23 вересня у світі відзначають День видимості бісексуалів – найбільшої, але водночас найменш помітної частини ЛГБТК+ спільноти. Бісексуальні люди часто стикаються з упередженнями та браком розуміння, а їхня ідентичність часто залишається непоміченою навіть усередині самої спільноти. Це впливає не лише на соціальне сприйняття, а й на психічне здоров’я: дослідження свідчать про вищий рівень тривожності й депресії серед бісексуальних людей порівняно з гетеро- та гомосексуальними.

Explainer розповідає, як виник День видимості, чому він досі потрібен та що говорять наукові дослідження про становище бісексуальних людей.

Як виник День видимості бісексуалів

День видимості бісексуалів уперше відзначили 23 вересня 1999 року. Його започаткували троє активістів – Венді Каррі, Майкл Пейдж та Джиджі Рейвен Вілбур. Ідея виникла як відповідь на невидимість бісексуальної спільноти та упередження як у гетеросексуальному середовищі, так і серед геїв та лесбійок.

Дата також має особистий відтінок: 23 вересня – день народження Джиджі Вілбур. Саме цю дату обрали для першого святкування, яке відбулося в США і згодом стало офіційною точкою відліку Дня видимості.

З часом ця дата перетворилася на міжнародний день, який нині відзначають у багатьох країнах. Його мета – не лише святкування бі+ ідентичності, а й створення простору для розмови про проблеми бісексуальних людей: дискримінацію, бідність, вищий рівень насильства й гірші показники психічного здоров’я.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для ЛГБТК+ людей в Україні бути собою досі небезпечно. Це має змінитися

День видимості став частиною ширших кампаній – зокрема, Тижня обізнаності про бісексуальність, який офіційно започаткували у 2014 році. Його відзначають у різних форматах – від публічних акцій і маршів до лекцій у школах, університетах, робочих колективах та онлайн. У центрі завжди одна ідея: нагадати, що бісексуальність – повноцінна орієнтація, а бі+ люди мають право на видимість, повагу й підтримку.

Міфи, упередження і біфобія

Бісексуальність і досі часто сприймають крізь призму стереотипів. Один із найпоширеніших міфів – нібито бісексуальні люди “не визначилися” і зрештою мають “обрати сторону”. У науковій літературі це описують як заперечення легітимності бісексуальної орієнтації: її вважають тимчасовою, нестабільною чи навіть вигаданою.

Ще одне хибне уявлення – що бі+ люди схильні до зрад або проміскуїтету. Жодні дослідження цього не підтверджують, але стереотип активно живе в культурі й сприяє недовірі у стосунках.

Такі упередження є проявом біфобії – негативного ставлення до бісексуальних людей. Біфобія тісно пов’язана з мононормативністю – культурним уявленням, що всі люди мають бути моносексуальними, тобто відчувати потяг лише до однієї статі. У цьому контексті бісексуальність сприймається як щось “незручне” або таке, що вимагає доведення. Якщо людина перебуває у стосунках з партнером протилежної статі, її вважають гетеро; якщо з партнером тієї ж статі – приписують гомосексуальність. У будь-якому випадку сама бісексуальність знецінюється.

Є й гендерні відмінності в упередженнях. Чоловіків-бісексуалів частіше вважають “геями, які не зізналися”, а жінок – “гетеро, які експериментують” або “роблять це для уваги чоловіків”. Усе це підкріплює сексистські подвійні стандарти та посилює стигматизацію.

Важливий аспект біфобії – вона може проявлятися й усередині ЛГБТК+ спільноти. Частина геїв та лесбійок ставиться до бісексуальних людей із недовірою, вважаючи їх менш “справжніми” або такими, що користуються “привілеями” гетеросексуальності. Це створює відчуття ізоляції навіть у середовищі, яке мало б бути безпечним.

Так виникає явище подвійної дискримінації: бісексуальні люди стикаються з упередженням як з боку гетеросексуальної більшості, так і з боку частини власної спільноти. У результаті багато хто приховує свою орієнтацію або уникає спільнот, щоб не зазнавати тиску.

Як дискримінація впливає на психічне здоров’я

Наукові дані однозначні: бісексуальні люди частіше стикаються з проблемами психічного здоров’я, ніж як гетеро-, так і гомосексуальні.

Метааналіз 52 досліджень показав, що бісексуальні люди мають вищі рівні депресії та тривожності порівняно з іншими групами. Це не означає, що всі бі+ люди обов’язково переживають такі проблеми, але ризики для них суттєво вищі.

Модель стресу меншин пояснює, що додаткові стресори – дискримінація, стигма та постійне очікування відторгнення – з часом накопичуються й завдають шкоди психічному здоров’ю. Для бісексуальних людей цей тиск подвійний: упередження йдуть і з боку гетеросексуального середовища, і з боку частини ЛГБТК+ спільноти.

Дослідження 2024 року підтвердило: 93% опитаних бі+ людей повідомили про дискримінацію з боку гетеросексуальних і 82% – з боку геїв та лесбійок. Така подвійна дискримінація підвищує ризик депресії, тривожних розладів і навіть суїцидальних думок.

Важливим чинником є соціальна підтримка. Там, де бісексуальні люди мають друзів, родину чи спільноту, які приймають їхню ідентичність, рівень психологічних проблем значно нижчий. Натомість відсутність підтримки або сумніви в легітимності орієнтації підсилюють відчуття ізоляції та погіршують стан.

Чому видимість має значення

Видимість – це не лише про право бути собою публічно. Для бісексуальних людей вона напряму пов’язана з добробутом і відчуттям безпеки.

Дослідження показують, що коли бі+ люди мають підтримку від друзів, родини чи колег, ризики депресії та тривожних розладів суттєво знижуються. Навпаки, приховування ідентичності й постійне очікування упередження ведуть до ізоляції та вищих показників психологічних проблем.

Видимість також руйнує стереотипи. Коли суспільство бачить різноманітність бісексуальних людей – різного віку, статі, етнічності – легше позбутися хибних уявлень, що бісексуальність “тимчасова” чи “ненадійна”.

Окрему роль відіграють спільноти та ініціативи: від локальних груп підтримки до міжнародних кампаній. Вони створюють простір, де бісексуальні люди не змушені обирати між “гетеро” та “гей”, а можуть бути собою. Це дає можливість відчути приналежність і долати ефект подвійної дискримінації.

У ширшому вимірі, видимість формує політичний і соціальний тиск: коли проблеми бі+ людей називають уголос, з’являється більше шансів на зміни в політиках, освіті та культурі.

Чому День видимості бісексуалів досі потрібен

За понад два десятиліття День видимості бісексуалів став глобальною подією. Але його значення не зменшилось – радше навпаки.

По-перше, бісексуальні люди залишаються найбільшою частиною ЛГБТК+ спільноти, але водночас однією з найменш представлених у медіа, культурі та політиці. Їхні проблеми часто ігнорують, а досвід – недооцінюють.

По-друге, упередження й подвійна дискримінація мають реальні наслідки: від бідності й насильства до вищого ризику депресії та тривожності. Це не абстрактна “стигма”, а фактори, що впливають на життя мільйонів людей.

І нарешті, видимість дає можливість ламати стереотипи й будувати суспільство, де різноманітність сексуальних орієнтацій визнається і приймається. День видимості – це нагадування: бісексуальність не потребує виправдань чи пояснень, вона є повноцінною й легітимною ідентичністю.

Саме тому щороку 23 вересня важливо говорити про бісексуальність уголос – щоб люди, які ототожнюють себе з бі+ спільнотою, бачили підтримку, а суспільство загалом краще розуміло, що таке справжня рівність.