Політична криза у Великій Британії вступила в нову фазу після відставки Кіра Стармера. Країна готується обрати сьомого прем’єр-міністра за останні десять років – показник, який ще недавно було складно уявити для однієї з найстаріших парламентських демократій світу.
Протягом десятиліть британська політична система асоціювалася зі стабільністю та передбачуваністю. Зміна урядів відбувалася регулярно, але рідко ставала ознакою системних проблем. Після референдуму щодо Brexit країна пережила кілька урядових криз, дострокові вибори та серію змін на Даунінг-стріт.
За цей час Велика Британія зіткнулася з економічними труднощами, суспільною поляризацією та новими викликами у сфері безпеки. Паралельно посилилися дискусії про ефективність політичних інститутів, які тривалий час вважалися основою британської демократії.
Explainer розповідає, чому за останнє десятиліття Велика Британія змінила шістьох прем’єр-міністрів, як працює Вестмінстерська система та що нинішня політична нестабільність говорить про стан британської політики.
Шість прем’єр-міністрів за десять років: як Британія втратила політичну стабільність
Для більшості парламентських демократій зміна кількох глав уряду за десятиліття не є чимось незвичним. У Великій Британії ситуація традиційно була іншою. Після Другої світової війни британські прем’єр-міністри нерідко залишалися на посаді протягом багатьох років, а зміна влади зазвичай відбувалася після загальних виборів. Саме передбачуваність і стабільність тривалий час вважалися одними з головних переваг британської політичної системи.
Останні десять років стали винятком. Від 2016 року країну очолювали шість прем’єр-міністрів: Девід Кемерон, Тереза Мей, Борис Джонсон, Ліз Трасс, Ріші Сунак і Кір Стармер. Майже кожна зміна глави уряду супроводжувалася політичною кризою, внутрішньопартійною боротьбою або суспільними потрясіннями.
Першим переломним моментом став референдум щодо виходу Великої Британії з Європейського Союзу. Девід Кемерон підтримував збереження членства в ЄС і після перемоги прихильників Brexit оголосив про відставку. Його наступниця Тереза Мей отримала завдання реалізувати рішення виборців, однак зіткнулася з гострими суперечностями як у парламенті, так і всередині Консервативної партії. Після кількох невдалих спроб затвердити угоду про вихід з ЄС вона також залишила посаду.
Борис Джонсон прийшов до влади з обіцянкою завершити Brexit і здобув для консерваторів найбільшу парламентську більшість за десятиліття. Проте його уряд опинився в центрі низки скандалів, найгучнішим з яких стала справа Partygate про порушення карантинних обмежень під час пандемії COVID-19. У 2022 році Джонсон подав у відставку після хвилі звільнень міністрів та втрати підтримки власної партії.
Його змінила Ліз Трасс, прем’єрство якої тривало лише 49 днів. Запропонована урядом програма масштабного зниження податків без чітких джерел фінансування викликала різку реакцію фінансових ринків, падіння курсу фунта та кризу на ринку державних облігацій. Відставка Трасс стала найкоротшим прем’єрством в історії сучасної Великої Британії.
Ріші Сунак очолив уряд із завданням відновити довіру до економічної політики та стабілізувати ситуацію після кризи, спричиненої урядом Трасс. Однак парламентські вибори 2024 року завершилися переконливою перемогою лейбористів. Прем’єр-міністром став Кір Стармер.
Перемога лейбористів не поклала край політичній нестабільності. Менше ніж через два роки після приходу до влади Стармер оголосив про відставку, а країна знову опинилася перед вибором нового глави уряду.
Зміна прем’єр-міністрів сама по собі не є ознакою кризи. Незвичним для Великої Британії є те, що жодному з лідерів не вдалося надовго стабілізувати політичну систему або сформувати новий консенсус щодо майбутнього країни.
Brexit став випробуванням для системи, яка звикла до компромісів
Референдум про вихід Великої Британії з Європейського Союзу у 2016 році став однією з найважливіших політичних подій у сучасній історії країни. Формально британці відповіли на просте запитання – залишитися в ЄС чи вийти з нього. Насправді голосування оголило суперечності, які накопичувалися роками.
Brexit розділив країну майже навпіл. За вихід з ЄС проголосували 51,9% виборців, за збереження членства – 48,1%. Відмінності проходили не лише між прихильниками різних партій. Вони проявилися між поколіннями, регіонами, великими містами та провінцією, а також між різними соціальними групами.
Для багатьох прихильників Brexit голосування стало протестом проти політичного істеблішменту, централізації влади в Лондоні та наслідків глобалізації. Для їхніх опонентів вихід з ЄС означав ризик економічних втрат і міжнародної ізоляції. Після референдуму ці суперечності не зникли. Вони стали частиною щоденної політики.
