів і готовності брати відповідальність.
Запеклі бої на фронті
Наприкінці 2025 року бойові дії на фронті залишалися інтенсивними. Росія продовжувала наступ, витрачаючи значні ресурси на досягнення обмежених тактичних результатів. Українська оборона, попри постійний тиск, зберігала стійкість.
Найпоказовішим епізодом року стала затяжна кампанія Росії навколо Покровська та Мирнограду. Спроби захопити ці міста тривали майже два роки й супроводжувалися значними втратами особового складу та техніки. Навіть після різкого нарощування інтенсивності штурмів восени російським військам не вдалося ані окупувати Покровськ, ані «закрити» Мирноградський «котел».
За цих умов навіть можливе захоплення Покровська наприкінці року втрачало оперативне значення. З літа 2025-го місто перестало бути ключовим логістичним вузлом, а потенційний успіх виглядав радше символічним, ніж таким, що міг би змінити ситуацію на фронті.
Водночас упродовж року Росія змогла розширити зону контролю над українською територією. Станом на кінець листопада під її контролем перебувала майже п’ята частина України – з урахуванням як фактично окупованих районів, так і територій, на які претендувала Москва. За одинадцять місяців російські війська захопили близько 5,4 тисячі квадратних кілометрів, що перевищувало показники попереднього року.
Найінтенсивніші бої точилися на Донеччині, помітне просування фіксувалося також у південній частині Запорізької області. Водночас українські оцінки вказували на нерівномірність російських успіхів, значна частина яких концентрувалася на окремих ділянках фронту.
Загалом ці дані відображали ключову рису фронтової війни у 2025 році. Росія зберігала здатність до наступу, але не могла перетворити локальні просування на оперативний прорив. Українська оборона зазнавала тиску, проте не руйнувалася, а втрати територій не мали негайних системних наслідків.
Фронт залишався нестабільним, але контрольованим. Він не став місцем швидкого зламу й лише підтвердив: у 2025 році бойові дії на землі працювали як інструмент взаємного виснаження, де кожен кілометр коштував значно дорожче, ніж раніше.
Стратегія глибинного тиску: перенесення війни в тил Росії
У 2025 році війна для України остаточно вийшла за межі лінії фронту. Паралельно з боями на землі Київ системно переносив протистояння в російський тил, діючи не через поодинокі удари, а в межах послідовної стратегії виснаження.
Операції на території Росії стали регулярними й охопили регіони, які раніше вважалися відносно безпечними. У результаті тил противника поступово перетворювався на розтягнуту зону постійного ризику, що вимагала дедалі більше ресурсів для захисту.
Одним із ключових епізодів цього підходу стала операція «Павутина» – скоординована спецоперація проти російської стратегічної авіації безпосередньо на аеродромах базування. Використання дронів, запущених із території Росії, дозволило обійти традиційні системи протиповітряної оборони й уразити літаки, які відігравали важливу роль у ракетних атаках по Україні. Операція засвідчила новий рівень асиметричних можливостей і вразливість об’єктів, що раніше вважалися глибоким тилом.
Окремим напрямом глибинного тиску залишалася енергетична та нафтогазова інфраструктура. Удари по нафтопереробних заводах і суміжних об’єктах створювали системні ризики для російського бюджету, перетворюючи війну на елемент довготривалого економічного протистояння.
Важливою стала й еволюція засобів і тактик. Поєднання далекобійних безпілотників, агентурних можливостей і нестандартних рішень дозволяло уражати складні, добре захищені цілі та відтягувати російські ресурси, зокрема системи ППО, безпосередньо з фронту.
Морський вимір війни також розширився. Атаки на «тіньовий флот», задіяний в обході санкцій, підвищували ризики для експорту й ускладнювали логістику, створюючи ефект економічного тиску поза межами суто військових дій.
Розширення географії операцій мало й помітний психологічний ефект. Ілюзія «глибокого тилу» в Росії поступово зникала, а війна дедалі менше виглядала віддаленою від повсякденного життя.
У підсумку глибинний тиск змінював характер війни. Він змушував Росію розпорошувати ресурси, витрачатися на внутрішню безпеку й реагувати на постійні загрози, поступово підриваючи її здатність вести затяжне протистояння.