Особливу проблему створило те, що британська політична система була побудована навколо конкуренції двох великих партій. Питання Brexit не вкладалося у традиційний поділ між лівими та правими. Усередині як Консервативної, так і Лейбористської партій існували впливові групи прихильників і противників виходу з ЄС. Це ускладнювало вироблення єдиної позиції та перетворювало внутрішньопартійні суперечки на державну проблему.
Упродовж кількох років політичний порядок денний Великої Британії фактично обертався навколо одного питання – яким має бути Brexit і якими будуть майбутні відносини країни з Європейським Союзом. Парламент неодноразово опинявся в глухому куті, уряди втрачали підтримку, а суперечки навколо виходу з ЄС визначали британську політику значно довше, ніж очікували прихильники й противники Brexit.
Brexit став випробуванням для політичної системи, яка десятиліттями спиралася на пошук компромісів між двома великими партіями. Події після референдуму показали, що ці механізми дедалі важче працюють у суспільстві, де розбіжності виходять далеко за межі традиційного поділу на лівих і правих.
Що таке Вестмінстерська система і чому її вважали зразком стабільності
Британська політична система отримала назву від Вестмінстерського палацу, де засідає парламент. Саме вона стала основою для багатьох парламентських демократій у світі – від Канади та Австралії до Індії та Нової Зеландії.
На відміну від президентських систем, де глава держави та глава уряду обираються окремо, у Великій Британії уряд формується парламентською більшістю. Прем’єр-міністром зазвичай стає лідер партії, яка контролює більшість місць у Палаті громад. Це дозволяє уряду спиратися на підтримку парламенту та відносно швидко ухвалювати рішення.
Однією з головних переваг Вестмінстерської системи тривалий час вважалася політична стабільність. На відміну від багатьох європейських країн, де уряди часто формуються на основі коаліцій, у Великій Британії десятиліттями домінували дві великі партії – Консервативна та Лейбористська. Переможець виборів отримував можливість реалізовувати свою програму, а виборці могли оцінити результати його роботи на наступних виборах.
Важливу роль відігравала і політична культура. Британська система значною мірою спирається не лише на закони, а й на традиції, неписані правила та усталені норми поведінки. Багато механізмів працювали завдяки тому, що політичні гравці погоджувалися дотримуватися спільних правил незалежно від політичної конкуренції.
Саме тому Вестмінстерську систему часто називали однією з найстійкіших демократичних моделей у світі. Вона пережила війни, економічні кризи та масштабні політичні зміни без радикального перегляду своїх основ.
Стабільність цієї моделі значною мірою залежала від здатності основних партій знаходити компроміси в межах спільних правил гри. Саме ця особливість багато років вважалася однією з головних переваг британської політики.
Як Велика Британія може змінити прем’єра без загальних виборів
Відставка глави уряду не завжди означає проведення дострокових виборів. У Великій Британії діє інший принцип.
Британці голосують не за прем’єр-міністра, а за депутатів Палати громад. Після виборів уряд формує партія, яка має парламентську більшість або здатна її забезпечити. Лідер цієї партії стає прем’єр-міністром.
Тому зміна прем’єра не обов’язково означає зміну влади. Якщо правляча партія зберігає більшість у парламенті, вона може обрати нового лідера без проведення загальних виборів. Після цього монарх формально доручає йому сформувати уряд.
Саме за такою схемою відбувалися більшість змін на Даунінг-стріт протягом останнього десятиліття. Після відставки Девіда Кемерона у 2016 році прем’єр-міністеркою стала Тереза Мей. У 2019 році її змінив Борис Джонсон. Після відставки Джонсона Консервативна партія обрала новим лідером Ліз Трасс, а через кілька тижнів її наступником став Ріші Сунак. Жодна з цих змін не супроводжувалася загальними виборами.
Вибори відбулися лише у 2024 році, коли консерватори після 14 років при владі поступилися лейбористам. Саме тоді Кір Стармер став прем’єр-міністром.
Відставка Стармера знову привернула увагу до особливостей британської системи. Якщо Лейбористська партія збереже парламентську більшість і обере нового лідера, країна може отримати нового главу уряду без проведення дострокових виборів.
Прихильники такої моделі вважають її однією з переваг Вестмінстерської системи. Вона дозволяє швидко змінювати керівництво уряду без тривалих виборчих кампаній. Водночас часті зміни прем’єр-міністрів останніми роками посилили дискусію про те, наскільки цей механізм відповідає суспільному запиту на політичну стабільність.
Чому британці дедалі менше довіряють політикам і партіям
Політична нестабільність останнього десятиліття вплинула не лише на роботу урядів, а й на ставлення британців до політиків. Згідно з дослідженням More in Common, 87% громадян мають низький рівень довіри до політиків або не довіряють їм взагалі.
Недовіра дедалі частіше стосується не окремих лідерів, а всього політичного класу. Для багатьох виборців проблема полягає в тому, що зміна урядів і партій не призвела до помітного розв’язання питань, які вони вважають найважливішими.