Морський фронт і удари по «тіньовому флоту»
У 2025 році морський вимір війни для України набув системного значення. Після серії втрат у Криму Чорноморський флот Росії був змушений переглянути географію базування, а акваторія Чорного моря перестала бути безпечним операційним простором. Морські дії дедалі менше зводилися до класичних зіткнень флотів і дедалі більше – до асиметричного тиску на інфраструктуру та логістику.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Далекобійні удари по нафтовій галузі Росії: результати та економічні наслідки
Одним із ключових елементів цієї стратегії стали удари по «тіньовому флоту», який Росія використовувала для обходу санкцій і експорту нафти. Українські морські дрони неодноразово уражали танкери й комерційні судна, пов’язані з російськими експортними схемами. Ці атаки не мали на меті повну блокаду судноплавства, але суттєво підвищували ризики для страхування, логістики та комерційних операцій, роблячи експорт дорожчим і менш передбачуваним.
Змінилася й географія ударів. Частина атак відбувалася на значній відстані від українського узбережжя, зокрема поблизу міжнародних торговельних маршрутів. Це створювало додатковий дипломатичний і економічний тиск, адже ризики для судноплавства почали впливати не лише на Росію, а й на треті країни. Для Москви це означало зростання витрат на захист і подальше ускладнення експортної логістики.
Паралельно тривала кампанія проти морської інфраструктури, яку Росія використовувала у військових цілях. Захоплені бурові платформи та об’єкти на шельфі Чорного моря, перетворені на розвідувальні й радіолокаційні пункти, системно виводилися з ладу. У результаті Росія втрачала стаціонарні точки спостереження, а Чорноморський флот – частину можливостей контролювати північно-західну акваторію.
Кульмінацією морського тиску стали удари по військових об’єктах у Новоросійську – новій ключовій базі Чорноморського флоту. Атаки на добре захищені цілі показали, що перенесення базування не гарантує безпеки. Ураження підводного човна – носія крилатих ракет – стало сигналом того, що концепція «безпечних гаваней» для російського флоту більше не працює.
Морський фронт у 2025 році не був вирішальним сам по собі, але відігравав важливу роль у загальній стратегії виснаження. Удари по флоту, портовій інфраструктурі та експортних маршрутах змушували Росію розпорошувати ресурси, посилювати охорону й витрачати значні кошти на захист об’єктів, які раніше вважалися недосяжними. Контроль над морем дедалі чіткіше проявлявся не як питання кількості кораблів, а як здатність впливати на економіку та логістику противника.
Енергетика під ударом: повернення масових відключень
Восени 2025 року енергетична система України знову опинилася під системним військовим тиском. Масовані ракетно-дронові атаки Росії були спрямовані не на разові збої, а на послідовне послаблення генерації та мереж передачі. Під удари потрапляли теплові електростанції, підстанції та ключові вузли розподілу електроенергії – елементи, від стабільності яких залежить робота всієї системи.
Хоча сама логіка атак не була новою, у 2025 році зросли їхня інтенсивність і регулярність. Відключення знову стали частиною повсякденного життя в багатьох регіонах, але цього разу йшлося не лише про короткострокові аварійні зупинки. Масштаб руйнувань і складність відновлення призводили до тривалих обмежень електропостачання: ремонт окремих об’єктів розтягувався на місяці, а у випадку великих генеруючих потужностей – і на довший термін.
Найбільш уразливою залишалася теплова генерація, яка зазнала основних втрат через прямі удари. Пошкодження підстанцій і мереж передачі ускладнювали балансування системи навіть у тих регіонах, де частина генерації формально зберігалася. За цих умов атомна енергетика виконувала стабілізуючу роль, компенсуючи частину дефіциту й дозволяючи утримувати систему в керованому режимі.
Водночас, попри масштаб атак, енергосистема не зазнала колапсу. Це стало можливим завдяки аварійним запасам обладнання, резервним схемам живлення та роботі ремонтних бригад. Там, де захисні споруди були зведені заздалегідь, наслідки ударів виявлялися меншими.
У 2025 році енергетика остаточно закріпилася як окремий фронт війни на виснаження, де вирішальними були не разові удари, а здатність швидко відновлюватися й утримувати керованість у довгій перспективі.
Українські перехоплювачі, ракети й дрони як відповідь на війну на виснаження
У 2025 році розвиток українського військово-промислового комплексу став практичною необхідністю, а не питанням майбутнього. Затяжна війна, обмеження на використання західної зброї та невизначеність із постачаннями змусили Україну робити ставку на власні технологічні рішення.
Ключовим завданням стало масштабування виробництва. Якщо раніше йшлося про окремі розробки, то у 2025 році акцент змістився на масове й регулярне виготовлення озброєнь. Передусім це стосувалося безпілотних систем, які стали універсальним інструментом – від розвідки до ударів по фронтових і тилових цілях.
Окремим напрямом стали перехоплювачі та системи ППО ближнього радіуса дії. На тлі постійних ракетно-дронових атак потреба в дешевших і швидших у виробництві засобах протиповітряної оборони стала критичною. Українські рішення були спрямовані на закриття «нижнього рівня» оборони й зниження навантаження на дорогі та дефіцитні західні комплекси.
Важливим зрушенням року став прорив у сфері далекобійних засобів ураження. Політичні обмеження на застосування іноземної зброї зробили власні ракети й ударні дрони стратегічно необхідними. Україна перейшла від експериментів до реального застосування: удари по нафтопереробній галузі Росії засвідчили, що далекобійна зброя використовується не лише як військовий, а й як економічний інструмент, здатний підривати бюджетну основу війни.
У цьому контексті 2025 рік позначився появою нових українських ракетних розробок. Крилата ракета Flamingo, створена приватним оборонним виробником, стала прикладом входження недержавних компаній у високотехнологічний сегмент озброєнь. Паралельно Україна підтвердила застосування оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан», що означало повернення до власних балістичних спроможностей і розширення спектра засобів глибинного ураження.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Fire Point: як українська оборонна компанія створила ракету «Фламінго» і тепер працює над балістикою
Паралельно ВПК дедалі більше працював на збереження життя й стійкість війська. Системи зв’язку, управління, медичні рішення та захищена логістика стали не менш важливими, ніж ударні платформи, формуючи основу для тривалої війни.
Характерною рисою 2025 року стала тісна інтеграція оборонної промисловості з фронтом. Розробки швидко тестувалися в бойових умовах, доопрацьовувалися й запускалися у виробництво без тривалих бюрократичних циклів, що дозволяло оперативно реагувати на зміну тактики противника.
У підсумку український ВПК перестав бути допоміжним елементом. Він ще не міг повністю замінити західну допомогу, але став одним із ключових чинників стійкості, зменшуючи залежність від зовнішніх рішень і забезпечуючи Україні більшу свободу дій у війні, що вимагала системної витривалості, а не разових ривків.
Політика і вибори: стримування проросійських сил і нові ризики для України
Вибори 2025 року в Центрально-Східній Європі не стали тріумфом проросійських сил, але й не дали Україні однозначно сприятливого результату. У Молдові та Румунії сценарій, на який розраховувала Москва, не реалізувався: політичні сили, орієнтовані на Росію, не змогли прийти до влади, а проєвропейський курс цих країн встояв попри тиск і втручання.
Водночас ці кампанії чітко окреслили межі цього успіху. Йшлося не про зростання підтримки ЄС чи України, а радше про оборонну мобілізацію виборців, спрямовану на запобігання різкому розвороту й дестабілізації. Підтримка чинного курсу була вибором «проти гіршого», а не мандатом на глибшу інтеграцію.
Іншу динаміку продемонструвала Польща. Перемога Кароля Навроцького не означала проросійського зсуву, але створила складніший політичний контекст для України. Нове керівництво зробило акцент на суверенітеті, внутрішніх пріоритетах і національних інтересах, що зменшувало готовність до безумовної підтримки Києва. Для України це означало не розрив, а зростання транзакційності у відносинах і жорсткіші умови політичної взаємодії.
У підсумку вибори 2025 року зафіксували стриманий, але показовий результат. Проросійські сили не взяли реванш, однак водночас посилився національний прагматизм, у межах якого підтримка України дедалі частіше розглядається не як ціннісний імператив, а як питання внутрішнього балансу й політичної доцільності.
***
2025 рік не став роком проривів. Він закріпив реальність тривалої нестабільності, у якій старі правила більше не гарантують безпеки, а нові так і не сформувалися.
Війна в Україні залишалася центральною подією року й дедалі чіткіше проявлялася як війна на виснаження – на фронті, в тилу, в економіці та політиці. Міждержавні конфлікти знову стали припустимим інструментом, а дипломатія дедалі частіше виконувала функцію управління війною, а не її запобігання.
Політичні процеси в демократичних країнах не дали різких зламів. Проросійські сили не здобули вирішальних перемог, але посилився прагматизм, у межах якого підтримка України дедалі частіше визначається внутрішніми інтересами, а не ціннісними деклараціями.
2025 рік не відкрив нову епоху, але чітко окреслив межі старої. Світ увійшов у період, де головною цінністю стала не швидка перемога, а здатність витримувати довгу нестабільність.