За останні роки Велика Британія пережила Brexit, пандемію COVID-19, кризу вартості життя, різке зростання міграції та кілька змін уряду. Незалежно від політичних поглядів багато британців не побачили суттєвого покращення ситуації. Саме тому критика дедалі частіше спрямована не проти конкретного прем’єр-міністра, а проти політичної системи загалом.
Особливо помітно це позначилося на двох головних партіях. Консерватори втратили значну частину підтримки після років внутрішніх конфліктів і скандалів. Лейбористи повернулися до влади у 2024 році з обіцянками змін, однак також зіткнулися з високими суспільними очікуваннями та складними структурними проблемами.
Падіння довіри до традиційних партій створило простір для нових політичних сил. Саме на цьому тлі зростає підтримка Reform UK, Зелених та інших партій, які позиціонують себе як альтернативу політичному істеблішменту.
Чи втрачає Вестмінстер роль головного політичного центру?
Британська політика традиційно була однією з найбільш централізованих у демократичному світі. Хоча Шотландія, Вельс і Північна Ірландія мають власні парламенти або асамблеї, а місцева влада виконує важливі функції, ключові політичні рішення десятиліттями ухвалювалися у Вестмінстері.
Останніми роками цей баланс почав змінюватися. У різних частинах країни з’явилися нові центри політичного впливу, які дедалі активніше формують власний порядок денний і привертають увагу виборців.
Одним із найпомітніших прикладів став мер Великого Манчестера Енді Бернем. Після багатьох років у парламенті та уряді він залишив Вестмінстер і у 2017 році очолив одну з новостворених міських агломерацій.
Посада мера дала Бернему можливість безпосередньо відповідати за транспорт, житлову політику, економічний розвиток та інші питання місцевого управління. Під час пандемії COVID-19 його конфлікт із урядом Бориса Джонсона щодо карантинних обмежень і фінансової підтримки Манчестера привернув увагу всієї країни. Для багатьох виборців він став голосом регіонів, які часто вважають себе недостатньо представленими у національній політиці.
Після невдалих для лейбористів місцевих виборів 2026 року та кризи навколо керівництва Кіра Стармера Бернем знову опинився серед найвпливовіших фігур у партії. У червні 2026 року він переміг на довиборах в окрузі Мейкерфілд і повернувся до Палати громад після майже дев’яти років роботи мером Великого Манчестера. На тлі відставки Стармера його дедалі частіше називають одним із головних претендентів на посаду наступного прем’єр-міністра Великої Британії.
Водночас зміцнюються й інші політичні центри. У Шотландії вже багато років домінує Шотландська національна партія, яка пов’язує свою політичну програму з питанням незалежності. У Вельсі дедалі впливовішою стає Plaid Cymru. На місцевих виборах 2026 року помітно посилили свої позиції Reform UK та Зелені, які пропонують виборцям альтернативу традиційним партіям.
Ці процеси не означають втрати Вестмінстером центральної ролі в британській політиці. Однак вони свідчать про те, що політичний вплив дедалі частіше формується не лише в парламенті та уряді.
Однією з причин цих змін стала деволюція – передача частини повноважень регіонам і місцевим органам влади. Коли ці реформи запускалися наприкінці 1990-х років, їх розглядали насамперед як спосіб наблизити ухвалення рішень до громадян. Сьогодні вони також створили умови для появи регіональних політиків із загальнонаціональними амбіціями та впливом.
Криза системи чи її трансформація?
Часті зміни прем’єр-міністрів, падіння довіри до політиків, посилення нових партій і регіональних лідерів стали підставою для розмов про кризу британської політичної системи. Проте серед дослідників немає єдиної думки щодо того, наскільки точним є таке визначення.
Багато проблем, які сьогодні переживає британська політика, пов’язані не зі збоями інститутів, а зі змінами в суспільстві та партійній системі. Консерватори та лейбористи більше не мають такого домінування, як у минулому, а виборці дедалі частіше шукають альтернативу традиційним політичним силам.
Водночас ключові інститути британської демократії продовжують працювати. Парламент залишається центром ухвалення рішень, уряди змінюються відповідно до встановлених процедур, а вибори залишаються головним механізмом зміни влади. Попри політичну турбулентність, Велика Британія не зіткнулася з конституційною кризою чи паралічем державних інститутів.
Саме тому нинішню ситуацію дедалі частіше розглядають не як руйнування Вестмінстерської системи, а як її адаптацію до нових політичних умов. Модель, яка десятиліттями спиралася на домінування двох великих партій і концентрацію політичного впливу у Вестмінстері, поступово змінюється.
Відставка Кіра Стармера стала черговим нагадуванням про масштаби цих змін. Питання полягає вже не лише в тому, хто стане наступним прем’єр-міністром. Значно важливішим є те, чи зможе британська політична система зберегти свою традиційну стабільність у країні, яка стає дедалі більш політично різноманітною.
